12.2. Зміст заповіту та установчого договору як запорука виваженого розподілу прав на корпоративне підприємство

Втр, 05/19/2009 - 10:31 — Консультант

 

12.2. Зміст заповіту та установчого договору як запорука виваже­ного розподілу прав на корпоративне підприємство

Правові наслідки смерті особи, як правило, пов'язують з відкриттям спадщини, але не завжди після смерті громадян залишається спадщина, яка переходить до визначених саме спадкодавцем-заповідачем осіб або в тому обсязі, як ним планувалося. Наприклад, після смерті спадкодавця може залишитися цілісний майновий комплекс, який перестане таким бу­ти, якщо у спадкодавця декілька спадкоємців, які виявлять бажання от­римати корпоративні права у цьому підприємстві. Зокрема, за відсутності заповіту або визнання його недійсним такий комплекс підлягатиме поділу між спадкоємцями за законом. Говорячи про формальні підстави для виз­нання заповіту недійсним автор вважає, що Україна має приєднатися до Конвенції про форму міжнародного заповіту, підписаної у Вашингтоні 26 жовтня 1973 р".

Можливим може стати поділ цілісного майнового комплексу й через те, що спадкоємці мають сплатити податки і не завжди у них є кошти для то-то, щоб погасити податкові зобов'язання без продажу такого комплексу або окремої його частини. Тому сьогодні громадяни мають продумувати не тільки кому заповісти майно, а й яким чином краще передати придбане тяжкою працею майно спадкоємцям. Така проблема багатьом може здава­тися штучною, оскільки далеко не всі можуть похвалитися значним дос­татком. Але на підприємстві може бути зайнята значна частина працівни­ків, які будуть позбавлені роботи, якщо майновий комплекс перестане існувати як певна господарська одиниця. Отож ця проблема перестає бути суто суб'єктивною, а набуває суспільного інтересу, оскільки від її пра­вильного і раціонального вирішення залежатиме працевлаштування най­маних працівників підприємства.

Враховуючи наведене, подивимось на цю тему з іншого боку. Сподівати­ся на те, що законодавча влада швидко відреагує на статтю автора не доводиться, тому громадяни мають вирішувати питання про правонаступництво в правах власності та інших правах оперативно, коли вони за станом здоров’я змушені думати про написання заповіту.

Таку правову ситуацію можна вирішити двома шляхами, але у даний час  автора цікавлять складні правові ситуації, які знаходяться на межі декількох правовідносин. Спробуємо розв'язати декілька складних ситуацій з урахуванням різних юридичних обставин. Зокрема, іноді гро­мадяни вважають можливим передати майно, наприклад, цілісний майно­вий комплекс, за договором дарування, але не завжди така дія веде до очі­куваних результатів. Наприклад, на практиці досить часто громадяни по­миляються або удають, що помилилися, і замість заповіту посвідчують до­говір дарування або навпаки. Тому розглянемо можливість співіснування цих двох видів односторонніх правочинів (договорів) в одному змішаному договорі з різними правовими умовами.

Перша правова ситуація, коли дарувальник посвідчив договір даруван­ня, але обдаровуваний не прийняв дарунка до смерті дарувальника. За за­гальним правилом, така правова ситуація має тлумачитися на користь визнання договору дарування таким, що не вступив у дію, а наступні пра­вовідносини мають регламентуватися за спадковим правом. Так, за ч. З ст. 723 ЦК, якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обстави­ни, встановленої договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється.

В останньому виразі, на відміну від авторської концепції, встановлено, що договір дарування припиняється. У такому разі пропонується сприй­мати договір дарування як тривалу угоду, яка може припинитися в пев­ний момент, тобто у день смерті дарувальника. Але, як правило, договір дарування посвідчується як безумовна угода без відповідних обтяжень правами третіх осіб тощо, тому вважати звичайний договір дарування три­валою угодою важко. Тобто умовно простий договір дарування не коштов­ної речі триватиме лише незначний час і вважатиметься «закінченим(виконаним) з моменту передачі речі обдаровуваному. Тому говорити у майбутньому, що договір дарування припинився, не має сенсу, якщо не брати до уваги можливість регресу за цим договором.

Інша ситуація, коли договір дарування було посвідчено, але річ не пере­дано дарувальником або не прийнято обдаровуваним, або не зареєстрованоним на своє ім'я. Тобто у цій ситуації можна виходити з різних обставин, але ми не можемо застосовувати термін «договір дарування припиняєть­ся» в широкому смислі. Зокрема, важко однозначно говорити про те, якщо державна реєстрація договору дарування є його продовженням, хоча б то­му, що при реєстрації, наприклад, подарованого об'єкта нерухомості реєструються наслідки такого договору - право власності нового власника, а не сам договір. Отже, перехід права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, від дарувальника до обдаровуваного вже відбуваєте: при посвідченні такого договору нотаріусом, а залишається лише фор­мально зареєструвати право нового власника на об'єкт нерухомості, а не визнати за ним таке право. Право власності за новим власником встановлюється у нотаріальному порядку на підставі фіксування волевиявлення дарувальника і обдаровуваного щодо посвідчуваного договору.

