12.6. Загальні правові передумови розрахунку вартості корпоративного права або шляхів його виділу при спадкуванні

Втр, 05/19/2009 - 10:41 — Консультант

 

12.6. Загальні правові передумови розрахунку вартості корпора­тивного права або шляхів його виділу при спадкуванні

Подобається чи ні громадянам спосіб компенсації будь-якого права за допомогою універсального еквіваленту - грошей, але це основний варіант врегулювання будь-яких претензій. З цього приводу особливо вражаючим

є принцип, коли немайнові права виражаються у грошовому, тобто у май­новому варіанті. Наведене положення свідчить про штучний принцип ви­ділення особистих немайнових прав громадян, який говорить про умов­ність назви «особисте немайнове право».

Припустимо, що особисте немайнове право одного із засновників назва­ти підприємство власним прізвищем буде реалізоване, наприклад, фірма буде називатися «Старченко і К». Який же зиск з цього може мати такий засновник? Як правило така назва спрямована на задоволення власних ам­біцій одного із засновників або свідчить про переважне право у під­приємстві одного із засновників, наприклад, якому належить контроль­ний пакет акцій.

Це питання практично не врегульоване чинним законодавством, ос­кільки у конкретному випадку назву підприємства обирають всі засновники підприємства за спільною згодою. Розглянемо це питання на іншому прикладі, коли прізвище засновника підприємства є широковідомим і ма­ють намір використати його з метою залучення додаткових споживачів (клієнтів) певної продукції або послуг. У такому випадку прізвище можні розцінювати навіть як певний внесок у статутний фонд підприємства, зро­зуміло, якщо на це погодяться інші співзасновники. Отож прізвище став не тільки особистим немайновим правом на найменування, а й певних капіталом, який може використовуватися у підприємницькій або госпо­дарській діяльності.

Так, умовно назвемо підприємство з проведення ремонту автомобілів «Шумахер» відповідно до прізвища загальновідомого гонщика у формулі-1 Міхаеля Шумахера або будь-яке підприємство ім'ям В. Ющенка. У такому разі засновники можуть розраховувати на більшу популярність, ніж при використанні звичайних назв («Веселка», «Троянда», «Мальва» тощо), з якими не пов'язуються певні загальновідомі особи. У цьому конкретному випадку немайнове право трансформується у майнове - отримання додаткових доходів за рахунок використання загальновідомої  назви.

Вважаємо, що даний випадок слід розглядати у двох площинах: коли особа була засновником та коли ім'я або прізвище використані засновниками не санкціоновано, що в останньому випадку має розцінюватися як підстава для цивільної відповідальності засновників.

Уявляється, що в іншому випадку - законного використання імені або  прізвища засновника, яким може стати сама загальновідома особа, якщо це не заборонено законом, назва підприємства свідчитиме про участь уйого діяльності певної особи, а також про використання особою свого прізвища. Тому для подовження використання певного імені або прізвища після смерті тієї особи, яка була засновником, до участі у підприємстві має залучатися хоча б один із спадкоємців. Пояснення такого висновку лежить у  площині не тільки формального правонаступництва, а й у певному обмеженні прав усіх спадкоємців такої особи, які мають таке саме прізвище,  оскільки вони будуть позбавлені права використовувати власне прізвище для створення підприємства з такою самою назвою. Підприємство, яке має  назву з походженням від прізвища відомої особи, має користуватися такою назвою не тільки за принципом первісності обрання назви, вкладання певних коштів у власну рекламу, а й відповідати такій назві. Так, якщо М. Шумахер створить підприємство в організаційній формі ТОВ і надасть йому власне прізвище, то це означатиме наявність у його складі саме Шумахера. Зокрема, останнім часом Ж.Депардьє виявляє певну зацікав­леність у створенні в Україні власних виноградників та вин. Інша річ, ко­ли у назві підприємства фігурує вираз «імені Шумахера», таке позначен­ня говоритиме про те, що підприємство створене на честь Шумахера, а тому  не позбавлятиме права його спадкоємців назвати підприємство за влас­ним прізвищем - «Шумахер».

