18.1. Теоретичні засади та колізійні норми спадкування у праві держав континентальної системи права

Втр, 05/19/2009 - 16:53 — Консультант

 

18.1. Теоретичні засади та колізійні норми спадкування у праві держав континентальної системи права

Серед понять колізійного права системоутворюючим є поняття юридич­ні :ї колізії. Колізія (лат. collisio від collido - стикаюсь) - визначається як зіткнення протилежних поглядів, прагнень, інтересів; розходження між правовими нормами, що регулюють однакові правовідносини та між ок­ремими законами однієї держави або протиріччя законів, судових рішень різних держав.

У працях вчених термін «колізія» трактується по-різному: одні автори зазначають у колізії декілька неузгоджених між собою норм права (Н.Алекса­ндров, М.Шаргородський), інші - як одночасну дію різних норм щодо тієї самої ситуації

(А.Міцкевич, А.Черданцев), деякі характеризують його як зіткнення, протиріччя, конфлікт (С.Алексеев, А.Тілле), окремі автори виз­начають колізію як ситуацію, що виникла перед органами держави, які вирішують питання, пов'язані із можливим застосуванням одного із декіль­кох різнонаціональних законодавств (І.Перетерський, С.Крилов, Л.Лунц).

Для характеристики колізії внутрішнього права застосовуються кри­терії розходження, зіткнення, протиріччя, відмінностей, конфлікту, конкуренції між нормами та ін. при врегулюванні тих самих відносин. Разом з тим першочергове значення має категорія колізії для МПрП. Колізійна проблема та її вирішення є основним змістом МПрП. Як відомо, довгий час МПрП розвивалося виключно як колізійне право, завданням якого було вирішення конфлікту між юрисдикціями. Зокрема, така позиція вплину­ла на те, що в системі загального права ця галузь права сформульована у працях Т.Ассера, А.Дайсі, Д.Сторі терміном «law of the conflict of laws», toбtoправом про конфлікт законів. У деяких державах (Німеччина,) така позиція щодо МПрП збереглася і нині.

Однозначного визначення терміна «колізія» немає і в доктрині МПрП. «Про колізію, зіткнення законів говорять в тому випадку, коли ті чи інші правовідносини пов'язані з декількома правовими системами, що потенційно застосовуються для їх врегулювання», - вказує Н.Єрпилєва. О. Ейхальман вважав, що зустріч норм різних законодавств назвали колізією статутів, тобто це суперечність законів з різним змістом, але щодо того самого предмета.

Існування колізій у МПрП, зокрема колізій у міжнародному спадку­ванні, зумовлено наявністю іноземного елемента, відмінностями між на­ціональними правопорядками та їхнім плюралізмом, а також взаємодією національних правових систем, зокрема у галузі спадкового права.

Одним із вищеназваних факторів, що породжують колізії в МПрП, є плюралізм правових систем та відмінності між ними. Передумовою існу­вання МПрП, на думку М.Богуславського, було порівняння норм право­вих систем, які вступили у колізію. Не випадково компаративісти посила­ються на відому точку зору магістра Алдрика (XII ст.), який стверджував, що суддя повинен застосовувати той із конфліктуючих законів, який, на його думку, буде корисним і кращим. Закономірно, що за наявності різних правопорядків існують розбіжності у врегулюванні аналогічних відносин, що і породжує колізійні проблеми. Однією з причин існування колізій правових систем є те, що всі держави мають багато відмінностей у своєму внутрішньому праві, тому, як вказував Л.Лунц, «якщо в галузі ре­гулювання окремого виду відносин між законами окремих країн немає розбіжностей, то відпадає потреба в колізійних нормах». Його позицію критикував Р. Мюллерсон і стверджував, що «справа не тільки в розбіж­ностях між законами держав, а насамперед в самому існуванні самостій­них національно-правових систем, і в остаточному підсумку держав». Юрисдикційний орган у випадку вирішення спірного питання повинен звертатися не тільки до закону певної держави, але й до колізійних норм, які допоможуть обрати правову систему²⁶. Проте слід зазначити, що при­чиною існування МПрП більшість вчених називають велику кількість ок­ремих систем права, що мають значні розбіжності та протиріччя у своїх нормах, якими вони регулюють правовідносини, зокрема і спадкові відно­сини міжнародного характеру.

Так, на практиці може виникнути ситуація, коли громадянин України помирає і залишає після себе спадкове майно, що знаходиться як в Ук­раїні, так і за її межами. Його спадкоємцями можуть бути громадяни різ­них держав. У такому випадку виникають колізійні проблеми, які розв'я­зуються за допомогою колізійної норми, тобто визначається закон держа­ви, який слід застосувати до правовідносин. Крім цього, колізійні норми різних держав відрізняються за змістом: по-різному вирішують колізійні питання при регулюванні спадкових відносин з іноземним елементом Так, в одних державах колізійною прив'язкою є критерій громадянства, а в інших - місця проживання.

Колізії у МПрП, зокрема у міжнародному спадкуванні, викликані взаємодією національних правових систем. Вона може відбуватися декіль­кома шляхами: шляхом застосування іноземних норм права в тому їх зна­ченні, яке вони мають у країні свого походження через дію власних колі­зійних норм; шляхом надання захисту тим суб'єктивним правам і обов'яз­кам фізичних і юридичних осіб, які виникли під дією іноземного права,тощо.

Доктрина МПрП намагається обґрунтувати застосування іноземного права на території держави. Так, Бартол, Ш.Дюмулен, Е.Франкенштайн і:водили, що правова система держави надає значення нормам іноземної правової системи тому, що правові норми вважаються прикріпленими до предметів матеріального світу, у зв'язку з цим право певної держави має надавати правову регламентацію відносинам залежно від того, до яких предметів матеріального світу вони прикріплені. У.Губер, Д.Стори, Ф.К. Савіньї обґрунтовують свою концепцію не на правових засадах, а на засадах міжнародної моралі - за допомогою теорії «міжнародної ввічли­вості» . Інші вчені дотримуються концепції вільного підходу до санкціону­вання чи не санкціонування дії іноземного права на своїй території (Е.Бар-тен, Е.Рабель).

Отож визнання під дією іноземної юрисдикції прав і застосування іно­земних норм є факторами реалізації іноземного права. Будь-яку колізійну норму щодо міжнародного спадкування, як слушно вказує А.Степанюк, можна визнати як таку, що забезпечує взаємодію різних систем права що­до спадкових правовідносин, дозволяючи діяти іноземному спадковому праву на своїй території. Проте така дія можлива лише у тому разі, якщо іноземні норми будуть відповідати цілям і характеру норм власної право­вої системи для забезпечення недоторканності придбаних спадкових прав.

