1) Проводити одночасне лікування жінки і її статевого партнера;

2) Заборонити на період лікування статеві зносини;

3) Застосування протитрихомонадних препаратів на фоні загальних і місцевих гігієнічних процедур. З

цією метою використовують метронідазол (флагіл, трихопол) по 1,0-0,75г на добу, фазіжин

(тинідазол) по 300мг на добу впродовж 7 днів. Місцево застосовують трихомонацид в

суппозиторіях по 0,05г двічі на день або в розчині для промивання сечового міхура, уретри, прямої

кишки;

4) Підвищувати захисні сили організму шляхом призначення вітамінотерапії, адаптогенів.

Контроль ефективності терапії проводиться протягом трьох місяців після закінчення лікування.

Вірусні захворювання жіночих статевих органів

Із вірусних інфекцій, що викликають захворювання статевих органів у жінок, найбільшими клінічними

проявами характеризуються вірус простого герпесу та папіломавірус.

Генітальний герпес передається статевим шляхом як від хворих, так і від носіїв; під час

орогенітального контакту і у випадках трансплацентарного інфікування плода. Основним резервуаром інфекції

у жінок є канал шийки матки, а у чоловіків – сечостатевий тракт.

Зараження вірусом простого герпесу не завжди призводить до клінічних проявів, а часто протікає як

носійство чи в латентній безсимптомній формі. Характерна риса генітальної вірусної інфекції – тривалість

знаходження збудника в організмі та схильність до рецидивів. Це зумовлено тривалою персистенцією вірусу.

Місцеві прояви можуть бути в усих жіночих органах. Найбільш типовою є локалізація їх в нижніх

відділах статевої системи (вульва, піхва, шийка матки).

Характерною ознакою простого герпесу є поява окремих чи багаточисельних везикул на фоні гіперемії

і набряку слизової оболонки. Через 2-3 дні везикули розкриваються і на їх місці утворюються виразки

неправильної форми. Іноді вони виявляються покритими гнійним нальотом, що свідчить про приєднання

вторинної інфекції. Впродовж 2-4 тижнів виразки загоюються без утворення рубців. Місцеві прояви

супроводжуються вираженою болючістю, головним болем, загальною слабкістю, іноді відмічається підвищення

температури до субфебрильних цифр, збільшення регіонарних лімфатичних вузлів.

Діагноз встановлюється на основі клінічної картини, анамнезу та за результатами серологічних та

імунологічних реакцій.

Лікування зводиться до прийому противірусних препаратів: зовіракс, тіброфен в поєднанні з

інтерфероном, дезоксирибонуклеаза з одночасним використанням противовірусної вакцини. Місцево

використовують креми “Зовіракс”, “Мегасин”, “Бонафтон”. При приєднанні бактеріальної або трихомонадної

інфекції доцільне призначення антибіотиків, підсушуючих присипок з тальку, окису цинку. В стадії затихання

рецидиву призначаються вітаміни групи В, С, глюконат кальцію, десенсибілізуючі засоби, адаптогени.

Папіломавірусна інфекція спричиняється папіломавірусом і клінічно проявляється гострокінцевими

кондиломами, що розміщується на зовнішніх статевих органах, іноді біля зовнішнього отвору уретри.

Перебіг захворювання довготривалий і ускладнюється приєднанням вторинної інфекції. Надзвичайна

настороженність необхідна в плані диференційного діагнозу з онкозахворюваннями (інтраепітеліальна

карценома). В цьому допомогає проведення біопсії.

Із найефективніших засобів лікування кондилом слід вказати на застосування подофіліну та

вуглекислого лазера.

Хламідіоз (chlamidios)

Хламідії – своєрідна таксономічна група патогенних мікроорганізмів, які мають подібні антигенні,

морфологічні, біохімічні характеристики. Вони не можуть вільно існувати поза клітиною організму хазяїна, а

використовують біоенергетичні системи клітин макроорганізму. Найбільш часто Сhl. trachomatis виявляється у

жінок, що рано розпочали статеве життя, які мають декілька статевих партнерів і використовують ВМС.