Отже, переходячи до більш ґрунтовного аналізу, автор хоче звернути увагу  на те, що деякі немайнові права засновників також можуть служити підставою для спадкування належної засновнику частки, якщо його особисте немайнове право використовується даним підприємством, або свідчити про певну перевагу спадкоємця на правонаступництво перед ком­пенсацією йому частки підприємства. Назвемо ще одну підставу, яка мо­же служити додатковим аргументом на користь врахування особистих не­майнових прав як відповідної підстави для залучення спадкоємців до насті у певному підприємстві.

Як правило, при використанні певним підприємством винаходу, його автор має право на отримання частини прибутку від застосування цього винаходу на підприємстві. Якщо ж автор винаходу був засновником цього підприємства та вніс до статутного фонду підприємства відповідний ви­нахід, то його частка може зростати не тільки за рахунок використання нього винаходу, а й через продаж цього винаходу іншим підприємствам. Тому саме у такому випадку говорити про спадкування лише частки під­приємства, яка належала спадкодавцю на момент його смерті - це все од­но, що позбавляти спадкоємців спадщини, особливо, якщо підприємство тільки почало використовувати цей винахід. Тобто оцінити реальний до­ход від цього винаходу можна лише у певний проміжок часу, коли він поч­не давати певні прибутки. Уявимо ситуацію, коли Білл Гейтс помер би од­разу після створення свого винаходу - програми Майкрософт і відповідне підприємство тільки починало б свою діяльність. Зрозуміло, що у цій си­туації вартість його авторського права не зміг би оцінити жоден економіст, навіть той, який володів би феноменальною здібністю робити правильні прогнози щодо розвитку комп'ютерного ринку в усьому світі.

Це можна пояснити тим, що розвиток науки і техніки відрізняється злетами та періодами спокійного розвитку. Останнім часом комп'ютерна техніка робить значні кроки вперед, але досить знайти більш цікаву прог­раму, як усі досягнення Майкрософт увійдуть до історії науки, а розвиток :тримають останні досягнення у програмному забезпеченні. Так, сьогодні тле превалюють персональні комп'ютери, але до останнього часу комп'ю­тер був розміром з кімнату, однак завтра і післязавтра домінуватимуть ки­шенькові комп'ютери, які за своїми властивостями наближатимуться до персональних комп'ютерів, але за розміром будуть зручнішими у користу­ванні, ніж звичайні комп'ютери і навіть ноутбуки. Для таких комп'ютерів мають бути створені спеціальні адаптовані програми.

Деякі винаходи можуть користуватися значним попитом лише обмеже­ний час, а потім інтерес до них втрачається і це призводить до того, що ви­нахід перестає приносити значні прибутки. Наприклад, деякий час дуже популярною грою був кубик Рубика, який приніс автору відповідного про­екту декілька мільйонів доларів, а потім попит зник. Так само сталося й з багатьма іншими винаходами, з появою яких відбувався певний «сплеск-доходу автора та підприємства, а потім винаходи ставали неактуальними: виробництво їх занепадало.

На підставі наведених прикладів доцільно зробити узагальнення. За­гальним стереотипом розрахунку вартості належної учаснику (засновни­ку) частки у підприємстві є виділення двох складових:

1) зроблений засновником внесок до статутного капіталу;

2) зріст частки у статутному капіталі підприємства і спроба її визначи­ти шляхом визначення загального обсягу майна (активів і пасивів), що знаходиться на балансі підприємства.

Умовний характер таких розрахунків зумовлений тим, що ми робимо спробу абстрагуватися від можливих ускладнень і йдемо шляхом спро­щення розрахунків.

Докладно розглянемо це положення на прикладі. Якщо засновник підприємства помирає одразу після реєстрації підприємства, але до почати; його діяльності, то чи має підприємство повернути грошовий внесок зас­новника у статутний фонд підприємства у повному обсязі? Слід вважати, що ні. Так, на стадії створення підприємства існуватимуть лише витрати оплата реєстрації, виготовлення документів, печатки тощо. Отже, у зви­чайному підприємстві на даній стадії існуватиме лише намір здійснювати певний вид діяльності, а потребуватиметься вносити у підприємств: істотні кошти, щоб воно почало приносити прибутки (доходи), про те йдеться у статтях 1, 15 Закону України «Про господарські товариства. Тому статутний внесок засновника може бути використаний на створення підприємства, коли мова ще не йде про будь-які доходи (дивіденди).