Аналогічно має розцінюватися перереєстрація подарованих прав учас­ника товариства з обмеженою відповідальністю, якщо за статутом цього підприємства це допускається і інші учасники товариства на це погодили­ся. Але на відміну від об'єкта нерухомості права учасника проходять істотно більшу процедуру перереєстрації у рай держадміністрації, дер­жавній податковій інспекції тощо. Отже, можна навіть говорити про те, гдо незакінчена перереєстрація - це привід для зупинення дії договору да­рування, коли дарувальник помер?

У цій конкретній ситуації постане питання про застосування ч. 2 :т. 723 ЦК. Так, у разі настання строку (терміну) або відкладальної обста­вини, встановлених договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості. Отже, неодмінно постане питання про право вимоги обдаровуваного щодо дарунка. Наприклад, об­даровуваний не отримав дарунка не через суб'єктивні причини, пов'язані з його волевиявленням, а через те, що не зміг його отримати від під­приємства, організації транспорту, зв'язку або від іншої особи, а у цей час дарувальник помер. Так, за ч. 2 ст. 722 ЦК дарувальник, який передав річ підприємству, організації транспорту, зв'язку або іншій особі для вручен­ня її обдаровуваному, має право відмовитися від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, але він у разі смерті не здатен цього зроби­ти.

У названій правовій ситуації наявне волевиявлення дарувальника, яке залишається останнім на момент відкриття спадщини. Так, подарована річ прямуватиме за допомогою організації транспорту, зв'язку до обдаро­вуваного і у цей процес втрутитися практично ніхто не здатен і не вправі. Як зазначено однозначно у ст. 722 ЦК, дарувальник має право відмовити­ся від договору дарування до вручення речі обдаровуваному.

Залишається також право вимоги обдаровуваного щодо дарунка. Як має тлумачитися така ситуація?

Реально правом відмови від договору дарування не можуть скористати­ся спадкоємці дарувальника, оскільки вони ще не наділені відповідними правами спадкоємців, а тому не можуть витребувати дарунок від третіх осіб. Отже, припинити такий договір дарування, як правило, не можна. Більше того, можна таку правову ситуацію тлумачити на користь обдаро­ваного, оскільки він володіє вже реальним правом вимоги, яке має бути належним чином компенсованим. Отже, не можна однозначно застосову­вати положення про припинення договору дарування у тих випадках, ко­ли дарунок пересилається поштою або передається через третіх осіб ст. 722 ЦК), а у цей час дарувальник помер.

Друга правова ситуація пов'язана з першою, але пропонується сприй­няти її ширше, ніж регламентовано ч. З ст. 723 ЦК. Загальне правило про те, що правовідносини дарування «поглинаються спадковими правовідно­синами» не повною мірою відповідають волевиявленню спадкодавця саме у тих випадках, коли дарування здійснювалося з відкладальною умовою або із встановленням певного терміну переходу права власності до обдаро­вуваного. Деякі автори пропагують змішані договори, але їхня концеп­ція стосується поступового переходу від одних сімейних відносин до інших. Автор же вважає, що розвитком цієї концепції має стати створен­ня змішаних договорів, до складу яких увійдуть як правовідносини дару­вання, так і спадкові.

Так, за ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сто­рін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах поло­ження актів цивільного законодавства про договори, елементи яких міс­тяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Тобто автор вважає можливим і доцільним залишити за дарувальником право «пролонгувати» договір дарування на період після його смерті. Принцип дотримання останньої волі спадкодавця¹⁰² можна застосовувати й у таких випадках, коли дарувальник бажає встановити умови дотриман­ня його волі не тільки при правовідносинах дарування з умовою, а й на ви­падок його смерті. Наприклад, дарувальник бажає подарувати квартиру конкретній дитині, але зумовлює перехід права власності досягненням нею повноліття. У такому випадку він не здатен передбачити власної смер­ті, але якщо його волю не було змінено до самої смерті, то вважати договір дарування припиненим у разі, коли дарувальник не дожив до повноліття дитини, ми можемо з явним порушенням його останньої волі. Знов акцен­туємо увагу на тому, що не суб'єктивний фактор стає перепоною для прий­няття дарунка, а об'єктивний фактор - смерть дарувальника, який лише не здатен був передбачити своєї смерті.

