337

Спадкове право

(Нотаріат.Адвокатура.Суд)

за ред. С.Я.Фурса, Київ-2008

1. Основні поняття спадкового права та процесу

Глава 1. Понятійний апарат та принципи спадкового права

Виділення авторами окремого пункту, присвяченого особливостям од­них і тих самих понять в межах цивільного права, нотаріального та цивільного процесів, зумовлюється специфікою дії норм матеріального та процесуального законодавства. А тому це положення не може не вплинути на визначення конкретних термінів, які мають застосовуватись у окремих галузях правової науки, базис яких ґрунтується на однакових правовідно­синах. Так, образно порівнюючи норми матеріального права з нормами юридичного процесу ми маємо для себе відзначити суттєву відмінність між ними, яка полягає у тому, що безліч моментальних фото в остаточно­му рахунку все ж таки не висвітлюють всю подію, а для цього потребуєть­ся інший процес - відеозапис. Отже, норми матеріального права регламен­тують окремі правові ситуації, відокремлюючи правомірну поведінку від неправомірної, встановлюють права і обов'язки суб'єктів правовідносин і простежують певну відповідальність за неправомірні дії та їх наслідки, водночас як будь-який процес має простежувати відповідну дію від її по­чатку до остаточного результату. Нотаріальний же процес, крім того, по­винен гарантувати права законослухняних суб'єктів на кожному етапі но­таріального провадження, спонукати їх лише до правомірних, гарантова­них законом дій і правомірних наслідків таких дій.

Отже, як в нормах матеріального права, так і процесуального мають за­стосовуватись певні терміни, які мають відповідати умовам єдності поня­тійного апарату як у законодавстві і практиці його застосування, так і бу­ти самодостатніми при їх використанні в науковій роботі. Теоретичні по­шуки науковців щодо найкращого висвітлення тих чи інших понять від­різнялися залежно від тієї галузі права, дослідниками якої вони вважа­лись. Так, найбільш істотними до останнього часу були дослідження в га­лузі цивільного права, а тому, зазвичай, термінологія та понятійний апа­рат спадкового права формувався вченими-цивілістами. Віддаючи належ­не попереднім теоретичним дослідженням, нами пропонується при враху­ванні конкретного змісту понять, що використовуються при регламентації спадкових правовідносин, враховувати процесуальні аспекти їх застосу­вання.

Виходячи з того, що розкривати характер та зміст спадкових правовід­носин без чіткого понятійного апарату, на який має спиратись будь-яка науково-практична праця, неможливо, тому пропонується розкрити ос­новні поняття спадкового права.

Насамперед потребують визначення такі поняття, як «спадкове право» та «спадковий процес». В юридичній літературі має широке застосування поняття «спадкове право», з яким пов'язується регулювання правовідно­син при спадкуванні. Так, спадкове право визначають як сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб. Од­нак з таким визначенням важко погодитись, оскільки, застосовуючи та­кий термін, ми порівнюємо право лише із сукупністю цивільно-правових норм. Питання хибності ототожнення правової науки із законодавством аргументувалось раніше, а тому вважається за доцільне навести тільки додаткові аргументи на користь авторської позиції. Це положення можна підтвердити й тим, що при розгляді спадкових правовідносин неважко помітити, що вони синтезуються й з іншими нормами законодавства, до яких можна віднести норми конституційного, сімейного, житлового, зе­мельного та ін.

На спадкові правовідносини суттєвий вплив можуть здійснювати до­говірні правовідносини, що випливають із застосування в юридичній практиці шлюбного договору (контракту), спадкового договору, договору дарування на випадок смерті, кредитних відносин, корпоративних прав тошо. Наприклад, говорячи про спадкові правовідносини, слід констату­вати, шо чинним законодавством, зокрема Цивільним кодексом України далі - ПК) врегульовується порядок пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця (ст. 1281 ЦК), однак претензії кредитора - це продовження договірних, трудових або інших правовідносин. Тобто ці правовідносини  виникли до спадкових та їх синтез зумовлений правонаступництвом, але відокремлення спадкових правовідносин від інших інститутів права може призвести до безвихідних правових ситуацій замість розширення можли­вих варіантів їх вирішення. Так, у випадку смерті спадкодавця його кре­диторові належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини пред'явити свої вимоги до спад­коємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Законодавець передбачив також положення, якщо кредитор спадкодавця не знав та не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного ро­ку від настання строку вимоги (ч. З ст. 1281 ЦК).

Підводячи підсумок, можна говорити, що спадкове право - це один з інститутів цивільного права, в якому мають визначатися межі доз­воленої поведінки суб'єктів спадкових правовідносин, які закріплю­ються законодавством України. При цьому під законодавством України мається на увазі як книга VI «Спадкове право» Цивільного кодексу Ук­раїни, так і інші норми закону, що безпосередньо впливають на регламен­тацію спадкових правовідносин. Таке визначення дозволяє відокремити спадкове право від права спадкування. З чого випливає, що право спадку­вання - це суб'єктивне право окремої особи, яке є лише певною частиною спадкового права, регламентованого ЦК.