Отже, можна прогнозувати, що на даній стадії створення підприємстві засновники будуть зацікавлені в тому, щоб спадкоємці не вимагали повер­нення статутного внеску померлого засновника, щоб діяльність під­приємства розпочалася і лише у майбутньому вони будуть здатні компенсувати частку засновника у підприємстві. Так, за ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» при виході учасника з товариства з обме­женою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна това­риства, пропорційна його частці у статутному фонді. Згідно зі ст. 52 Закону «Про господарські товариства» до моменту реєстрації товариства з :обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до ста­тутного фонду не менше ЗО відсотків вказаного в установчих документи вкладу. За цією ж статтею учасник зобов'язаний повністю внестисвій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. У разі невиконаний стр­ого зобов'язання у визначений строк учасник, якщо інше не передбачене і установчими документами, сплачує за час прострочки 10 відсотків річний з недовнесеної суми. Тобто можливим варіантом спадкування може стати випадок, коли частину вкладу засновника було використано для створення підприємства і підприємство на момент його смерті не здатне виплатити внесену частку, а можливо, коли засновник через рік недовніс свій вклад, то перед спадкоємцями постане питання про участь у підприємстві лише після внесення недовнесеної померлим засновником суми.

Виходить, що при спадкуванні частки засновника підприємства мо­жуть виникати різноманітні ситуації, пов'язані з різними підходами до сі значення частки спадкодавця. Вимагати від підприємства повернення вкладу до статутного фонду у повному обсязі неможливо, оскільки цією часткою засновник має відповідати за боргами підприємства.

Припустимо, що частину коштів вкладу засновника використано на створення підприємства, то чи має таке підприємство виплачувати вклад у повному обсязі? З одного боку, так, оскільки вклад було здійснено і особа вже не претендує на участь у підприємстві. З іншого боку, ні, оскільки за ст. 54 Закону «Про господарські товариства» при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість час­тин майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Тобто, у розрахунку буде фігурувати лише частина вкладу, оскільки належно витрачені на створення підприємства кошти будуть «списані».

Автор же вважає, що засновники, які мають намір здійснювати свою діяльність після смерті одного із засновників, мають виплатити вклад у повному обсязі спадкоємцям, оскільки їм залишається фактично у власність  все підприємство. Можливим способом їх захисту від виплати всього владу померлого засновника має стати ліквідація підприємства, тоді кожний із засновників отримає ту частку вкладу, яка залишиться після відрахування коштів на створення підприємства.

Цей висновок автора поки що не може бути підкріплено нормами зако­нодавства, але його зроблено виходячи з принципу справедливості і розумності. До останнього часу питаннями розрахунку вартості частки заснов­ника підприємства, який помирає одразу після створення підприємства, в Україні ніхто не займався, саме тому положення Закону України «Про господарські товариства» мають досить загальний, а не конкретний зміст.

Фіксувати частку померлого засновника (учасника) товариства у певний проміжок часу і виходити з того, що вона дорівнює лише кількості майна на цей період, на думку автора, не зовсім коректно. Розглянемо й інший приклад. Коли новостворене підприємство починає свою діяль­ність, то в основному всі його прибутки направляються на подальший розвиток підприємства, але основа - напрями діяльності, колектив, офісні та виробничі площі, обладнання - всі ці передумови закладаються при ство­ренні підприємства. Зрозуміло, що прогресивне і перспективне підприємство може стати банкрутом внаслідок однієї необережної госпо­дарської операції, форс-мажорних обставин тощо. Але неможливо реально врахувати при розрахунку вартості частки спадкодавця одне перспектив­не замовлення, за яким підприємство на момент смерті засновника (учасникa) отримає лише незначний аванс. Наприклад, коли підприємство, яке займається будівництвом, буде розробляти проект на будівництво і одно­часно в ньому братиме участь як інвестор, то на рахунку підприємства три­валий час будуть позначені лише витрати, а не прибутки, які будуть отримані лише після закінчення будівництва і продажу об'єкта. Отож фор­мальний підхід до визначення частки засновника не завжди буде адекват­ним реальним обставинам справи.

