§ 3. Преюдиціальні провадження по розгляду справ за запитами національних судів...

думку, виходячи з практики Суду ЄС, є більш адекватною, полягає в тому, що ст. 267 Договору про функціонування ЄС має на увазі не тільки суди, рішення яких є остаточними взагалі. Треба розглядати остаточність рі­шення кожного разу в контексті конкретної справи. Дж. Шо (J. Shaw) наводить як приклад англійський Апеляційний Суд, рішення якого за деяких обставин (але не завжди) підлягають судовому перегляду Пала­тою Лордів. При розгляді преюдиціального звернення по справі COSTA V ENEL' від італійського guidice conciliatore — суду, який є останньою судовою інстанцією по деяких незначних справах — Суд ЄС вирішив, що такий суд має обов'язок звертатися з преюдиціальним зверненням ' Т. Хартлі називає першу теорію абстрактною, другу — конкретною, або теорією особливого випадку ' О. Андрійчук називає ці теорії інститу-ційною та конкретною ' Як видно, згідно з першою теорією, щоб мати зобов'язання звертатися до Суду ЄС суд повинен бути останньою ін­станцією dejure, а друга «характеризується телеологічним підходом до унійного розвитку»⁵'

Сам Суд ЄС у Записках щодо діяльності Суду за 1999 р. назвав по­дібні теорії «структурним та функціональним критеріями» та закликав використовувати їх у сукупності ' Тобто слід дивитися як на положен­ня суду чи трибуналу в національній судовій ієрархії, так і на те, які функції він виконує по конкретній справі⁷' Ця позиція призводить до

¹ Case 6/64, COSTA vENEL //European Court Reports. - 1964. - P. 585.

² Див.: Shaw J. Law of the European Union. - [3^rd ed.]. - London: Palgravc Law Mas­ ters, 2000. - P. 408-409.

³ Хартли Т. К. Основы права европейского Сообщества / [пер. с англ.]. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - С. 240.

⁴ Андрійчук О. Процедура преюдиціального запиту за ст. 234 Договору про СС як квінтесенція права Європейської Унії// Юридичний журнал. - 2005. - № 8 (38). - С. 22.

⁵ Там само. - С. 23.

' Див.: Proceeding of the Court of Justice (1999). - 1999. - Режим доступу: http://curia.europa.eu/en/instit/presentationfr/rapport/pei/cjl999.pdf. ' С. Штрассер (S. Strasser) наводить приклади судів, які можна вважати судами в розумінні ч. З ст. 267 окрім традиційних судів останньої інстанції: у Бельгії - Cour de Cassation, Conseil d'Etat, у Данії - Hojesteret, у Німеччині Bundesgerichtshof, Bundesarbeitsgcricht, Bundesverwaltungsgericht, Bundesfinanzhof, Bundessozialgericht, у Греції - Council of State, Supreme Administrative Court, в Іспанії Tribunal Supremo, у Франції - Cour de cassation, Conseil d'Etat, в Ірландії - Supreme Court, в Італії - Corte Supreme di Cassazione, у Люксембурзі - Cour Superieure de Justice, Conseil d'Etat, у Ні­дерландах - Hoge Raad, Raad van State, у Португалії - Supremo Tribunal de Justie.a, Supremo Tribunal Administrativo, у Сполученому Королівстві - House of Lords. Див.: Strasser S. E. Evolution & Effort: Docket Control & Preliminary References in the European Court of Justice // Columbia Journal of European Law. - 1995/1996. - Vol. 2. - P. 75.

167

Poic ii 2. Процедури реалізації юрисдикції Суду Європейського Союзу

розширення кола національних установ, які зобов'язані звертатися до Суду ЄС. З цього приводу Т. Трідімас (Т. Tridimas) зауважує, що, вза­галі, розширення категорій органів, які можуть подавати преюдиціаль­ні звернення, підтримує право ЄС та посилює його невідкладність і резонансність ' Те ж саме можна сказати і про категорії органів, які зобов'язані подавати преюдиціальні запити.

Преюдиціальне звернення є, так би мовити, «конституційним обов'язком» судів у розуміння ч. З ст. 267 Договору про функціо­нування ЄС. У справі CILFITCyji, ЄС підкреслив, що обов'язок по зверненню із запитом до Суду ЄС базується на кооперації судових систем держав-членів та Союзу і прописаний Договором для вдо­сконалення належного застосування права ЄС та його єдиної інтер­претації в усіх державах-членах²" Але практика Суду ЄС внесла деякі корективи в цей обов'язок і зробила його не абсолютним ' Так, у вже згаданій справі CILFIT Верховний касаційний суд Італії запитував у Суду ЄС, чи існує обов'язок звернення за ч. З ст. 267 в разі, коли існує розумний сумнів у тлумаченні. Суд ЄС у своєму рішенні зазначив, що «...суди чи трибунали, названі в ч. З, мають таку ж свободу дій, як і будь-які інші національні суди чи трибу­нали, у визначенні того, чи є рішення щодо питання права Спів­товариства (зараз права ЄС. — Прим. Т. К.) необхідним для вине­сення їх власних рішень»" ' Тільки якщо такі суди визнають необ­хідність використання та тлумачення права ЄС, то тоді на них накладається обов'язок за ч. З ст. 267 Договору про функціонуван­ня ЄС⁵' До цього Суд додав: «Правильне застосування (саме за­стосування, а не тлумачення. — Прим. Т. К.) права Співтовариства може бути настільки очевидним, що не залишає місця для будь-якого розумного сумніву щодо засобу, яким потрібно вирішувати

' Tridimas T. Knocking on heaven's door: fragmentation, efficiency and defiance in the preliminary reference procedure // Common Market Law Review. - 2003. - Vol. 40. -P. 30.

² Case 283/81, Sri CILFIT and Laniflcio di Gavardo Spa v Ministry of Health II Euro­ pean Court Reports. - 1982. - P. 3415.

³ Тенденція Суду ЄС до інтенсивного обмеження прийнятності преюдиціальних звернень почалася десь з 1992 р. До цього Суд дотримувався концепції найбільшої користі для національних судів.

^д Case 283/81, Sri CILFIT and Laniflcio di Gavardo Spa v Ministry oj Health II Euro­pean Court Reports. - 1982. - P. 3415.

⁵ Іноді цю умову науковці називають «тест CILFIT».

168