§ 2. Генезис юрисдикції Суду Європейського Союзу

лених з метою його виконання». Суд виконував це своє завдання в рам­ках декількох процедур.

За статтею 33 Договору про ЄСВС до Суду могли звертатися держави-члени або Рада міністрів щодо визнання нслегітимними рі­шень або рекомендацій Високого керівного органу. Підставами такого позову могли бути відсутність у останнього компетенції приймати оскаржуваний акт, порушення процедурних вимог, порушення поло­жень Договору про ЄСВС або інших норм, направлених на його за­стосування, а також зловживання владою.

Окрім держав-членів або Ради міністрів як позивач по цьому виду справ могли виступати підприємства або асоціації в тому разі, якщо оскаржуване рішення або рекомендація є актом індивідуального ха­рактеру та адресується позивачеві. Вони також могли оскаржити за­гальні рішення або рекомендації, за умови якщо це призводить до зловживання повноваженнями та зачіпає їхні безпосередні інтереси.

Якщо Суд визнавав оскаржуване рішення або рекомендацію такими, що не мають сили, то виконання рішення Суду покладалося на Високий керівний орган. До нього направлялося судове рішення, а він, у свою чергу, вживав усіх заходів, необхідних для його виконання. Під цими діями малося на увазі, що коли в результаті дії неправомірного рішен­ня або рекомендації Високого керівного органу підприємству або групі підприємств були завдані збитки, то цей інститут мав вжити необхідних заходів щодо справедливого відшкодування збитків. Для того щоб Високий керівний орган вжив таких заходів, ці збитки мають бути прямо спричинені неправомірною дією відміненого Судом акта, тобто має існувати безпосередній причинний зв'язок.

Із обов'язку Високого керівного органу виконувати рішення Суду випливав ще один різновид позовів — якщо Високий керівний орган протягом розумного строку не забезпечить необхідних заходів вико­нання таких рішень, то перед Судом міг бут и ініційований новий позов щодо відшкодування збитків відповідно до ст. 34 Договору про ЄСВС, що було додатковим засобом контролю за діяльністю наднаціональних інститутів.

Крім оскарження актів Високого керівного органу, існувала мож­ливість оскаржувати акти Асамблеї та Ради міністрів відповідно до ст. 38 Договору про ЄСВС. У цьому випадку позивачами могли бути держави-члени або сам Високий керівний орган. Коло підстав для такого позову було вужчим, ніж у позовів іа ст. 33 Договору про ЄСВС,

51

Posol і І. Сутність юрисдикції Суду Європейського Союіу

а саме відсутність у інституту компетенції приймати акти або пору­шення ним суттєвих процедурних вимог.

Обидва види позовів по оскарженню актів інститутів ЄСВС, як за ст. 33, так і за ст. 38, мали бути подані протягом одного місяця з дня повідомлення про видання актів або з дня їх офіційної публікації. Оскарження в Суді акта інституту не було підставою для призупинен­ня його дії, але Суд мав можливість за певних обставин вимагати цього.

Отже, у держав-членів і приватних осіб існувала можливість за­хистити себе від дії неправомірних актів інститутів, а у деяких інсти­тутів — можливість захищати свої прерогативи від дії таких неправо­мірних актів. Існував також судовий механізм захисту від неправомір­ної бездіяльності інститутів ЄСВС. Так, згідно зі ст. 35 Договору про ЄСВС, коли Верховний керівний орган був зобов'язаний прийняти рішення або рекомендацію в силу положень установчого Договору або інших правил, спрямованих на його виконання, але не робив цього, то це могло бути підставою для ініціювання з боку Ради міністрів, держави-члена або, за певних умов, підприємства чи асоціації позову до Суду.

Цьому позову мала передувати досудова фаза, яка полягала в на­правленні до Високого керівного органу вищеназваними заінтересова­ними сторонами звернення щодо припинення бездіяльності. Високому керівному органу відводилося два місяці для прийняття рішення або рекомендації у відповідь на таке звернення. Якщо він цього не робив, то це могло буги витлумачено як відмова приймати акт, а значить Рада міністрів, держава-член або підприємства чи асоціації протягом одно­го місяця з моменту закінчення двомісячного строку, відведеного Ви­сокому керівному органу, мали право подати позов до Суду проти та­кого рішення про відмову у виданні акта.

Ще одним видом позовів, на які поширювалася юрисдикція Суду, були апеляції проти грошових санкцій або періодичних грошових ви­плат, які накладав Високий керівний орган на підприємства відповідно до ряду статей Договору про ЄСВС. По цих питаннях Суд мав необ­межену юрисдикцію. Відповідно до Договору про ЄСВС Високий керівний орган мав право накладати штрафи або пені на підприємства, які не виконували своїх обов'язків щодо: надання йому потрібної ін­формацію про свою діяльність або надавали помилкову інформацію (ст. 47 Договору про ЄСВС); квот, встановлених Високим керівним

52