10.9. Обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, погляд, лікування та поховання спадкодавця

Пнд, 05/18/2009 - 20:54 — Консультант

 

10.9. Обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, погляд, лікування та поховання спадкодавця

У статті 1232 ЦК законодавцем закріплено обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спад­кодавця. Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.

Відмежування положень даної статті щодо обов'язку спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця від обов'язків перед кредиторами є логічним і справедливим грюком, оскільки, на нашу думку, неможливо прирівнювати господарську діяльність до щиросердної допомоги спадкодавцю. Саме в такому змісті має сприйматися відповідна допомога. Це положення можна підтвердити мім, що відшкодування зазначених витрат не зумовлювалося ні договором т: вічного утримання, ні спадковим договором, які слід вважати цивільно-правовими договорами. Якщо ж спадкоємці або один з них укладав до­ті зір про надання такої допомоги з третіми особами, то на підставі такої угоди він вправі вимагати відшкодування розумних витрат, які ним було зроблено. Під терміном «розумні» слід розуміти витрати, які можна пояс­нити звичним рівнем життя спадкодавця, розміром подібних витрат на утримання інших осіб, укладення «стандартного» договору зі спеціалізованим агентством відповідно до закріпленого прейскуранту тощо.

Термін «одним із них» визначає спадкоємців, але не конкретизовано за законом, чи за заповітом, тому можна вважати, що дія цього терміна по­ширюється на тих спадкоємців, які закликаються до спадкування, оскіль­ки саме такі спадкоємці мають обов'язок відшкодувати борги спадкодавця.

У цьому зв'язку було зроблено пропозицію щодо того, що при спільно­му тлумаченні частин 1 і 2 ст. 1232 ЦК та терміна «інша особа», можна зробити висновок, що відшкодування має здійснюватися будь-якій особі, яка мала витрати на утримання спадкодавця. Але в разі надання такої до­помоги протягом більше трьох років спадкоємцем за законом тієї черги. яка не закликається до спадкування, то на підставі ст. 1259 ЦК вона може бути визнана спадкоємцями або судом такою, що має право на спадкуван­ня.

Застосований у ч. 2 термін «стягнені», на наш погляд, не зовсім узгод­жується з правовими властивостями надаваної допомоги - добровільний характер, без будь-яких договорів. Тому такий термін вважається доціль­ним замінити на термін «відшкодовані».

10.10. Спадкування вкладів у банках (фінансових установах)

Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) регламентовано у ст. 1228 ЦК.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1228 ЦК України, можна зробити висновок про існування двох видів вкладів:

 1)із спеціальними вказівками вкладників;

 2)вклади, в яких не зроблено розпорядження банку (фінансовій уста­нові).

Щодо п. 1 вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банк; (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, зробивши відповідне розпо­рядження банку (фінансовій установі). Щодо складення заповіту, то у ньо­му вкладник може зазначити також про розпорядження вкладом.

У даній нормі законодавець фактично прирівнює заповіт і відповідне розпорядження вкладника банку (фінансової установи), з чим однозначно можна погодитися. Але треба розглядати два випадки складання такого розпорядження:

1) якщо заповіт складено після того, як було зроблено розпорядження банку (фінансовій установі), то він повністю або частково скасовує його якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або як­що заповіт стосується усього майна спадкодавця;

2) якщо розпорядження складено пізніше заповіту, то воно повнієте: коли заповіт зроблено тільки на вклад, або частково скасовує останній. У разі відсутності заповіту вклад спадкується за зробленим вкладником роз­порядженням з урахуванням права на обов'язкову частку. У випадку відсутності і заповіту, і розпорядження, вклад спадкується на загальних підставах спадкоємцями за законом.

Положення про те, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, визначає, що право на частину вкладу можуть отримати й спадкоємці за правом на обов'язкову частку, навіть якщо існує заповіт та зроблене вкладником розпорядження банку.

Слід зазначити, що у чинному ЦК порівняно із ЦК 1963 p. встановлено, як бачимо, нові правила спадкування вкладів у банку (фінансовій установі). Якщо звернутися до історії спадкування вкладів, то багато супереч­ливих позицій при дії ЦК 1963 p. було висловлено вченими з приводу спеціальної вказівки вкладника. Така спеціальна вказівка трактувалася спрощеною формою заповіту або як договір на користь третьої особи. Ос­тання думка стала домінуючою, оскільки більше відповідала складному змісту цих правовідносин. Тому прийняття внеску кредитною установою з умовою видачі після смерті вкладника третій особі розцінювався як до­говір, де кредитор - вкладник, а боржник - кредитна установа. Моментом укладання договору був момент прийняття внеску. Але така позиція фак­тично підвищувала статус банківського вкладу до рівня цивільно-правової угоди, що мало переваги над іншими видами спадкування, з чим, на наш погляд, однозначно погодитись було неможливо.

Деякі вчені надавали банківським вкладам певні характерні риси:

1) для одержання такого внеску не потрібно було отримувати свідоцтво гро право на спадщину;

2) для його одержання не потрібно було чекати закінчення якогось виз­наченого терміну з моменту смерті вкладника і водночас не передбачався максимальний термін для одержання внеску;

3) з такого внеску не могли бути задоволені претензії кредиторів небіж­чика;

4) особи, що одержали такий внесок, звільнялися від зобов'язань щодо відшкодування витрат по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, а також на його похорон (ч. 2 ст. 552 ЦК). Сама видача вкладу могла мати різні підстави і переслідувала різні цілі, що для боржника (банку) не мало значення, тому що договір абстрактний і його дійсність не ставилася в залежність від мети угоди.

В.К. Дроніков свого часу трактував ці правовідносини також фрагмен­тарно, а саме: з моменту смерті вкладника внесок належить третій особі. Зона не є спадкоємцем, а лише набувачем вигоди, і тому не відповідає за боргами спадкодавця.

Автори даної роботи свого часу аналізували теоретичні концепції та ЦК 1963 p. щодо специфіки спадкування банківських вкладів та були против­никами особливого їх статусу, пропонували розглядати їх як відокремле­не майно, щодо якого може бути зроблено спеціальну вказівку, а по суті - окремий заповіт, який не має ніяких переваг перед іншим можливим во­левиявленням заповідача (заповітом), але має певні переваги перед спад­куванням за законом. Вважали, що «приховування» майна з «дозволу» держави за банківською таємницею від спадкоємців за заповітом неодмін­но призведе до приховування спадкового майна від нотаріуса і від спад­коємців за правом на обов'язкову частку, а це суперечитиме закону. Тому пропонували в Законі України «Про нотаріат» передбачити прерогативу нотаріуса витребувати від банківських установ усі відомості про наявність у конкретної особи вкладу у зв'язку з її смертю. Автори горді тим, що їх наукові прогнози сьогодні втілені в життя, тобто у новий ЦК, де передба­чено, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від спосо­бу розпорядження ним (ч. 2 ст. 1228 ЦК).