Глава 2. Заповіт як остання воля власника майна

2.1. Загальні положення

Стаття 1233 ЦК розкриває поняття «заповіт» як особисте розпоряджен­ня фізичної особи на випадок її смерті. І його слід сприймати як загальне, що конкретизуватиметься в інших нормах глави 85 ЦК.

Виходячи із загальної теорії цивільного права доцільно зазначити, що заповіт - це односторонній правочин, оскільки у ньому, за загальним пра­вилом, реалізується воля однієї особи - заповідача. Говорячи про заповіт як односторонній правочин та акцентуючи увагу на тому, що він є особис­тим волевиявленням фізичної особи, підкреслимо, що у ст. 1243 ЦК має місце виняток із загального правила, коли заповіт може бути укладено двома особами - подружжям.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 1234 ЦК), яка вправі на випадок своєї смерті розпорядитися усім на­лежним їй майном або його частиною на свій розсуд, шляхом посвідчення заповіту на ім'я однієї або кількох осіб, як тих, що входять, так і тих, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також на ім'я держави або юридичної особи.

Виходячи із аналізу положення ч. 1 ст. 1234 ЦК можна зробити одно­значний висновок, що заповідачем може бути лише фізична особа з пов­ною цивільною дієздатністю, тому це положення не потребує зайвих ко­ментарів.

Суб'єктів, які мають повну цивільну дієздатність, визначає ст. 34 ЦК, до них належать: фізична особа, яка досягла повноліття, тобто 18 років; у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона на­буває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу, у разі припинення шлюбу або визнання його недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається за такою особою. У статті 35 ЦК йдеть­ся про випадки надання повної цивільної дієздатності фізичній особі, у ре­зультаті чого у неї виникне право на заповіт. Повну цивільну дієздатність може бути надано:

•фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

• неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності можливе на підставі рішен­ня органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи, за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника (див. проекти № 4, 5, 6).

У разі відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника повну цивільну дієздатність може бути надано за рішенням суду (див. проекти № 7).

Отже, нотаріус перед посвідченням заповіту особою, яка не досягла 18-річного віку, вправі вимагати надання відповідного рішення органу опіки та піклування чи рішення суду.

Але останнє питання не можна сприймати однозначно. Звертаючись до докладного тлумачення права на посвідчення заповіту, зазначимо, що у теорії немає однозначного вирішення питання щодо посвідчення заповіту частково дієздатними особами¹. Автори вважають доцільним проаналізу­вати правову позицію М.Ю. Борщевського та Т.Д. Чепіги², які на відміну від інших авторів передбачають можливість за частково дієздатними осо­бами заповідати своє майно з таких підстав:

•   особа, що зловживає спиртними або наркотичними засобами, не позбав­ляється законом повної цивільної дієздатності, а лише обмежується в ній;

•   метою призначення піклувальника є недопущення громадянином такого використання свого майна, що йтиме на шкоду йому самому, його сім'ї;

•   заповіт здійснюється після смерті заповідача і не може бути використа­ним для продовження зловживання спиртними напоями та наркотич­ними засобами.

Тобто досить цікава аргументація зробленої пропозиції має під собою підґрунтя, яке можна було б вважати логічним і в дусі сучасної демокра­тизації суспільних відносин.

Зі свого боку можна додати, що законодавець, обмежуючи неповноліт­нього у праві здійснювати значимі цивільно-правові правочини (ч. 2 ст. 32 ЦК), мав на увазі також легку можливість шахраїв обдурити і вплинути на частково дієздатну особу при укладенні таких правочинів. Але заповіт -це односторонній правочин, за яким заповідач передає все своє майно або його частку та може визначати ті умови, за якими спадкоємці вправі його прийняти. Отже, при посвідченні заповіту вплив інших осіб на заповідача має бути обмеженим.

З позицій практики слід суттєво переглянути таку можливість, ос­кільки обмежено дієздатні особи, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, стають легкою здобиччю шахраїв, можуть за одну, «необхідну» для них дозу алкоголю або наркотику винести з до­му будь-яку річ тощо, а тому недоцільно особам, обмеженим судом у дієздатності у результаті зловживання спиртними напоями та нарко­тичними засобами, надавати право самостійно посвідчувати заповіти.

    Вже існує досить багато громадян, які підписували договори щодо від­чуження квартир і які опинились нині «на вулиці», а тому потрібно дба­ти про інтереси осіб, які надають допомогу обмежено дієздатним осо­бам, та їх родичів.

Щодо неповнолітніх М.Ю. Борщевським правильно ставиться питання про можливість таких осіб за чинним законодавством самостійно розпо­ряджатися своєю заробітною платою (заробітком), стипендією або іншими доходами, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом.

Так, п.4ст.32 ЦК України передбачає, що неповнолітні можуть са­мостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряд­жатися вкладом, внесеним ним на своє ім'я (грошовими коштами на ра­хунку). Тобто, якщо заповіт стосуватиметься банківського вкладу в ме­жах реалізації зазначених прав неповнолітніх, то нотаріуси, вважають деякі автори, можуть і зобов'язані посвідчувати заповіт неповнолітнього без відповідної згоди батьків або піклувальників. При цьому непов­нолітньому заповідачу немає необхідності за загальним порядком дово­дити, що майно та кошти отримані вищевказаними способами - його за­робіток, стипендія. Винятком з цього правила є випадок, коли непов­нолітні особи при наявності достатніх підстав обмежуються органами опіки та піклування в праві розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією.