Нині спадкове право значно розвинулось, тому доцільно погодитись із Ю.А. Заікою, що спадкове право слід вважати підгалуззю цивільного пра­ва. Але авторами ще у 2002 році пропонувалося ввести й новий термін -спадковий процес, який складається з усіх юридично вагомих дій суб'єктів спадкових правовідносин. Тут малося на увазі, що спадковий процес може здійснюватись як в межах нотаріального процесу, так і поза його межами, коли немає потреби звертатись до нотаріуса або суду для вирішення особливо важливих юридичних обставин. Прогноз авторів нині знайшов своє відбиття в ЦК. Так, наприклад, за ч. 2 ст. 1267 ЦК спад­коємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Тому, взагалі, не­можливо спадковий процес ототожнювати з нотаріальним та бачити в ньо­му обов'язковість звернення до публічних установ. Наприклад, коли в процесі спадкування спадкоємці отримують лише речі звичайної до­машньої обстановки і вжитку, то звернення до нотаріуса не потребується. Якщо при розподілі спадкового майна немає спору між спадкоємцями, то звернення до суду так само недоцільне. Отже, такий спадковий процес має у своєму змісті юридично вагомі обставини, оскільки внаслідок них майно набувається новими власниками, але цей процес проходить без впливу будь-яких державних органів і має реалізовуватись відповідно до норм за­конодавства.

Але розглянуте вище положення стосується процесу спадкування май­на, яке не має суттєвого господарського значення та значної вартості. Що­до більшості спадкових правовідносин, у яких спадкування пов'язане з коштовними речами, потребується суттєва увага та правоохоронні і правозахисні гарантії з боку держави для належного здійснення громадянами прав спадкування. Особливо це стосується тих верств населення, які не здатні захистити свої права особисто, та випадків, коли права осіб спірні щодо прав інших спадкоємців, тощо. При цьому не треба відокремлювати спадкове право від інших галузей права, наприклад, сімейного, консти­туційного, земельного тощо, положенням про його самостійність, а треба розвивати спеціальну процедуру реалізації спадкових прав, яка буде базу­ватись та узагальнювати усі положення законодавства, що випливають із різних галузей права.

Говорячи ж про спадкування, слід усвідомлювати його відмінність від спадкового процесу. Тут пропонується відмежувати осіб, які безпосе­редньо успадковують належні спадкодавцю права та обов'язки, від осіб, які мають інші права на спадщину або здійснюють вплив на спадкові пра­вовідносини. Тобто під спадкуванням пропонується розуміти реалізацію спадкоємцями їхніх прав на отримання належної їм частки спадщини, а спадковий процесбуде складатись із процесу спадкування та всіх інших дій, безпосередньо пов'язаних з розподілом спадщини, виконанням обов'язків, що зумовлюються зобов'язаннями спадкодавця, тощо.

Державою для полегшення реалізації спадкових прав громадян і здійснення їх у визначених законом межах передбачено нотаріальний по­рядок їх оформлення. Діяльність же нотаріусів щодо спадкових пра­вовідносин регламентується насамперед Законом України «Про нота­ріат». Тому при розгляді спадкових правовідносин, що реалізовувати­муться в нотаріальному процесі, треба враховувати теоретичну кон­цепцію щодо виникнення та регулювання нотаріальних процесуальних правовідносин. Отже, слід говорити про додаткове регламентування спадкових прав у межах нотаріального процесу. Тому треба визнати, що спадкове право тісно пов'язане з нотаріальним процесом і має в ньому складати свій інститут - спадковий процес. Отже, загальне поняття «спадковий процес» -це регламентовані законодавством юридично ва­гомі дії повноважних осіб, які зумовлені переходом прав та обов'язків по­мерлої особи до інших осіб.

Спадковий процес у певних випадках може бути одним з інститутів нотаріального процесу, який визначає спеціальну процедуру реалізації громадянами спадкових прав та повноваження нотаріусів, що мають за­безпечити охорону прав усіх суб'єктів спадкових правовідносин і оформ­лення спадкових прав відповідно до вимог закону.

У разі неможливості врегулювання спадкових правовідносин у межах нотаріального процесу - при виникненні спірності прав, обов'язків або юридичних обставин, вони стають предметом розгляду справ судами за­гальної юрисдикції. Але цивільна процедура розгляду справ у судах не має в своєму змісті спеціальних інститутів, присвячених спадковому праву і нотаріальному процесу, оскільки вона має універсальний харак­тер. Хоча деякі норми конкретизують особливості розгляду певних кате­горій справ, що випливають із спадкових,  які можуть розглядатися як у позовному, так і окремому провадженні цивільного судочинства і но­таріальних правовідносин⁸. Слід зазначити, що цивільний процесуаль­ний порядок розгляду спадкових правовідносин не дублює нотаріальної процедури реалізації спадкових прав, а має свої особливості і повнова­ження суду щодо врегулювання цих правовідносин, які значно ширші, ніж у нотаріусів.

Отже, виходячи із загальної концепції розмежування функцій нота­ріату та суду слід усвідомлювати відмінність у їх повноваженнях. Так, нотаріальні дії щодо спадкових правовідносин спрямовані лише на охорону прав усіх суб'єктів правовідносин, водночас як діяльність суду має харак­тер захисту вже порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних зако­ном інтересів. Коли йдеться про встановлення судом юридичних фактів (обставин справи), що спрямовані на визначення наявності або відсутності певних суб'єктних прав та обов'язків осіб, які виникають із спадкових правовідносин, то тут йдеться про розгляд справ позовного провадження. Коли ж матеріальні права, пов'язані зі спадкуванням, особа не може ре­алізувати у силу об'єктивних обставин, зокрема не може довести нотаріусу факт родинних відносин із померлим спадкодавцем, чи факт проживання однією сім'єю та ведення спільного господарства не менш як п'ять років до відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК), чи факт прийняття спадщини, місця відкриття спадщини, факт належності заповіту, оскільки у ньому допуще­на помилка, то при розгляді таких справ суддя не вирішує спір про право, питання про права та обов'язки суб'єктів, а йдеться лише про встановлен­ня певних обставин, але такі обставини повинні мати юридичне значення, тобто юридичні факти, від встановлення яких судом у особи виникне, зміниться або припиниться певне суб'єктивне право. Тобто у випадку вста­новлення вищезазначених фактів, якщо вона доведе їх суду, суд задоволь­нить вимоги особи, рішення набере законної сили і лише тоді поза межами суду, тобто у нотаріуса особа може ставити питання про отримання спад­щини. Такі категорії справ розглядаються судом у порядку окремого про­вадження.

