11.2. Аналіз спадкування корпоративних прав за теоретичними джерелами

Втр, 05/19/2009 - 10:18 — Консультант

 

11.2. Аналіз спадкування корпоративних прав за теоретичними джерелами

Питання щодо спадкування корпоративних прав до останнього часу не викликало значної уваги з боку науковців. «У чинному законодавстві існує досить протиріч і прогалин у регулюванні корпоративних відносин. І проблемою залишається не тільки реалізація самих корпоративних прав, але і їхній перехід від однієї особи до іншої, у тому числі й у порядку спад­кування».

Так, окремі автори займалися цією проблематикою, але фрагментарно висвітлювали лише окремі варіанти спадкування як особливої форми пе­реходу права власності на підприємство до інших осіб або лише у загаль­них рисах його розкривали. Така неувага з боку науковців стане зро­зумілою, якщо зважити на загальний строк становлення підприємницько­го права як галузі, а також те положення, що розглядуване питання зна­ходиться на межі одного із інститутів цивільного права, а саме: спадково­го та господарського права або підприємницького чи комерційного права.

Приблизно такий стан розвитку спадкування наслідків підприємниць­кої діяльності властивий, фактично, і російській правовій науці. Так, у РФ вчені розглядають історію розвитку спадкування підприємств та пи­тання спадкування лише підприємств як майнових комплексів, але до останнього часу вчені істотно не наблизилися до тлумачення особливостей спадкування саме корпоративних прав з урахуванням особливостей спадкуванняокремих видів підприємств. Слід також зазначити, що російські вчені аналізують питання не тільки спадкування за законодавством однієї країни, а й досліджують особливості спадкування у міжнародному праві. Тобто, остаточна крапка у питанні можливості і доцільності спадкування саме корпоративних прав ще не поставлена.

Тому актуальність даного дослідження зумовлена тим, що розвиток підприємництва в Україні не підкріплений чіткістю законодавства щодо спадкування наслідків підприємницької діяльності. Це положення зумовлює необхідність підходити до вирішення цього питання з різних підстав, включаючи аналогію із законом та правом. Але насамперед слід сформулювати термінологію, на базі якої буде провадитися подальше дослідження.

При визначенні поняття «корпоративне право» спиратимемося на дефініцію, подану у провідному юридичному виданні України. Так, «корпоративнеправо» має такі значення:

1)     складова частина цивільного права, якою регулюються правовий статус, порядок утворення і діяльності акціонерних та інших господарських товариств і організацій (корпорацій);

2) система внутрішніх організаційних правил акціонерних та інших господарських товариств і організацій корпорацій. Ці правила визначаютьорганізаційну структуру корпорації, її трудовий розпорядок, преміювання тощо. Акти корпоративного права приймаються органами управління  корпорації: загальними зборами, радою директорів, правлінням, керівником акціонерного (господарського) товариства чи організації. Акти не повинні суперечити Конституції і законам держави. До порушників застосовуються санкції, зазначені в корпоративних актах. Можливий такожсудовий захист прав, встановлених актами корпоративного права.

При цьому Н.М. Онищенко рекомендує спеціальну літературу та фак­тично ототожнює корпоративне право з певною дисципліною, яка є складовою частиною цивільного права, а також вбачає у корпоративному праві порядок створення і регулювання діяльності корпоративних підприємств, Буквальне сприйняття корпоративного права при такому розкритті цього поняття втрачає свій правовий сенс, оскільки разом з наступним терміном «корпоративні права» втрачається логіка їх викладення в одному виданні. Так, «корпоративне право» вживається в однині і асоціюється з системою правил. Але таке трактування корпоративного права є досить поширеним І навіть знайшло місце на сторінках Інтернет: «Корпоративне право - це сукупність нормативних правових актів, що регулюють питання створен­ня, діяльності та анулювання юридичних осіб»;

3) водночас під поняттям «корпоративні права» пропонується розумі­ти - «право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юри­дичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку даної юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації згідно з чинним законодавством.

Тобто навіть синтаксично термін «корпоративні права» застосовується у множині, а відповідний йому - «право власності» - в однині. Отже, пос­тає питання про конкретизацію саме особистого корпоративного права. З проведеного вище аналізу законодавства (попередній підрозділ), яке рег­ламентує корпоративні права, можна зробити висновок про складові еле­менти корпоративного права окремого суб'єкта.