Тому виходячи з можливості посвідчувати змішані договори, з принци­пу дотримання останньої волі заповідача і свободи договору, можна говорити про об'єднання в одному договорі умов договору дарування і заповіту За змістом ці правочини можуть вважатися як односторонні договори, те­му перешкоди щодо суб'єктного складу знайти важко - сам дарувальник - заповідач визначає основні умови та обставини договору.

Якщо за ч. З ст. 723 ЦК у разі смерті дарувальника договір дарування припиняється, то при наявності заповіту на ім'я обдаровуваного з момен­ту відкриття спадщини діятиме саме та частина договору дарування, яка умовно називатиметься заповідальною. Виходячи з того, що за законодавством допускається існування і договору дарування, і заповіту на ім'я однієї особи, то посвідчення змішаного договору дарування з елементами заповіту є допустимим, оскільки доцільність посвідчення двох документи на одну особу є не завжди доцільним і правильним. Формальне існування окремих договорів не обмежує право громадян на посвідчення змішаного договору. Отже, можливість посвідчення змішаного договору даруваннявідкладальною умовою та заповіту у даному випадку вважається доведе­ною і такою, що не суперечить вимогам законодавства.

Коли посвідчується договір дарування з відкладальною умовою, обо­в'язком нотаріуса має стати роз'яснення можливих наслідків його по­свідчення. Отож, нотаріус має обов'язково роз'яснити дарувальнику, що за ч. З ст. 723 ЦК договір дарування може припиняти свою дію і обдарову­ваний не отримає дарунка з незалежних від нього причин. У такому разі нотаріус має показати два виходи з цієї ситуації: додаткове посвідчення заповіту на ім'я обдаровуваного щодо дарунка або посвідчення змішаного поговору.

Зрозуміло також, що такий змішаний договір не позбавлятиме права на обов'язкову частку спадкоємців, які за ст. 1241 ЦК мають таке право, якщо смерть дарувальника настане раніше прийняття дарунка обдарованим, про що має повідомити нотаріус заповідача-дарувальника. Останній же має вирішувати, чи погоджується він з настанням таких наслідків, чи ре­алізує своє право на передачу майна іншим чином. Наприклад, за двосторонніми договорами: довічного утримання чи спадковим договором, дія .яких «превалює» над спадкуванням. Тобто наявність спадкового договору або договору довічного утримання зумовлює перехід прав власності на об'єкт договору до набувача, а не до спадкоємців.

Тепер досить встановити у такому договорі дарування з відкладальною умовою, що право власності на корпоративне право переходить до набува­ча або спадкоємця за наявності певних умов, і вважається, що такий до­говір може мати місце в юридичній практиці. Наприклад, такий зміша­ний договір може застосовуватися щодо акцій корпоративного під­приємства, але не у тих випадках, коли право учасника на відчуження власних прав обумовлюється згодою інших співвласників.

Метою діяльності корпоративного підприємства, зазвичай, є отриман­ня прибутку. Тому при написанні заповіту можна передбачити можливі спори між спадкоємцями з приводу подальшого розподілу спадкового .чайна, до складу якого входять права на корпоративне підприємство.

На практиці в Україні до останнього часу не застосовувалося положен­ня ЦК про те, що корпоративне право може бути залишене у власності од­ного із спадкоємців із залишенням права на довічне отримання дивідендів у інших спадкоємців, наприклад, за заповідальним відказом. Це положен­ня є доцільним, коли інші спадкоємці є особами похилого віку і мають право на обов'язкову частку.

Для того, щоб батько не турбувався про долю своїх дітей, які, отримав­ши компенсацію належної йому частки повного учасника командитного товариства, її швидко втратять, наприклад, через гру у казино тощо, мож­ливим варіантом охорони їхніх інтересів може стати грамотно складений заповіт. Так, автор вважає, що заповідач, який є повним учасником ко­мандитного товариства, вправі обумовити у заповіті, якщо інше не вста­новлене у статуті підприємства, що спадкоємець не може отримати одно­часно всю компенсацію за належну йому за правом спадкування частку у командитному товаристві. Тут мається на увазі можливість, якщо це буде передбачене установчим договором, не включати спадкоємців до складу повних учасників, а залишати належну їм компенсацію у підприємстві як вклад.

Зрозуміло, що така умова є доцільною, коли заповідач впевнений у по­дальшій перспективі розвитку підприємства, а також виважено ставиться до здібностей своїх нащадків. Вона дозволить і підприємству належним чином розвиватися і не залежати від «голосу» повного учасника, який не здатен розумно і дисципліновано брати участь у керівництві підприємст­вом. Тому у такому разі заповідач вправі, на наш погляд, передбачити пев­ні негаразди і обумовити їх у заповіті. Зміст заповіту, в якому заповідач сам проситиме інших учасників повного товариства про виведення своїх спадкоємців(ця) зі складу повних учасників, дозволить зберегти накопи­чений ним капітал, оскільки, як відомо, повні учасники відповідають за наслідки своєї діяльності належним їм майном (частини 1, 3 ст. 119 ЦК).