Весь наведений матеріал свідчить про те, що авторське право не є абсо­лютним і не завжди воно може тривалий час давати дохід від використан­ня, але при передачі такого права до статутного фонду підприємства треба враховувати неможливість його компенсації за звичним стереотипом -коштами у певний період. Таке право зумовлює необхідність за бажанням спадкоємців та згодою засновників підприємства оцінювати перспектив­ність подальшого використання авторського права, що було внесене до статутного фонду підприємства.

Також вважаємо, що специфіка авторського права, яке зумовлює отри­мання доходу від його використання та передачі у користування інший особам, дає можливість зробити висновок про необхідність його виділення (повернення) підприємством спадкоємцям, якщо засновники підприємст­ва не погоджуються включити до складу учасників корпоративного підприємства спадкоємців автора-засновника, який вніс авторське право до  статутного фонду підприємства.

Цей висновок деякою мірою може порушувати права підприємства та його засновників, але вкладені засновниками кошти, які «працювали» у підприємстві і сприяли отриманню доходу, іноді буває легше рахувати, ніж перспективу подальшого використання і розвитку авторського права Тому автор не виключає можливості компенсації засновникам їх грошових внесків до статутного фонду підприємства, коли перспективу подаль­шого використання авторського права важко оцінити, і, отже, виділення авторського права, яке переходитиме до спадкоємців.

Автор не погоджується зі сприйняттям підприємства як певного са­мостійного і відособленого від його засновників суб'єкта господарської або підприємницької діяльності, оскільки таким чином втрачається певний сенс у правах власності. Навіть припускаючи, що засновники підприємства погоджуються на те, що їх частки у статутному фонді (капіталі) підприємства є такими, які вони навели в установчому договорі, важко гово­рити про належність у повному обсязі авторського права певному підприємству.

Це зумовлене тим, що на практиці певний винахід, зразок тощо вважається здобутком конкретного автора або авторського колективу, а тому у ч. 1 ст. 435 ЦК авторське право вважається первинним, хоча допускається  визначати не тільки права автора, а й права інших суб'єктів, зокрема, під якими розуміють замовника певного дослідження, твору, комп'ютерні. програми тощо.

У даному підрозділі автора цікавить варіант визначення вартості на­лежної спадкоємцям частки у майні підприємства. Що набуває особливої  актуальності, коли право на участь спадкоємця у певному підприємстві заперечується статутом цього підприємства і учасники, наприклад, товариства з обмеженою відповідальністю заперечують проти прийняття нового  члена до товариства, а також можливі обтяження частки спадкоємців боргами підприємства.

Проаналізуємо таку ситуацію у двох контекстах. По-перше, якщо під­приємство виплатило спадкоємцю дивіденди (кошти) за результатами минулого року одразу після проведення таких розрахунків. У цьому випадку права підприємства можуть істотно постраждати, коли у результаті пе­ревірки його діяльності податковою інспекцією за минулий рік або навіть три буде накладено на підприємство істотні фінансові санкції.

По-друге, якщо за минулий період не буде виконано умови договору не з вини підприємства, а з інших об'єктивних чи суб'єктивних причин, нап­риклад, договір буде визнано судом недійсним і отриманий аванс требабу­де повернути. Отже, і другий випадок може зумовлювати істотні комерційні негаразди для підприємства. Зрозуміло, що зазначені випадки під­падають під поняття «комерційний ризик», але постає питання про те, ко­го такий ризик має стосуватися і на кого припадатиме матеріальна відпо­відальність за їх виникнення.