Так, автор вважає доцільним визначити, що корпоративні права скла­даються з майнових (матеріальних) та немайнових прав їх володільця. Тобто, трансформуючи раніше отримане поняття на предмет його застосу­вання для спадкових правовідносин, треба говорити про те, що право на участь у товаристві складається з особистих немайнових прав, а тому мо­же застосовуватися п. 1 ст. 1219 ЦК, за яким не входять до складу спадщи­ни особисті немайнові права. Водночас п. 2 ст. 1219 ЦК право на участь у товариствах, якщо інше не встановлено законом або їх установчими доку­ментами, також не включається до складу спадщини, оскільки воно, як правило, вважається таким, що нерозривно пов'язане з особою спадкодав­ця.

Вчені коментують дану норму так. «Право на участь у товариствах і членство в об'єднаннях громадянка своєю природою не є невідчужуваним. Віднесення зазначених прав до числа тих, які не входять до складу спад­щини, зумовлюється постійним розвитком цивільного обороту, що вима­гає наділення його учасників широким колом прав. ...На відміну від това­риств з обмеженою і додатковою відповідальністю, повного і командитного товариства, де їх учасники мають зобов'язальні права на частку у майні товариства (право вимоги її при ліквідації товариства, у разі виходу з його складу), у акціонерних товариствах їх учасникові (акціонерові) належить право власності на акцію як документ, що підтверджує членство цієї осо­би в акціонерному товаристві. Отже, обов'язковою умовою вступу до ак­ціонерного товариства спадкоємця акціонера є придбання ним права влас­ності на акцію». Даний коментар не дає чітких критеріїв для встановлен­ня неможливості спадкування корпоративного права та права на участь у товариствах. Взагалі словосполучення «спадкоємець-акціонер» є некоре­ктним, оскільки особа може бути спадкоємцем і у подальшому акціоне­ром, але вона не може загалом одночасно розглядатися у двох іпостасях, тим більше в контексті майбутнього вступу до акціонерного товариства.

Можна погодитися з іншими авторами, які вважають необхідним «пра­во на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщоінше не встановлене законом або їх установчими документами, сприйматиз урахуванням організаційних форм діяльності та умов статуту та установчого договору. Мається на увазі, що не можна це положення застосовувати до приватних підприємств, підприємницької діяльності без створення юридичної особи та відкритих акціонерних товариств, оскільки перші два види передбачають приватну власність і допускають заміну на іншого власника шляхом внесення відповідних змін у права власності, а участь у відкритих акціонерних товариствах зумовлюється законним володінням акцій, які можуть успадковуватися. Крім того, виходячи зі свободи договору про заснування товариств засновники вправі встановлюва­ні допустимість

правонаступництва у правах на участь у товариствах. Зрозуміло, що виборні посади у товариствах не успадковуються разом з таким правом, оскільки вони нерозривно пов'язані з особою спадкодавця тощо». З цією концепцією загалом можна погодитися, але доцільно встановити, що корпоративні права і право участі у товаристві - це адекватні поняття. Наведені концепції слід вважати найпоширенішими, тобто загаль­ноприйнятим сприйняттям права участі у товариствах.

На відміну від цієї концепції деякі автори вважають: «Тому смерть працівника, засновника, співвласника юридичної особи не спричиняє спадку­вання майна юридичної особи. Юридична особа продовжує існувати і після цього з виділенням спадкоємцям визначеної частки в майні. Вважаємо,

—що й у цьому випадку (смерть члена СФГ) мова повинна йти про виділен­ня з цього майна частки померлого і її спадкуванні як за законом, так і за і за заповітом. Це асоціюється з тим, що юридична особа здійснює право воло­діння, користування і розпорядження закріпленим за ним майном власни­ка у відповідності зі своїм Статутом, тому що є суб'єктом права, а не об'єктом а суб'єкти не можуть бути предметом цивільно-правових угод. Інши­ми словами, особа, що веде СФГ, може розпорядитися майном цього господарства тільки відповідно волевиявленню самого СФГ». Продовжуючи тезу В. Чуйкової можна припустити, що селянське фермерське господарство існуватиме навіть у тому випадку, коли помре єдиний його засновник ї «юридична особа продовжуватиме існувати» лише тому, що вона не об'єкт, а суб'єкт цивільних правовідносин, але як автор собі це уявляє? 'Мабуть, формальне існування, тобто лише на паперових носіях, можна вважати існуванням юридичної особи. Ні, у такому випадку правонаступ­ники померлого вправі вирішувати долю цього господарства - чи продава­ти його, чи продовжувати його діяльність шляхом перереєстрації прав на себе.