Останнім часом багато юристів європейських країн розглядають колізії у МПрП як колізії правових культур. Під концепцією правової культури розуміються права, що існують у житті людини, а не права, які містяться - у книгах».

Виходячи з аналізу умов існування колізій доцільно визнавати колізія­ми спадкового права у МПрП у вузькому значенні - колізії між національ­ним правом держав, що виявляються в процесі регулювання спадкових відносин з іноземним елементом, і в широкому значенні - як колізії між правовими культурами, які охоплюють національні норми, принципи і :пособи тлумачення та кваліфікації права, особливості правових систем, з плив моральних і релігійних норм.

Колізійні питання у МПрП постають тоді, коли виникають відносини з іноземним елементом і треба вирішити, право якої держави підлягає зас­тосуванню у даному випадку, - наприклад, України чи Італії. У такому випадку норми права, що вирішують цю проблему, мають назву «колізій­ні норми». Колізійна норма, за допомогою якої вирішується колізійне питання, є центральним інститутом МПрП незалежно від того, як у доктрині визначається її поняття та природа.

Відповідно до класичної точки зору колізійні норми - це норми про Бір­ми. Іншими словами, ці норми утворюють відсильне право (Уеглтв.-sungsrecht), а не вирішуючи право (Entscheidungsrecht). На думку А.Тілле, колізійна норма є правилом поведінки, регулятором при виборі закону, хоча змісту їй надає та норма, до якої вона прив'язує відповідні правовідносини. А.Черданцев доповнює точку зору А.Тілле і вказує, що ці нор­ми визначають порядок, принципи дії інших норм права, є «регулятором всередині регулятора». І.Перетерський колізійною чи «конфліктною  нормою називає норму, що визначає, який із законів, що «зіткнувся», потрібно застосувати до цих правовідносин.

У сучасній доктрині зазначається, що колізійна норма - це норма, які визначає, право якої держави регулює відносини з іноземним елементомчи норма, яка вказує на законодавство правової системи, що слід застою­вати до певного правовідношення.

А.Левітін стверджував, що регулююча дія колізійної норми - склад­ний процес вибору відповідного права, особливо важким він є тоді, кола йдеться про відносини з різними іноземними елементами, пов'язаними : декількома правовими системами. Це потребує глибокого вивчення іноземного законодавства, судової практики, доктрини, співставлення власного права з нормами іноземного права та ін. Зробивши цю справу обравши необхідний закон, колізійна норма регулюючу дію зупиняє. Ре­гулювання в подальшому відбувається нормами матеріального права На відміну від матеріальної норми, яка безпосередньо регулює поведінку суб'єктів, О.Мережко зазначає, що колізійна норма не визначає змісту прав та обов'язків цих суб'єктів, а лише вказує на компетентний прав: порядок, який підлягає застосуванню у разі конфлікту законодавстві країн.

        Тобто особливістю колізійної норми є те, що вона не дає відповіді на пи­тання, які саме права та обов'язки мають сторони правовідносин, а лише визначає певний правопорядок, до якого слід звернутися, який і визна­чить права та обов'язки сторін. Іншою особливістю цієї норми є те, що вони, будучи нормою відсильною, застосовується з матеріальною нормою, до якої  вона відсилає.

Отже, колізійна норма - це норма, що встановлює, право якої держави має застосовуватися до відносин з іноземним елементом, а саме: якщо їхнім учасником  є іноземна особа (фізична чи юридична), чи об'єктом цих відносин є маймо, що знаходиться за кордоном, або юридичні факти, з якими пов'язані виникнення, зміна чи припинення відносин, які мали місце за кордоном.

Колізійна норма у МПрП має свої структурні особливості. її структура зумовлена функціональним призначенням колізійного права, яке забезпечує вибір права для врегулювання відносин з іноземним елементом. У доктрині дискутується питання щодо структурних елементів колізійної норми. Відповідно до традиційних поглядів науковців (Г.Дмитрієва, А.Новгерт, В.Кисіль, О.Кибенко, Ю.Тихомиров, Г.Фединяк, Л.Фединяк) на цю проблему, через специфічну, відсильну функцію колізійна норма за новою структурою відрізняється від структури класичної норми права (гіпотеза, диспозиція, санкція) і включає два елементи: обсяг, який вказує на сферу застосування цієї норми, і прив'язку, що вказує на право, яке застосовується у конкретному випадку.

Слід зазначити, що розділення колізійної норми на дві частини відповідає структурі правових норм, які складаються з двох частин - гіпо­тези і диспозиції чи гіпотези і санкції. Тричленну структуру (гіпотезу, ти:позицію, санкцію), вказує С.Алексєєв, має тільки логічна норма, яка встановлюється шляхом логічного аналізу діючого права. Із цього випли­вав . зазначає О.Садиков, що логічна колізійна норма має також три еле­менти, її третій елемент - санкція - знаходиться у сфері приватного пра­ва Взагалі він доводить, що у структурі норми МПрП може бути виокрем­лено гіпотезу. Прихильниками цієї ідеї є також Н.Сильченко, О.Толочко. Критично ставиться до цієї теорії В.Толстих і вказує: автори не врахо­вують, що реалізація колізійної норми відбувається у тому випадку, коли є юридичний факт, передбачений обсягом. Обсяг і є гіпотезою норми МПрП. Всі обставини, що сприяють вибору права, розглядаються тільки як частини гіпотези цієї норми, яка є складною.

Якщо вдатися до ототожнення колізійної норми з класичною нормою, та. як доводить Г.Дмитрієва, гіпотеза і диспозиція присутні в колізійних нормах, але історично мають іншу назву. Обсяг (гіпотеза) колізійної норми, вказуючи вид правових відносин з іноземним елементом, визначає умови, за яких ця норма застосовується. Прив'язка (диспозиція) вказує на юридичні наслідки, що слідують при виникненні правовідношення, і зводиться до вибору права держави, яке слід застосувати.

 

Розглянемо приклад. Відповідно до ст. 70 Закону України «Про міжна­родне приватне право» (далі - Закон) спадкові відносини з іноземним еле­ментом регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє  місце проживання. Колізійною нормою є стаття Закону, яка не встановлює прав та обов'язків для учасників спадкових відносин, а відсилає до права держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Ця норма має два елементи: обсяг - спадкові відносини з іноземним елемен­том та прив'язку - регулюються правом держави, де спадкодавець мав останнє місце проживання.