Варіантів тут три:

• комерційний ризик має стосуватися підприємства, в якому акумульовано кошти учасників або засновників, оскільки саме підприємство мо­же розпоряджатися внесками та іншим відокремленим і належним йо­му майном, що встановлено у ст. 12 Закону «Про господарські товарист­ва». Так, ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товарист­во, якщо інше не передбачено установчими документами;

• комерційний ризик має стосуватися засновників та учасників лише пропорційно зробленим ними внескам. Вони не повинні відповідати за результатами комерційної діяльності власним майном. Адже вони «від­ділили» власні кошти і передали їх підприємству (ТОВ) для здійснення комерційної діяльності і тому в межах зроблених внесків вони мають відповідати за результатами діяльності підприємства і, зрозуміло, що комерційні ризики мають впливати на отримувані учасниками доходи (дивіденди). У такому варіанті при виділенні частки спадкоємців (за­лежно від типу господарського товариства) борги підприємства не ус­падковуються;

• останній варіант - це пов'язувати комерційний ризик лише з тими учасниками, які залишилися у такому підприємстві.

Отже, це питання залишається остаточно не вирішеним і воно безпосе­редньо стосуватиметься як спадкоємців, які намагатимуться отримати на­лежну їм частку померлого учасника підприємства, так і тих учасників, які залишаються у підприємстві.

Тому постає питання про те, чи повинні кошти, отримані спадкоємця­ми учасника підприємства як спадщина, повертатися підприємству, якщо за результатами перевірки діяльності підприємства до нього будуть засто­совані фінансові санкції саме за той період, за який були виплачені дивіденди?

Тут може мати місце формальний підхід, що зворотній порядок не мо­же застосовуватися, оскільки законом такий захід не передбачено. Тому спадкоємці можуть наполягати на тому, що повертати кошти вони не бу­дуть і така позиція вважатиметься правомірною.

Отже, принципово важливим у цій ситуації вважається виходити з ха­рактеру правовідносин, що такі виплати мають не порушувати прав ні учасників, які залишаються у підприємстві, ні спадкоємців, які бажають отримати частку учасника, який помер.

Сучасна редакція ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» встановлює, що при виході учасника з товариства з обмеженою відпові­дальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропор­ційна його частці у статутному фонді. Тобто назву ст. 54 «Оплата вартості майна при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю» слід сприймати ширше, оскільки тут має йтися не тільки про вихід, а в про вибуття учасника, зокрема у разі смерті учасника.

Крім того, положення про те, що виплата провадиться після затверд­ження звіту за рік, у якому учасник вийшов із товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу, може порушувати права однієї із сторін правовідно­син. Так, автор вважає, що у таких випадках передувати затвердженню звіту за рік має незалежна аудиторська перевірка, яка зможе об'єктивне встановити матеріальний стан підприємства. У сучасних умовах перевірка податковими органами здійснюється за ініціативою саме державних ор­ганів, але існують випадки, коли в інтересах підприємства треба встанови­ти реальну картину результатів господарської діяльності підприємства для того, щоб уникнути у подальшому фінансових стягнень. Тому вва­жаємо, що перевірки податковими органами мають здійснюватися також за ініціативою суб'єкта господарювання. Це дозволить не тільки економи­ти кошти підприємства, а й сприятиме встановленню тих реальних подат­ків, які має сплатити підприємство та спадкоємець, який отримав компен­сацію частки померлого учасника.

Але об'єктивно строк в один рік не може запобігти можливим негатив­ним наслідкам для підприємства, які у нього можуть виникнути після виплати належної, померлому учаснику вартості частини майна товарист­ва. Запровадження строку в один рік зумовлене тим, що будь-яке підприємство вкладає кошти у розвиток і вільних коштів на рахунках під­приємства практично не залишається. Загальновідомим є принцип - коти­ти мають «працювати», що і зумовлює строк для виплати учаснику вар­тості частини майна товариства в один рік.

Останній висновок можна підтвердити й положенням ч. 1 ст. 54 Закон; «Про господарські товариства» про те, що на вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в нату­ральній формі. Тобто тут констатується неможливість навіть в один рік трансформувати продукцію підприємства в грошові кошти. Крім того, ця норма враховує специфічність окремих видів майна, регламентованих  ст. 184 ЦК - речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Тому пропозиція підприємства про компенсацію речей, визначених індивідуальними ознаками, може бути спадкоємцями відхилена, а при виникненні спору це питання має, на погляд автора, вирішуватися судом.