Діяльність же адвокатів направлена на надання кваліфікованої юри­дичної допомоги суб'єктам спадкових відносин. З одного боку, адвокат має роз'яснити особам можливість врегулювання їх спадкових прав між собою залежно від об'єктів спадщини - добровільно, або шляхом звернен­ня до нотаріуса, а у випадку наявності спору роз'яснити необхідність звер­нення до суду, при цьому допомогти скласти заяву та визначитись із вимо­гою, з якою треба звернутися до суду на захист порушених прав та інте­ресів зацікавлених осіб.

Тому, говорячи про певні юридично вагомі поняття, особливо щодо їх застосування у законодавстві, слід усвідомлювати не тільки їх важли­вість, а й певні межі їх змісту та характер практичного застосування. На цьому базується й подальший виклад матеріалу, в якому крім визначення понять автором пропонується їх уточнення відповідно до особливостей но­таріального та судового процесів, а також передбачається доцільним пере­нести окремі норми з матеріального законодавства до процесуального, що зумовлене їх характером та змістом. Тобто до Закону України «Про но­таріат» мають бути перенесені всі норми з Цивільного кодексу, які стосу­ються процедурних питань.

При цьому, поглиблено аналізуючи всі положення спадкового права як окремого інституту цивільного права, автори водночас зупиняються на аналізі чинного законодавства та тенденції розвитку спадкового права з можливістю одночасного узгодження цього процесу з поліпшенням якості нотаріальної процедури та законодавства про нотаріат. Тобто основна ува­га у цьому посібнику зосереджується на зв'язках норм матеріального та процесуального законодавства. Такий напрям дослідження надає можли­вість ґрунтовно аналізувати як теоретичні положення спадкового права, так і процес спадкування.

Зрозуміло, що процес спадкування не може бути «вільним» від об'єк­тивного критерію його досконалості - цивільного судочинства. Саме при розгляді справ у суді виявляються недосконалості сучасного законодав­ства та теорій спадкового права. Тобто судові справи, в яких предметом розгляду є спадкові правовідносини, - це певним чином об'єкт для при­скіпливого аналізу науковців щодо досконалості відповідного законодав­ства або відповідності його реальним суспільним відносинам. Так, недолі­ки законодавства в багатьох випадках є причиною ускладнення вирішен­ня правових ситуацій не тільки судом⁹, а й громадянами при реалізації власних прав. Погоджуючись з думкою А.Осетинського про загальну нега­тивність частої зміни законодавчих норм, слід додати, що іншим щодо складності вирішення конкретних правових ситуацій є правовий нігілізм осіб, які спостерігають за розвитком законодавства і відчувають його не­досконалість при охороні і захисті власних прав.

Тому процес удосконалення законодавства має відрізнятись не тільки швидкою реакцією на зміни в суспільних відносинах, а й зовнішньою та внутрішньою впорядкованістю його норм, понять, що застосовуються в окремих нормах. Крім того, законодавцем мають регламентуватись не тільки сучасні правовідносини, а й дія законодавчих норм та понять має розраховуватись на певний проміжок часу, що забезпечить їх ста­більність та внутрішню гармонію розумності та доцільності законодав­ства.

При некоректності законодавства щодо суспільних відносин немину­чим буде відторгнення органів держави від їх функціональних завдань, чого будь-яка держава допускати не повинна. Тому поряд з сучасними постійними змінами до законодавства, які стосуються окремих норм та за­конодавства в цілому, які розраховані на регламентування сучасних пра­вовідносин, повинні існувати глибокі теоретичні розробки перспективних змін законодавства України на майбутнє. У цьому контексті й пропонуєть­ся визначення понять спадкового права, які авторами надаються з ураху­ванням власної позиції та узгодженням її з перспективними змінами до за­конодавства, що пропонуються в юридичній літературі іншими вченими.

Так, в юридичній літературі спадкування визначається як перехід май­на померлого до іншої особи або до інших осіб - його спадкоємців. Однак з таким визначенням погодитись неможливо, оскільки успадковується не тільки майно, а й права та обов'язки спадкодавця. Так, у ст. 1216 ЦК під спадкуванням розуміється перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Практично така сама позиція за змістом висловлюється й Т.П. Ковален­ко, Н.С. Глусь. Суттєвою відмінністю цих визначень від попереднього насамперед є те, що успадковуються разом із правами й обов'язки спадко­давця.