Отже, колізійна норма МПрП має дві частини - обсяг і прив'язку. Пер­ша частина, обсяг - це елемент колізійної норми, що визначає комплекс  відносин, до яких колізійна норма застосовується. Прив'язка (друга частина) - це елемент колізійної норми, що містить вказівку на той правопорядок, який має бути застосовано до регулювання відповідного комплексу  відносин. Тобто, в основі прив'язки колізійної норми лежить формулі прикріплення.

Протягом століть в МПрП напрацьовувалися різні формули прикріп­лення –правила , які використовують для побудови колізійної норми. їх називають колізійними принципами, колізійними критеріями чи типах колізійних прив'язок. У доктрині вони позначаються латинськими вира­зами (lex personalis, lex societatis, lex rei sitae, lex voluntatis, lex loci actus lex fori, lex flagi, lex loci celebrationis).

Застосування до правовідносин колізійних прив'язок привело х: створення у кожній правовій системі власної упорядкованої сукупно: т. колізійних норм, які становлять її колізійне право. Колізійні норми пе: до спадкування можуть міститися у різних джерелах права. Зокрема. у таких країнах, як Вірменія, Білорусь, Киргизія, Казахстан, Узбекистан, В'єтнам, Греція, Єгипет, Іспанія, Монголія, Португалія, Луїзіані Франція, Естонія тощо колізійні норми спадкового права зосереджене ЦК. Ці норми розміщені, як правило, у розділі «Міжнародне приватне право». Наприклад, колізійні норми спадкового права Греції містять:а у главі другій «Міжнародне приватне право» ЦК, у Вірменії - § 10 «Пра­во, яке застосовується до спадкування» ЦК, у Білорусі - § 8 «Спадкове право» ЦК, у Естонії - глава 14 «Право спадкування» ЦК. Тобто колізійні норми щодо спадкування включені до галузевого нормативного акта - ЦК.

Проте у Румунії, Німеччині, Італії, Грузії, Австрії, Угорщині, Польщі, Туреччині, Чехії, Швейцарії колізійні норми спадкування знаходяться не в ЦК, а у законах про міжнародне приватне право. Так, у Австрії - § 28-S'. Федерального Закону, у Грузії - статті 55-56 Закону, Угорщині - § 36 3в кону, Венесуелі - статті 34-36 Закону, Польщі - статті 34-35 Закону Швейцарії - статті 86- 96 Федерального Закону тощо. В Україні колізійне норми спадкування також розміщені у Законі «Про міжнародне приватне право» (статті 70-72).

 

Законодавство континентальної системи права, зокрема України, тра­гедійно використовує такі колізійні прив'язки для врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом: особистий закон спадкодавця (lex zersonalis), ним може бути закон громадянства (lex patriae), закон місця проживання фізичної особи (lex domicilii); закон місця знаходження спадкового майна (lex rei sitae) - закон країни, де розташоване майно спадкодавця; закон місця вчинення акта (lex loci actus) - закон країни, де спадкодавець склав заповіт. З цього приводу слід погодитися з Л.Ануфрієвою, Ез з зазначає, що розвиток колізійного спадкового права протягом століть :з:литься до боротьби трьох колізійних основ: особистого закону, закону мазня вчинення акта і закону місця знаходження майна.

Так, відповідно до законів про міжнародне приватне право Австрії |§ 28), Угорщини (§ 36), Ліхтенштейну (ст. 29) правонаступництво у випадку смерті визначається особистим законом спадкодавця на момент його смерті.

Принцип особистого закону (lex personalis) бере початок ще від доктрин глосаторів. У відомій глосі Аккурсія щодо неприпустимості для громадянина Болоньї судитися в Модені за її статутами зазначено, що закони зобов'язують лише громадян, підлеглих даній державі. Статути Модени, ви­ходячи з цього, не є обов'язковими для громадянина Болоньї. Як бачимо, принцип особистого закону формулювався як заснований на критерії гро­мадянства. Адже у глосі є посилання на акт імператорів Граціана, Валентиніана і Феодосія 380 р., в якому наголошується: всі народи, якими керує наша милостива влада. Отже, зв'язок особи з державою визначався не місцем проживання, а саме підданством владі імператорів, тобто громадянством. У подальшому принцип особистого закону розвинуто у працях постглосаторів. Так, Бальд приділяв особливу увагу питанням статутів про осіб.

Існує два види особистого закону: закон громадянства (lex patriae) і законмісця проживання (lex domicilii). Lex patriae - це закон країни, грома­дянином якої є особа, яка бере участь у правовідносинах, lex domicilii - закон місця проживання фізичної особи. Історично склалося так, що одні держави для регулювання приватних відносин використовують особистий закон у вигляді закону громадянства, а інші - закону місця проживання. Вважається, що перша прив'язка використовується переважно у праві держав континентальної Європи, а також у праві держав, які зазнали впливу континентальних традицій правотворчості (Куба, Панама, Алжир, Єгипет), а критерій доміцилію є характерною рисою держав загального права (Великобританія, США, Канада, Індія). У праві Франції, Італії, Німеччини, Фінляндії, ряду країн Латинської Америки діє принцип закону  громадянства особи, а в Аргентині, Бразилії, Норвегії, Данії, Ісландії застосовується принцип закону місця проживання особи. Поряд з цим, вказує Г.Дмитрієва, існують країни, де діє змішана система особистого за­кону, тобто застосовуються два його варіанти, це - Австрія, Угорщина. Мексика та ін.

М.Ісаад підкреслював, що вибір доміцилію чи громадянства було зроб­лено зовсім не з теоретичних міркувань. Доміцилій прийнято як особис­тий закон, тому що в давньому європейському праві не існувало закону громадянства. Він був близьким до сучасного поняття громадянства.

Л.Лунц стверджував, що та чи інша концепція особистого закону є лише вихідним початком, з якого зроблено багато винятків; кількість перетворюється на якість, і вся сукупність таких винятків ставить під сумні» значення вихідних початків у цих країнах. В.Кисіль, проаналізувавши еволюцію основних колізійних прив'язок, довів, що зазначені критерії не прив'язані до тієї чи іншої правової системи. Застосування їх протягом  розвитку законодавства про МПрП не було ні однорідним у рамках певно­го регіону, ні послідовним у межах багатьох окремих правових систем. У різних правових системах не спостерігається єдиного і більш-менш  послідовного підходу до вибору критеріїв щодо визначення права в питан­нях особистого статусу.

Схема щодо розмежування між сферами застосування закону громадянства і закону місця проживання, як стверджує Г.Дмитрієва, втрачає свою  абсолютність і має умовний характер. Все більше держав використовують змішану систему. Перехід до неї є характерною рисою сучасного МПтП.  Проте ця концепція критикувалася у доктрині МПрП.

Розглянемо кожен вид особистого закону. Автором теорії закону громадянства є Паскуаль Станіслао Манчіні, який у своїй праці „Про громадянство (національність) як основу міжнародного права» дослідив національний закон - закон громадянства. Він вважав, що закон громадянства має слідувати за кожною особою, і тому переваги повинні бути надані саме га ому закону. Складовим елементом громадянства, зазначав вчений, є ландшафт держави, її клімат, релігія, звичаї, мова, історія тощо, - все де. ж його думку, створює духовну єдність через спільне усвідомлення (cosei-ні-za) громадянства. Особисті права людини, вважав П.С.Манчіні, також визначаються тільки через його громадянство.

Прикладом застосування lex patriae у законодавстві щодо спадкування є норма, наприклад, ст. 22 Закону Туреччини «Про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес», ст. 26 Закону Японії «Про застосування законів», відповідно до якої спадкові відносини підпорядкову­ються закону громадянства особи. У статті 9 ЦК Іспанії також вказується, що відносини спадкування регулюються законом громадянства, незалеж­но від характеру і знаходження майна. Але, як стверджують дослідники іспанського права (Бернд Хофманн та Антоніо Ортис-Арсе), ця прив'язка в :в оджує проблеми, зокрема у випадках зміни громадянства.

При визначенні закону громадянства у деяких державах використовуються складні конструкції. Так, у ст. 26 Закону Японії «Про застосування законів» визначено, що спадкування підпорядковується вітчизняному закону  спадкодавця. Стаття 28 цього Закону вказує, що у випадку, якщо особа  має громадянство двох або більше держав, таким буде право країни, в якій ця особа має своє постійне місце проживання, або, якщо такої країни  немає, то буде діяти право тієї держави, з якою дана особа найбільш тісно  пов'язана. При цьому передбачено: якщо одним із таких громадянствє японське громадянство, то вітчизняним законом є право Японії.

          Згідно зі ст. З Європейської конвенції про громадянство від 6 серпня 1997 р. кожна держава визначає відповідно до свого законодавства, хто є  її громадянином. Це законодавство визнається іншими державами за умови його відповідності міжнародним конвенціям, міжнародному зви­чаєвому праву та принципам права, які є загальновизнаними щодо грома­дянства. У випадку множинності громадянства, як вказує В.Толстих, ви­грається переважне чи ефективне громадянство. При такому виборі ви­користовується критерій місця проживання, наявність родинних, професійних зв'язків, нерухомого майна та ін.

Закріплення у законодавстві держав критерію громадянства для врегулювання спадкових відносин зумовлене, як стверджує А.Степанюк, тим, що  особа, будучи громадянином певної держави, поселяється у іншій дер­жаві і намагається тримати зв'язок з державою, громадянином якої вона є,більш того, вона сподівається, що за певних обставин до її правовідно­син буде застосовано закон громадянства. Проте виникають колізійні питання  щодо спадкування у випадку, коли особа має подвійне громадянство чи вона є особою без громадянства. Е.Цительман пропонував вирішувати такі колізії шляхом використання першого з отриманих громадянств. У випадку, коли особа не має громадянства, вказував А.Макаров, слід брати до уваги закон дії останнього громадянства або звернутися до доміцилію.

В.Толстих вказує, що критерій громадянства має як переваги над домі­цилієм, так і недоліки. Переваги полягають у тому, що: поняття «громадянство» не потребує тлумачення; концепція громадянства має серйозне теоретичне опрацювання (людина більш пов'язана з нацією і відповідно з державою, громадянином якої вона є, ніж з державою місця проживання); громадянство легко визначити; при використанні закону громадянства ускладнюється обхід закону. Недоліки критерію громадянства: особа може бути громадянином держави, з якою вона втратила будь-який правовий зв'язок; існування кризи цього принципу, бо найвищим благом для людей є уже не держава, а спільнота держав чи націй. Тому для прив'язки в МПрП зв'язок  з державою вже не має настільки важливого значення як раніше.

А.Рубанов доводив, що громадянство як колізійний критерій само по собі не породжує зв'язок спадкодавця із системою власності держави, не є  фактором іноземного елементу, що приводить до взаємодії правових систем, тому закон постійного місця проживання спадкодавця є більш за­ґрунтованим .

У деяких державах, як зазначалося вище, відносини спадкування регулюються законом місця проживання особи (lex domicilii). Визначення поняття «доміцилій», яке зустрічається у доктрині, запозичене з праць  Д.Сторі. Він розглядав доміцилій як місце, де особа має реальний, усталений та постійний дім і куди, будучи відсутньою, вона має намір повернутися.

Слід зазначити, що у різних законодавчих актах прив'язка до місця  проживання характеризується різними термінами, які інколи не збігаються за змістом. Так, використовуються терміни «батьківщина», «звичайне місце проживання» (habitual residence), «місце проживан­ня» (residence) тощо.

Місцем постійного проживання спадкодавця, вказує Г.Шершеневич місце, де знаходиться його майновий центр, зосереджується його юридлд¹ на діяльність, де була його підсудність і, як наслідок, саме в цьому мазі, вибуває він із світу юридичних відносин як правовий суб'єкт.

Зазвичай у законодавстві фіксуються критерії, за якими визначають наявність місця проживання: місце постійних занять особи; місце знаходження майна; місце, де особа постійно перебуває, поселилася і має бажання тривалий час перебувати; місце, праву якого особа бажає підпорядкувати свої правовідносини; місце знаходження підприємства, організації, де особа працює або яке їй належить та ін. С.Братусь зазначав, що з місцем  проживання пов'язано припущення, що громадянин присутній завжди у визначеному певному місці, хоча у даний момент цього фактично і немає.

Принцип lex domicilii щодо врегулювання спадкових відносин закріплено у ст. 34 Закону Венесуели «Про міжнародне приватне право», м. 1197 ЦК Узбекистану, ст. 28 ЦК Греції, ст. 1206 ЦК Киргизії, ст. 1133 ЦК Білорусі, ст. 436 ЦК Монголії та ін. Наприклад, у ст. 1224 ЦК РФ заз­начено, що спадкові відносини підпорядковуються праву держави місця останнього постійного проживання спадкодавця. Відповідно до ст. 20 ЦК ?Ф місцем проживання фізичної особи визнається місце її постійного чи г преважного проживання. Аналогічно визначається місце проживання і у :~. 6 ЦК Казахстану.

В.Кисіль, дослідивши еволюцію колізійних прив'язок, вказує, що у цілому сфера «інтересів» критеріїв громадянства й доміцилію значною мі­рою залежить від загальної політики держави щодо визначення правово­го  статусу власних громадян та іноземців. Країни, що ґрунтують прив'яз­ку до особистого закону на критерії громадянства, прагнуть утримати у :пері свого впливу власних громадян, які емігрували за кордон. Крім то­го, як правило, це держави з унітарним устроєм. Що ж до держав, у колізійному праві яких пріоритетним є принцип доміцилію, то тут ста­виться мета підпорядкувати власним законам іноземців, що проживають нв території цієї держави. До того ж перевага прив'язок до закону місця проживання спостерігається у державах з федеративним устроєм, а та­кож у специфічних країнах, де співіснують кілька правових систем, оскільки критерій доміцилію є придатнішим для вирішення колізій міжобласного характеру.

А.Степанюк доводить, що використання одного із критеріїв - постійне місце проживання чи громадянство, не веде до повноцінного вирішення проблеми адекватного вибору закону спадкування. Для вирішення цього питання Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці ще у 1967 р. прий­няв резолюцію щодо спадкування за заповітом в МПрП, в якій рекоменду­вав дати спадкодавцю можливість обирати між законом громадянства і доміцилієм.

Тому деякі закони у сфері МПрП передбачають можливість обрання спадкодавцем закону доміцилію замість закону громадянства або навпа­ки, хоча із обмежувальними застереженнями. Так, у ст. 46 Закону «Ре­форма італійської системи міжнародного приватного права» зазначається, що спадкодавець має право за допомогою заяви, зробленої у формі за­повіту, підпорядкувати все майно, яке є предметом спадкування, праву країни, на території якої він перебуває. Тоді як у ст. 1206 ЦК Киргизії спадкові відносини підпорядковуються праву держави, де спадкодавець мав постійне місце проживання, проте йому дозволено у заповіті обрати право держави, громадянином якої він є, аналогічна норма міститься : з ст. 1133 ЦК Білорусі".

Принцип застосування закону доміцилію у питаннях спадкування на­був значного поширення у законодавстві багатьох держав. Разом з тим деяких з них особистим законом надалі є закон громадянства. Внаслідок міграційних процесів, які відбуваються у світі, мабуть, критерій місця проживання є прийнятним для міжнародно-правового регулювання, його застосування відповідає вимогам законодавства більшості держав щодо встановлення національного режиму для іноземних громадян, які пересу­вають на її території.

Центральне місце у колізійному регулюванні правовідносин, пов'яза­них з виникненням, реалізацією і захистом права власності на майно, заз­начає В.Кисіль, належить колізійній формулі lex rei sitae.

Закон місця знаходження речі є найдавнішим з колізійних принципів оскільки був сформульований ще римськими юристами. Спочатку цей за­кон поширювався на всі права власності (в т.ч. зобов'язальне), але згодом розділився на дві форми застосування: одні країни вважали, що будь-які правовідносини з права власності з іноземним елементом мають вирішуватися за цим законом (крім права інтелектуальної власності), інші -  застосовували його лише до нерухомості, до рухомого майна - тільки в тому випадку, коли це спеціально обумовлено в законі або погоджено сторонами у договорі.

Нині одні правові системи вирішують колізійні питання у галузі спадкування шляхом розподілу спадкової маси на рухоме та нерухоме майно, а інші встановлюють загальну для всіх видів майна колізійну прив'язку.

У вітчизняній теорії і практиці, а також у РФ, Франції, Литві, Китаї Румунії, Казахстані вирішення колізійного питання спадкування здійснюється шляхом поділу майна на нерухоме і рухоме майно. Щодо цього  І.Перетерський та С.Крилов вказували: розділення спадкового майна на дві маси призводить до певних незручностей, зокрема для кредит: з а спадкодавця, якщо окрема нерухомість розташована в декількох державах, то є стільки ж різних спадкувань. На думку В. Толстих, розщеплення спадщини справедливе за умови, якщо уявити, що спадкування - де сукупність дій щодо отримання майна, і ці дії можуть відбуватися в різних  державах, які зазвичай не пов'язані одна з одною.

Здебільшого прив'язка до закону місця знаходження майна застосовується для визначення долі нерухомого майна, а прив'язка до особистого закону спадкодавця - для рухомого майна. Так, наприклад, згідно із § 157 ZK Естонії при спадкуванні нерухомого майна, яке перебуває в Естонії, застосовується законодавство Естонії, а при спадкуванні нерухомого майнащо знаходиться за кордоном, - закон місцезнаходження майна. Спадкування рухомого майна регулюється законом останнього місця перебу­вання спадкодавця. Аналогічна норма у Франції існує ще з XVI ст., проте власниками успадкованого майна можуть бути тільки ті особи, хто має «сезіну».

Положення щодо застосування до спадкування рухомого майна особистого закону спадкодавця утримує стійкі позиції ще з середньовіччя. Вва­жалося, що «рухоме майно прив'язане до людини» (mobilia ossibus haer-елої і «воно йде за власником» (mobilia personam sequuntur), тобто право на це майно пропонувалося визначати за особистим законом. Проте ця концепція сприймається деякими науковцями критично. Ще К.Г. фон Вехтер та Ф.К. фон Савіньї підкреслювали неточність цього принципу, вказуючи, що незрозуміло про яку особу йдеться (про власника чи уповно­важену особу), як бути у вирішенні спору між двома особами, які не мають спільного особистого закону тощо. Ось чому Л.Раапе наголошував, що в Німеччині ще з часів Ф.К. фон Савіньї та К.Г. фон Вехтера не постає пи­тання про те, що lex rei sitae має бути застосовано і до рухомого майна. Критикували цей принцип також А.Макаров, А.Рубанов, М.Сосняк.

З правила «нерухоме майно регулюється законом місцезнаходження майна» у деяких державах (Білорусь - ст. 1134 ЦК, Казахстан - ст. 1123 ПК) є виняток - спадкування нерухомого майна, занесеного до державно­го реєстру, визначається правом держави, яка внесла його до реєстру.

У законодавстві різних держав поняття «нерухоме майно» має неодна­ковий зміст. У таких випадках, як стверджують Г. Фединяк та Л. Фединяк. виникає питання про те, яким чином повинна здійснюватися кваліфікація поняття «нерухоме майно». На їхню думку, його слід кваліфіку­вати відповідно до принципів первинної кваліфікації. Вирішення кон­флікту кваліфікації щодо цього поняття має важливе значення, оскільки правове регулювання нерухомої речі передбачає, як правило, вчинення певних адміністративних актів. Щодо нерухомого майна існує особливий порядок переходу права власності на нього, який пов'язаний з участю державних органів, тому стає зрозумілим підпорядкування цього майна праву держави місця його знаходження.

У Німеччині, на відміну від системи, яка, наприклад прийнята у РФ діє принцип єдності спадкової маси. Спадкування згідно зі ст. 25 Вступного Закону до Німецького Цивільного кодексу (далі - ВЗ ЦК) підпорядковано закону громадянства. Принцип діє для спадкування в цілому рухомого  і нерухомого майна, але існують винятки: статут окремої речі має переваги перед статутом майна в цілому (ст. 3); існує зворотна відсилка у випадку колізійно-правового розщеплення спадщини (ст. 4); щодо нерухоме т: майна, що знаходиться на її території, спадкодавець має право обрати німецьке право.

Щодо пріоритету статуту окремої речі перед статутом майна в цілому зазначають Х.Кох, У.Магнус, П.Вінклер фон Моренфельс, то ст. 25 ВЗ IS відсилає для врегулювання цих відносин до права держави «X», але якщо  відсутня зворотна відсилка, то регулюються відносини правом цієї держа­ви згідно із принципом єдності спадкової маси. Стаття З ВЗ ЦК передбачає  винятки із цього принципу на користь того майна, яке знаходиться поза  державою «X» і регулюється відповідно до права держави, де воно знаходиться, «спеціальними нормами». Доктрина включає в «спеціальні норми» також і колізійні, які підпорядковують земельні ділянки на противагу рухомому майну закону місця знаходження речі (lex rei sitae), що приводить до «колізійно-правового» розщеплення спадщини.

Німецьке законодавство встановлює межі вибору права, який можли­вий лише щодо нерухомого майна, що знаходиться у Німеччині. Вибір може бути зроблено тільки на користь lex rei sitae, а також німецького пра­ва. Поняття «нерухоме майно» німецьке законодавство визначає як Іех fori і відносить до нього земельні ділянки та ідентичні до них майнові права, такі, як право власності на квартиру, а також обмежені майнові прала що випливають з права власності на земельні ділянки (право застави нерухомості, майнове право переважної покупки). До нерухомості не належ аг. майнові права, які хоч і розповсюджуються на земельні ділянки, але зі своїм юридичним змістом не є майновими, наприклад, частки у товарист­вах. Спадкоємець може у будь-який час відмовитися від обраного раніше  права чи змінити його.

Принцип єдності статуту спадкування, крім Німецького права, існує  ще й у праві Австрії, Грузії, Греції, Італії, Іспанії, Польщі, Угорщини Чехії, Японії. Наприклад, п. 8 ст. 9 ЦК Іспанії встановлено: відносини  спадкування регулюються законом громадянства спадкодавця, незалежно  від характеру майна і від того, в якій країні це майно перебуває.

        Використання як статуту спадкування закону громадянства спадкодавця позбавляє проблем кваліфікації поняття «місця проживання» померлого, його «постійного» чи «останнього» місця проживання, але порушує питання, пов'язані зі зміною громадянства спадкодавця, відсутністю у нього якого-небудь громадянства чи, навпаки, наявністю декількох грома­дянств.

Застосування єдиного колізійного критерію ґрунтується на римській концепції спадкування як універсального правонаступництва. Це пояс­нюється тим, що померлий і його спадкоємець є однією особою (Юстиніан), або спадкоємець є продовженням особи померлого (Франкенштайн). Ф.К. фон Савіньї стверджував, що смерть власника не має ділити спадкове майно, а тому правильно було б підпорядкувати спадкування майна регулюванню за одним критерієм. На його думку, якщо господар і отримував майно в інших краях, то намагався б нерухомість швидше ліквідувати, а рухомість звезти до себе додому.

Цікаво, що останнім часом окреслюється тенденція повернення до роз­межування статусу рухомого і нерухомого майна при вирішенні колізій­них питань спадкування. Така норма, наприклад, закріплена у частині III ПК РФ, яка набрала чинності у 2002 p., а також в Законі України «Про міжнародне приватне право», який чинний з 1 вересня 2005 p., тощо. Заз­начимо, традиційно питання набуття права власності в порядку спадку­вання регулювалися особистим законом спадкодавця (це загальноприйня­тий виняток із правила lex rei sitae), однак дедалі частіше законодавство МПрП рекомендує у питаннях спадкування нерухомості керуватися зако­ном місцезнаходження майна.

Одним із основних колізійних питань у галузі спадкування, крім за­гального правила щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, є також можливість реалізації автономії волі.

Виникненню концепції автономії волі в МПрП, як правило, завдячу­ють Шарлю Дюмулену (1500 - 1566). За час розвитку науки МПрП бага­то вчених приділяло увагу цій концепції (Д.Мос, А.Рубанов, Г.Іванов, А.Філіпов та ін.). На сьогодні склалося кілька теорій щодо автономії во­лі. Так, одні вчені розглядають її як принцип публічного права, якого витримуються держави у своїй практиці. Інша група пов'язує автоно­мію волі з внутрішньодержавним правом. Проте у цієї концепції є кіль­ка підходів: одні науковці розуміють волю сторін як одну з колізійних прив'язок, а інші називають цей інститут своєрідним засобом регулю­вання приватних відносин з іноземним елементом. Прихильники остан­ньої концепції критикують віднесення автономії волі до колізійних норм. Існує й інша думка, за якою вибір права сторонами має юридичні наслідки, оскільки йому притаманна правотворча функція незалежно від того, визначають відповідні системи автономію волі як правовий інститут чи ні.

Хоч і немає у доктрині єдиної теорії щодо автономії волі, проте загальноприйнятим змістом автономії волі є те, що правова система дозволяє особі здійснити вибір права для врегулювання відносин. А спадкування - це можливість спадкодавця визначити у заповіті правопорядок регулювання спадкових відносин на випадок його смерті.

Законодавство МПрП деяких держав до спадкових правовідносин дозволяє застосовувати принцип автономії волі сторін (lex voluntatis!: | Вірменії - це ст. 1292 ЦК, Білорусі - ст. 1133 ЦК, Казахстані - ст. 1131 ЦК тощо. Відповідно до права цих держав відносини спадкування визначаються за законом держави, де спадкодавець мав останнє місце прожи­вання, якщо він не обрав у заповіті закон його громадянства.

Розглянемо ще випадки застосування цього принципу у законодавств, держав. Так, ст. 1044 Кодексу про осіб та сім'ю Буркіна-Фасо дозволено особі обрати для врегулювання спадкових відносин закон якої-небудь держави. Проте такий вибір буде дійсним, якщо особа на момент смерті мне: громадянство цієї держави або там проживала. Стаття 46 Закону про міжнародне приватне право Італії також містить автономію волі, а саме - спадкодавець замість національного закону має право обрати для врегулювання відносин закон місцезнаходження його майна. Проте такий вибіг не буде дійсним, якщо на момент смерті особа, яка зробила цей вибір, не пе­ребувала на території відповідної держави. Законодавство Естонії (§157 ЦК) дозволяє автономію волі щодо рухомого майна у межах його місцеве: ходження та закону громадянства.

Закріплюючи цей принцип у законодавстві МПрП щодо спадкування держави намагаються вирішити колізії законів шляхом вибору застосовуваного права до спадкових відносин з іноземним елементом і встановлюють випадки здійснення такого вибору. Існування принципу автономіє зе­лі у законодавстві зумовлено захистом прав громадян, передбачуваністю  результату спадкування, доцільністю, справедливістю тощо.

Зазначений принцип спадкодавець реалізує за допомогою заяви, .яка робиться у формі заповіту. Законодавство держав з МПрП по-різному  визначає заповідальну здатність особи та форму заповіту. Наприклад,  в Узбекистані здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту, акт його скасування визначаються правом країни, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання  акта (ст. 1198 ЦК). Проте в Чехії ці відносини регулюються націонале ним правом спадкодавця (§ 18 Закону про міжнародне приватне право і процес).

Отже, однією з проблем МПрП у сфері спадкування є питання щодо визначення права, яке буде застосовуватися до заповідальної здатності особи, тобто яким правом особа керуватиметься складаючи, змінюючи чи  відміняючи заповіт. Так, у п. 1 § 18 вищезазначеного Закону Чехії вказа­но, що заповідальна здатність особи визначається законом громадянства Національним законом заповідальна здатність визначена і ст. 22 Закону  Туреччини про міжнародне приватне право і процес, ст. 46 Закону Італії про міжнародне приватне право. Проте ЦК Естонії (п. 1 § 158) цю здатність особи визначає законом країни, де заповідач перебував протягом складання, зміни чи відкликання заповіту, а для Литви - це закон держа­ва, в якій заповіт було складено (ст. 621 ЦК).

       Деякі країни передбачають декілька альтернативних колізійних при­в'язок. Законодавство, наприклад, Швейцарії виходить з того, що до спадкування має застосовуватися право тієї держави, де особа знайшла останнє місце проживання. Отож, якщо іноземець, який проживає на території  Швейцарії, має намір скласти заповіт, то його буде укладено відповідно  до вимог швейцарського законодавства (ст. 505 ЦК). Якщо останнім місцем  проживання такої особи була інша держава, то застосовується закон  країни останнього місця проживання спадкодавця (статті 90, 91 Федерального Закону «Про міжнародне приватне право»). Такий вибір права : буде недійсним, якщо на момент відкриття спадщини іноземець вже не мав громадянства держави, право якої він обрав, або набув швейцарське громадянство (ч. 2 ст. 90 Закону).

А.Макаров, дослідивши питання заповідальної здатності особи, вказував, що одні науковці висловлюються на користь національного закону на момент складення заповіту, інші - за закон місця відкриття спадщини, а К.Вахтер, Бар і Ф.К. фон Савіньї - за їх кумулятивну дію.

Також колізійним питанням у досліджуваній сфері є питання щодо ферми заповіту, змісту заповіту, акта його відміни. Законодавство країн налає великого значення формі заповіту та його змісту. Недотримання законодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним. Форма заповіту, звичайно, могла б встановлюватися відповід­ає до норм того закону, що регулює спадкові відносини в цілому, проте застосування саме цього закону не завжди можливе.

Німецька доктрина тривалий час досліджувала проблему вибору права, яким варто керуватися заповідачу. Вчені і юристи-практики намагалися зазначити, чи повинне спадкове право бути імперативним, або йому варто підкоритися волі заповідача. Пропонувалося включити в закон універсаль­ну колізійну норму, що регламентує режим спадкування в галузі форми заповідальних розпоряджень. Але у ході численних дискусій перемогла точка зору противників такого вибору. їхні погляди висловив дослідник М.Ферид, який вважав, що в такій нормі немає необхідності, оскільки угода про правозастосовування форм заповітів є частиною федерального права, що регулює ці питання. У 1986 р. набрав чинності Закон ФРН «Про міжна­родне приватне право», що, власне кажучи, поклав край цим суперечкам. Галер при визначенні права, застосовуваного в процесі спадкування за за­повітом, варто керуватися законом громадянства спадкоємця.

Стаття 2 Закону Японії (від 10 червня 1964 р. № 100) про право, яке застосовується до форми заповіту, вказує, що форма заповідального розпорядження буде дійсною, якщо вона відповідає: 1) праву місця вчинення акта (lex loci actus); 2) праву тієї держави, громадянином якої був заповідач в момент складання заповіту чи смерті; 3) закону країни, в якій спадкодавець проживав у момент складення заповіту чи смерті; 4) праву країни, в якій спадкодавець мав постійне місце проживання у момент складання заповіту чи смерті; 5) щодо нерухомості - закону країни, на території якої перебуває це майно. Це положення Закону відтворює норми Гаазької  конвенції 1961 р. щодо права, яке застосовується до форми заповітів".

У законодавстві Буркіна-Фасо щодо дійсності форми заповіту вказується: будь-яке заповідальне розпорядження, навіть складене кількома особами в одному акті, є дійсним за формою, якщо воно відповідає: закону  держави, громадянство якої мав спадкодавець на момент смерті або на момент, коли він розпоряджався майном; закону місця, де померла особа розпорядилася майном; закону місця знаходження нерухомості; закону,  який визначає правонаступництво на випадок смерті, чи закону, який су би застосований на момент, коли особа розпорядилася майном (ст. 1С 4 Кодексу про особи та сім'ю). Подібна норма міститься і в законодавств Угорщини (§ 36 Закону «Про міжнародне приватне право»), Італії (ст. 4 Закону «Про міжнародне приватне право»), Ізраїлю (ст. 140 Закону <Про спадкування»).