Але, на наш погляд, це положення не може впливати на загальний поря­док посвідчення заповіту неповнолітніми, оскільки в такому випадку буде застосовуватись правило щодо визнання заповіту недійсним. Це положен­ня може бути підтверджено тим, що нині ст. 35 ЦК передбачається знижен­ня вікового цензу щодо набуття неповнолітніми повної дієздатності, тобто якщо повна цивільна дієздатність буде надана неповнолітньому за рішен­ням органу опіки та піклування або рішенням суду, то вона поширюється на усі цивільні права та обов'язки, зокрема на право на заповіт. Однак у ч. 2 ст. 32 ЦК передбачено, що при вчиненні правочинів щодо транспорт­них засобів або нерухомого майна неповнолітньою особою від 14 до 18 років повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників та дозвіл органу опіки та піклування.

Аналогічним посвідченню заповіту має бути прийняття заповіту, а са­ме: особу мають ознайомити із змістом заповіту та надати строк для прий­няття рішення про відмову або прийняття спадщини за заповітом. Отже, прийняття заповіту - це також односторонній правочин, у якому спад­коємець за загальним правилом не тільки приймає спадщину, а й бере на себе обов'язок додержуватись умов заповіту та виконувати зобов'язання, що випливають із статусу спадкоємця за конкретним заповітом.

Щодо терміна «розпорядження», що має місце у ст. 1233 ЦК, то його походження можна знайти в тріаді права власності: право володіння, користування і розпорядження, тобто в розпорядженні своєю власністю, а не в можливості заповідача залишити розпорядження (обов'язкові) спад­коємцям. Принцип спадкового права - це рівність прав його суб'єктів, то­му заповідач може лише встановити умови (обов'язки) щодо обов'язків спадкоємців, які будуть обов'язковими в разі прийняття ними спадщини за заповітом і не суперечитимуть законодавству, а останні вправі погоди­тися прийняти спадщину за заповітом з урахуванням зазначених умов (встановлених обов'язків) чи відмовитися від прийняття спадщини.

Статтею 1235 ЦК передбачається право заповідача при посвідченні за­повіту на призначення спадкоємцями конкретних осіб. Так, заповідач мо­же призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, неза­лежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних стосун­ків, а також інших учасників цивільних відносин.

На думку авторів, така конкретизація права заповідача щодо при­значення його спадкоємцями одну або декількох фізичних осіб, незалеж­но від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, зу­мовлена тим, що до 1963 р. у законодавстві існували відповідні обмежен­ня. Тому така редакція цієї норми встановлює однозначне право заповіда­ча. Під іншими учасниками цивільних відносин маються на увазі особи, зазначені у ст. 2 ЦК. Частиною 2 ст. 1235 ЦК передбачається, що за­повідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування, але це питання більш докладно бу­де розглядатися далі у цій праці.

Складаючи заповіт, заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Він має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо за­повідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обо­в'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав і це положення не­має необхідності відображати в заповіті, оскільки воно діятиме згідно із законом.

Положення ч. 1 ст. 1236 ЦК відтворює реальні життєві ситуації і юри­дичну практику, оскільки заповідач вправі перерахувати в заповіті все на­лежне йому майно і визначити, кому із спадкоємців він залишає його у спадок (натуральний заповіт) або вправі встановити спадкування на про­порційній основі, залежно від свого ставлення до спадкоємців. Саме на регламентацію цих випадків і спрямовано ч. 1 ст. 1236 ЦК. Тобто у таких випадках успадковуватиметься за заповітом все майно заповідача.

 

   У юридичній практиці можливі й випадки змішаних заповітів, коли свідомо або несвідомо заповідатиметься лише частина майна. Свідомим можна назвати заповіт, коли майно заповідача буде розділено на дві части­ни, одну з яких буде залишено конкретним особам за заповітом, а іншу -спадкоємцям за законом. При цьому вважається, що заповідач вправі поз­бавити у такому конкретному випадку спадкоємців за заповітом права од­ночасно спадкувати і за законом, і за заповітом.

Оскільки люди не можуть знати про день і час своєї смерті, то може ви­никнути ситуація, коли розмір спадщини за життя спадкодавця в період від складання заповіту до його смерті збільшиться, а заповідач складе на­туральний заповіт, тому цей випадок визначається як несвідоме залишен­ня за заповітом лише частини майна. Для того, щоб застерегти такий ви­падок на практиці застосовується фраза: « ... все своє майно, як набуте до написання заповіту, так і отримане після його посвідчення до моменту смерті, заповідаю ...».

Але найпоширенішими заповітами є пропорційні заповіти щодо всієї спадщини, зокрема: «все своє майно, яке до дня моєї смерті виявиться мені належним, у чому б таке не полягало і де б воно не знаходилося, я за­повідаю ... в рівних частках». Таким заповітом «покривається» вся спад­щина і не заповіданих частин не залишається.

Тому, як правило, й зобов'язання спадкоємців щодо відшкодування обо­в'язків мають рахуватися пропорційно до одержаних ними прав, виходячи або з пропорції розподілу спадщини, або з вартості отриманого майна в на­турі, з урахуванням частки, що залишилась незаповіданою і перейшла до спадкоємців за законом. Однак заповідач вправі залишити відшкодування власного обов'язку й за конкретним спадкоємцем, якщо вартість отримува­ної ним частки спадщини більша ніж зазначений обов'язок.

Частиною 4 ст. 1236 ЦК чинність заповіту щодо складу спадщини вста­новлюється на момент відкриття спадщини, тобто реальні права та обов'язки, які входять до складу спадщини, будуть враховуватися при ви­дачі свідоцтва про право на спадщину або при її розподілі між спадкоємця­ми, але на момент відкриття спадщини.