Однак за сучасним законодавством (статті 1281, 1282 ЦК України) відносити до спадщини загалом обов'язки спадкодавця в повному обсязі неможливо. Це пояснюється тим, що спадкоємці зобов'язані задоволь­нити вимоги кредитора, але в межах вартості майна, одержаного у спад­щину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги креди­тора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині, тобто фактично не всі обов'язки успадковуються. І крім того, вимоги кредито­рів спадкодавця за ч. 2 ст. 1282 ЦК спадкоємці зобов'язані задовольни­ти шляхом одноразового платежу та підлягають задоволенню раніше, ніж видається свідоцтво про право на спадщину, про що додатково свід­чить положення п. 2 ч. 1 ст. 64 Закону України «Про нотаріат». Щодо цього випадку говориться, що задоволення претензій кредитора здійс­нюється ще до прийняття спадщини одним чи всіма спадкоємцями або до видачі державі свідоцтва про право на спадщину, в разі пропуску шес­тимісячного строку (ч. 2 ст. 1281 ЦК) або протягом одного року від дня настання строку вимоги кредитор спадкодавця, який не пред'явив свої вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, позбавляється права вимоги (ч. З ст. 1281 ЦК).

Положення, наведене у ч. З ст. 1281 ЦК України, свідчить не про скоро­чений термін позовної давності, а про безповоротну втрату права вимоги, а тому є можливість говорити про те, що на сьогодні незалежно від строку настання права вимоги кредитор має отримати борг раніше, ніж спад­коємці отримуватимуть спадщину.

     Отже, автори вважають, що відповідні зміни, внесені у ЦК про спадку­вання прав спадкодавця, а не тільки його майна, заслуговують на увагу. Але внесення цих змін до ЦК також зумовлює необхідність доповнення За­кону України «Про нотаріат» положенням з обов'язковою вказівкою про межі обов'язків, що успадковуються.

     Потребує додаткового аналізу положення, що має місце у ст. 1270 ЦК, в якій для прийняття спадщини передбачається строк у шість місяців, а у ч. З ст. 1281 ЦК строк для пред'явлення претензії в тому разі, коли креди­тор не знав і не міг знати про відкриття спадщини, - до одного року. Отже, реальним стане положення про те, що лише через рік від дня відкриття спадщини кредитор втрачає право вимоги, що перекриває строк для прий­няття спадщини на шість місяців.

      Отож спадкоємці будуть відповідати за боргами спадкодавця протягом шести місяців після прийняття спадщини, тобто фактично вони успадковуватимуть разом із правами спадкодавця також його обов'язки у невиз­наченому розмірі, але, за загальним правилом, їх розмір має знаходитись в межах отриманої спадщини. Тобто можна прогнозувати, що одночасне існування цих положень неминуче призведе до спірних ситуацій. Наприк­лад, коли через одинадцять місяців та двадцять дев'ять днів після смерті спадкодавця до його спадкоємців звернеться кредитор, то в разі невідкриття спадщини постане питання про майно спадкодавця і межі відпові­дальності спадкоємців за боргами спадкодавця. В цьому разі для зняття напруженості в таких відносинах та зменшення ризику виникнення кри­мінальних справ доцільним є покладення обов'язку щодо обов'язкового відкриття спадщини та зобов'язання спадкоємців не здійснювати цивіль­них правочинів щодо відчуження майна спадкодавця протягом строку можливого звернення кредиторів. Тому запропонований порядок, на наш погляд, явно віддає переваги охороні прав кредиторів і ускладнює мож­ливість вирішення боргових правовідносин. Тому доцільно адекватно збільшити загальний строк прийняття спадщини до одного року.

На нашу думку, спадщина складатиметься з прав спадкодавця, а також конкретного спадкового майна та обов'язків спадкодавця з урахуванням зроблених вище зауважень. Але вважаємо доцільним існування двох по­нять «спадкові права» та «спадкове майно», що дозволить конкретизува­ти в нотаріальному процесі відповідні провадження за характером і зміс­том. Так, за законодавством про нотаріат нотаріус може вживати заходів до охорони спадкового майна, однак проблемним залишається охорона і захист прав та інтересів спадкодавця до визначення спадкоємців. Тому са­ме такий термін «спадкові права», на нашу думку, дозволяє відокремити потенційні права на речі спадкодавця, які знаходяться, наприклад, у інших осіб або належність яких спадкодавцю ще необхідно довести, від конкретного спадкового майна, яке було описане нотаріусом при вжитті заходів до його охорони.

При цьому доцільним є більша конкретизація поняття «спадкові пра­ва». Так, спадкове майно також підпорядковане праву власності спадко­давця до моменту його смерті, а у подальшому - праву власності спадкоєм­ців. Але слід визнати неможливість одночасного застосування понять «спадкові права» та «спадкове майно», оскільки перше буде ширшим за обсягом і має поглинати друге. Тут мається на увазі, що поняття «спадку­вання прав» має включати в себе поняття «спадкування майна», оскільки перехід речей від одного власника до іншого супроводжується переходом саме права власності. Процес переходу майна від однієї особи до іншої без відповідних прав на нього можна визнати незаконним. Саме тому, на на­шу думку, законодавець у ЦК відокремив процес спадкування від визнан­ня спадщини відумерлою. У такому випадку це положення можна тлума­чити як відмирання не спадщини, а прав спадкодавця щодо цього майна і прав спадкоємців на це майно.

Тому конкретизація поняття «майно» як сукупності конкретних речей, на наш погляд, може мати право на самостійне застосування в юридичній термінології. Але в статті закону воно має застосовуватись лише в дужках як пояснення до більш широкого поняття «спадкові права».

Така градація потрібна для подальшого викладення матеріалу, а саме для тих випадків, коли, наприклад, розглядатиметься спадкування ав­торського права спадкодавця або його право вимоги до іншої особи, спад­кування землі іноземними громадянами тощо.

