11.4. Корпоративні права у стадії їх виділення

Втр, 05/19/2009 - 10:23 — Консультант

 

11.4. Корпоративні права у стадії їх виділення

 

Виділення частки майна спадкодавця, що вважатиметься спадковим гайном, може бути обтяжене правами другого з подружжя, який також може претендувати на виділення йому в натурі корпоративних прав як спільно набутого у шлюбі майна, а також на задоволення прав кредиторів. Lie положення ні у законодавстві, ні в юридичній літературі однозначно не вирішено. Окремі автори порушували цю проблему, але не конкретизува­ти всі важливі і можливі способи її вирішення. Наприклад, І. Войцехівська пропонує конкретизувати питання про на­лежність корпоративних прав одному із подружжя у своїй статті «Корпо­ративні права - загальна спільна власність подружжя чи особиста приват­на власність одного з них?». Але назва цієї статті не може адекватно :прийматися згідно з чинною юридичною практикою. Коли питання стоїть про належність корпоративних прав певним особам, то загальний аналіз норм законодавства свідчить, що корпоративними правами наділяється та особа, ім'я якої реєструється як учасника або засновника підприємства. Зокрема, про це свідчать статті 87, 88 ЦК України. Зокре­ма, для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються усіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший поря­док їх затвердження. Альтернативи тут не існує. Тобто у створенні під­приємства беруть участь його конкретизовані засновники.

Тому наступна стаття І. Войцехівської з назвою «Подружні корпора­тивні права» більше відповідає реальним правовідносинам і прийнятій у законодавстві практиці, наприклад, коли обидва з подружжя беруть участь у створенні корпоративного підприємства і, відповідно, мають у ньому  корпоративні права.

Якщо питання ставиться під кутом зору наукових досліджень розподілу корпоративних прав подружжя, то не зовсім можна погодитися з І. Войцехівською, яка вважає: «Сьогодні в науковій літературі і юридичній практиці не піддається сумніву той факт, що акції та інші цінні папери, а також внесок(частка, пай) у статутному капіталі (фонді) господарчих товариств, при­ватних підприємств, зроблений у період шлюбу за загальні кошти, входить до складу загальної спільної власності подружньої пари. Іншими словами, мова йде про внесення загальних коштів чи іншого майна в господарче това­риство, участі в підприємницькій діяльності за рахунок такого майна».

Дійсно, автори підручника «Сімейне право України» і «Науково-прак­тичного коментарю Сімейного кодексу України» прийшли до висновку, що «внесок, що належить одному з подружжя у ТОВ, також може бути визнаний їх загальною спільною власністю за умови його внесення в шлюбі із загаль­них коштів, а тому підлягає розділу за правилами сімейного законодавства».

Слід також враховувати позицію безпосереднього розробника СК Украї­ни - З.В. Ромовської, яка вважає неможливим визнання загальним майном право вимоги, що випливає із зобов'язального, а не речового права. Водночас інші автори категорично заявляють: «Досліджуваний об'єкт цивільних пра­вовідносин, безсумнівно, є майном, до якого в силу статті 190 ГК відносяться не тільки речі як предмети матеріального світу, але і майнові права».

Спростовують загальну заяву І. Войцехівської приклади з юридичної практики. Так, 13 березня 2002 р. Судова палата у цивільних справах ВСУ, відмовивши в позові про визнання недійсною передачі частки статут­ного фонду, заявленому на підставі ст. 22 КпІНС України, указала, що «майно господарського товариства не може розцінюватися як складова за­гальної спільної власності подружжя»⁵⁶. Можна навести приклади із судо­вої практики, за якими це питання не тільки мало місце у діяльності судів, а й практика розгляду таких справ була узагальнена Судовою пала­тою у цивільних справах ВСУ. Зокрема, «у випадку неможливості компен­сувати частку статутного фонду, придбану одним з подружжя, іншим май­ном, його чоловік (дружина) у відповідності зі статтею 57 Закону України «Про господарчі товариства» вправі вимагати виділення на свою користь частини майна товариства, що належить тому з подружжя, хто є йоге учасником». Отже, судова практика демонструє різні підходи до вирі­шення цього питання. Тому можна погодитися з позицією А. Солдатенкова, яким доводиться відсутність практики однакового розгляду судами України спорів про розподіл часток в уставному фонді ТОВ.

Можна спорити з І. Войцехівською й з приводу характеру права спіль­ної сумісної власності, оскільки вона вважає: «...Право загальної спільне: власності подружньої пари є різновидом права приватної власності фізич­них осіб» і робить загальний висновок: «...На подружнє майно поширю­ються загальні правила щодо об'єктів права приватної власності». Тобто тут треба мати на увазі, що є більш широким і специфічним поняттям «спільна сумісна власність подружжя», яке уособлює право приватної власності двох суб'єктів, що має власні риси, чи особисте право приватної власності. З цього випливає, що на право спільної власності як сукупної здатності двох індивідів «поширюються загальні правила щодо об'єктів — з приватної власності».

Отож питання про визнання за одним із подружжя правонаступництва щодо корпоративних прав померлого спадкодавця, який був учасником корпоративного підприємства і одночасно чоловіком (дружиною), залишається спірним. Але для того, щоб говорити про окремий випадок, коли учасник товариства, який перебував у шлюбі, помер, доцільно проаналізу­вати сучасні концепції, що стосуються можливості визнання корпоратив­них  прав одного із подружжя на підприємство такими, що входять до спільної сумісної власності подружжя і можуть бути об'єктом договору про розподіл спільної сумісної власності. Це питання є актуальним і з приводу виділення (розподілу) спільної сумісної власності між подружжям, але у той момент, коли один із подружжя помер, а спір може виникнути між другим з подружжя та спадкоємцями померлого члена подружжя.

Цікавою для дослідження є позиція А. Солдатенкова, який намагається прийти до висновку І. Войцехівської своїм шляхом, формально аналізуючи витоки корпоративного права. Так, з його концепцією: «Передумовоюправильного вирішення питання про спільність пайової участі в гос­подарському товаристві є чітке розмежування понять «вклад», «пай» та «частка», а також визначення їх співвідношення з допустимим законода­вством колом об'єктів власності подружжя» - можна погодитися щодо необхідності визначення передумов виникнення корпоративного права. Проте певна термінологія або понятійний апарат не створює чіткого сприйняття більш загального поняття - права спільної власності. Тому три аналізі цього питання слід було застосовувати формально-логічний метод дослідження і одночасно структурний, а не лише формальний підхід. Звідси висновок, що терміни «пай» та «частка» можуть вважатися тотожними, але не прирівнюватися до «вкладу», можна визнати лише фор­мально - логічним. Тому важко слідувати за логікою такого висновку: «Вклад - це обов'язок учасника, частка - його право (точніше, перелік драв). Оскільки вклад - це майно, то не викликає сумнівів можливість внесення його за рахунок спільних коштів». Тобто у цьому виразі пропо­нується сприймати вклад одночасно як обов'язок та майно, тому неважко знайти у цій гіпотезі істотну помилку. Дійсно, при створенні підприємства йоro учасники мають обов'язок внести вклад, але коли відповідний вклад (внесок) вже зроблено, тобто є в наявності майно як вклад, то цей внесок мав би перетворюватися на частку.

Отже, запропонована А. Солдатенковим термінологія мала б конкретизуватися у певні проміжки часу відповідними термінами. Наприклад, про важливість внесення третім учасником 0% або невизначеної частки заз­началося в юридичних джерелах, але ці позиції були піддані більш вива­женому аналізу в інших публікаціях. Головним висновком з цих публі­кацій має стати, на думку автора, теза про те, що поняття «вклад» певно­го учасника у товариство оцінюється на момент створення підприємства, під час його внесення, а також після створення підприємства, коли питан­ня може поставати про розподіл дивідендів відповідно до внесених вкладів та про відповідну вкладам відповідальність учасників товариства. Тому поняття «вклад» має оцінюватися не статично, а у певній динаміці, яка відповідатиме часу оцінки. Наприклад, коли договір про внесення вкладу у певній формі буде визнаватися судом недійсним, то тут же має ставити­ся питання про розмір певного обов'язку і вартості зробленого реального внеску у статутний фонд підприємства. Отже, поняття «вклад» і «зробле­ний майном внесок учасника» можуть бути поняттями не тотожними. З цього випливає, що вклад - це не тільки і не завжди майно, тим більше, що вклад може бути внесено за рахунок інтелектуального продукту, на­лежного одному із подружжя тощо.

Тому наступна гіпотеза цього ж автора щодо визнання спільною суміс­ною власністю частини статутного фонду підприємства, що належить його учаснику, вважається не відповідною іншим положенням його публікаціє, оскільки не можна визнавати право власності на те, що належить іншому суб'єкту цивільного права. Тобто зроблений внесок до статутного фонд; переходить у власність юридичної особи і після прийняття його на баланс підприємства формально цей внесок є власністю юридичної особи, а його учасник замість внеску отримує корпоративні права. Отже, і у такому ви­падку термінологія має асоціюватися з певним часом її оцінки.

Спираючись лише на термінологію цивільного права і, зокрема, ЦК важко встановити реальне значення тих чи інших термінів. Так, у ст. 17е ЦК встановлено, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, а ст. 190 ЦК визначає, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей а також майнові права та обов'язки. Тобто у деяких випадках майно є тотожним одній речі, але може являти собою й сукупність речей або прав се обов'язків. При цьому у ЦК не дається тлумачення поняття «предмет ма­теріального світу», не проводиться розмежування певного об'єкта та пред на нього. Отже, фактично відбувається ототожнення термінів, необхідний для конкретизації специфічного поняття «частка».

Навіть спираючись на термін «частка» важко говорити про те, що де об'єкт, який породжує корпоративні права, тому формальна логіка засто­сування певних термінів у ЦК приречена на неправильні або нєоде:-значні висновки. Саме тому порівняння А. Солдатенковим частки з внеском до банківської установи та підтвердження власної концепції посиланням на постанову Пленуму ВСУ «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 р. № 16 (абзац 2 п.9) зовнішньо має обґрунтований вигляд.

      Але А. Солдатенков втрачає логіку, коли питання постає про належність  спільних майнових прав подружжя щодо підприємства та обов'язку  одного  із подружжя, що є учасником, витребувати згоду чоловіка (дружи­ни) при укладенні договорів (а не угод) про спільне майно. При цьому він передбачає: «Дане правило не поширюється на особисті немайнові блага, що випливають з володіння корпоративними правами». Які у даному випадку маються на увазі блага, залишається невідомим і не конкретизова­ним.    Невже участь у загальних зборах учасників - це благо?

        Відмінність корпоративного права від внеску у банківську установуполягає у тому, що підприємницькій діяльності властивий ризик, а тому зроблений вклад або частка (пай) учасника можуть зникнути при визнанні підприємства банкрутом. Водночас внесок у банківську установу має гарантувати від можливих комерційних ризиків. Тому вклад у підприємство перетворюється на частку, яка, зокрема, може дорівнювати нулю. Якщо йдеться про різні форми корпоративних прав, то грошовий або майновий внески можуть бути підставою не тільки для отримання дивідендів а й для майнової відповідальності учасника всім його майном. Тому питання ставитиметься про відокремлення майна другого із подружжя від майна учасника товариства з повною відповідальністю. До речі, таку форму господарських товариств у юридичній літературі практично ніхто не досліджував щодо прав другого з подружжя, але ми до неї повернемося післяаналізу оприлюднених концепцій корпоративних прав на ТОВ,ATвідкритого і закритого типу.

   Можна погодитися з А. Солдатенковим, що немає сумнівів у поширенні гс 65СК на кошти, внесені в рахунок погашення зобов'язань перед коопе­ративом людиною - учасником даної юридичної особи. Саме до такоговисновкуприйшов і ВСУ (підпункт «а» п. 6 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» від 18 вересня 1987 р. № 9). Разом з тим, як прямо свідчить п. 22зразкового статуту ЖБК, гроші, що надійшли в розпорядження кооперативу, - його власність, що відповідає за особливостями правового регулювання внесенню вкладу в статутний капіталТОВ і одержанню замість частини - сформованого фонду. Тотожне по суті і роз'яснення ВСУ щодо гаражно-будівельних кооперативів (підпункт «б» п. 8 постанови Пленуму Н ГУ »Про практику розгляду судами цивільних справ, зв'язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів» від 28 червня 1991 р. -№.5). Повне внесення пайових виплат (як у першому, так і в другому випадку) свідчить про придбання у спільну власність відповідно квартири абогаража. З такою позицією Пленуму ВСУ можна було б погодитися до 2004 p., коли зміни у цивільному законодавстві не зобов'язали власника до  реєстрації права власності. Тому цю позицію треба лише уточнити: суд може визнати за подружжям право спільної сумісної власності відповідно на квартиру або гараж, якщо ці об'єкти завершені будівництвом і пройш­ли державну реєстрацію (ст. 182 ЦК).

Якщо участь в акціонерному товаристві і володіння його акціями не по­роджує якихось труднощів у їх розподілі, оскільки такий цінний папір виз­начається як річ, що має вартість, то питання про можливість розподілу іменних акцій викликає потребу в обґрунтуванні. Тому звернемося до по­зиції Войцехівської І., яка зазначає: «На думку І.В. Жилінкової, іменні акції, придбані на загальні кошти подружжя, можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності. Законодавчим підтвердженням такої позиції служить, зокрема, положення частини 2 статті 5 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» про те, що акція є неподільною, а у випадку, якщо одна акція належить декільком особам, усі вони визначаються одним власником акції і можуть здійснювати своє право через одного з них чи че­рез загального представника. Точніше було б сказати, що акція може нале­жати декільком співвласникам, оскільки одна річ не може мати декількох власників. Але й у такому випадку усі власники повинні бути зареєстро­вані. Розділ частки в статутному фонді акціонерного товариства можливий шляхом виплати людині, що не є власником акції, грошової компенсації чи шляхом відчуження акцій третім особам чи товариству і розділу отрима­них грошей між подружжям відповідно до визначеної частки. Зрозуміле, якщо один з подружжя є акціонером і має 20 акцій, то суд має всі підстави на прохання другого з подружжя виділити йому в натурі 50% акцій (іменних чи на пред'явника). Однак, якщо одному з подружжя належить лише одна акція, вона не може бути розділена в натурі, а може бути присуджена комусь одному (іменна - бажано тому з подружжя, на чиє ім'я вона оформ­лена), а іншому присуджується грошова компенсація».

Але це положення не враховує того, що на практиці деякі статутні документи передбачають надання власникам привілейованих акцій пере­важного права на одержання дивідендів. Порядок реалізації переважного права визначається статутом акціонерного товариства. Розмір фіксовано­го дивіденд а, як правило, вказується в інформації про випуск акцій і з самій акції. Але пошук стандартних рішень щодо привілейованих акцій не дав позитивних результатів. Так, згідно з п. 43 Постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 2001 р. № 240 «Про затвердження Стату­ту Державної акціонерної компанії «Хліб України» встановлено: «Ком­панія має право випускати в обіг привілейовані акції на суму, яка не пере­вищує 10 відсотків статутного фонду. Привілейовані акції дають власни­кові переважне право на отримання дивідендів, а також на переважну участь у розподілі майна Компанії у разі її ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні Компанією. Порядок виплати і розмір дивідендів за привілейованими акціями встановлюються відповідно до проспекту емісії». Але підстави для отримання таких акцій, порядок їх випуску у Статутах не встановлюється, зокрема таким самим є положення у Постанові Кабінету Міністрів України від 25 травня І998 р. № 747 «Про утворення Національної акціонерної компанії Нафтогаз України». Кому і на яких підставах передаються такі акції у статуті не вказується, тому важко говорити про те, чи належать такі акції до спільної сумісної власності, чи вони передаються акціонерам за видатні особисті заслуги перед товариством на безкоштовній основі, чи за символічну плату. Зокрема, сама сума у 10 відсотків статутного фонду є незначною і тому істотно не впливатиме на економічний стан товариства, що говорить про не зовсім прозорі способи і підстави поширення таких акцій, коли їх власники без участі у загальних зборах акціонерів матимуть пере­ваги (пільги) перед іншими акціонерами щодо отримуваних дивідендів.

Водночас існує новий вид господарських товариств, який за зовнішніми ознаками нагадує прості господарські товариства, але має певні особливості у зв'язку із специфікою їх діяльності. ІСІ - інститут спільного інвестування або корпоративний інвестиційний фонд утворюється у формі відкритого AT та залучає кошти інвесторів випуском іменних акцій.

Статтею 21 Закону «Про інститут спільного інвестування» встановлюєтьсярізний статус власників акцій при ліквідації фонду. Так, Закон передбачає, що при розподілі засобів, отриманих від реалізації активів корпоративного інвестиційного фонду, вони у першу чергу розподіляються між акціонерами, які є засновниками фонду, пропорційно кількості на­лежних їм акцій. Виходячи зі змісту статті майнові інтереси власників установчих акцій задовольняються відповідно до Закону України «Про господарські товариства», тобто в останню чергу. Обіг цінних паперів фондів з покритого типу обмежується таким чином: відчуження власником цінних паперів може здійснюватися тільки шляхом їх викупу компанією по правлінню активами, відчуження цінних паперів третім особам не дозволяється, крім випадків правонаступництва, спадкування та дарування. Отже, акціонерні товариства відрізняються не тільки за типом акцій, а й за сферою діяльності. Але це положення на права другого з подружжя при розподілі акцій померлого акціонера не впливає, оскільки акції спадкодавця-учасника успадковуватимуться на загальних підставах.

Вступаючи у запропоновану А. Солдатенковим заочну дискусію з при­воду розподілу подружжям ТОВ, у розмірі якого частки кожного із под­ружжя встановлено однаковими - по 50 відсотків, автор вважає нераціональним і неправильним у даній ситуації говорити про застосування ст. 60 К. У гіпотезі автора закладено принцип, що частка кожного із учасників ТОВ є повноцінним самостійним об'єктом прав і обов'язків та не розгля­дається як право на частину майна. Керуючись методом від супротивного, він вважає, що відсутність прямих та імперативних прав та обов'язків щодо переважного права учасника ТОВ на придбання частки іншого говорить про самостійність об'єкта прав. Підкріплює свою позицію посланням на ухвалу Судової палати у цивільних справах ВСУ від 3 жовтня 2002 р. Те­му ним пропонується сприймати, що сукупний статутний капітал, оформ­лений в рівних частках на обох з подружжя, не є їх частковою власністю, а частка кожного з них як набута у шлюбі є спільним майном. Отже, nicля смерті одного із учасників товариства його чоловік (дружина) вправі пре­тендувати на визнання частки статутного фонду, що спадкується, загаль­ною власністю за правилами ст. 60 СК та разом з тим брати участь у її роз­поділі нарівні з іншими спадкоємцями першої черги.

Цю концепцію автор вважає помилковою згідно з такими правовими обставинами. Створенню статутного фонду передує відповідний правочин пре створення ТОВ, у якому подружжя визначає частки кожного з них. Це поло­ження можна сприймати згідно зі ст. 64 СК, яка чітко встановлює, що дру­жина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, не забо­ронених законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності под­ружжя. Законодавство не вимагає, щоб подружжя одночасно ділило все своє майно, набуте у шлюбі. Звідси випливає, що подружжя вправі розділити час­тину спільного майна на дві рівні частини, тобто той внесок до статутного фонду ТОВ, який вони вклали при його створенні. Отже, якщо подружжям  встановлено рівні межі прав кожного із них на окреме майно, слід вважати, що це майно ними поділене, тобто у разі створення підприємства і встановлення часток кожного із подружжя за вільною згодою, такий поділ підтверд­жується нотаріально і підстав для його перерозподілу не існує.

Йдучи від супротивного, чи вправі подружжя не поділяти статутний внесок на частини, коли вони створюють спільно одне ТОВ? Автор вважає такий випадок можливим і відповідним свободі договору, якщо інше не за­боронене законодавством. Тут можна застосувати аналогію закону, за яким набуття подружжям у шлюбі майна приводить до виникнення спіль­ної сумісної власності. Водночас шлюбний договір, за яким визначатиметься частка коленого із подружжя у спільній власності подружжя є їх правом, а не обов'язком (ч. 1 ст. 92 СК).

Так, умову ч. 1 ст. 140 ЦК про встановлення статутного капіталу ТОВ поділеного на частки, розмір яких встановлюється статутом, не  можна сприймати як імперативну, оскільки це положення буде суперечити іншій частині цієї статті. Оскільки зазначена норма допускає заснування ТС1 однією особою, то поділ статутного капіталу на частки не є обов'язковим Звідси випливає, що статутний капітал ТОВ може належати його засновникам за правом спільної сумісної власності. Отже, можна вважати, де: при створенні ТОВ допускається заснування товариства на спільній сумісній власності, що відповідає особливостям сімейних відносин і відкриває можливість створення ТОВ сімейного типу як своєрідного різновиду господарських товариств.

Оскільки за статтею 61 СК передбачається, що об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, тобто навіть ті частини доходу одного із подружжя, які отримані за рахунок його особистої праці, то такі доходи від діяльності  повних і командитних товариств також можуть вважатися спільною сумісною власністю. Зрозуміло, що на це положення впливатиме шлюбний договір, яким можуть бути встановлені інші підстави для розподілу «спільно набутого подружжям майна.

        Проте слід відрізняти випадки, коли корпоративні права у підприємст­ві суди отримані одним із подружжя до шлюбу та коли вклад до статутного фонду було зроблено за рахунок подарованого або успадкованого майна Утаких ситуаціях можна посилатися на статті 57, 58 СК, за якими первісний  капітал вважається особистою приватною власністю дружини, чоловіка і дає дохід (дивіденди), власником якого вважатиметься один із подружжя.

Заслуговує на увагу й питання відмежування частки спадщини за вимогою кредиторів і, зокрема, корпоративних прав спадкодавця.

Загальний аналіз сучасної юрисдикційної практики свідчить і про такі особливості корпоративних прав, які до останнього часу не мали істотного розвитку. Так, за рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням закритого акціонерного товариства « Обо­лонь»  та громадянина Винника Віктора Володимировича про офіційне тлумачення положень ч. 2 ст. 28 Закону України «Про господарські товариства», п. 1, абзацу 1 п.5 ст. 4 Закону України «Про власність» (справа про  права акціонерів ЗАТ) було встановлено фактично право спільної часткової власності за суб'єктами - учасниками закритого акціонерного товариства «Оболонь». Зокрема, у рішенні зазначається: «Положення пунк­ту 1, абзацу першого пункту 5 статті 4 Закону України «Про власність» у контексті частин першої, сьомої статті 41 Конституції України, у системному зв'язку з частиною третьою статті 81 ГК України треба розуміти так,  що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається на­лежним йому майном, але, здійснюючи своє право, він зобов'язаний не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб  і суспільства, в тому числі переважне право (яке не є абсолютним) акціонерів закритого акціонерного товариства на придбання акцій, що відчужуються іншими його акціонерами» Це положення з моменту визнання рішення недостатньо проаналізовано в юридичних джерелах, але це рішення здійснило істотний вплив на сприйняття корпоративних прав.

Якщо учасники закритого акціонерного товариства можуть домовляти­ме про переважне право на придбання акцій, то тут матиме місце за своєю суттю спільна часткова власність на акціонерне товариство. Тому, по-перше, особливістю корпоративного права має вважатися те, що стягнення за вимогою кредитора не повинне звертатися на майно боржника, що скла­дається з корпоративних прав, оскільки у такому випадку застосовувати­меться ст. 366 ЦК. Зокрема, ч. 1 цієї статті визначає, що стягнення на май­но, наявне у спільній частковій власності, звертається у разі недостатності у боржника іншого майна, на яке може бути звернене стягнення. По-дру­ге, проти звернення стягнення на спільне майно можуть заперечувати інші співвласники і у такому разі спір вирішується судом.

Загальні питання відшкодування боргу за рахунок спадкового майна вже аналізувалися вченими, але їх не було конкретизовано щодо корпо­ративних прав. З цієї норми також випливає, що у разі неможливості ви­ділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвлас­ників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржни­ком своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У такому разі реалізовуватиметься праве інших співвласників на переважне придбання частки боржника-учасника господарського товариства. Лише при відмові боржника від продажу своє: частки у праві спільної часткової власності або відмові інших співвласни­ків від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника з проведенням відповідного перерахунку.

Такий аналіз корпоративного права з урахуванням аналогії права спільної часткової власності може мати місце як при розробці і посвідчен­ні установчих документів, так і при вирішенні судом спірних питань прозвернення стягнення на майно боржника-учасника господарського това­риства. Зокрема, у ст. 131 ЦК йдеться лише про можливість звернення стягнення на частину майна повного товариства, пропорційну частці учас­ника товариства у складеному капіталі, якщо у боржника не вистачає іншого майна. Так, згідно з ч. 2 ст. 131 ЦК частина майна повного товари­ства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі,

виді­ляється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства. Правові особливості виді­лення такої частки залишаються поза межами Цивільного кодексу. Тому відповідно до раніше наведеного положення можна говорити про переваж­не право інших учасників придбати майно боржника-учасника або погаси­ти борг учасника за рахунок майна, належного підприємству.

    Отож підприємство ставатиме власником власної частки товариства що на практиці є неприпустимим. Таке положення також не можна вва­жати прийнятним, бо питання про перерозподіл часток господарського товариства має належати до компетенції загальних зборів, тому на загаль­них зборах одночасно з вирішенням питання про погашення боргу учасника товариства за рахунок належної йому частки і його корпоративних прав  на підприємство має вирішуватися питання про перерозподіл часток усіх учасників товариства. Автор вважає можливим і доцільним у такому разі геп:нити з таких правових підстав:

1)  коли борг учасника господарського товариства повністю поглинає належну йому частку, то такий учасник має виключатися з учасників това­риства і  питання стоятиме про:

• можливість і доцільність включення до складу учасників нового суб'єк­та, яким є кредитор, що вправі вимагати виділення такої частки, коли корпоративне підприємство не здатне без істотної шкоди для його діяльності виділити належну учаснику-боржнику частку його майна;

• коли корпоративне підприємство може виділити частину власного май­на на погашення частки учасника-боржника, то питання стоятиме ли­пне про перерахунок часток інших учасників, які встановлюватимуться за погодженням з кожним із учасників;

• учасники можуть внести додаткові кошти у підприємство для того, щоб унеможливити істотну шкоду для діяльності підприємства у зв'язку з продажем належної учаснику-боржнику частки;

• про виділення частини підприємства адекватної частці учасника-борж­ника у самостійну юридичну особу, якщо це можливе без істотної шко­ди для діяльності підприємства; 

2)    коли борг учасника за обсягом менший від належної йому частки у майні підприємства, то перед загальними зборами учасників корпоративного підприємства поставатиме питання про можливість і доцільність вик­лючення з числа учасників цього підприємства тієї особи, наслідки діяль­ності якої погіршуватимуть економічний стан підприємства:

• у цьому випадку у статутних документах можна передбачити мінімаль­ний розмір частки учасника корпоративного підприємства (наприклад, товариства з обмеженою відповідальністю), зменшення якої призводитиме до виключення учасника із товариства;

• можна також виходити з того, що статутний фонд товариства є фіксова­ним і його зменшення має відповідним чином (тобто протягом року) компенсуватися тим учасником, з частки якого було стягнено кошти або майно, належне підприємству;

• підприємство вправі виділити учаснику-боржнику адекватний сумі бор­гу кредит, який буде погашатися учасником за рахунок дивідендів;

3)   при неможливості виділення частки учасника господарського това­риства у натурі або іншій формі, наприклад, коли частка учасника-борж­ника складає понад 50% всього майна підприємства - цілісного майново­го комплексу, автор вважає можливим ставити питання про примусовий продаж такого об'єкта, якщо відповідне прохання про розстрочку або від­строчку сплати боргу буде відхилено судом.

Наведене положення є важливим також для тих випадків, коли до складу спадщини входять корпоративні права, інше майно та борги спад­кодавця. Отже, можливим варіантом є випадок, коли кредитори будуть претендувати на корпоративні права спадкодавця, а спадкоємці, які ще не стали учасниками корпоративного підприємства, фактично не вправі встановлювати те майно, за рахунок якого має погашатися борг. У цьому конкретному випадку слід застосовувати ст. 131 ЦК та, на думку автора, суб'єктами можливого спору мають вважатися не тільки кредитори, учас­ник підприємства, який є боржником, інші учасники господарського това­риства, а також спадкоємці учасника-боржника, якщо останній помер і судом вирішується питання про правонаступництво. Такий суб'єктний склад осіб, які братимуть участь у розгляді справи, зумовлений тим, ще рішення суду може вплинути на їхні права та інтереси.

Виділення частки майна спадкодавця, що вважатиметься спадковим май­ном, може бути обтяжене правами другого з подружжя, який також може претендувати на виділення йому в натурі корпоративних прав як спільно на­бутого у шлюбі майна. Це положення ні у законодавстві, ні в юридичній літе­ратурі однозначно не вирішено. Автор вважає, що на практиці частіше, якщо подружжя спільно набувало майно, частка того з подружжя, хто залишився живим, буде значно більшою, оскільки враховуватиме половину спільно на­бутого майна і частку у спадщині, порівнюючи з іншими спадкоємцями прн спадкуванні за законом. Тому значно більший розмір вимог щодо спільного та спадкового майна визначає переваги на спадкування саме корпоративна прав. Крім того, деякі автори встановили, що другий із подружжя має певні переваги перед спадкоємцями, оскільки його право на виділення частки у спільно набутому майні не визначено у часі, а тому другий із подружжя спочатку визначає спільно набуте майно і його отримує та лише потім спадкоємці вправі претендувати на спадкове майно, тобто те майно, що залишиться.

Слід відзначити, що підприємству можуть належати права на виготов­лення продукції, яка не обертається вільно у господарському обігу. Тому такі речі згідно з Постановою Верховної Ради України «Про право влас­ності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. не можуть виділятися спадкоємцям у натурі, а мають реалізовуватися передбаченим законодав­ством способом і лише виручені кошти передаватися спадкоємцям. Біль­ше того, спеціальне обладнання для виготовлення такої продукції, нап­риклад, зброї, вибухівки, також не може належати громадянам, а тому ви­щезазначене не передається спадкоємцям, якщо вони не наділені праве:: на виготовлення відповідної продукції.

Питання про регламентацію особливостей деяких видів майна вже ставляться в окремих нормативних актах. Наприклад, 4 квітня 2004 ~ Верховною Радою України було розглянуто законопроект «Про зброю». У цьому нормативному акті його розробники досить дивно намагалися визначити питання спадкування зброї. Так, відповідно до ст. 21 проекту, не­обхідність прийняття спадщини виникає у випадку тривалого відряджен­ня власника зброї, підкреслюю, відрядження, а не у випадку смерті влас­ника зброї, що передбачено у ЦК. Спадкування зброї, відповідно до ст. 37проекту здійснюється за умови одержання спадкоємцем дозволу чи ліцензії,, передбачених цим законом. Якщо зазначену умову не буде виконано, то зброю у 30-денний термін після одержання посвідчення (свідоцт­ві гро право на спадщину спадкоємець мусить віддати на реалізацію чи відчужити особі, яка має відповідні дозвіл чи ліцензію. Це положення є логічним, але не завжди об'єктивно відповідає реальним правовідносинам, оскільки продати спеціальну річ у визначений термін іноді неможли­ва тому на практиці поставатиме питання про продовження терміну продажу  речі та можливості передачі речі на комісійну торгівлю.

У випадку смерті власника нагородної зброї передбачається вилучення зброї державою і передача її на розгляд ще не відомої законодавству «міжвідомчої спеціалізованої експертної комісії», яка приймає рішення про передачу зброї в музейні установи державної і комунальної форм власності 29 проекту), що порушує

як Конституцію, так і Закон «Про державні нагороди України» (ст. 18). Думаємо, у даному випадку ігнорується спадкове право, відповідно до якого в першу чергу право на зброю мають спадкоємціпомерлого, за умови забезпечення належного його збереження. Птичому зовсім не обов'язково при цьому мати дозвіл на використання тон зброї, оскільки вона може зберігатися просто як реліквія. Адже не потрібно при передачі спадкоємцям, наприклад, транспортного засобу померлого, обов'язкове оформлення прав на управління ним.

З цією тезою важко однозначно погодитися, оскільки зброя не може зберігатися як реліквія в осіб, які не мають права нею володіти, навіть у тих і випадках, якщо вони забезпечать умови її зберігання. Це положення обумовлене вимогами законодавства, зокрема Переліком видів майна, що є до­датком № 1 до Постанови Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 p. № 2471-ХІІ, яким встановлено перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських з'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а саме: «Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневма­тичної зброї, зазначеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спор­тивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси». Формальна відмінність терміна «володіти» від більш вагомого поняття «право власності» зумовлена тим, зло навіть зберігання зброї без відповідного дозволу - це підстава для нас­тання кримінальної відповідальності за ст. 263 КК України.

Тому автор загалом не погоджується з тезою, що нагородна зброя має вилу­затися у спадкоємців, але так само не поділяє концепцію, що вона може залишатися у осіб, які не мають права нею володіти на праві власності. Отже, і в цьому випадку пропонується передавати зброю лише тим спадкоємцям, які : тримали право на зберігання зброї. В інших випадках нагородна зброя має:

1) викупатися у спадкоємців музеями;2) здаватися на реалізацію до комісійних магазинів.

Саме у такій послідовності автор вважає можливим вирішувати це питан­ня. Позбавляти спадкоємців правонаступництва на зброю немає підстав, оскільки у такому випадку фактично буде порушуватися право власності і наставатиме конфіскація майна, що суперечить Конституції України.