Альтернативним варіантом є зміст заповіту, в якому спадкоємці за во­левиявленням заповідача будуть позбавлені права вести справи товарист­ва (ч. 1 ст. 122 ЦК). Зрозуміло, що таке волевиявлення заповідача може мати місце у заповіті і має враховуватися іншими учасниками корпора­тивного підприємства при вирішенні питання про допуск до участі в уп­равлінні підприємством спадкоємця. Більше того, автор вважає, що таке волевиявлення заповідача може мати місце й з умовою, наприклад, до до­сягнення певного віку спадкоємець не допускається до участі в управлінні підприємством. Крім того, у заповіті можна обумовити, наприклад, здо­буття вищої освіти за певним необхідним для здійснення підприємницької діяльності фахом. Такий критерій є необхідним для фармацевтичної про­мисловості та інших видів господарської діяльності.

У цьому зв'язку важко погодитися зі ст. 1242 ЦК, що умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Це положення істоти: обмежує право заповідача, але виходячи із змісту ст. 6 ЦК, в якій ідеться про свободу договору, можна констатувати, що ця норма не має імператив­ного характеру, тому може бути змінена заповідачем. Заповіт за своєю сут­тю є одностороннім договором, а тому на нього має поширюватися поло­ження ст. 6 ЦК. Виникає запитання: що є важливішим -- «сліпа» статтею закону чи адресне волевиявлення конкретної особи? На думку автора, розробники ЦК правильно надали суб'єктам цивільного права повноваження самим вирішувати свою долю і встановили принципом цивільних правовідносин свободу договору. У такому разі самі громадяни мають обумовлювати правовідносини, в які вони вступають, а також відповідати за наслід­ки своїх дій. Лише чіткі імперативні норми ЦК встановлюють певні обме­ження, які мають гарантувати наше суспільство від свавілля одних осо: щодо інших.

Наведені автором гіпотези здебільшого не враховуються при складанні первісного змісту установчого договору, коли засновники лише створюємо підприємство і намагаються його розвинути. Однак при погіршенні стадну здоров'я чи досягненні похилого віку більшість громадян починає думати про заповіти. У конкретному випадку заповідач-підприємець має дбати й ясо те, щоб відповідні положення внести і в установчий договір. Інакше заповіт не матиме правового значення і не враховуватиметься при визна­ченні питання про правонаступництво належної кожному учаснику колективного підприємства частки. Наприклад, не буде суперечити закону положення установчого договору про можливість врахування думки за­повідача-учасника товариства, викладеної у заповіті, при вирішенні питання про правонаступництво належної йому частки підприємства у ви­падку його смерті.

Отже, остання пропозиція автора про внесення змін і доповнень до змісту установчого договору щодо положення про врахування останньої волі учасника корпоративного підприємства може мати місце на практиці й після створення підприємства. Вважаємо, що всі громадяни є потенційними спадкодавцями, а тому їх мають цікавити питання про правонаступництво належних їм прав на участь у підприємстві.

Тому цілком імовірно, що питання про участь у підприємстві нащадків членика буде вирішено позитивно із врахуванням можливості спадкування з частки корпоративного підприємства та останньої волі заповідача.

Для більшої впевненості у реалізації права на спадкування корпоративного права і гарантування корпоративних прав від свавільних дій його директора доцільно також призначати виконавцем заповіту того із спадкоємців, який здатен керувати діяльністю підприємства, має відповідну кваліфікацію тощо.

Формально згідно із законодавством виконавцем заповіту може стати юридична особа, але у законодавстві не сформовано можливості усклад­нення спадкових правовідносин відносинами, які фактично можуть зумовлюватися попередньою діяльністю спадкодавця як учасника певного підприємства. Припустимо, що спадкодавець, який володів контрольним пакетом акцій певного підприємства, має намір доручити підприємству виконувати його заповіт. Які заперечення з цього приводу можна знайти у законодавстві та які можуть виникнути на практиці? У цьому разі виникатиме правова ситуація, коли підприємству буде заповідано частину май­на та на нього може бути покладено заповідальний відказ, який стосувати­меться забезпечення матеріальних прав інших спадкоємців спадкодавця-учасника. Наприклад, прийняття до складу учасників одного із спадкоємців та надання певної частини доходу, який належав спадкодавцю, його спадкоємцям тощо.