Тому, в основному погоджуючись з новими положеннями Цивільного кодексу, вважається доцільним конкретизувати також положення про ус­падкування обов'язків спадкодавця. Тобто, за загальним правилом, в тому разі, коли борги спадкодавця не перевищують вартості спадкового майна, вони успадковуються разом з правами спадкодавця. Додатково слід відзначити, що спадкоємці можуть за власною ініціативою відшкодувати борги спадкодавця, які перевищують розмір спадщини. Але в такому ви­падку за основу треба брати загальне правило, що це є правом, а не обов'яз­ком спадкоємців. Змішування цих положень призведе до негативної прак­тики, коли батьки відповідатимуть за боргами дітей, а діти - за боргами батьків, що суперечитиме вимогам Сімейного кодексу.

      Однак положення про право спадкоємців відповідати за боргами спад­кодавця є можливість довести тим аргументом, що це не заборонено зако­ном, а також тим, що це буває доцільним для спадкоємців, коли збережен­ня доброго імені спадкодавця та діяльності окремої приватної фірми може бути справою честі родини, а також коли борг спадкодавця зумовлений витратами на родину або коли такий випадок випливає чи прямо передба­чений шлюбним договором (контрактом) тощо.

        Крім того, сучасний нотаріальний процес має певні особливості, а са­ме: державний нотаріус після відкриття спадщини збирає відомості про майно спадкодавця і одночасно до нього мають звертатись кредитори спадкодавця, які надаватимуть відомості про його борги, але нотаріус не має обов'язку і повноважень щодо повідомлення спадкоємців про реаль­ний розмір спадщини і боргів спадкодавця. Тобто спадкоємцю пропо­нується прийняти спадщину або відмовитись від неї. Хоча, на наш пог­ляд, доцільно лише на кінцевій стадії нотаріального процесу перед вида­чею свідоцтва про право на спадщину остаточно ставити перед спад­коємцями питання про прийняття спадщини, обтяженої боргом, або про відмову від неї. Тому внесення до законодавства загального визначення поняття спадщини, в якому встановлюється положення про спадкування боргів без одночасного обґрунтування питання про їх розмір недоцільне, оскільки прийняття спадщини належить до прав спадкоємців, а не до їх обов'язків.

На обґрунтування цієї концепції можна додати, що спадкування не мо­же визнаватися процесом переходу лише боргів спадкодавця, оскільки це знов суперечитиме ст.1282 ЦК. Це твердження можна довести також тим, що свідоцтво про право на спадщину не може видаватися лише на борги спадкодавця, а борг може відшкодовуватися за ініціативою спадкоємців (родини померлого) поза зобов'язаннями, визначеними спадковим законо­давством. Навіть у разі зазначення в шлюбному договорі (контракті) поло­ження про те, що кожний із подружжя бере на себе зобов'язання щодо від­шкодування боргів, зобов'язання за якими має лише один із подружжя, ці борги важко назвати спадщиною. Фактично в запропонованому випадку продовжуються цивільні та сімейні правовідносини і має застосовуватися інше поняття - добровільне виконання обов'язків іншої особи, а не спад­кування.

Отже, загальне поняття «спадщина» включає майнові та деякі особисті немайнові права спадкодавця та його обов'язки, які не можуть перевищу­вати розміру його прав.

Потребує уточнення й поняття «спадкодавець», оскільки воно в юри­дичній літературі пов'язується лише з переходом майна. Так, спадкодав­цем визначають громадянина, майно якого після його смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Однак при визначенні понят­тя «спадкодавець» доцільно виходити із логічного зв'язку із терміном «спадкування», отже, спадкодавцем (незважаючи на вид спадкування) слід вважати фізичну особу, після смерті якої залишилася спадщина. Та­ке визначення дасть можливість пов'язати його з поняттям, що має місце у Цивільному кодексі, - «відумерлість спадщини», а не тільки з перехо­дом спадщини до спадкоємців. Тим більше це положення не відповідає су­часному законодавству, за яким відказоодержувач відокремлений від спадкоємців. Тобто у цьому випадку нас цікавлять лише два факти -смерть громадянина і одночасно факт наявності у нього майна (спадково­го). І лише при подальшому розвитку спадкового процесу від відкриття спадщини до її прийняття, поняття «спадкодавець» буде пов'язуватись із його волевиявленням у заповіті, наявністю умов у ньому, а також існуван­ням спадкоємців. Отже, поняття «спадкодавець» пов'язане з іншими по­няттями і насамперед із поняттям «спадкоємці».

Говорячи про поняття «спадкоємці» неможливо не помітити, що у біль­шості авторів воно цілком пов'язане з вищенаведеними визначеннями і випливає з них, але, на наш погляд, воно також має свої особливості. Так, ЦК передбачається п'ять черг спадкоємців за законом, а також можли­вість переходу спадщини після визнання її відумерлою у власність

спадкування ж державою або конкретними державними органами можливе лише в одному випадку - коли спадкодавець зазначив їх спад­коємцями у заповіті. Тобто некоректним слід вважати встановлення дер­жавою себе або окремих державних органів спадкоємцями у тому випад­ку, коли спадщину не було прийнято вчасно. Це положення за часів Ра­дянської влади зумовлювало особливий інтерес держави у вирішенні конкретних спадкових справ, узгоджувалось із марксистсько-ленінською доктриною щодо негативної дії спадкових правовідносин на рівність прав громадян. Наприклад, коли спадкоємцями було пропущено строк прий­няття спадщини, на об'єктивність суду могла впливати партійна на­лежність судді, великий розмір спадщини тощо.

