§ 3. Преюдиціальні провадження по розгляду справ за запитами національних судів...

преюдиціальний запит щодо тлумачення акта, то сторона по справі не може вимагати розгляду його дійсності, оскільки в рамках цієї про­цедури виключається ініціатива приватних сторін, а існує лише право бути заслуханим ' Крім того, до вищеназваних труднощів додаються довгі строки вирішення преюдиціальних справ, додаткові витрати коштів та можливість вступу до справи третьої сторони. Цікавою є точка зору Т. Лснга (Т. Lang), який, інтерпретуючи положення, за­кріплені в ч. З ст. 4 Договору про ЄС, що зобов'язують держави-члени вживати всіх належних заходів для забезпечення виконання забов'язань за установчими договорами, вважає, що вищеназвані труднощі повинні вирішувати національні суди з мстою надання ефективного правового захисту індивідам у сферах права ЄС²' Окрім труднощів для самих приватних осіб, непрямий засіб оскарження через преюдиціальну про­цедуру заважає раціональному перерозподілу функцій між Судом ЄС та Загальним судом, встановленому Договором про функціонування ЄС ' Так, якіцо аісг оскаржується приватною особою через ст. 263, то справу розглядає Заг альний суд, а преюдиціальний запит розглядає лише Суд ЄС. Тож зміна шляхів оскарження актів призводить до над­лишкового завантаження справами Суду ЄС.

Взагалі Суд ЄС у своїх рішеннях часто підкреслював можливість здійснювати як прямий (за ст. 263), так і непрямий (за ст. 267) контроль за нормативними актами ЄС. Він акцентував увагу на можливості не­прямого контролю через національні суди, у тому числі в рішенні по справі Firma Schwarze v Einfuhr- und Vorratselle fur Getreide und Futtermiltel*, але не мав на увазі контроль приватних осіб.

Беручи до уваги усе перераховане, не дивно, що можливість не­прямого оскарження приватними особами піддається критиці, яка, на наш погляд, є цілком обгрунтованою. Наприклад, Г. Манчіні (G. Мапсіпі) та Д. Кілінг (D. Keeling) стверджують, що наявність такої можливості примушувала б індивідів «шукати прямі та обхідні шляхи в національному процесуальному праві», що не піддається

¹ Case 44/65, Hessische Knappschaft v Maison Singer and sons II European Court Reports. - 1965. - P. 965.

² Lang T. Actions for declarations that Community Regulations arc invalid: The duties of national courts under Article 10 EC // European Law Review. - 2003. - Vol. 28, No. 5. - P. 102.

¹ Craig P. Standing, Rights, and the Structure of Legal Arguments // European Public Law. - 2003. - Vol. 9, Is. 4. - P. 504.

' Case 165/65, Firma Schwarze v Einfuhr- und Vorratselle fur Getreide und Futtermittel П European Court Reports. - 1965. - P. 877.

179

Poic ii 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

логіці ст. 234'. Сам Суд ЄС теж обмежив цю можливість, заявивши про цс в рішеннях по справах TWD Textilwerke Deggendotf та Wiljo v Belgian State³' Так, у рішенні по справі TWD Суд ЄС зробив висновок: якщо акт не був оскаржений приватною особою в двомісячний строк, це робить неможливим посилання на нелегітимність такого акта в свій захист у процедурі за ст. 269 Договору про функціонування ЄС, а також неможливим ініціювання процедури визнання недійсним акта ЄС у рамках преюдиціальної процедури. Генеральний адвокат Ф. Джейкобе (F. Jacobs) зазначив, що хоча процедури за статтями 263 та 267 «можуть призводити, по суті, до однакового результату», але вони суттєво від­різняються за межами та цілями і не є взаємозамінними. Він додав, що процедура за ст. 263 передує процедурі за ст. 267 щодо вирішення фактичних та деяких правових спорів і що короткий обмежувальний період за ст. 263 призначений сприяти втіленню принципу правової визначеності.

Виходячи з наведеного, для того, щоб національний суд міг звер­нутися з преюдиціальним зверненням щодо дійсності акта ЄС, він повинен впевнитися, що особа, яка ініціювала позов і має locus standi, не пропустила сірок оскарження, встановлений ч. 6 ст. 263 Договору про функціонування ЄС. Протилежне загрожувало б сутності ст. 263, оскільки виникали б ситуації, коли приватні особи могли оскаржувати акти ЄС через кілька років після їх прийняття ' що в свою чергу проти-річить остаточній природі рішень інститутів ЄС. Але якщо за ч. 4 ст. 263 Договору про функціонування ЄС особа не має locus standi, то правило, встановлене рішенням по справах TWD та Wiljo, не застосо­вується і національний суд може направляти преюдиціальний запит до Суду ЄС⁵'

' Мапсіпі G.F., Keeling D. Democracy and the European Court of Justice // Modern Law Review. - 1994,-Vol. 57.-1'. 189.

² Case 188/92, TWD Textilwerke DeggendorfGmbH v Bundesrepublik Deutschland II European Court Reports. - 1994. - P. 1-833.

⁵ Case 178/95, Wiljo NV v Belgian State II European Court Reports. - 1997. -P. 1-585.

⁴ Щодо цього побоювання, то К. Хардінг (С. Harding) заперечує його гим, що за статистикою кількість актів, визнаних недійсними за преюдиціальною процедурою, є мінімальною порівняно із загальною кількістю актів, які приймаються в ЄС що­ річно.

⁵ Case 241 /95. Л v Intervention Board for Agricultural Produce, exp Accrington Beef Co Ltdll European Court Reports. - 1996. - P. 1-6699. Також див.: 1 lorspool M., Humphreys M., Harris S., Malcolm R. European Union Law. - New York: Oxford University Press, 2006. - P. 267-269.

180