Іноді деякі автори фетишизують саме поняття «підприємство». Так, розглядаючи принципи продажу підприємства вони приходять до виснов­ку: «З правової точки зору продаж майна приватного підприємства не при­водить до зміни власника підприємства. Підприємство (суб'єкт права власності) і його майно (об'єкт права власності) не одне і те саме. Тому не­має жодних підстав вважати новим власником підприємства покупця усього майна. Крім того, у разі продажу майна підприємства покупець по­винен сплатити кошти підприємству, а не засновнику»²². Якщо продовжи­ти цю концепцію, то виходитиме, що підприємство - це абсолютно самос­тійний суб'єкт цивільного права, який одночасно виступає у двох іпоста­сях як об'єкт правочину та суб'єкт права власності навіть без засновника, з чим важко погодитися. Навіть припускаючи, що засновники умовно не­обхідні лише для створення підприємства, а потім воно може існувати не­залежно від їх волі, ми неодмінно прийдемо до висновку, що підприємство може існувати без керування зацікавленими у наслідках його діяльності осіб. Цей висновок за своєю суттю дуже походить на сприйняття підприєм­ницької діяльності у часи Радянського Союзу, коли призначений «зверху» керівник управляв державною власністю. Як може отримувати кошти під­приємство, якщо воно безпосередньо передається засновнику, який втра­чає права на підприємство, а належна йому частина підприємства або воно у повному обсязі (для приватних підприємств) є об'єктом цієї угоди? Пере­дані покупцем кошти навіть не потрапляють на баланс підприємства і не можуть вважатися належними підприємству. Отже, поставлене запитан­ня є риторичним, відповідь на нього вважається абсолютно зрозумілою і очевидною.

Дійсно, законодавство наділяє підприємство певними правовими влас­тивостями: дієздатністю та правоздатністю. Але сприймати підприємство суб'єктом цивільного права необхідно у певному контексті, на наш пог­ляд, подвійно. Якщо людина не може вважатися об'єктом чиїхось прав, тс дуалізм сприйняття підприємства полягає в тому, що воно має одночасне тлумачитися як:

1)    суб'єкт цивільного і господарського права;

2)    об'єкт корпоративних та інших прав і обов'язків певних суб'єктів.

Якщо не візьмемо до уваги такого подвійного правового значення під­приємства, неодмінно опинимося перед дилемою: сприймати підприємст­во або як абсолютно самостійний господарюючий елемент, який має пєве: права та зумовлює обов'язки щодо його засновників та учасників, або я:-: сукупність лише певного майна підприємства. Зрозуміло, що підприємст­во - це умовно складений правовий елемент, який відрізняється багатовекторністю, оскільки передбачає існування трудових, договірних, майно­вих та інших правовідносин як зовнішніх, так і внутрішніх. Сукупність цих правовідносин і має зумовлювати існування конкретного підприємст­ва, а форма його організації - це визначальний критерій розподілу отри­маних підприємством доходів (прибутків).

Але, штучно створюючи ефемерну юридичну особу, яка має певні влас­тивості суб'єкта господарського права, слід брати до уваги характер тих еіпносин, які передували виникненню та розвитку цього підприємства. Тобто правовий статус юридичної особи - це зовнішня правова «оболонка», у змісті якої залишається право на первісний капітал, що був похід­ним для розвитку відповідного товариства. Отже, лише умовно не говори-у. з про право власності на підприємство з боку його засновників і не називаємоїх власниками, оскільки до складу підприємства можуть входити як працівники фізичні особи, право власності на яких не може поширюватися ні з боку підприємства, ні з боку його засновників.