Якщо згідно із Законом строк для виплати встановлено в один рік, а не­гативні наслідки для підприємства можуть виявитися й після цього стро­ку (наприклад, протягом двох років), то виходитиме, що права такого підприємства не захищено законодавством. З одного боку, це положення свідчить про доцільність передачі корпоративних прав померлого учасника його спадкоємцям. З іншого - про доцільність перевірки діяльності під­приємства податковою інспекцією саме в період до виплати вартостічастини  майна товариства спадкоємцям.

Також слід звернути увагу, що на практиці досить часто не чітко сприй­мається положення ч. 2 ст. 54 Закону «Про господарські товариства»: учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством у даному році до моменту його виходу. Так, деякі фахівці вимагають окремого розрахунку прибутку, але чи завжди така вимога є об'єктивною. Вважається, що формальна вимога закону не зумов­лює особливостей бухгалтерського обліку, наприклад, коли учасник вибув у  кінці року і після цього проводилося затвердження звіту за рік, то окремо розрахунок прибутку підприємства не повинен проводитися. У ч. 2 ст.. 54 Закону «Про господарські товариства» йдеться про той прибуток, який виник у даному (слід розуміти - останньому) році, до моменту вибуття  учасника, тобто після попереднього розподілу прибутку.

Положення ч. 2 ст. 54 Закону «Про господарські товариства» про те, що майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди, зумовлене тими випадками, коли до статутного фонду одним із учасників передавалося право на користування майном. Проте це право має зумовлюватися строками такого використання майна та бути відповідним внескам інших учасників. Наприк­лад, здача належної учаснику квартири під офіс - це фактично певна сума коштів, які підприємство мало б сплачувати власнику приміщення як орендну плату кожного місяця.

Водночас внесок інших учасників може вимірюватися і порівнюватися шляхом розрахунку відсотків від тих грошових внесків, які вони здійснили  у підприємство. Наприклад, на 1000 доларів США нараховується 1% кожного місяця, що складає 10 доларів на місяць. У даному випадку не враховуємо, що грошовий внесок у підприємство, як правило, має геомет­ричну прогресію зростання, а використання такого майна, як офіс, не дає прогресуючого зростання прибутку. Проте внеском до підприємства може мати й обладнання, яке даватиме прогресуючий дохід підприємству. Тому закладена у ч. 2 ст. 54 Закону «Про господарські товариства» аксіома про те, що майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди, не завжди відповідатиме реальним майновим відносинам між учасниками підприємства. Наприклад, останнім часом вартість оренди приміщень значно зростає, а тому зас­новник підприємства, який вніс до статутного фонду підприємства право користування належним йому приміщенням на певний строк, втрачатиме дохід, який він отримав би, якби здавав приміщення на менш тривалий час іншим особам.

Усе вищенаведене зумовлює необхідність більшої конкретизації відносин між учасниками на випадок виходу або вибуття учасника, але автор вважає, що ці питання недоцільно регламентувати законом, адже самі учасники вправі їх конкретизувати в установчому договорі. Так, зміст ст. 54 Закону «Про господарські товариства» не має імперативного харак­теру, а тому згідно зі ст. 6 ЦК учасники товариства вправі змінити умови та порядок виходу учасника з товариства, що може додатково регламенту­ватися в установчому договорі при створенні підприємства.

Громадяни, створюючи підприємство, здебільшого не дуже перейма­ються думкою про те, які саме наслідки можуть виникати у тій чи іншій правовій ситуації. Тому питання про спадкування корпоративного права у більшості випадків буде вирішуватися у кожній конкретній ситуації спад­коємцями та тими особами, які залишаться учасниками такого під­приємства, якщо один із учасників помре.

Автор вважає, що така правова ситуація може вирішуватися:

• на підставі ґрунтовного установчого договору, в якому встановлено всі можливі правові ситуації, включаючи питання спадкування належної учаснику частки підприємства та вступ спадкоємця як правонаступни­ка померлого учасника (засновника);

• у безспірному порядку, якщо спадкоємці та учасники підприємства на договірних засадах дійдуть згоди про вирішення прав спадкоємців;

• при виникненні спору і неможливості дійти компромісу такий спір обо­в'язково має вирішуватися судом.

