14.6. Повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини - це безумовний обов'язок нотаріуса

Втр, 05/19/2009 - 14:34 — Консультант

 

14.6. Повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини - це безу­мовний обов'язок нотаріуса

За чинним законодавством на підставі ст. 63 Закону України «Про но­таріат» державний нотаріус, який одержав від спадкоємців заяву про від­криття спадщини, зобов'язаний повідомити про відкриття спадщини гни спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Ця вимога закону в багать:я випадках нотаріусами ігнорується. Аргументується така позиція звичая­ми соціалістичного періоду нотаріату, коли громадянам пропонувалося са­мим здійснювати власні права щодо спадкування, як це раніше передбача­лося статтями 548, 549 ЦК 1963 р. Так, ст. 550 ЦК 1963 р. передбачалась можливість продовження судом строку на прийняття спадщини, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Але, безумовно, невчасне звернення до нотаріальної контори спадкоємців за законом, заповітом та особливо за правом на обов'язкову частку було на користь державі, адже коли інших спадкоємців не було, спадщина автоматично переходила до держави. Нині це положення суттєво змінилося, оскільки у чинномуЦК з'явився новий інститут відумерлості спадщини (ст. 1277 ЦК).

Тому для більш яскравої ілюстрації необхідності повідомлення спад­коємців про відкриття спадщини проаналізуємо це питання з протилежного боку, на прикладі випадку із судової практики, коли підставою для порушення цивільної справи стало неповідомлення нотаріусом спадкоємців  про відкриття спадщини. Звернення до теми прав громадян у нотаріальному процесі зумовлюється досить незвичною для одного із авторів цієї книги  правовою ситуацією, а саме: за зверненням до автора громадянки, пра­ва якої були порушені, але для оскарження дій нотаріуса не було законних підстав.

Тому для більш конкретного розуміння тих особливостей справи, що  вплинули на цілий ряд висновків, пропонується якнайповніше розглянути аспекти цієї справи. При цьому навіть перше сприйняття цієї спра­ва під час участі у процесі представником позивача вплинуло на загальне уявлення про характер і зміст правовідносин. Проте лише після ґрунтовного аналізу всіх матеріалів та переосмислення деяких особливостей судового процесу автори дійшли висновку про необхідність розмежування нотаріальних та цивільних процесуальних аспектів цієї справи.

 

Фабула цивільної справи

 

Об'єктивний бік справи - громадянка К. на випадок смерті за заповітом лишила все своє майно двом сусідкам, які надавали їй посильну допомо­гу : доглядали за нею не укладаючи договору довічного утримання. Спадкоємиця Л. в шестимісячний строк не приймає спадкового майна і не подає  заяви про бажання прийняти спадщину у строки, встановлені зако­ном. Суб'єктивний бік - пропуск строку для прийняття спадщини грома­дянка Л. мотивує своєю юридичною необізнаністю, а також пояснює свою помилку тим, що вона не знала про необхідність прийняття спадщини са­ме в шестимісячний строк та про те, які саме дії свідчать про прийняття спадщини тощо.

Оскільки громадянка Л. пропустила строк для прийняття спадщини лише на кілька днів, то вважала можливим звернутись до суду із заявою про продовження строку на прийняття спадщини і мотивувала пропуск строку лише юридичною необізнаністю. Зрозуміло, що в цьому випадку суд  правомірно залишив заяву без розгляду до усунення її недоліків, які стосувалися необхідності не тільки зазначити обставини обґрунтування позовних вимог, а й подати суду докази на їх підтвердження.

Слід підкреслити, що в нашій свідомості існує стереотип, що самі гро­мадяни мають здійснювати спадкові правовідносини, а нотаріус - це осо­ба, яка лише контролює правильність і законність вимог громадян. Але цей стереотип зумовлюється добрим знанням сучасного цивільного права  і поганим - нотаріального процесу. Більшість юристів-практиків не усвідомлюють глибинних процесів спадкування і, зокрема, спадкування за заповітом. Отже, нотаріус має не тільки контролювати, а й допомогти таким громадянам у реалізації їхніх прав. Спадкування за заповітом може стати більш зрозумілим, коли ми будемо його прирівнювати до правонаступництва.

Так, за заповітом передається не тільки майно, а й права заповідача чітко визначеним особам. У такому разі ми маємо зрозуміти ту значну ува­гу, яку приділяють спадкуванню за заповітом у інших розвинених краї­нах. Як свідчить міжнародна юридична практика, в інших країнах спад­коємців шукають в різних куточках світу, а у нас пряму спадкоємицю за заповітом не бажають визнати офіційним спадкоємцем у разі прострочен­ня нею строку для прийняття спадщини лише на декілька днів.

До речі, інститут визнання спадщини відумерлою також потребує ново­го ставлення до спадкування. Зрозуміло, що при розгляді цивільної спра­ви про визнання спадщини відумерлою судом ставитиметься питання про те, які заходи нотаріусом були вжиті щодо розшуку спадкоємців, а тому пі заходи мають являти собою окреме провадження під аналогічною назвою (наприклад, заходи щодо розшуку спадкоємців), яке в таких випадках має бути обов'язковою складовою частиною нотаріального процесу.

Головна обставина, на якій мають ґрунтуватися позовні вимоги, - пози­вачкою не було отримано повідомлення про відкриття спадщини, хоча ст. 63 Закону України «Про нотаріат» передбачається прямий обов'язок державного нотаріуса повідомити про відкриття спадщини тих спадкоєм­ців, місце роботи або проживання яких йому відоме, або зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

У цій справі досить інтересною обставиною є те, що немає жодного дока­зу вчинення нотаріусом вищезазначених дій. Посилання ж представника державної нотаріальної контори на те, що вони направляли повідомлення позивачці слід вважати безпідставними, оскільки він під час надання по­яснень не міг пригадати строку передачі повідомлень, у спадковій справі відсутні будь-які відомості про надіслання повідомлень. Довідка, видана державною нотаріальною конторою (виписка з реєстру), свідчить, що повідомлення датуються останнім днем шестимісячного строку, який пе­редбачено законом для прийняття спадщини. При цьому в наданій суду довідці зазначено лише строк надіслання повідомлення і реєстраційний номер, але жодного доказу про отримання цих повідомлень спадкоємицею у нотаріальній конторі та у спадковій справі немає.

Отже, одним із висновків, що стосуються нотаріальної процедури і вип­ливають з цієї цивільної справи, є: має бути обов'язкова правова регламен­тація питань відправлення повідомлень іншим спадкоємцям. Так, на наш погляд, для офіційного направлення будь-яких документів іншим особам нотаріуси мають користуватись поштовими або іншими засобами, але обо­в'язково із зворотним повідомленням про отримання адресатом відповідних відомостей. Так, у судочинстві передбачається спеціальна процедура надіслання повісток і інших матеріалів, які обов'язково фіксуються у справі. Це положення зумовлюється тим, що у противному разі нотаріус не матиме можливості довести сам факт надіслання документа, а нота­ріальний процес при цьому втрачає ознаки безспірності.

З іншого боку, практика свідчить, що державні нотаріуси не завжди надсилають повідомлення і при цьому реєструють відповідну дію в поштовому реєстрі, чим порушують права спадкоємців. Чи можна вважати, що відповідне повідомлення можна передавати через інших спадкоємців" Відповідна процедура передбачена в ч. 5 ст. 74 ЦПК, за якою, як виняток, повістку можна видати на руки стороні або її представникові з їх згоди для вручення відповідним особам. Але ЦПК передбачено й відповідний конт­роль. Статтею 169 ЦПК України передбачається встановлення питання щодо вручення повісток і повідомлень та відсутність відомостей про вру­чення повісток є достатньою підставою для відкладення розгляду справи.Аналогічна процедура має існувати і в нотаріальному процесі – відсутність у спадковій справі відомостей про вручення повідомлення про відкриття спадщини має бути підставою для відкладення видачі свідоцтва право на спадщину. Але головною в цьому випадку є обставина щодо строку надіслання та­ких  повідомлень, оскільки вони, за поданою довідкою, надсилались поштою звичайним відправленням в останній день шестимісячного строку для прийняття спадщини та після цього, а тому могли бути отримані лише з простроченням терміну для прийняття спадщини. Неважко підрахувати, що у разі надіслання повідомлення звичайною поштою в останній день для прийняття спадщини, воно буде отримане, коли строк для її прийняття мине. При цьому позивачка заперечувала отримання навіть цих пові­домлень.

        Крім того, за ст.5Закону України «Про нотаріат» громадянці Л. мали бути роз'яснені її права та наслідки пропуску строку для прийняття спадщ­ини, а також процесуальні строки та дії, які вона мала здійснити для набуття права спадкоємиці, а саме: лише подати письмову заяву про бажання прийняти спадщину. Слід також пояснити, що назва цієї статті визначає дії, які свідчать про прийняття спадщини, але зміст цих дій - по­дання  заяви - може реально розцінюватись лише як волевиявлення спадкоємця, а не прийняття спадщини. Отже, фактично громадянка Л. була позбавлена не тільки можливості виявити свою волю, але й не була повідомлена про те, яким чином вона може це зробити у встановленому законом порядку.

       Щодо волевиявлення, то хочемо також пояснити, що заяву про відмову від спадщини позивачка не подавала, що є доказом відсутності свідомої волі до відмови від прийняття спадщини. Тобто тут підкреслюється важ­ливість практичного дотримання свідомої волі спадкоємця при спадкуванні за заповітом. Тут мається на увазі два реальних моменти волевиявлення: один - це заява про бажання прийняти спадщину, а другий - це заява про відмову від спадщини. З цього випливатиме певний наслідок. Пропуск  же строку для прийняття спадщини буде можливість констатувати лише у випадку, коли буде однозначно встановлено відомості про повідом­лення спадкоємця про відкриття спадщини та йому роз'яснено правове значення процесуальних строків для прийняття спадщини, а також зміст дій, які в цей період треба вчинити особисто спадкоємцю. Отже, пропуск строку для прийняття спадщини можна буде вважати свідомим і одночасно розцінювати його як небажання прийняти спадщину.

          Саме нотаріат має виконувати функцію забезпечення охорони прав юридично необізнаних громадян, але відповідне положення, передбачене ст. 63 Закону України «Про нотаріат», навіть не дублюється в Інструкції про  порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України і не конкретизується за строками і діями. На цій підставі «умовне надіслання» повідомлення про відкриття спадщини в останній день для прийняття спад­щини є фактичним виконанням ст. 63 Закону України «Про нотаріат», але  нереальним для охорони прав спадкоємця.

       Отже, з позицій виконання нотаріусом вимог закону порушення не відбулося - повідомлення надіслано, до того ж у шестимісячний строк.

Одна з позицій захисту прав спадкоємця полягає в тому, що в разі отримання позивачкою відповідного повідомлення день його надходження слід вважати таким, коли вона була б вправі звернутись до нотаріальної контори за отриманням свідоцтва про право на спадщину, навіть в разі пропус­ку строку для прийняття спадщини, тобто за фактом. Це положення по­винно було б констатувати дійсність та реальність нотаріального повідом­лення.

Отже, з цієї ситуації, на наш погляд, потрібно зробити висновок про не­обхідність доповнення ст. 63 Закону України «Про нотаріат» положенням такого змісту: «Нотаріус зобов'язаний оповістити спадкоємців не пізніше ніж за десять днів до закінчення строку для прийняття спадщини. Якщо нотаріусом з поважних причин пропущено цей строк, то термін прийнят­тя спадщини рахується у десять днів з моменту реального повідомлення спадкоємців ».

           На цій підставі є можливість вважати, що строк для прийняття спадщи­ни пропущено з об'єктивних причин, викликаних недосконалістю Закону «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. При цьому можна зробити й інший висновок: у такому разі за чинним законодавством (ст. 50 Закону України «Про нотаріат» ) оскаржити неправильність вчинення нотаріальної дії неможливо, оскіль­ки її вчинення не суперечить вимогам закону (повідомлення надсилалося), і не існує відмови у вчиненні нотаріальних дій. Слід додати, оскільки в цій правовій ситуації свідоцтво про право на спадщину на момент розг­ляду справи не було видане, то немає й неправильно вчиненої нотаріальної  дії. Отже, підстави оскарження діяльності нотаріусів мають стосуватися  й випадків їхньої бездіяльності, коли законом на нотаріуса покладається  обов'язок вчиняти певні процесуальні дії для належного здійснення нотаріального провадження, але останнім такі дії не вчинялися. Наприклад вчинення таких процесуальних дій, як повідомлення спадкоємців про  відкриття спадщини є для нотаріуса обов'язковим для того, щоб в остаточному рахунку було правильно вчинено таке нотаріальне провадження, як видача свідоцтва про право на спадщину.

Вважати, що громадянка Л. має якусь винну поведінку щодо пропус­ку строку для прийняття спадщини немає підстав та це в судовому засіданні і не було встановлено. У такому разі на відповідача відповідно до ст. ЗО ЦПК 1963 р. покладався обов'язок довести факт, що заявниця знала про існування шестимісячного строку для прийняття спадщина але це реально неможливо без дотримання вимог ст. 63 Закону Украйни «Про нотаріат». Іншим варіантом повідомлення спадкоємця може бути відповідне роз'яснення прав спадкоємця при посвідченні заповіту та відтворення його основних положень на зворотному боці заповіту, але такі дії будуть доцільними в разі присутності спадкоємця при посвідченні заповіту і передачі цього заповіту йому або всім спадкоємцям особисто.

Звідси випливає висновок, що заявниця мала бажання отриматиспадщину і її неправомірно позбавили права спадкування за заповітом. Про­пуск нею відповідних строків для прийняття спадщини зумовлений неповідомленням її нотаріусом про необхідність вжиття певних визначених законом  дій щодо прийняття спадщини.

Зважаючи на те, що строк позовної давності має рахуватися з моменту, коли особа  довідалася або повинна була довідатися про порушення своїх прав або про  особу, яка їх порушила, тому у такому разі строк позовної давності для розглядуваної ситуації має бути передбачено у три роки з моменту, коли громадянці Л. було роз'яснено, що вона пропустила строк для прийняття спадщини. Враховуючи також презумпцію Закону України «Про нотаріат»  щодо  змісту діяльності нотаріуса, розрахованої на юридично необізнаних громадян, що випливає із ст. 5 Закону, тому слід говорити про об'єктивність  умов пропуску строку для прийняття спадщини. Отже, на підставі того, що встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини було пропущено  заявницею з поважних причин, а також беручи до уваги, що її не було повідомлено своєчасно про вжиття необхідних заходів, на підставі норм ЦК  та враховуючи статті 5, 63 Закону України «Про нотаріат», є можливість, на думку  авторів, у цій конкретній справі констатувати реальність та необхідність  продовження строку для прийняття спадщини.

         Небезінтересним, мабуть, буде розглянути теоретичну полеміку з приводу можливості застосування до цих правовідносин загальновідомої фра­зи: незнання закону не звільняє від відповідальності. Саме так відповідачі намагалися відстояти власну позицію. На погляд авторів, у такому разі мова  йде не про обов'язки, а про права громадянки Л., що вже виявляє некоректність вислову до цих правовідносин. А крім того, незнання закону не  може вважатись достатньою підставою для позбавлення громадян їхніх прав, оскільки тоді ставитиметься під сумнів необхідність існування но­таріату, який саме для охорони прав юридично необізнаних громадян зап­роваджено державою. Це положення прямо суперечить також принципу визначення строку позовної давності, а саме з моменту, коли особа дізналась про порушення її прав. Отже, якщо вона не знала про свої права, то цей строк рахується з моменту, коли особа про них дізналась. Так, особа, яка не знає про відкриття спадщини, не може вчасно прийняти її.

У судових дебатах представники сторін обмінялися також такими цікавими  репліками:

• Представник відповідачки: «Позивачка повинна була для прийняття спадщини в будь-якому місці (Москві, Мінську, Криму) лише подати заяву про бажання отримати спадщину і цього було б достатньо для встановлення цього факту».

Представник позивачки: «По перше, отримання спадщини - це не обо­в'язок, отже, вона не повинна, а вправі подати заяву; по-друге, якщо в межах Києва державна нотаріальна контора не повідомила спадкоємця про відкриття спадщини, хоча з матеріалів справи видно, що знала про місце проживання спадкоємиці, то сподіватись на таке повідомлення в інших країнах або регіонах України немає підстав».

З вищенаведеного є можливість зробити основний висновок, що нота­ріус зобов'язаний повідомити про відкриття спадщини тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме, чи зробити виклик спад­коємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Це положення зумовлює необхідність говорити про виділення до­даткового нотаріального провадження, що в остаточному рахунку має бути підставою для його розвитку та вдосконалення. Але вжиття заходів щодо розшуку спадкоємців, як свідчить судова практика, - це реальна необхідність не тільки в інтересах спадкоємців, а й заповідача. За­повідач визначив спадкоємців, яким залишив власне майно, і не можна змінювати його останню волю без об'єктивних на те підстав. У сучасній же практиці пропонується спадкоємцю обґрунтовувати об'єктивні підстави, що спричинили пропуск строку для прийняття спадщини, тоб­то діяти навпаки.

Іншим інтересним процесуальним аспектом цієї цивільної справи є за­ява представника відповідачки про те, що позивачці слід ставити питан­ня не про продовження строку для прийняття спадщини, а про стягнен­ня з державної нотаріальної контори збитків, що виникли через не­повідомлення її про відкриття спадщини і саме це призвело до неотри­мання спадщини. Але з цим аргументом погодитись важко. Як зазнача­лося вище, нотаріальну дію оскаржити неможливо, а була можливість ставити питання в суді про невідповідність Інструкції про порядок вчи­нення нотаріальних дій нотаріусами України нормам Конституції. Ста­вити питання про невідповідність чинного Закону України «Про нота­ріат» функції захисту прав та інтересів громадян перед судом загальної юрисдикції реально неможливо, оскільки невелика кількість суддів на­важиться у подальшому звертатись до суду вищої інстанції, а потім до  Конституційного Суду України. Наскільки авторам відомо, «прецеден­тів» відшкодування шкоди, завданої громадянину внаслідок недоскона­лості закону, в Україні не існує. Тому запропонований процесуальний спосіб захисту прав позивачки не тільки новітній і складний, але на сьогодні і нереальний.

Крім того, представником позивачки констатувалось фактичне приро­щення спадкових частин за ЦК України. Оскільки реальне прирощення  спадкових частин відбувається і констатується лише видачею свідоцтва про право на спадщину, то неможливо до видачі свідоцтва про право наспадщину визнати здійсненим перехід спадкового майна від одних спад­коємців до інших. Навіть розглядаючи питання про те, що ці спадкоємці прийняли спадщину і управляли нею, це положення не свідчить про прирощення спадкових частин.