Вхідними воротами інфекції є сечостатеві органи. На місці первинного осередку виникає набряк і

гіперемія слизової оболонки, порушується цілісність епітеліального покрову з частковою десквамацією

епітелію. Асоціація хламідій з іншою інфекцією (трихомонади, гонококи) сприяє їх внутрішньоклітинному

паразитуванню і посилює патогенні властивості.

Клінічні прояви хламідіозу численні. Для цервіцитів характерні: специфічні слизово-гнійні виділення,

без різкого запаху, еритема і набряк шийки матки, рихлість слизової оболонки в зоні ектопічно розміщеного

епітелію. З нижніх відділів інфекція може розповсюджуватися у верхні, викликати запальні захворювання,

безпліддя, інфікування новонароджених.

Діагноз встановлюється на підставі виявлення хламідій в мазках та посівах.

Лікування хламідіозу слід проводити як хворій жінці, так і її статевому партнеру. Починають з

імунокорегуючої терапії і підвищення неспецифічної резистентності організму (тималін 10 мл в/м, тимоген

0,01-1 мл в/м – 10 днів). На 3-5 добу призначають етіопатогенетичну терапію одним з препаратів:

– тетрациклін 0,5 г 4 рази на добу протягом 7 днів;

– доксициклін 0,1 г 2 рази на добу протягом 7 днів;

– еритроміцин 0,5 г 4 рази на добу протягом 7 днів;

– сумамед по 1г (2 табл.) в перший день лікування, а потім впродовж 4 днів по 0,25г 1 раз в день;

– офлоксацин 0,2 г 2 рази на добу протягом 7 днів;

– цефлоксацин 0,4 г 2 рази на добу протягом 7 днів.

При ускладнених формах інфекції курс лікування можна продовжити до 10-14 днів. Можливе

використання антибіотиків у вигляді “пульс-терапії” – 3-4 курси по 7 днів з перервою в 1 тиждень.

Впродовж всього терміну лікування з метою профілактики кандидозу необхідно призначати

протигрибкові препарати (ністатин, леворин), місцево – вагінальні креми кліндаміцин, клотримазол,

пімафуцин. Вилікувати хломідійну інфекцію іноді буває досить важко, що пов’язано з персистенцією збудника

в епітеліальних клітинах. Тому паралельно з етіотропними засобами слід призначати патогенетичне лікувння

(протизапальні, десенсибілізуючі засоби, вітамінотерапія). Показане використання інтерферонів (віферон по

250-500000 МО 2 рази на добу в ректальних свічках), а також протеолітичних ферментів (вобензім, ораза).

Вилікуваними вважають тих жінок, у яких клінічне одужання супроводжується повною загибеллю збудника,

що підтверджується лабораторно впродовж трьох менструальних циклів.

Мікоплазмоз (micoplasmos)

Урогенітальні мікоплазмози займають проміжне положення між вірусами, бактеріями та

найпростішими. Вони можуть бути компонентом нормальної бактеріальної флори нижніх відділів статевих

шляхів жінки. Розвиток інфекції обумовлений багатьма факторами, серед яких певну роль відіграє вік,

соціально-екологічне положення, характер статевого життя, використання гормональних пероральних

контрацептивів та ін.

Зараження мікоплазмами відбувається переважно статевим шляхом або при проходженні

новонародженого через пологові шляхи. Інкубаційний період триває до 15-20 днів.

Урогенітальний мікоплазмоз по характеру перебігу поділяється на свіжий торпідний (гострий)

мікоплазмоз (перебігом до 2 місяців) та хронічний (більше 2 місяців), виділяють також безсимптомну форму.

По локалізації процесу розрізняють бартолініт, вульвовагініт, кольпіт, цервіцит але іноді ділянки ураження

знаходяться набагато далі від воріт інфекції – артрит, енцефаліт.

