Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
АКУШЕРСТВО.docx
Скачиваний:
294
Добавлен:
20.03.2015
Размер:
1.18 Mб
Скачать

500Мг через 8-10 годин). Рекомендується використання не менш ніж двох антибіотиків, при чому один з них

необхідно вводити внутрішньовенно. Перевагу слід надавати препаратам широкого спектру дії (цефтриаксон,

амікацин, фортум) або комбінованому введенні кліндаміцину з гентаміцином або тобраміцином. Палалельно

використовують антимікотичні та імуномодулюючі препарати.

У перші 8-12 годин картина прояснюється. Необхідність у хірургічному лікуванні настає тоді, коли, не

дивлячись на всі консервативні заходи, прогресують явища перитоніту.

Загальні принципи лікування неспецифічних запальних

захворювань жіночих статевих органів

1. Антибактеріальна терапія з урахуванням чутливості збудника та його групової належності – так при

анаеробній флорі застосовують метронідазол, тінідазол, які мають на неї бактерицидний вплив. Паралельно

обов’язковим є призначення притигрибкових засобів. Антибактеріальну терапію поєднують з похідними

нітрофурану та протизапальними препаратами – інгібторами синтезу простагландинів (анальгін, бутадіон,

реопірин).

2. Інфузійна терапія. Для лікування гіпокаліемії – внутрішньовенне ведення розчинів Рінгена-Локка та

калію; для підтримки осмотичного тиску та об’єму циркулюючої крові – розчини альбуміну, плазма; для

дезінтоксикації – низькомолекулярні декстрани (полідес, неогемодез), для покращення мікроциркуляції –

реополіголюкін з гепарином.

3. Вітамінотерапія із застосуванням вітамінів груп В, С, Е.

4. Гіпосенсибілізуюча терапія (тавегіл, диазолін, супрастін, дипразін, дімедрол).

5. Імунотерапія – імуномодулятори (левамізол, декаріс, метіндол).

6. Фібринолітична терапія (алое, плазмол, лідаза, трипсин) після стихання гострих явищ процесу.

7. Фізіотерапія із застосуванням ультразвукової, УВЧ-терапії та електроферезу солями цинку та йоду

(після зняття гострих ознак запалення).

28.2. Запальні захворювання жіночих статевих органів,

які передаються статевим шляхом

Гонорея (gonorrhoea)

Гонорея – венеричне захворювання, збудником якого є гонокок – грам-негативний диплокок з

внутрішньоклітинною локалізацією.

Шляхи передачі – переважно статевий та, іноді, побутовий (через вологу білизну, рушники). Джерелом

інфекції може бути хвора людина, носій та предмети особистої гігієни. Гонокок не утворює екзотоксину, під

час загибелі гонококу звільняється ендотоксин, який викликає дегенеративно-дистрофічні зміни в тканинах,

розвиток злучних процесів. Вродженого та набутого імунітету до гонореї немає, тому захворіти можна

повторно. Реінфекції протікають також гостро, як і первинне враження.

Сприятливі умови для життєдіяльності гонококів виявляються в циліндричному епітелії. Тому для

гонорейного ураження характерний розвиток цервіциту, сальпінгіту, уретриту. Нерідко інфікуються

парауретральні ходи, протоки великих вестибулярних залоз. Запальний процес розвивається в неушкодженій

слизовій оболонці.

Багатошаровий плоский епітелій піхви перешкоджає проникненню і розмноженню гонококів, і тому

ураження можливе тільки при певних обставинах. З цим пов’язані особливості перебігу гонореї в дитячому віці,

у вагітних, породіль та жінок похилого віку. В ці періоди життя жінки структура слизової оболонки піхви дещо

змінена. Внаслідок розрихлення піхви (під час вагітності), недостатньої кератизації та ніжності слизової

оболонки (у дівчаток) або атрофії, легкої ранимості епітелію та відсутності десквамаційних процесів у ньому (у

жінок похилого віку) в умовах тривалого впливу гонококів можливе виникнення вторинних гонорейних

вагінітів.

За тривалістю розрізняють свіжу (до 2 місяців) та хронічну (більше 2 місяців) гонорею. Свіжа гонорея,

в свою чергу, поділяється на гостру, підгостру та торпідну.

Останнім часом спостерігається збільшення частоти суб’єктивно безсимптомної гонореї. Нерідко

захворювання спричиняється гонококами у поєднанні з трихомоніазом, стафілококовою та колібацилярною

інфекцією.

За локалізацією розрізняють гонорею нижнього відділу статевої системи – вульвіт, бартолініт,

ендоцервіцит; верхнього відділу – гонорейний ендометрит, сальпінгооофорит, пельвеоперитоніт та гонорейний

проктит і уретрит.

Захворювання на гонорею із значною вірогідністю можна діагностувати за низкою клінічних проявів: