15.6. Відкликання заяви про прийняття спадщини

Втр, 05/19/2009 - 14:45 — Консультант

 

15.6. Відкликання заяви про прийняття спадщини

Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

Право осіб щодо відкликання заяви про прийняття спадщини, слід  розглядати з декількох позицій:

• важко знайти заперечення, якщо спадкоємець за згодою інших спадкоємців відмовиться від прийняття спадщини після спливу шестимісячного строку, але до оформлення права на спадщину, тому положення ч. 5 ст. 1269 ЦК авторами вважається загальним, з якого можуть мати місце винятки;

-    за аналогією з ч. 5 ст. 1277 ЦК відкликання заяви про прийняття спадщини спадкоємцем за заповітом, на наш погляд, не повинно позбавляти його права спадкувати за законом.

Цязаява подається тільки письмово, особисто або справжність підпису на заяві засвідчується нотаріально. Якщо заява про відкликання заяви на прийняття спадщини, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчено, надійшла поштою, вона приймається нотаріусом, а спадкоємцю пропонується надіслати заяву, оформлену належним чином, або прибути особисто до державної нотаріальної контори.

До заяви доцільно включити:

- найменування нотаріальної контори, в якій відкрито спадщину;

-прізвище, ім'я, по батькові спадкоємця, його адресу;

-      підстави, які мають свідчити про право на спадкування;

-    дату смерті спадкодавця, спадкове майно, інших спадкоємців, клопотання  про відкликання заяви про прийняття спадщини та причини такого відкликання.

15.7. Відмова від спадщини та правові наслідки такої відмови

Втр, 05/19/2009 - 14:55 — Консультант

 

15.7.Відмова від спадщини та правові наслідки такої відмови

Статтею 1273 ЦК регламентується право на відмову від прийняття спадщини. Загалом дану норму слід сприймати як таку, що регламентує право на відмову від прийняття спадщини та за аналогією - право на відмову від прийняття заповідального відказу. Це положення зумовлене тим, що в ст. 1271 ЦК тільки згадується можливість відмови від заповідального відказу, але реалізація її не конкретизована.

Так, спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК. Заява про  відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

Частиною 1 ст. 1270 ЦК для прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк, оскільки після спливу даного строку спадкоємці за заповітом або за законом будуть вважатися такими, що не прийняли спадщи­ну, і фактично вони позбавляються будь-яких прав щодо неї. Тому саме у цей термін вони можуть відмовитись від прийняття спадщини.

За загальним правилом, встановленим у даній нормі, заява про відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Але, на погляд авторів, дане положення слід конкретизувати щодо форми заяви - лише у письмовому вигляді та щодо особистого подання такої заяви, оскільки останнє положення необхідне в більшій мірі, ніж при поданні заяви про прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1269 ЦК). Тому вважається, що нотаріус не може приймати усні заяви та прості письмові заяви через представника, який діє на договірних підставах. Тобто спадкоємець вправі надати представнику на підставі довіреності або за договором доручення повноваження передати свою заяву, але підпис на заяві спадкоємця (відказоодержувача) має бути засвідчений у нотаріальному порядку. Інакше можливі випадки порушення прав спадкоємців і відказоодержувачів, що випливають з недотримання умов щодо єдиної нота­ріальної процесуальної форми.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклу­вання (ч. 2 ст. 1273 ЦК).

Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів піклувальника і органу опіки та піклування (ч. З ст. 1273 ЦК).

Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу орга­ну опіки та піклування (ч. 4 ст. 1273 ЦК).

При застосуванні на практиці частин 2, 3 та 4 ст. 1273 ЦК слід зверга­ти увагу на те, що зміст цих норм відрізняється. Зокрема, за ч. 2 та 3 цієї статті одночасно мають подаватися такі документи:

• особиста згода обмежено дієздатної особи чи неповнолітньої особи вік:к від чотирнадцяти до вісімнадцяти років;

• згода піклувальника, батьків (усиновлювачів);

• згода органу опіки та піклування.

А за ч. 4 ст.1273 ЦК при відмові від прийняття спадщини, належної ма­лолітній, недієздатній особі: дозвіл органу опіки та піклування, який на­дає право батькам (усиновлювачам), опікунам відмовитися від належні малолітній, недієздатній особі спадщини шляхом подання письмової особистої заяви.

Взагалі, автори вважають, що згода на відмову від спадщини, яка нале­жить перерахованим у частинах 2, 3 та 4 ст. 1273 ЦК особам, має бути вмотивованою, що спонукатиме до більш відповідальної праці органів опіки та піклування. Зокрема, це положення має враховувати наслідки відмови  від прийняття спадщини, тобто випадки, коли піклувальники, батьки (усиновлювачі) є спадкоємцями, які прямо зацікавлені у тому, щоб вище зазначені особи не отримали спадщину.

Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Але слід зазначити, що фактично це положення закону суперечить положенню ст. 1274 ЦК, оскільки за своєю суттю відмова від спадщини на  чиюсь користь є відмовою з певною умовою, оскільки належна спадкоємцю частка переходить не до всіх спадкоємців за заповітом, а лише до конкретного суб'єкта - спадкоємця за заповітом. Але дане положення є суто  теоретичним і його реалізувати практично неможливо.

У статті 1274 ЦК йдеться про право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи. Автори дотримуються концепції, що змінювати  волю спадкодавця без відповідних для цього причин не зовсім коректно.

 

Відмова від спадщини за заповітом

 

У частині 1 ст. 1274 ЦК передбачено, що спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спад­коємця за заповітом. Але при цьому слід також враховувати, що до спад­кування за заповітом можуть запрошуватися не тільки спадкоємці, які зазначені в заповіті, а й спадкоємці за правом на обов'язкову частку. Тому на практиці можуть виникати питання про можливість відмови на ко­ристь спадкоємців за правом на обов'язкову частку, оскільки таке право регламентоване в главі спадкування за заповітом. Водночас, надаючи пра­во відмовлятися від спадкування лише на користь спадкоємців за запові­том, законодавцем, найімовірніше, робилося припущення, що заповідач визначив серед інших лише тих осіб, яким і заповів своє майно. А тому, надаючи спадкоємцю за заповітом право відмови від спадщини на користь інших осіб, зазначених у заповіті, було зроблено спробу узгодити волю спадкоємця та припущення щодо волі заповідача. Автори також вважа­ють, що, не зазначаючи в заповіті осіб, які мають право на обов'язкову частку, заповідач намагався їх позбавити права на спадкування. Тому за логікою дій заповідача можна стверджувати, що спадкоємець не вправі відмовлятися від свого права на спадщину на користь спадкоємців, що ма­ють право на обов'язкову частку. Але дане припущення не повинно стосу­ватися народжених після смерті заповідача дітей, про існування яких за­повідач не міг знати.

 

Відмова від спадщини за законом

 

Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщи­ни на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги. Це положення ч. 2 ст. 1274 ЦК свідчить про можливість спадкоємця відмови­тися на користь спадкоємця будь-якої черги. Дане положення за своєю суттю змінює закон, яким визначено черги спадкоємців, але дане поло­ження застосовується лише до спадкоємців.

Відмова спадкоємця від частки у спадщині спадкоємця, який відмовив­ся від спадщини на його користь

 

Цивільним кодексом передбачено також положення про те, що спад­коємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь. Право спадкоємця, на користь якого було здійснено відмову від прийняття спадщини, не викликає сум­ніву, оскільки в даному випадку йдеться не про спадкування, а про пере­розподіл спадщини за волею одного спадкоємця. Тому виходячи із рівності прав усіх спадкоємців можна стверджувати, що лише законом або волею заповідача може бути встановлено розмір спадщини. Тобто в разі безадресної відмови від спадщини спадкоємці мають приймати належну їм частку і частку спадщини, від якої відмовився спадкоємець.

 

 

 

 

Відкликання відмови від прийняття спадщини

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом стро­ку, встановленого для її прийняття.

Право відкликати відмову від прийняття спадщини, яке може бути ре­алізоване протягом строку, встановленого для її прийняття, ускладнює  діяльність нотаріусів, оскільки вони не можуть її брати до уваги до остан­нього дня, який встановлено для прийняття спадщини. Тобто нотаріус, якому подано таку відмову, не може шукати інших спадкоємців, наприк­лад, коли спадкування здійснюється за заповітом та єдиний спадкоємець відмовився від прийняття спадщини, то до спливу шести місяців така зая­ва практично не має юридичного значення, оскільки вона набере чинності лише через шість місяців після відкриття спадщини.

Водночас таке право спадкоємців дозволяє більш виважено перегляну­ти свою відмову від спадщини.

 

Визнання відмови від спадщини недійсною

Частиною 4 ст. 1274 ЦК передбачено, якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складено заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.  Але, на думку авторів, не зовсім логічною є відмова спадкоємця на ко­ристь підпризначеного спадкоємця, оскільки в даній ситуації має йтися не про волю спадкоємця, який має відмовлятися приймати спадщину безумовно, а про волю заповідача, який підпризначив такого спадкоємця.

Відмова від спадщини - односторонній правочин. Тому і недійсним він може бути визнаний на загальних підставах у порядку цивільного судо­чинства.

До таких підстав слід віднести ст. 225 ЦК, тобто коли відмова була  здійснена дієздатною фізичною особою, яка у момент такої відмови не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Така  відмова від спадщини може бути визнана судом недійсною за позовом самої особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або  інтереси порушено.

Виходячи зі ст. 229 ЦК відмова від прийняття спадщини може бути визнана недійсною, якщо при вчиненні такої відмови особа помилилась щодо обставин, які мають істотне значення.

За статтею 230 ЦК відмова від прийняття спадщини може бути визнана недійсною, якщо вона була вчинена під впливом обману. Так, на практиці мав місце випадок, коли спадкували два брати після смерті матері будинок та інше майно. Один із братів-спадкоємців ввів іншого в оману  щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: він пообіцяв своєму брату взамін за його 1/2 частину будинку у м. Києві подарувати однокімнатну квартиру, яка йому належала на праві власності в м. Ялта, але  після того, як той відмовився від спадщини (своєї частки будинку) та брат  отримав свідоцтво на весь будинок, останній сказав, що нічого йому дарувати  не буде, оскільки у нього є син, і йому також потрібно влітку відпо­чивати у цій квартирі.

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана також ст. 231 ЦК недійсною, якщо вона була вчинена під впливом насильства, тобто проти справжньої волі особи внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку інших спадкоємців. Так, у адвокатській практиці одного із авторів мала місце справа, коли спадкоємцем першої черги після померлої дружини був її чоловік, який страждав на захворювання- опійну наркоманію. У його дружини був рідний брат, який погрожував чо­ловіку померлої, що якщо той не відмовиться від прийняття спадщини, то він прикладе усіх зусиль як працівник міліції, щоб того посадити у в'язницю за вживання наркотиків.

Статтею 233 ЦК передбачається, що правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини, може бути визнано недійсним. Цей випадок поширюєть­ся і на відмову від прийняття спадщини, яка може бути вчинена спад­коємцем під впливом тяжкої обставини, до якої можна віднести або на вкрай невигідних умовах, наприклад. Така відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною незалежно від того, хто був ініціатором такої з відмови, - сам спадкоємець чи інші зацікавлені особи.

Особливої уваги заслуговує ч. 5 ст. 1274 ЦК, оскільки можливість виз­нання судом недійсною відмови від прийняття спадщини свідчить про особливий статус такої відмови. Загалом, порівнюючи дію даної статті зі ст 1273 ЦК є можливість говорити про те, що відмова від спадщини без зазначення суб'єкта, на користь якого зроблена така відмова, повинна набирати чинності після закінчення строку на прийняття спадщини. Даною ж статтею не встановлено, коли отримує право на спадкування особа, на користь якої зроблено відмову. Тому можна з впевненістю стверджувати, що безадресна відмова від спадщини може визнаватися судом недійсною лише після спливу шести місяців, оскільки протягом шести місяців особа вправі відкликати свою відмову від прийняття спадщини. Виходячи ж з того, що адресна відмова від спадщини - це лише підвид безадресної відмови, нотаріусам можна рекомендувати також очікувати, коли адресна відмова набуде чинності. Інакше на підставі такої відмови нотаріус може закликати до спадкування частки спадщини одного зі спадкоємців, спад­коємець за ч. 6 ст. 1273 ЦК відкличе свою відмову і можливі моральні і ма­теріальні збитки змушений буде компенсувати саме нотаріус, який не обгрунтовано закликав спадкоємця.

      На підтвердження викладеної авторами концепції спробуємо право спадкоємця, що відмовляється від прийняття спадщини, на «переадресу­вання . встановленої для нього частки (ст. 1274 ЦК) порівняти з правом спадкодавця перешкоджати цій дії. Так, у ст. 1244 ЦК України передбачається право спадкодавця на підпризначення спадкоємця на випадок неприйняття спадщини спадкоємцем, зазначеним у заповіті. Отже, за чинним  законодавством як має діяти нотаріус, коли спадкоємець розпоряджається власним правом і відмовляється від частки в спадщині на ко­ристь  іншого спадкоємця за заповітом, а також в заповіті передбачено відповідне  положення щодо підпризначення цього спадкоємця? Спадкоємець має право на «адресну відмову» згідно з чітко встановленою нор­мою закону, а спадкодавець конкретизує умови заповіту особисто, хоча передбачене законом право вище за статусом права спадкодавця, зумовле­ного умовами конкретного заповіту, але, на наш погляд, надаючи переваги спадкоємцю при здійсненні його прав, ми будемо порушувати права: спадкодавця. Він визначив спадкоємця і надав йому право отримати спад­щину і лише закон уповноважує його на відмову від спадщини на чиюсь користь, а не та особа, яка це майно набула.

Тому, на наш погляд, за умов конкретної ситуації нотаріус має відме­жувати першу частину заяви про відмову від прийняття спадщини і задо­вольнити її. А другу частину щодо переадресування частки спадщини іншій особі він не може прийняти, оскільки вона буде суперечити умовам на яких особі надається право спадкування: лише прийняти або відмови­тись від права.

Використання права адресної відмови, крім правової неузгодженості може використовуватись і для досягнення інших неправомірних результа­тів, тиску на спадкоємця з боку інших спадкоємців, обману щодо розміру та обсягу належної частки тощо, які потім буде важко доводити через ве­лике правове значення такої заяви.

Отже, воля спадкодавця у спадкових правовідносинах має враховува­тись і особливо це має стосуватись спадкування за заповітом.

Згідно з вищенаведеним до можливості спадкоємця відмовлятись від спадщини на чиюсь користь автор ставиться негативно і пропонує залиши­ти за спадкоємцем лише належне йому особисте право відмовлятися віх прийняття спадщини, але позбавити його можливості перерозподіляти спадщину і впливати на розміри спадкових частин інших спадкоємці, оскільки цей процес повинен здійснюватись за заповітом або за законом Особливо це стосується спадкування за заповітом, коли спадкодавець вис­ловив свою волю і визначив, кому із спадкоємців і яка частка має належа­ти, а спадкоємець не тільки не користується особистим правом, а змінює характер спадкових правовідносин і останню волю спадкодавця. Яким розглянути процедуру відмови від спадщини на користь інших спад­коємців, то яким чином можна кваліфікувати передачу частки іншим спадкоємцям - це угода про дарування майна? 

Крім того, право розпорядження власними правами та конкретним майном належить до повноважень їх реального власника, а не потенційно­го. В противному разі з наявністю такої відмови ми говоримо про реальне прирощення спадкових частин, але назвати такий процес прирощенням не в змозі, оскільки це положення за ч. З ст. 1275 ЦК України до приро­щення спадкових часток не належить.

Візьмемо для аналізу таку ситуацію, коли спадкоємець відмовляється від прийняття спадщини і розподіляє свою частку порівну всім спадкоєм­цям, що закликаються до спадкування. В цьому разі його воля збігати­меться із нормою закону щодо прирощення спадкових частин, але приро­щення не відбуватиметься лише тому, що діятиме не закон, а воля спад­коємця. Або інший приклад, коли спадкоємець «ліквідує» за рахунок власної частки «несправедливість» заповіту і врівноважить всі нерівні частки або, навпаки, зробить їх нерівними. Тобто всі ці приклади свідчать про можливість викривлення останньої волі спадкодавця одним із спад­коємців. Кожна людина має свої симпатії і антипатії, які вона вкладає в зміст заповіту і, незважаючи на можливість помилки спадкодавця в людських якостях спадкоємців, протягом багатьох віків існував інститут заповіту, в якому остання воля спадкодавця на визначення спадкоємців вважалася непорушною.

Оскільки чинне законодавство передбачає право на відмову від прий­няття спадщини з можливістю «переадресування» цього права іншим осо­бам, розглянемо деякі положення правових дискусій, запропонованих на розгляд М.Ю.Варшавським, щодо основних правових аспектів цього пра­ва спадкоємців.

Одне із дискусійних питань стосується того, може чи не може спадкоє­мець за згодою всіх інших спадкоємців, що прийняли спадщину, після бе­зумовної відмови від спадщини змінити характер відмови на спрямовану відмову на користь одного із спадкоємців. У цій ситуації відбувається фактичне протиставлення думки всіх спадкоємців, яким за іншими норма­ми закону надаються повноваження на рівні судового рішення (ст. 1272, ч. 2 ст. 1241 ЦК України), та позиції закону (ч. 1 ст. 1273 ЦК України), який не надає в цьому випадку спадкоємцям аналогічних повноважень. То­му з позиції законності така ситуація має одне вірогідне рішення.

Якщо ж аналізувати мотивацію М.Ю.Барщевського, який говорить про особисте суб'єктивне право і неможливість ставити його в залежність від волі інших осіб, то цей аргумент більш доречно використати для ствердження запропонованої авторами концепції, а саме - для захисту інтересів спадкодавця, який захистити себе вже нездатен і висловити своїх міркувань не в змозі, від чинного положення щодо переадресування спадкових часток.  

Більшої уваги, на наш погляд, заслуговує використаний вислів «при цьому він може ...», тобто законодавець зазначає про одночасність відмови і переадресування права спадкування.

Інтересною для аналізу є позиція М.В. Гордона, підтримані М.Ю.Борщевським, щодо теоретичної можливості та доцільності продовжувати строк не тільки для прийняття спадщини, а й щодо відмови від спадщини.

У частині 1 ст. 1273 ЦК України чітко визначено, що відмова від спадщини може бути здійснена тільки протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. На відміну від норми, що регулює порядок прийняття спадщини (ч. 2 ст.1270 ЦК), не містить вказівки щодо можливості продовження цього терміну. Тому запропоноване положення розглядається суто як нау­кова полеміка.

Запозичимо один з яскравих прикладів М.Ю. Барщевського для власного аналізу: один із спадкоємців знаходився в експедиції, тому дізнався про  відкриття спадщини через рік після смерті спадкодавця. Він хотів відмовитися від спадщини на користь молодшого брата, спадкоємця за законом, але втратив це право - пройшло більше шести місяців, а відновити термін не можна. Залишається одне - відновити термін на прийняття спадщина (причина пропуску поважна), стати власником належної йому частина спадкового майна, а вже потім передати її (шляхом укладення договору  дарування) молодшому брату у власність.

У двадцять першому сторіччі та при стрімкому розвитку засобів зв'язку  тривала відсутність з боку особи може бути швидше підставою для визнан­ня особи безвісно відсутньою, ніж для продовження строку на прийняття,  а тим більше відмови від спадщини. Будь-яка експедиція супроводжуєте­ся засобами зв'язку, які дозволяють не тільки передавати інформацію, а й отримувати її. Тому така причина навряд чи буде визнана судом поважною  в інформаційному суспільстві. Але з цього прикладу можна було б зроби­ти й інший теоретичний висновок щодо необхідності про всяк випадок на­дати особам, зазначеним у ст. 40 Закону України «Про нотаріат», право на  посвідчення заяв про прийняття спадщини та відмову від неї, що дозволить таким особам вчасно робити необхідні офіційні заяви.

Щодо самої можливості на продовження строку для відмови від спад­щини, то теоретично надаючи перевагу праву особи перед стабільністю прав інших осіб ми ускладнюємо правовідносини і робимо їх аморфними на більший і невизначений проміжок часу для того, щоб спадкоємець переорієнтував («розпорядився») свою частку від одного спадкоємця до іншого. Фактично лише охорона волевиявлення особи, яка не бажає прийняти спадщину і хоче розпорядитися неналежним їй майном, стає підста­вою для того, щоб згідно з нею забрати у одного спадкоємця частину май­на і віддати іншому, а судовий процес щодо продовження права на відмову від спадщини буде спрямований на захист волевиявлення не спадкодавця як власника майна, а спадкоємця, який на власний розсуд буде пере­розподіляти спадщину. 

Отже, заява про відмову від спадщини має бути лише констатацією ба­жання спадкоємця реалізувати або ні своє визначене в законі або заповіті право спадкування, а не відмовою на користь інших осіб від майнового правонаступництва.

Тепер проаналізуємо основні правові особливості ст. 1274 ЦК України не  в теоретичному контексті, а за чинним тлумаченням цієї норми, та розглянемо можливі варіанти її практичного застосування.

Новелою ЦК є те, що спадкоємець за законом має право відмовитись від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом неза­лежно від черги (ч. 2 ст. 1274 ЦК). При закликанні до спадкування спадкоємців за заповітом вони обмежені у праві відмовлятись на користь спадкоємців за законом, а мають право відмовитись від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.

За цивільно-правовим змістом відмова від спадщини - це односторонній правочин, а тому він може здійснюватись тільки дієздатними особами.

Отже, вважається доцільним і загальним правилом визначати порядок  прийняття спадщини органами опіки та піклування в інтересах недієздатних осіб, а коли дитина особисто відмовляється від прийняття спадщини, продавати належне їй за правом спадкування майно і гроші класти на її особовий рахунок до досягнення повноліття або набуття даєздатності. Такий порядок дозволить гарантувати сприятливе для інтересів дитини вирішення ситуації та надасть можливість в майбутньому повністю дієздатній особі без зайвих емоцій вирішувати долю спадкової частки.

Абсолютно абсурдною, на погляд автора, буде відмова недієздатної особи  на будь-чию користь, яку буде дозволено органами опіки та піклуван­ня. Фактично, недієздатна особа пропонуватиме органам опіки та піклу­вання надати дозвіл на передачу власного права іншій особі. Для аналізу цієї ситуації і наданої їй автором оцінки пропонується опонентам навести хоч один реальний випадок і підстави для такої дії, а також надати вмотивоване  рішення органу опіки та піклування про доцільність такого кроку для  інтересів недієздатного. Хоча суто теоретично таку можливість треба розглядати і особливо щодо небезпечного майна. Крім того, потребує уточ­нення й питання спадкування недієздатними особами автомобілів, катерів тощо, які як певне майно не можуть успадковуватись через неможливість ними користуватись. У такому разі висновок про необхідність відчуження майна випливатиме з нереальності реалізації прав власності недієздатною особою щодо такого майна. Винятком з цього правила має бути випадок ,коли  цей автомобіль буде використовуватись опікуном в інтересах недіє­здатної особи, але таке користування опікуном транспортним засобом повинно контролюватися органами опіки та піклування.

Більш цікавою буде також теоретична ситуація щодо можливості юридичної  особи або держави відмовитись від прийняття спадщини за за­повітом. Тобто для юридичної особи в цьому випадку потребується рішен­ня керівного органу про це. Щодо держави, то, на погляд автора, така відмова реально неможлива, що зумовлюється, з одного боку, досить високим рівнем прийняття рішення про це, тобто Верховною Радою України, а з іншого, - держава як останній спадкоємець за законом позбавлена можли­вості відмовлятись від прийняття спадщини.

Виходячи з аналізу ст. 1224 ЦК, неприпустимою є відмова від права спадкування в інтересах недостойного спадкоємця, а також особи, позбав­леної права спадкування шляхом прямої вказівки в тексті заповіту. Отже в разі відмови спадкоємця на користь таких осіб нотаріус при наявності у нього достатніх підстав може особисто визнати цю частину відмови недійс­ною (наприклад, у спадковій справі є копія вироку суду), а в іншому ви­падку - така відмова за заявою інших спадкоємців може бути визнана не­дійсною судом.