Вищезазначені загальні підходи диктують не тільки способи вирішення правовідносин, а зумовлюють і певні особливості діяльності тих чи інших органів.

Можна прогнозувати, що загальноприйнятими варіантами вирішення спорів між учасниками та спадкоємцями померлого учасника мають стати:

• прийняття до складу учасників одного чи всіх спадкоємців померлого учасника підприємства виходячи з установчого договору або за згодою всіх учасників товариства. При цьому у разі існування заборони в уста­новчому договорі щодо можливості спадкування корпоративного права, вважається, що цей пункт договору може бути змінено за вільною зго­дою того складу учасників підприємства, який діятиме на момент відкриття спадщини;

• визначення умов компенсації спадкоємцям частки, належної учаснику підприємства на день його смерті.

Звертаючи увагу на той аспект, що кількість спадкоємців корпоратив­ного права може бути значною, а частка учасника підприємства, який помер, незначною, можна брати цей аспект як передумову вирішення правової ситуації за вільною згодою всіх суб'єктів правовідносин. Наприклад, на практиці зустрічаються випадки, коли учасники підприємства для заохочення директора надають йому право на 1-3% доходу підприємства. Ав­тор вважає, що такий відсоток недоцільно передавати спадкоємцям з та­ких причин:

1) ця частка спеціально персоніфікована для керівників підприємства : має залишатися дійсною для іншого керівного складу підприємства;

2) збільшення кількості учасників підприємства ускладнює порядок проведення загальних зборів учасників, оскільки з певних об'єктивних причин вони не завжди здатні зібратися для вирішення найважливіших питань підприємства;

          3)   досягти консенсусу при збільшенні кількості учасників завжди складніше, коли кількість осіб, від яких залежить прийняття рішення,збільшується. Як відомо, для деяких підприємств з найважливіших пи­тань має бути досягнуто згоди всіх учасників підприємства, а тому навіть незначні корпоративні права на підприємство можуть ускладнювати його діяльність;

4)   нові учасники підприємства, які не знають особливостей його діяльності, не бачать перспектив його розвитку, не завжди здатні адекватно приймати рішення, запропоновані учасниками підприємства, які його створювали;

5)   не включати спадкоємців учасника, який мав незначні корпоративні права, до складу учасників підприємства завжди легше, ніж у подальшо­му їх виключити.

Всі наведені аргументи можуть використовуватися у суді для того, щоб вмотивовано доводити переваги учасників підприємства на відмову у прийнятті нових учасників підприємства (правонаступників) перед вимогою спадкоємців учасника щодо вступу до такого підприємства.

Водночас, якщо частка померлого учасника підприємства є відповідною часткам інших учасників підприємства, а можливо, й більша, то це питан­ня може набувати спірного характеру.

Уявити собі, наскільки сучасні підприємства можуть бути складні і великі за обсягом, важко. Наприклад, найпростішим підприємством вва­жається підприємство, створене на базі цілісного майнового комплексу, тому розмежувати корпоративні права учасників такого підприємства, зазвичай, неможливо. Водночас підприємство може мати у своєму складі два і більше майнових комплекси, бути засновником та учасником інших підприємств, численних філій як в Україні, так і за кордоном. Такі під­приємства відрізнятимуться тим, що корпоративне право окремого учас­ника, як правило, не персоніфіковане, але кількість майна, напрямів діяльності підприємства, дозволяє говорити про можливість виділення з його складу або окремого майнового комплексу, або філії як певного об'єкта самостійних прав тощо. І у такій ситуації може виникати спір, наприклад, з приводу виділення конкретного майнового комплексу, який пропонується учасниками підприємства і на який не погоджуються спадкоємці.