Але щодо майна підприємства та його прибутків можна говорити, що на нього поширюється право власності не стільки самого підприємства як суб’єкта цивільного права, скільки його засновників, учасників, які наділя­ються відповідно до цього корпоративними правами. Порівняємо цивіль­ну відповідальність ТОВ та повного товариства. Так, учасники ТОВ відповідають за наслідки діяльності підприємства лише в межах статутного вкладу, але учасники повного товариства мають і особисту відповідаль­ність усім своїм майном. Отож вони стають учасниками відносин не в силу особистої участі у господарських відносинах, а через солідарну відпові­дальність за наслідки діяльності повного товариства.

Отже, загальноприйнята схема корпоративних прав на підприємства є спрощеною, але дозволяє більш докладно визначати правовий зв'язок між підприємством та його засновниками та учасниками. Зокрема, у разі смер­ті одного із засновників або учасників підприємства (наприклад, товариства з обмеженою відповідальністю) може виникнути ситуація, коли управляти підприємством інші учасники (власники) будуть не здатні через брак голосів (кворуму) для вирішення найважливіших питань на зборах учас­ників. Хоча таке підприємство на відміну від приватного можна вважати більш стабільним, оскільки контроль за його діяльністю залишатиметься у інших співвласників. Приватне ж підприємство у багатьох випадках у тазі смерті його засновника (власника) опиняється без належного керівни­ка, що негативно позначається на його подальшому існуванні. Зокрема, практика свідчить, що через шість місяців, які відведені законодавством тля прийняття спадщини спадкоємцями, приватне підприємство може і банкрутувати.

Отже, автор пропонує сприймати корпоративні права суб'єктів на підприємство не тільки як абстрактні, а й як конкретні, зумовлені розгля­дом товариства як певного об'єкта цивільного та господарського права, а не тільки як суб'єкта цивільного права. Повертаючись до концепції А. Довгерта, наведеній у попередньому підрозділі, слід визнати, що при­ватне право є правовою формою громадянського суспільства, іншого «при­родою» тут не дано. Рівень розвиненості цивільного суспільства перебуває з прямій залежності від зрілості і ступеня проникнення в життя суспільст­ва приватноправових засад».

У цьому зв'язку пропонується порівняти корпоративні права з правом спадкодавця на вклад у банку. Таке порівняння зумовлене зовнішніми по­дібними ознаками: вкладається певна грошова сума, яка не тільки має бу­ти збереженою, а й повинна примножуватися, оскільки метою комерцій­них підприємств є отримання прибутку.

Досить цікавою у цьому зв'язку є позиція держави, яка до 2004 р. при­пускала можливість самостійного спадкування коштів, що вкладалися в Ощадбанк. Це положення тривалий час науковцями обґрунтовувалося як договір на користь третьої особи, хоча, на погляд автора, таке положення слід сприймати скоріш як державну політику, спрямовану на залучення «вільних» коштів громадян у цивільно-правовий обіг, а не обґрунтовану правову концепцію.

Але основною відмінністю зберігання коштів у банку від вкладання кош­тів у створення товариств є те, що вкладники не можуть впливати на умови зберігання їхніх коштів, оскільки вони, як правило, наділені договором ли­ше єдиним правом - забрати свої кошти з певним доходом, а всі інші умови чітко регламентовані договором. При створенні корпоративних підприємств їх засновники (учасники) наділяються законом певним комплексом прав та обов'язків, які вони вправі додатково регламентувати договором.

Зокрема, можна говорити про те, що засновники корпоративного під­приємства можуть обумовити в установчих документах можливість пере­ходу належних їм корпоративних прав до їх спадкоємців. Щодо конкрети­зації спадкоємців, які мають успадкувати належну засновнику (учаснику) частку підприємства, то це питання можна розглядати тільки у контексті правил посвідчення заповітів і переходу корпоративних прав при спадку­ванні за законом.

Формально будь-яких заперечень проти встановлення в установчих до­кументах спадкоємців за аналогією з розпорядженням банківській уста­нові не існує. Однак положення про можливість громадянина-вкладника зробити розпорядження банку щодо власного вкладу на випадок своєї смерті чітко встановлене у законодавстві. Так, у ст. 1228 ЦК встановлено, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінан­совій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).