Тому нині заслуговує на увагу новела - ст. 1277 Цивільного кодексу Ук­раїни, де йдеться про порядок визнання спадщини відумерлою: спадщина визнається відумерлою судом після спливу одного року з моменту її від­криття за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за зако­ном, усунення їх від права на спадкування, а також відмови чи неприйнят­тя ними спадщини. На наш погляд, спонукати цей процес мають державні нотаріуси в тому випадку, коли ними вживались заходи до охорони спадко­вого майна і коли їм стало відомо про неприйняття спадщини, а також за­цікавлені державні установи. Це пояснюється тим, що саме до державних нотаріусів подаються заяви про відмову від прийняття спадщини тощо.

     При цьому мається на увазі не формальне спонукання процесу визнан­ня спадщини відумерлою, а як остаточний висновок щодо неможливості знайти спадкоємців і лише після вжиття всіх необхідних заходів щодо їх розшуку. Але вже на цьому етапі є можливість зробити висновок про не­обхідність внесення у майбутньому до Закону України «Про нотаріат» відповідного положення про обов'язок нотаріуса повідомити орган дер­жавної влади про неприйняття спадщини або щодо його звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою. Слід сказати, що інститут відумерлості спадщини не є новим, він мав місце у ЦК 1948 p., але проце­дура визнання спадщини здійснювалась у адміністративному, а не судово­му, як це передбачено ст. 234 ЦПК, порядку. Але такий порядок визнання спадщини призводив до негативних наслідків, тобто позбавляв громадян права на їх майно, яке вони тільки з прийняттям у 2003 р. ЦК (чинності набрав у 2004 р.) намагаються повернути собі це майно від держави. Фа­булу цієї справи буде розкрито далі у книзі (див. проект № 165), де йти­меться про особливості розгляду судами справ, що виникають із спадко­вих правовідносин.

Досить складним слід вважати поняття «спадкоємець». Так, Ковален­ко Т.П. зазначає, що спадкоємець - це особа, яка у випадку смерті того чи іншого громадянина набуває права одержати його спадкове майно¹⁸. З та­ким визначенням погодитись важко, оскільки, по-перше, особа спадко­давця має бути чітко визначена, по-друге, тут також відсутнє положення про спадкування прав спадкодавця, хоча самим автором зазначалось про спадкування також і прав спадкодавця; а по-третє, наявність (набуття) прав для здійснення спадкування є лише об'єктивною оцінкою потенцій­ного правового стану особи в певний проміжок часу. Останнє положення можна пояснити суб'єктивним фактором, оскільки потенційно існує пра­во особи прийняти або відмовитись від прийняття спадщини, а при ре­алізації останнього права вона не набуде статусу спадкоємця.

Отже, у цьому визначенні поняття «спадкоємець» пов'язується лише з існуванням права, а не з його реалізацією. Тобто потенційною можливістю отримати спадщину послідовно володіють як спадкоємці першої, так і спадкоємці другої черги, а також і інших черг, але лише за умови відсут­ності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст. 1259 ЦК. Однак для нотаріального процесу потребується чітке визначення спадкоємців тієї черги, яка закликається до спадкуван­ня, що можна підкреслити запропонованими у Цивільному кодексі зміна­ми, що передбачають існування п'яти черг спадкоємців.

       Крім того, говорячи про спадкоємців у нотаріальному процесі потребу­ватиметься спеціальна термінологія, яка дозволить на різних етапах про­ваджень щодо видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна вести мову про певний статус спадкоємця. Наприклад, спадкоємець, який отримує свідоцтво про право на спадщину одночасно набуває статусу власника майна. Тому неможливо однозначно погодитись із позицією Н.С. Глусь щодо окремих обставин, з якими пов'я­зується статус спадкоємця, а саме щодо осіб, які закликаються до спад­коємства та прийняли спадщину. Тобто в цьому випадку констатуються два правових статуси осіб, які мають право визначити свою волю щодо прийняття спадщини і які таку волю виявили. Слід відокремлювати певні проміжки часу, коли особи не мають певних прав на спадщину і тому не є спадкоємцями. На наш погляд, доцільно визначити термін дії статусу спадкоємця, що надасть йому процесуального змісту.

Пропонується визначити статус особи, яка має право на закликання до спадкування, але не звернулась із заявою про прийняття спадщини та не довела свого права на отримання спадщини, і назвати її потенційним спад­коємцем. Тобто слід підкреслити, що вимоги спадкового права до поняття «спадкоємець» при їх застосуванні у нотаріальному процесі потребують певної конкретизації і визначення на кожному етапі спадкового процесу відповідно до особливостей нотаріальної процедури.

На підставі запропонованої концепції слід констатувати, що не повністю відповідатиме реальним обставинам процесу спадкування й інше визначення, що спадкоємцями є особи, зазначені в законі або заповіті, правонаступники спадкодавця. Тобто і у цьому випадку відсутнє поло­ження про волевиявлення особи щодо прийняття спадщини, а також не конкретизоване загальне правило про встановлення прав нотаріусом у по­тенційних спадкоємців на отримання спадщини.

Досить яскравим прикладом виявлення цієї концепції в дії є запропоно­вана у Цивільному кодексі редакція ч. 2 ст. 1259, якою передбачено мож­ливість встановлення судом прав у особи на спадкування разом із спад­коємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалась, матеріально забезпечувала, надава­ла іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (див. проект № 1).