Торпідні мікоплазменні ураження жінок спостерігаються рідко. Як правило, вони тривають недовго,

проявляються слабко вираженим відчуттям свербіжу в області зовнішніх статевих органів та незначними

виділеннями з піхви та сечового каналу і не викликають при цьому хвилювань у хворих.

Найчастіше торпідна форма переходить у хронічну. При цьому хворі будуть скаржитися на періодичні

відчуття свербіжу в області статевих органів, слизові виділення у невеликій кількості, що можуть спонтанно

виникати і зникати. При об’єктивному дослідженні відмічається незначна гіперемія, що чередується з

ділянками білуватого кольору.

Безсимптомна форма найчастіше призводить до розвитку таких ускладнень як безпліддя,

невиношування вагітності, пуерперальний сепсис, септичний аборт, інфекційні процеси у плода та

новонародженого.

Діагностика мікоплазмозу будується на даних бактеріологічного методу. Матеріал беруть з виділень із

заднього склепіння піхви, цервікального каналу, сечу. Також можна використати серологічні дослідження.

При мікоплазмозі проводять специфічну протимікоплазменну терапію, що ефективно діє на

мікоплазми у всіх фазах розвитку.

Етіотропна терапія включає в себе використання антибіотиків тетрациклінового ряду та макролідів,

зокрема еритроміцин. Інші антибіотики та сульфаніламіди не ефективні. Тетрациклін призначають по 0,5г 4

рази в день, віброміцин – 0,1г 2 рази в день, еритроміцин – 0,5г 4 рази в день протягом 10-14 днів, починаючи з

першого дня менструального цикла. Одночасно приймають імуностимулятори: пірогенал, левамізол та ін.

Критерієм вилікованості вважають відсутність мікоплазм при бактеріальному дослідженні протягом 3 міс. після

проведеного курсу терапії.

Бактеріальний вагіноз

Згідно сучасних уявлень, бактеріальний вагіноз – це захворювання, що характеризується переважною

кількістю лактобацил, коринебактерій (гарднерели, анаеробні бактерії) у піхві.

Коринебактерії можуть бути в незначній кількості присутні в піхві здорової жінки. Але при виникненні

сприятливих умов (запальні процеси жіночих статевих органів, екстрагенітальні захворювання, ендокринні

розлади та ін.) спостерігається їх посилене розмноження, що хоча і не викликає інтенсивного запального

процесу, але призводить до зміни консистенції і характеру вмісту піхви. Під час вагітності бактеріальний

вагіноз може бути причиною акушерських ускладнень, таких як: хоріоамнеоніт, передчасний розрив плодових

оболонок, ендометрит.

Частота цієї патології серед запальних захворювань жіночих статевих органів в репродуктивному віці

складає 10-35%. Перебіг бактеріального вагінозу може бути підгострим, хронічним або малосимптомним.

Якщо переважає кількість Gardnerella vaginalis, то пацієнтки скаржаться на печію, свербіж у ділянці

зовнішніх статевих органів, значні водянисті виділення із піхви, часто з неприємним “рибним” запахом. Вони

накопичуються у склепінні та у входу до піхви, рівномірно покриваючи її стінки. Хронічна стадія захворювання

часто має безсимптомний перебіг.

Діагноз ставиться на основі слідуючих ознак: рН виділень із піхви більше 4,5; наявність ключових

клітин на вологому предметному склі (більше 20%); поява “рибного” запаху після додавання до виділень 10%

розчину гідроокису калію.

Для лікування бактеріального вагінозу застосовують антибіотики групи тетрацикліну per os і місцево,

метронідазол по 500 мг 2 рази на день протягом 7 днів, гіналгін по 1 вагінальній свічці на день. Ефективне

застосування місцевого лікування кліндаміцином (2% крем “Далацин”). Після цього можна застосувати

препарати, які відновлюють лактофлору піхви (лактобактерін, біфідумбактерін). Обов’язково потрібно

проводити лікування одночасно як у жінки, так і у чоловіка.

Контрольні запитання