Отже, у такому випадку допускається розцінювати відповідне розпо­рядження банку на рівні заповіту. При цьому пропонується сприймати право на вклад як таке, що входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним і залежить від часу посвідчення заповіту. Зокрема, заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо за­повіт стосується усього майна спадкодавця.

Виходячи з практики посвідчення розпоряджень вкладами, які здійснюються вкладниками без спеціальної процедури їх посвідчення, яка, на нашу думку, має бути відповідною посвідченню заповіту, можна встанови­ти, що таке розпорядження суперечить процедурі посвідчення заповітів, а представники банку не віднесені ЦК до осіб, які вправі посвідчувати заповіти. Так, за статтями 1248, 1251, 1252 ЦК повноваженнями щодо посвідчення заповітів наділені: нотаріус, посадова, службова особи відповідного органу місцевого самоврядування та інші особи, серед яких представники  банківських установ не зазначені.

    За статтею 1247 ЦК заповіт має бути посвідчений нотаріусом або інши­ми посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 даного Кодексу, а також у цій нормі встановлено загальні вимоги до форми заповіту. Необхідність надавати громадянам право на посвідчення за­повіту у посадових осіб, які входять до переліку, наведеному у статтях 1151-1252 ЦК, зумовлена тими надзвичайними обставинами, у яких вони можуть опинитися з незалежних від них обставин. Водночас зробити розпорядження власним внеском у банківській установі громадяни здатні у будь-який час, що не відповідає загальному принципу - заповіти посвідчуються нотаріусами. Отже, можна встановити неузгодженість між окремі нормами ЦК, оскільки частина спадщини заповідається не у встанов­леній законом формі і не тими суб'єктами, які наділені відповідним повноваженням щодо посвідчення заповітів.

Тому автор вважає, що процес «демократизації» вкладів у банківських установах не завершено, а зроблено лише перший крок. Банківський вклад прирівняно до іншого спадкового майна, він не має особливих влас­тивостей, але потребується також прирівняти банківських працівників, які посвідчують застереження власника вкладу на випадок його смерті, до тих суб'єктів, які вправі посвідчувати заповіти.

Якщо порівняти посвідчення банківського розпорядження, яке здійс­нюється банківськими працівниками, та установчі документи, які посвідчуються нотаріусами України, можна прийти до висновку, що в установ­чих документах може мати місце розпорядження щодо подальшого спад­кування належної засновнику частки майна. Така гіпотеза може бути та­кож обґрунтована на підставі ст. 204 ЦК, за якою правочин є правомір­ним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо його не визнано судом недійсним.

Виходячи з можливості спадкодавця робити заповідальне розпоряд­ження банку можна зробити висновок, що законом не встановлено обме­жень щодо розпорядження окремою частиною спадщини. Частиною 2 ст. 628 ЦК передбачено, що сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах поло­ження актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Коли ми говоримо про зазначення в установчих документах умов по­дальшого можливого правонаступництва (спадкування) кожного із засновників (учасників) корпоративного підприємства, то заповідальне роз­порядження дозволить не тільки конкретизувати суб'єкта правонаступни­ка, а й вирішить проблему його визнання як правонаступника.

 

Отже, на цьому етапі можна говорити, що теоретична концепція правонаступництва корпоративних прав може застосовуватися за аналогією до вкладів у банківських установах і регламентуватися та конкретизуватися в установчих документах. Наприклад, якщо в установчому договорі зас­новники чітко встановлять, що правонаступниками їх прав мають стати їх діти, то у цьому випадку другий з подружжя має усуватися від спадкуван­ня корпоративних прав, якщо:

• не доведе своє право на спадкування саме установчого внеску і доходів від діяльності підприємства, наприклад, в учасника підприємства не­має дітей;

• за відсутності у засновника іншого майна, яке має перейти до другого з подружжя і компенсувати йому частку у майні підприємства, тощо. Порівняння корпоративних прав з авторським правом заслуговує на

увагу у зв'язку з тим, що авторське право як і корпоративне являє собою одночасно комплекс майнових і немайнових прав автора. Більше того, при створенні певних підприємств може бути закладено й авторське право зас­новника, яке виявлятиметься як у безпосередньому використанні під­приємством авторського права одного із засновників або учасників, так і опосередковано, коли у назві підприємства, його логотипі, торговій марці використовуватимуться належні автору прізвище, ім'я тощо. Наприклад, такий випадок мав місце при використанні прізвища Смірнов, коли була випущена горілчана продукція з відповідною назвою: після смерті заснов­ника всі спадкоємці почали претендувати на спадкування прав на про­дукцію з відповідною назвою.