Закон Об'єднаних Арабських Еміратів «Про цивільні угоди» дещо зву­жує норми щодо форми заповіту. Так, форма заповіту чи іншого розпорядження, яке буде дійсним після смерті особи, визначається правом держави, громадянином якої була особа, чи правом держави, де зроблено це розпорядження (ст. 17). Аналогічна норма існує в ст. 35 Закону Польщі «Про  міжнародне приватне право», §18 Закону Чехії «Про міжнародне приватне право та процес».

Цікава практика у Таїланді. Так, Закон «Про конфлікт законів» дозволяє особам складати заповіт у такій формі, яку визначає закон її громадянства чи закон держави, де цей заповіт складається (§ 40), а відміна в: повіту чи скасування будь-якої умови в ньому повинна бути врегульована законом місця проживання заповідача на момент його відміни (§ 42). Таз сама норма існує у Законі Південної Кореї «Про колізію законів» (ст. 2~ У ЦК Литви вказується, що форма заповіту, акта його зміни чи відмін визначається відповідно до закону держави, де цей документ було склад­но. Заповідальні дії, які складаються за кордоном, повинні бути легалізовані у встановленому Урядом Литви порядку. Земля, будівлі та інша нерухомість, яка знаходиться у Литві, спадкується у всіх випадках згідно із законами Литви (ст. 621).

З вищенаведеного випливає, що у колізійному праві одних держав застосовується до форми заповіту прив'язка до закону місця укладення (lex regit actum), в інших - закон громадянства спадкодавця.

У праві, наприклад, Німеччини, Італії, Угорщини, Румунії прив'язі до lex regit actum доповнюється декількома прив'язками до особистого  закону спадкодавця: постійне місце проживання, місце перебування та в законодавстві Ізраїлю встановлено, зокрема, такі колізійні прив'язки: закон Ізраїлю, закон місця складення заповіту, закон місця проживання заповідача чи закон місця його перебування, закон місця знаходження майна.

За визначенням Б.Нольде, норма, яка містить подібну розгалужену систему альтернативних прив'язок створює правило lex regit actum в його факультативній формі.

У випадку дії альтернативних колізійних прив'язок щодо форми заповіту не виключається і така ситуація, при якій дійсним буде визнаватися  заповіт, що не відповідає за формою національному праву спадкодавця. Т такому випадку іноземний заповіт, який за формою не відомий національному праву, буде мати таку саму юридичну силу, як і заповіт,складений відповідно до національного законодавства. Встановлення різ­ний:колізійних прив'язок щодо форми заповіту - прогресивний крок у МПрП, який забезпечить виконання волі заповідача, дасть можливість безперешкодно складати заповіт, що визнається дійсним за законодав­ством багатьох країн, з якими пов'язаний спадкодавець.

Колізія в МПрП виникає також і при регулюванні змісту заповіту. Виз­начення дійсності заповіту за змістом відбувається згідно з тими самими колізійними прив'язками, які встановлюють порядок застосування права —одозаповідального розпорядження. Наприклад, відповідно до § 36 (2) з: азу Угорщини про міжнародне приватне право заповіти розглядаються наоснові особистого закону спадкодавця на момент його смерті. Ана­логічні норми містяться і в ст. 63 ЦК Португалії. Стаття 68 Закону Ру­мунії про міжнародне приватне право передбачає низку колізійних прив'язок, які можуть бути застосовані під час складення заповіту, а саме особистий закон заповідача, закон його місця проживання, закон місця, де документ було складено, змінено чи скасовано, закон місця знаходженнянерухомого майна, яке є предметом заповіту, чи законом органу або інстанції, які здійснюють процедуру передачі успадкованого майна.

Знаведеного вище випливає, що з метою сприяння збереженню дійсності заповіту кодифікаційна практика останніх років йде шляхом відхо­дувід правила lex regit actum на користь «гнучкої» системи прив'язок. Зазначимо, що однією з тенденцій розвитку законодавства з МПрП на сучасному етапі є розроблення «гнучких» підходів до регулювання правовідносин з іноземним елементом.

Такий підхід розглядався ще в XIX ст. К.Вехтер критикував жорсткі класичні колізійні принципи, які застосовувалися для врегулювання відносин. Його ідеї розвинув Ф.К. фон Савіньї. Під терміном «гнучкі» колізійні норми у доктрині МПрП (В.Звєков, Г.Дмитрієва, В.Кисіль,О.Кабатова) розуміються норми, що ґрунтуються на принципі гнучкого регулювання - принципі найтіснішого зв'язку.

Цей принцип проходить «червоною ниткою» крізь законодавство ба­гатьох країн у сфері міжнародного спадкування. Особливості такого за­кріплення полягають у його функціях: по-перше, він є основою для фор­мування гнучких колізійних норм, метою яких є пошук найбільш придат­ного для певних правовідносин закону, замість заздалегідь встановлених жорстких колізійних норм; по-друге, «тісний зв'язок» може розглядатися як матеріально-правова норма відсильного характеру, що передбачає по­шук оптимальних формул прикріплення.

Аналіз основних типів колізійних норм, які використовуються для вре­гулювання спадкових відносин у МПрП, дозволяє зробити висновок, що сучасними тенденціями розвитку МПрП у галузі спадкування є розвиток колізійних прив'язок, що містяться у МПрП європейських держав. Прослідковується два шляхи такого розвитку. Перший - відмова віл жорстких колізійних прив'язок на користь гнучких колізійних норм. Та­ка відмова не означає, що жорсткі колізійні прив'язки зникли. Йдеться про зміну їхньої ролі, вони використовуються як додаткові. Другим шля­хом є те, що для вибору права використовується не одна, а цілий ланцюг взаємопов'язаних прив'язок.

Проаналізувавши спадкові відносини МПрП, зазначимо, що основними колізійними питаннями спадкового права є загальне правило щодо визна­чення закону, який застосовується до спадкових відносин, форми запові­ту, а також можливості реалізації автономії волі у заповітах. Вирішують­ся колізії здебільшого шляхом застосування закону громадянства або - доміцилію спадкодавця. У більшості випадків спадкові відносини виника­ють щодо майна, яке і є іноземним елементом, і тому у цьому питанні ви­користовуються колізійні прив'язки як до права власності. Щодо форми заповіту, спостерігається тенденція відходу від класичного правила міси а укладання акта на користь системи більш гнучких прив'язок.