Отже, слід зробити висновок, що, з одного боку, це положення свідчить про одночасне волевиявлення на прийняття спадщини (подання заяви до суду) і необхідність доведення відповідного права на спадкування, а з іншого, - про запровадження нової підстави для спадкування. Безумовно, така особа офіційно отримує статус спадкоємця лише з моменту набрання судовим рішенням законної сили, хоча таке право особи визначено в за­коні. Отож не тільки із зазначенням у законі або заповіті виникає право спадкування, а й із встановленням відповідного права в рішенні суду.

Так, особа, яка утримувала спадкодавця і належить до наступних черг, повинна отримати юридичний статус, і відповідне поняття має увійти до юридичної лексики. Крім того, у законі чітко повинен бути зазначений строк надання опікування, матеріального забезпечення, іншої допомоги. Так, у ст. 1259 ЦК визначається термін «протягом тривалого часу», але та­ка невизначеність строку не може мати практичного застосування у су­довій і нотаріальній практиці без відповідної конкретизації, оскільки бу­де одразу приводити до спірних правових ситуацій. На наш погляд, цей термін має узгоджуватись із часом, за який відшкодовуються витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, а саме строк визначено так - не більше як за три роки (ст. 1232 ЦК). Отже, доцільно в тому випадку, коли утримання надавалось такою особою (наприклад, да­леким родичем), понад три роки прирівнювати її в правах до спадкоємців тієї черги, яка закликається до спадкування. Тобто надання допомоги, що не може бути відшкодована у визначених законом межах, має призводити до статусу спадкоємця. Така конкретизація спадкових правовідносин дасть можливість суду встановлювати статус спадкоємця і пов'яже визна­чені законодавством строки в логічну послідовність. При цьому доцільно, на наш погляд, називати такого громадянина утримувачем спадкодавця, оскільки необхідно відокремити це поняття від близького за назвою, а са­ме - утриманців спадкодавця.

Отож новела, передбачена у ч. 2 ст. 1259 ЦК досить логічна та гуманна за своїм змістом, оскільки за ЦК 1963 р. не було передбачено правового зв'язку між утриманням спадкодавця та спадкуванням особою, яка нада­вала йому утримання.

Крім того, в порядку окремого провадження передбачено розгляд судом деяких категорій справ у тому випадку, коли потенційний спадкоємець не може довести юридичних обставин, що визначають його право на отриман­ня спадщини (див. проект № 2).

Отже, з позицій конкретизації термінології цивільного та нотаріально­го процесів пропонується відокремити поняття «потенційний спадко­ємець» , під яким пропонується розуміти особу, право якої на спадкування визначено законом або заповітом, але яка ще не довела свого права на от­римання спадщини і не виявила свого бажання її отримати. А спадкоємцем (фактичним) слід вважати ту особу, яка має доведене у встановленому порядку право на отримання спадщини і виявила передба­ченим законом способом бажання отримати спадщину (вступила в уп­равління або володіння спадковим майном або подала заяву про бажання прийняти спадщину). В останньому скороченому визначенні автор має на увазі, що таке право повинне бути доведене нотаріусу або суду в разі ви­никнення спірності в питаннях наявності прав на спадкування, яке ба­зується на законі або заповіті. При цьому однією із умов, що визначає право на придбання спадщини, є прийняття спадщини. Дії, що свідчать про прийняття спадщини, в основно­му регламентовані в ЦК України. Однак наведений у ЦК перелік цих дій не є вичерпним, оскільки п. 212 Інструкції про порядок вчинення нота­ріальних дій нотаріусами України передбачається, що спадкоємці за зако­ном, які позбавлені можливості подати документи, що підтверджують на­явність підстав для закликання до спадкоємства за законом, вони можуть за письмовою згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину і пода­ли докази родинних, шлюбних чи інших відносин із спадкодавцем, бути включені до свідоцтва про право на спадщину. Тобто в законодавстві про нотаріатпередбачається суттєва умова для виявлення права на спадкування. Отож з позицій нотаріального процесу при викладенні наступного ма­теріалу має цікавити не тільки і не стільки саме поняття «спадкоємець», скільки правовий статус особи потенційного спадкоємця та визначена за­коном конкретна процедура переходу особи із одного правового статусу до іншого. Зрозуміло, що після отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець стає повноправним власником майна, до якого може бути застосовано термін «спадкоємець» лише в тому випадку, коли постане питання про шлях набуття майна. Наприклад, якщо кредитор спадко­давця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину протя­гом одного року від настання строку вимоги, що передбачається ст. 1281 ЦК (див. проект № 3). Щодо видів спадкування, передбачених ЦК, то, на наш погляд, вони визначені як в юридичній літературі, так і в законодавстві неадекватно їх змісту. Так, у ст.1217 ЦК передбачається, що існують два види спадкуван­ня: за заповітом і за законом. Однак, аналізуючи ст. 1241 ЦК, яка нале­жить до глави «Спадкування за заповітом» і регламентує право на обов'яз­кову частку у спадщині, слід відмітити певну перевагу закону над змістом заповіту. Так, за ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадко­давця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Тобто можна

констатувати, що право на обов'язкову частку за своїм значенням більш вагоме, ніж право на спадщину за заповітом, настає незалежно від волі спадкодавця і має суттєві переваги перед спадкуванням за заповітом.

На цій підставі фактично є можливість назвати спадкування за запові­том у найбільш широкому розумінні як змішане, в якому має значення як воля заповідача, так і вимога закону про забезпечення права на обов'язко­ву частку. Лише в тому випадку, коли не буде осіб, які мають право на обо­в'язкову частку, і коли їх право заповітом не порушується, тоді буде в чис­тому вигляді застосовуватись спадкування за заповітом. При цьому вимога закону не поглинає права заповідача повністю, вона стосується лише поло­вини частки, яка належала б спадкоємцю при спадкуванні за законом.