Повертаючись до процесуальних особливостей реалізації права на від­мову від прийняття спадщини, слід зазначити, що при поданні відповідної заяви нотаріусом має встановлюватись особа і заява має робитись у пись­мовій формі. Надіслання такої заяви поштою без відповідного її посвідчен­ня іншим нотаріусом не призводить до бажаного результату, а лише зупи­няє провадження у спадковій справі. Тобто нотаріус у такому разі має ро­з'яснити особі загальний порядок оформлення і подання таких заяв. При особистому зверненні особи до нотаріуса, останній повинен роз'яснити особі її право на відкликання заяви про відмову від прийняття спадщини: те, що вона вправі зробити відмову на користь будь-кого із спадкоємців, і також доцільно зазначити в заяві про таке роз'яснення.

Доцільно також розглянути питання щодо відмови від спадщини того з  подружжя, хто пережив іншого. У статті 60 СК закріплено загальновідоме положення про те, що майно, придбане подружжям під час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, а тому після смерті одного із  них спадкову масу буде складати лише 1/2 частина такого майна. Тому  той із подружжя, хто пережив іншого, відмовляючись від спадщини відмовляється лише від своєї частини спадщини, а не власної частини майна, тобто 1/2.

 

Правові наслідки відмови від прийняття спадщини

 

Автори вважають необхідним зупинитися на аналізі ст. 1275 ЦК, яка передбачає правові наслідки відмови від прийняття спадщини.

У частині 1 ст. 1275 ЦК йдеться про випадок, якщо від прийняття спад­щини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині,  яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Положення ч. 1 даної статті викликає декілька запитань, відповіді на які важко знайти. По-перше, якщо  в заповіті спадщина розподілена в натурі, то вважається можливим говорити про те, що треба передавати таке майно до спадкування за законом. Це положення зумовлене тим, що воля заповідача висловлена  щодо наділення кожного спадкоємця конкретним майном, а не спадкуванню всього майна лише окремими спадкоємцями. Коли в заповіті зазначено: « Що все своє майно .... заповідаю     в рівних частках », лише в цьому разі дана норма буде такою, що відповідає волі заповідача. Якщо ж останній заповів, наприклад, першому спадкоємцю 50 %, другому - ЗО % , третьому^{— 20 %, то, вважається, у такій пропорції і має ділитися та частка спад­щини,яка не було прийнятою. Таке положення зумовлене волею заповіда­ча,  який визначив більший розмір спадщини окремим спадкоємцям. Але наведена пропозиція має поки що суто науковий зміст і передбачає подальші і зміни до ЦК.}

      Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, то частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну (ч. 2). По-друге, доцільним вважається уточнити, що положення частин 1 і 2 даної статті стосується випадків, коли:

- не було підпризначення спадкоємця;

- відмова від спадщини була безумовною і безадресною.

Положення ст. 1275 ЦК не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також ко­ли  заповідач підпризначив іншого спадкоємця.

          Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли  спадщину, і розподіляється між ними порівну. Щодо виконання обов’язків за заповідальним відказом, то зміст цього положення ч. 4 не вик­ликає заперечень. Але положення про чинність заповідального відказу потребує тлумачення на період переходу від спадкування за заповітом до спадкування за законом, наприклад, якщо всі спадкоємці за заповітом відмовляться від спадкування. Автори вважають, що і у такому разі волю спадкодавця слід вважати чинною.

       Частиною 5 ст. 1275 ЦК передбачається, що відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування не законом.

Це положення закону про можливість спадкоємця за заповітом відмови­теся від прийняття спадщини і отримати спадщину за законом, на наш пог­ляд, залежить від того, яким чином складено заяву про відмову. Якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини як це має місце у редакції ч. 5 ст 1275 ЦК, то він сам себе усуває від спадкування. На практиці пропонується нотаріусу при прийнятті заяви про відмову від прийняття спадщини  уточняти - спадкоємець відмовляється від прийняття спадщини за заповітом чи абсолютно від будь-якого виду спадкування.