376 • Частина II. Психічні процеси

15.2. Основні психологічні теорії волі

Розуміння волі як реального чинника поведінки має свою історію. При цьому в поглядах на природу цього психічного явища можна виділити два аспекти: філософський-етичний і природничонауковий. Вони тісно переплітаються і можуть розглядатися тільки у взаємодії один з одним.

За часів античності і середньовіччя проблема волі не розглядалася з позицій, характерних для сучасного її розуміння. Стародавні філософи розглядали цілеспрямовану або усвідомлену поведінку людини тільки з позиції його відповідності загальноприйнятим нормам. У античному світі перш за все признавався ідеал мудреця, тому античні філософи вважали, що правила поведінки людини повинні відповідати розумним початкам природи і життя, правилам логіки. Так, по Арістотелю, природа волі виражається у формуванні логічного висновку. Наприклад, в його «Никомахової етиці» посилка «все солодке треба є» і умова «це яблука солодке» спричиняють за собою не розпорядження «це яблуко треба з'їсти», а саме висновок про необхідність конкретної дії — з'їдення яблука. Отже, джерело наших свідомих дій криється в розумі людини.

Треба відзначити, що подібні переконання на природу волі цілком обоснованны і тому продовжують існувати і зараз. Наприклад, Ш. Н. Чхартишвили виступає проти особливого характеру волі, вважаючи, що поняття мета і усвідомлення є категоріями інтелектуальної поведінки, і ніякій необхідності вводити нові терміни, на його думку, тут немає. Подібна точка зору обгрунтована тим, що розумові процеси є невід'ємним компонентом вольових дій.

Фактично проблема волі не існувала як самостійна проблема і за часів середньовіччя. Людина розглядалася середньовічними філософами як виключно пасивний початок, як «поле», на якому зустрічаються зовнішні сили. Більш того, дуже часто в середньовіччі воля наділялася самостійним існуванням і навіть персоніфікувалася в конкретних силах, перетворюючись на добрих або злих істот. Проте і в цьому трактуванні воля виступала як прояв якогось розуму, що ставить собі певну мету. Пізнання цих сил — добрих або злих, на думку середньовічних філософів, відкриває шлях до пізнання «дійсних» причин вчинків конкретної людини.

Отже, поняття волі за часів середньовіччя більшою мірою зв'язувалося з якимись вищими силами. Таке розуміння волі в середні віки було обумовлене тим, що суспільство заперечувало можливість самостійного, тобто незалежного від традицій і встановленого порядку, поведінки конкретного члена суспільства. Людина розглядалася як простий елемент суспільства, а набір характеристик, які сучасні учені вкладають в поняття «особа», виступав як програма, по якій жили предки і по якій повинна жити людина. Право на відхилення від цих норм признавалося лише за деякими членами общини, наприклад, за ковалем — людиною, якій підвладна сила вогню і металу, або за розбійником — людиною-злочинцем, що протиставила себе даному суспільству, і т.д.

Розділ 15. Воля • 377

Цілком імовірно, що самостійна проблема волі виникла одночасно з постановкою проблеми особи. Це відбулося в епоху Відродження, коли за людиною почали визнавати право на творчість і навіть на помилку. Стала панувати думка про те, що тільки відхилившись від норми, виділившись із загальної маси людей, чоловік міг стати особою. При цьому головною цінністю особи було прийнято рахувати свободу волі.

Оперуючи історичними фактами, ми повинні відзначити, що поява проблеми свободи волі була не випадковою. Перші християни виходили з того, що людина володіє свободою волі, тобто може поступати відповідно до своєї совісті, може робити вибір в тому, як йому жити, поступати і яким нормам слідувати. У епоху ж Відродження свобода волі взагалі стала зводитися в ранг абсолюту.

Надалі абсолютизація свободи волі привела до виникнення світогляду екзистенціалізму — «філософії існування». Екзистенціалізм (М. Хайдеггер, До. Ясперс, Же. П. Сартр, А. Камю і ін.) розглядає свободу як абсолютно вільну волю. не обумовлену ніякими зовнішніми соціальними обставинами. Початковий пункт цієї концепції — абстрактна людина, взятьщ поза суспільними зв'язками і відносинами, поза соціально-культурним середовищем. Людина, на думку представників даного напряму, нічим не може бути пов'язаний з суспільством, і тим більше він не може бути зв'язаний ніякими етичними зобов'язаннями або відповідальністю. Людина вільна і ні за що не може відповідати. Будь-яка норма виступає для нього як придушення його вільної волі. Згідно Ж. П. Сартру, достовірно людським може бути лише спонтанний протест, що не мотивується, проти всякої «соціальності», причому ніяк не впорядкований, не зв'язаний ніякими рамками організацій, програм, партій і т.д. .

Таке трактування волі противоречит сучасним уявленням про людину. Як ми відзначали ще в перших розділах, основну відмінність людини як представника вигляду Ното 5ар1еп5 від тваринного світу полягає в його соціальній природі. Людська істота, що розвивається поза людським суспільством, має тільки зовнішню схожість з людиною, а по своїй психічній суті не має нічого спільного з людьми.

Абсолютизація вільної волі привела представників екзистенціалізму до помилкового трактування людської природи. Їх помилка полягала в нерозумінні того, що людина, що здійснює певний вчинок, направлений на відкидання яких-небудь існуючих соціальних норм і цінностей, неодмінно затверджує інші норми і цінності. Адже для того, щоб відкидати що-небудь, необхідно мати певну альтернативу, інакше таке заперечення перетворюється в кращому разі на нісенітницю, а в гіршому — в безумство.

Одне з перших природничонаукових трактувань волі належить І. П. Павлову, який розглядав її як «інстинкт свободи», як прояв активності живого організму, коли він зустрічається з препятствиями, що обмежують цю активність. На думку І. П. Павлова, воля як «інстинкт свободи» виступає не меншим стимулом поведінки, чим інстинкти голоду і небезпеки. «Не будь його, — писав він, — всяке щонайменше препятствие, яке б зустрічало тварину на своєму шляху, абсолютно переривало б перебіг його життя» (Павлов І. П.