Для того, щоб розмежувати всі три існуючі види спадкування, пропо­нується назвати їх так: за заповітом, за законом, за правом на обов'язкову частку. Хоча останній вид спадкування фактично також передбачений за­коном і його також є можливість називати спадкуванням за законом, але для того, щоб не плутати термінів, на наш погляд, доцільно його відокре­мити від звичного поняття «спадкування за законом» під окремою назвою «спадкування за правом на обов'язкову частку».

На підставі вищенаведеного, пропонується доповнити ст. 1217 ЦК час­тиною 2 такого змісту: «Спадкування за законом має місце, якщо і оскіль­ки воно не змінено заповітом, а спадкування за заповітом здійснюється із забезпеченням права на обов'язкову частку». Або ст. 1217 ЦК доцільно ви­класти в такій редакції: «Спадкування здійснюється за заповітом з ураху­ванням права на обов'язкову частку та за законом».

Інтересним є питання про форму спадкування. Так, не обов'язково спад­кування здійснюється в нотаріальному порядку, але, безсумнівно, цей про­цес має підпорядковуватись вимогам закону. При цьому в законі не визна­чено чітко випадки, коли має застосовуватись обов'язкова нотаріальна форма оформлення спадкових прав. Але для охорони прав спадкоємців при спадкуванні певних видів майна та прав слід визначати межі нотаріальної процесуальної форми, які відповідатимуть нормам різних галузей права.

У юридичній літературі існує досить багато визначень поняття «запо­віт». Так, у ст. 1233 ЦК заповіт визначається як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Але, на нашу думку, це поняття слід уточнити, заповітом має визнава­тись посвідчене відповідно до законодавства особисте розпорядження фі­зичної особи (правочин), в якому вона на випадок її смерті визначає спад­коємців, яким бажає передати належні їй майно та права, а також може зазначати умови прийняття спадщини та інші передбачені законом розпо­рядження (наприклад, заповідальний відказ). Автори доповнили поняття посиланням на правочин для того, щоб закріплений у ЦК термін «право­чин» з'єднати і поширити його дію на заповіт.

На наш погляд, доцільним є юридичне закріплення терміна, що визна­чає особу, яка склала заповіт, - «заповідач» (статті 1235, 1236, 1237 ЦК), оскільки це дає можливість говорити про правовий статус такої особи і скорочує час та зусилля для його відтворення як на практиці, так і в тео­ретичних джерелах. Слід зазначити, що у ЦК не розкрито поняття «заповідач», а тільки у ст. 1234 ЦК йдеться про те, що право на заповіт має фі­зична особа з повною цивільною дієздатністю.

Отже, пропонується до ЦК ввести поняття «заповідач», під яким розуміти дієздатну особу, яка склала заповіт у визначеному законом порядку. Цьому питанню було приділено увагу В.К. Бондаревим, який заповідачем вважає особу, що зробила розпорядження щодо свого майна на випадок своєї смерті²². Однак таке визначення не збігається за змістом з іншим поняттям, що розкривається ним і яке можна визнати як класичне, - «заповіт». Це -юридичний акт, що не має юридичного характеру при житті особи, яка його склала, та включає в себе одностороннє розпорядження фізичної особи, зроб­лене у встановленій законом формі про те, що має бути зроблене після її смерті і, головним чином, щодо надання її майна на користь певних осіб.

В останньому понятті доцільно виділити основні умови заповіту з по­зицій спадкового права. Поки що звернемо увагу на процесуальні аспекти цього поняття. Так, нотаріальна процедура встановлює обов'язок нотаріу­са не поширювати відомості, які йому стали відомі під час вчинення но­таріальних проваджень (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про нотаріат»). Звідси випливає випадок, коли складений заповіт буде мати юридичне значення при житті заповідача, а також після його смерті. Тобто в разі порушення нотаріусом вимог законодавства у заповідача виникає право на відповідний позов до нотаріуса, а після його смерті аналогічне право на позов матимуть спадкоємці. У деяких країнах світудопускається олографічна форма за­повіту, коли він особисто пишеться заповідачем і не вимагається нотаріаль­ної форми його посвідчення, але це положення не має застосування для за­повітів, посвідчених громадянами України на їх території. Хоча ЦК перед­бачено й секретний заповіт (ст. 1249 ЦК), тобто який пишеться самим за­повідачем без ознайомлення нотаріуса із його змістом (ч. 2).

Отже, одним із прав заповідача є право на захист від несанкціонованого ним поширення відомостей про існування заповіту та його зміст. Можливі випадки, коли при житті заповідача заповіт буде аналізуватись на відпо­відність його умов змісту закону, що також може призвести до можливих випадків порушення прав заповідача і необхідності їх захисту.

Але застосування термінів «заповідач» та «заповіт» дозволяють відок­ремити спадкодавця, який склав заповіт (заповідача), від такого, що не складав заповіту.

Ці основні поняття спадкового права в наступному матеріалі додатково будуть обґрунтовуватись та розкриватись відповідно до їх змісту та зна­чення, а в деяких випадках вони додатково конкретизуватимуться залеж­но від розглядуваних правовідносин. Однак попереднє їх визначення зу­мовлюється необхідністю створити базис, на основі якого виклада­тиметься подальший матеріал з урахуванням авторських позицій щодо застосування окремих понять.