Ці питання у нашій країні ще не були досліджені, але з виникненнях значних приватних та корпоративних підприємств неодмінно набудуть більшої актуальності. Тому цей напрям дослідження на межі господарсь­кого, цивільного (спадкового) та авторського права, на наш погляд, є не тільки новим, а й актуальним для сучасних суспільних відносин. Питан­ню спадкування авторського права було присвячено досить цікаву статтю професора Н. Райгородського, в якій виявлено певні особливості авторсь­кого права. Так, Н. Райгородський розкладає «авторське немайнове прав: на дві складові:

• позитивну, в силу якої автор вправі здійснювати певні дії, тобто зміню­вати твір та дозволяти це робити іншим особам;

• негативну, на основі якої автор має право забороняти всім іншим осо­бам здійснювати ці самі дії.

Коли ми говоримо про невідчужуваність особистих прав автора,meмаємо на увазі невідчужуваність позитивного елемента цих прав».

Трансформуючи це положення на можливість засновника під­приємства зобов'язувати всіх своїх правонаступників не змінювати наз­ви підприємства та його характерних рис, ми прийдемо до авторського глава у підприємницькій діяльності. Проблема підприємницького ав­торського права ще не порушувалася в юридичній літературі. Проте чи можеспадкодавець з цього приводу зобов'язувати спадкоємців - це пи­таннязалишається відкритим. Здається, що спадкоємець не може не виконувати таке розпорядження спадкодавця, якщо воно наведене у заповідальному відказі. При цьому таке розпорядження заповідача важко назвати неправомірним через те, що воно не обмежує матеріальних прав спадкоємців, які вони отримають від спадкодавця, а лише обмежить їх не майнові права, тому це положення, на наш погляд, може застосовува­тися на практиці.

Тепер повернемося до аналізу поставленого на початку цього підрозділу : завдання і визначимо, до якої галузі права належить питання щодо спадкування

корпоративних прав. Його можна вважати складним не тому, що в законодавстві не сформовано концептуальних способів його вирішення. Одна з проблем, на думку автора, закладена у штучному розмежуванні га­лузей права на цивільне та господарське, а останнім часом - і на комерцій­не та підприємницьке право.

Так, В.К. Мамутов класично окреслив сутність господарського права: «Сутність господарського права визначається тими завданнями, які воно покликане вирішувати у суспільстві. Завдання господарського правасистемне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі». Тобто це положення визначає, що межі господарського права зумовлені всіма відносинами, які виникають при здійс­ненні господарської діяльності. Тому автор концепції обмежує правовід­носини виконанням цієї функції як юридичними, так і фізичними особа­ми, які визначаються суб'єктами господарювання. Тобто принципові і по­тенційно спірні питання щодо виходу учасника, наприклад, з товариства, спадкування частки померлого учасника товариства залишаються поза межами господарського права. З цією концепцією можна погодитися, ос­кільки приватноправові інтереси кожного учасника корпоративного під­приємства не повинні впливати на діяльність підприємства, а мають виз­начатися Цивільним кодексом, який регламентує цивільні права грома­дян також у галузі підприємницької діяльності. Тут можна навести безліч сучасних концепцій і інших авторів, які витоки такого поділу шукають у розмежуванні права на приватне або публічне.

Тому, на нашу думку, визначення корпоративного права окремого су­б'єкта мало бути сформульоване саме у Цивільному кодексі, який названо основним актом цивільного законодавства України (ч. 2 ст. 4 ЦК). При ньому поняття «корпоративне право» належить до цивільних прав грома­дян, які здійснюють підприємницьку діяльність, а не до господарських відносин. Тому є зрозумілою наукова полеміка, яка розгорнулася на сто­рінках юридичних видань перед прийняттям і розробкою ГК та ЦК.

