§ 2. Вплив рішень Суду Європейського Союзу на право та інститути єс

реалізувати ці положення можуть лише відповідні національні інсти­тути. Верховенство права ЄС служить основній меті ЄС — економічній інтеграції в Європі. Процес економічної інтеграції був би набагато до­вший та менш ефективний, якби держави-члени нехтували пріоритетом норм права Співтовариства.

Крім того, рішення по справі Simmenlal закріпило примат інтегра­ційного права навіть над конституціями держав-членів. Суд ЄС ще раз підкреслив, що праву Співтовариства, яке має автономний характер, не може бути протиставлений нормативний акт внутрішнього права, хоч якою б була його природа, включаючи і національні конституції, інакше було б поставлене під сумнів саме правове підґрунтя інтегра­ційного правопорядку. Говорячи про право Співтовариства, Суд мав на увазі не тільки установчі договори, але й вторинне право, тобто акти інститутів або угоди із третіми сторонами незалежно від того, були вони укладені до чи після прийняття національної норми.

Практика Суду ЄС викристалізувала принцип, згідно з яким примат інтеграційного права означає не автоматичну відміну національних норм, які не відповідають праву ЄС, а лише те, що ці норми не можуть підлягати застосовуванню. Цс відбувається тому, що Суд ЄС не має повноважень тлумачити або скасовувати національне законодавство держав-членів. Обов'язок анулювати цю норму покладений на держа­ву, яка прийняла її'.

Необхідно зазначити, що спочатку деякі держави не сприйняли концепцію верховенства права Співтовариства, але згодом усі держа­ви — члени ЄС схвалили її. Віра громадян у дієвий судовий захист постійно зростає і популярність Суду ЄС порівняно з іншими інститу­тами Союзу дуже велика²'

Слід зауважити, що, говорячи про принцип верховенства права Співтовариства над національним правом держав-членів, ми повинні розуміти, що зі вступом у силу Лісабонського договору цей принцип почав застосовуватися до права ЄС (те саме можна сказати і про прин­цип прямої дії). Крім того, важливим є те, що всі держави-члени при

¹ Див.: Case 167/73, Commission v France // European Court Reports. - 1974. - P. ECR 359.

² Громадяни Союзу чули про Суд ЄС більше, ніж про Раду чи Комісію. Задоволе­ ність громадян рішеннями Суду коливається від 24 % у Франції до 61 % в Ірландії. Але ця задоволеність нижча, ніж задоволеність рішеннями національних вищих судів, яка коливається від 39 % у Португалії до 79 % у Нідерландах (статистика станом на 2001 p.: The European Court of Justice/Edi. by de Burca G. and Weiler J.H.I I. - New York: Oxford University Press, 2001. - P. 11).

227

Розділ .?. Рішення Суду Європейського Союзу: іх природа та функції

розробці Лісабонського договору підписали Декларацію № 17 про верховенство, в якій закріплений принцип верховенства права ЄС над правом держав-членів. Хоча Декларація не має обов'язкової сили, але принцип верховенства закріплений у ній саме в такому вигляді, яким він був виведений Судом ЄС своєю практикою.

Наступним базовим принципом, який був виведений Судом ЄС і став важливою рисою норм права ЄС (спочатку лише права Співто­вариства), є принцип їх прямої дії. Цей принцип означає, що вищеназ­ване право діє на всій території Союзу та для всіх суб'єктів, тобто воно поширюється на держави-члени, інститути ЄС і головне — надає пра­ва фізичним та юридичним особам. Слід зазначити, що пряма дія норм не є характерною для міжнародного публічного права, оскільки, як вирішив Міжнародний Суд ООН, сторони міжнародного договору можуть за бажанням наділяти деякі його положення прямою дією', але це є винятком. В інтеграційному ж праві — це принцип, тож ми знов маємо справу з унікальністю правової системи ЄС.

Принцип прямої дії не закріплений в установчих договорах і його існування — це заслуга Суду ЄС. Уперше Суд обгрунтував принцип прямої дії в рішенні по вже згаданій справі van Gend & Loos, вказавши на те, що «право Співтовариства незалежно від законодавства держав-членів не тільки накладає обов'язки на приватних осіб, але також наді­ляє їх правами, котрі стають частиною їх правового надбання» ' Ця справа стосувалася прямої дії положення установчого договору, але не зачіпала принципу дії вторинного права. Як відомо, ст. 288 Договору про функціотгуваиня ЄС закріплює, що тільки регламенти мають пря­му дію. Своєю наступною практикою Суд ЄС у 70-х роках минулого століття надав розширювальне тлумачення цього принципу задля за­безпечення ефективності права ЄС та поширив його дію на акти інсти­тутів, які спочатку не наділялися прямою дією, за тієї умови, що вони відповідатимуть ряду вимог. Такими вимогами є: норма, що надає права, мас бути очевидною та недвозначною (тобто чіткий характер та ясне закріплення), вона має бути безумовною та її застосування не повинно залежати від видання іншої норми ЄС або державою-членом. Але Суд додав, що з критерієм чіткості слід поводитися обережно, оскільки лише необхідність роз'яснення норми шляхом судового тлу-

¹ Competence des tribunaux de Dantzig // Publicationes de la Cour permanente de justice. - 1928. - Serie B. -No. 15. - P. 15-34.

² Case 26/62, NVAlgemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend <£• Loos v Netherlands Inland Revenue Administration II European Court Reports. - 1963. - P. 1. 228