Спроби інших науковців виокремити з господарського права специфічні складові частини є цікавими з наукової точки зору, а тому вважаємо доціль­ним їх проаналізувати. Так, Л.В. Ніколаєва зазначає: «Внаслідок прийнят­тя кодифікованого законодавчого акта було закріплене існування пов­ноцінної галузі права - господарського права». З цим важко погодитися, оскільки така позиція не проводить розмежування між наукою та законода­вством і фактично їх прирівнює. Як відомо, предмет господарського права сформовано давно і ця галузь права існувала без кодифікації в окремому кодексі, а з приводу доцільності створення спеціального кодексу існують різні погляди науковців і, зокрема, такі, які не виправдовують його створен­ня. Споконвічно кодекси задумувалися для врегулювання різних відносин: Цивільний - для приватноправових, а Господарський - публічно-правових. І в цьому вбачалася логіка. «Але, прийнявши Господарський кодекс, що вторгся в сферу приватноправового регулювання, законодавець нівелював усі досягнення Цивільного кодексу», - вважає вчений-цивіліст Я.М. Шев­ченко. Між двома кодифікаціями існує глибока колізія. Так, Цивільний кодекс – про європейський, він орієнтований на ринкові відносини. Водно­час як Господарський кодекс пропонує повернутися до адміністративно-ко­мандного регулювання у сфері господарської діяльності і ставить хрест на товарно-грошових відносинах. Наталя Кузнецова пояснила, що Господарсь­кий кодекс не дотягує до «Іехspecilis», як це визначено в самому документі. На думку ж Анатолія Довгерта, Господарський кодекс - «це навіть не ко­декс», він складається на 2/3 із бланкетних норм, що відсилають до норм інших законів. Про співвідношення Цивільного і Господарського кодексів і говорити не доводиться, оскільки вони суперечать один одному: від концеп­ції до визначення термінів. Наприклад, вони визначають різні види юри­дичних осіб. З Господарського кодексу вилучені норми, що регулюють дого­вори постачання, контрактації та інші, закріплені в Цивільному кодексі".

Вважаємо, що критичні, зауваження мають під собою певне підґрунтя, але вони зумовлені створенням цих кодексів різними робочими групами, а тому їх недосконалість зумовлена звичним браком законотворчої техніки та неузгодженістю у діяльності цих робочих груп. Автор вважає, що існу­вання двох кодексів потенційно краще ніж одного, оскільки така конкре­тизація правовідносин зробить їх більш прозорими та прогнозованими, Проте які норми слід було включати до конкретного кодексу - це питання залежить до компетенції досвідчених фахівців, які займалися їх створенням і визначали необхідність створення ГК.

Однак поставимо питання під іншим кутом зору: а чи доцільно виділя­ла: з господарського права підприємницьке право як комплексну підгалузь права? Зокрема, автори визначають, що підприємницьке право утворилося фактично на базі цивільного і адміністративного права та відрізняється від інших видів діяльності, оскільки має на меті отримання прибут­ки Виділення відносно самостійних об'єктів для дослідження дає можливістьбільш ґрунтовно сприйняти невеликі обсяги інформації - це поло­ження об'єктивне, але коли ми говоримо про підприємницьке право як власну діяльність, здійснювану з метою отримання прибутку, то саме отри­мання прибутку та його подальша доля й має цікавити дослідника. Оскільки у змісті навчального посібника не наведено кардинальні принципи обмежування підприємницького права від господарського, зокрема до­зазірні відносини висвітлюються без акценту на підприємницькій діяль­ності, то неважко зрозуміти, що така підгалузь господарського права не мас до останнього часу самостійного предмета дослідження. Крім того, автори зазначали про першоджерела підприємницького права, у тому числі в межах адміністративного права, але не прослідкували цього впливу на власне підприємницьке право.

Інші автори значну увагу приділяють саме комерційному праву під яким у розширеному змісті розуміють виробничий аспект підприємництва, тому систематизують не тільки загально правові засади підприєм­ницької діяльності, а й державне регулювання підприємництва. Тому пи­сання ставиться про можливість і доцільність систематизації інформації, а не про створення певних галузей права.

Автор не вважає можливим говорити про необхідність створення нової галузі права або окремого його інституту з назвою «спадкування корпора­тивних прав», оскільки така систематизація інформації не може вважатися самостійною і буде базуватися на певних джерелах корпоративного та спадкового права.

Здається, що подальше дослідження спадкових прав, пов'язаних з ав­арським та корпоративними правами, не тільки доцільне, а й необхідне. Такі дослідження мають привести до більшої розвиненості спадкового права та сприятимуть гарантуванню прав та інтересів спадкоємців та спадкодавців.

У Російській Федерації створено навіть Інститут корпоративного права та управління, який має займатися такими проблемами:

• експертний аналіз якості корпоративного управління найбільших ро­сійських компаній;

• рейтингова оцінка компаній відповідно до практики корпоративного уп­равління;

• консультування російських і закордонних інвесторів, компаній і про­фесійних учасників ринку цінних паперів щодо різноманітних аспектів корпоративного управління, у тому числі щодо реструктуризації ком­паній.

Але ця організація за своєю суттю розрахована на те, щоб вирішувати питання захисту інвестицій та прав підприємств у відносинах з державни­ми установами, які здійснюватимуть контроль за їх діяльністю, про що можна зробити висновок, переглянувши не тільки напрями їх діяльності, а й матеріали на сайті. Аналогічна

організація за змістом і характером діяль­ності існує і в Україні, про що можна довідатися лише з юридичних дже­рел. «Директор Центру розвитку корпоративного управління при Міжна­родному інституті бізнесу Олександр Окунєв розповів про роль наглядової ради вAT. Дослідження, проведені інститутом, свідчать, що сьогодні ради AT схожі скоріше на весільних генералів, ніж на охоронців інтересів влас­ників. Про перспективи прийняття закону «Про акціонерні товариства» проінформувала заступник начальника управління по розвитку законодав­ства ГКЦБФР Олена Табала. Як виявилося, перспективи ці дуже слабкі. Сам проект близько 7 років удосконалюється, однак ніяк не може пройти навіть перше читання в парламенті, хоча він дуже важливий сам по собі, оскільки містить вагомі гарантії захисту прав акціонерів».

Але, як свідчать юридичні джерела, межі корпоративних прав, зокрема при їх спадкуванні, практично залишилися не дослідженими науковця­ми, що зумовлюватиме проблемність захисту прав учасників підприємств та їх правонаступників.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу спроба деяких російських вчених визначити складові частини корпоративних прав і розмежувати їх за пев­ним критерієм на майнові та немайнові права. Так, до основних майнових корпоративних прав російські вчені Белов В.А. та Пестерева Є.В. відносять:

1. Право на участь у розподілі прибутку;

2. Право на ліквідаційну вартість;

3. Переважне право надбання права (частки) участі;

4. Право акціонера вимагати у товариства викупу належних йому акцій і право учасника ТОВ вийти з його складу.

До немайнових прав ними віднесено:

1. Право на участь в управлінні товариством;

2.Право на отримання інформації про діяльність товариства та на ознайомлення з його документацією. Слід відзначити, що вони сформулювали і корпоративні обов'язки:

1.    Обов'язок оплати акції (частки);

2.    Обов'язок нерозголошення інформації.

Звернемо увагу, що ці права у законодавстві України є конкретизованішими, хоча теоретичні концепції вчених мають бути більш виважени­ми. Головне, що ці питання авторами виділяються і висвітлюються, що проте є позитивним явищем.

Але на цьому етапі дослідження наголосимо, що спадкування здійсню­ються тільки щодо майнових прав спадкодавця, а щодо немайнових прав спадкодавця можна говорити про правонаступництво як більш широке поняття. Ця концепція відповідатиме найбільш широкому принципу, що для участі у корпоративному підприємстві треба отримати згоду інших

учасників. Хоча автор вважає доцільним відокремлювати ті підприємства,у яких учасники власною працею впливають на діяльність підприємст­ва та створюють додатковий продукт, який у подальшому отримує назву дивіденди», наприклад, у кооперативах, повних товариствах тощо. Тому персоніфікація суб'єктів, які беруть участь у таких товариствах, має значний вплив на діяльність підприємства. В інших підприємствах, де основна роль відводиться вкладу учасника (наприклад, акціонерні підприємства), право участі спадкується разом з часткою у таких підприємствах.