Автор також вважає, що поняття «філії та представництва», встановле­не у ст. 95 ЦК, формально не визнає за цими суб'єктами статусу юридич­ної особи. При цьому філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею поло­ження. Для того, щоб ці суб'єкти набули ознак самостійної юридичної осо­би достатньо, щоб повноважні органи юридичної особи прийняли рішення про виділення цих суб'єктів зі складу юридичної особи і на базі цього май­на створили нову юридичну особу. Таким шляхом, на погляд автора, -створивши на базі філії або представництва нову юридичну особу і пере­павши їй відповідне майно, - можна компенсувати спадкоємцям належну їм частку померлого учасника підприємства, для чого потребується рішен­ня загальних зборів учасників про виділ частини юридичної особи у са­мостійну юридичну особу.

Зрозуміло, якщо це питання вирішується за вільною згодою всіх заінте­ресованих осіб, то проблем не повинно виникати. Тобто спадкоємці та учасники підприємства можуть у нотаріальному порядку підписати дого­вір про виділення частки підприємства шляхом надання філії або предс­тавництву самостійності, що має бути відповідним чином зареєстровано у державному реєстрі.

Але для вирішення таким чином спору між заінтересованими особами судом слід визначити більш-менш чіткі критерії і виявити повноваження суду щодо можливості такого поділу або виділення частини підприємства

Критерії виділення частини підприємства спадкоємцям як самостійне: частки можуть бути такими:

• підприємство не повинне являти собою цілісний майновий комплекс, розділ якого може призвести до втрати ним єдиного виробничого циклу

•виділення певної частини підприємства, що відповідає частці спад­коємців, не повинне порушувати вимог законодавства України, зокре­ма антимонопольного та інших норм.

Передумовою виділення спадкоємцям частки учасника у натуральній формі має вважатися неможливість підприємства компенсувати грошима протягом року спадкоємцям належної померлому учаснику частки підприємства.

За частиною 4 ст. 191 ЦК можна встановити, що підприємство або йога частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Отже, формальні підстави для виділення частини підприємст­ва судом існують, оскільки закон дозволяє розглядати підприємство не тільки як об'єкт нерухомості або певний комплекс, а й як сукупність пев­них частин (підприємства).

Згадуючи про владні повноваження суду, ми неодмінно маємо посилатися на загальновідомі принципи його діяльності:

• за ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі;

• ч. 4 ст. 41 Конституції України гарантує, що ніхто не може бути протип­равно позбавлений права власності.

Тому формально суд вправі розглядати будь-які спори, але не може поз­бавляти підприємство як суб'єкта господарських відносин його власності без достатніх для цього підстав. Автор наголошує на тому, що при звер­ненні спадкоємців до суду із заявою про виділення належної померле г учаснику частки до того моменту, коли в них з'явилося право вимоги ви компенсацію такої частки, така частка виділятися не може. Навіть засто­совуючи положення цивільного права і виходячи з можливості судудіяти  за аналогією із законом або правом, положення ч. 4 ст. 41 Конституції України щодо непорушності права власності мають переважати право на виділ частки в натурі.

Суд може вирішити питання про примусове виділення частки спадкоємцям у натурі тоді, коли підприємством будуть порушуватися права  спадкоємців на компенсацію частки. Отже, вважається, що при наявності діях повноважних осіб підприємства ознак правопорушення, спадкоєм­не вправі звертатися з відповідним позовом. Наприклад, якщо минув рік і підприємство не виплатило компенсації, то спадкоємці вправі звернутися з позовом не тільки про виділ у натурі частини підприємства, а й про відшкодування завданої їм шкоди. Якщо за письмовою домовленістю між спадкоємцями та підприємством останнє зобов'язане було виплатити компенсацію, але не виконало зобов'язань, то тут має застосовуватися інша частина ст. 41 Конституції України. А саме у такій ситуації можна конс­татувати, що використання власності не може завдавати шкоди правам, : з ободам та гідності громадян, інтересам суспільства тощо.

Тому суд вправі ліквідувати правопорушення шляхом виділення з підприємства тієї його частини, яка відповідає за розміром частці спадкоємців померлого учасника підприємства.

До повноважень суду можуть входити не тільки питання про визначен­ня вартості всього підприємства на підставі проведення судово-бухгал­терської експертизи, а й окремих його складових частин, включаючи, філії і представництва. Виходячи з вартості окремих частин підприємства та :х господарського значення може робитися висновок про можливість і доцільність компенсації спадкоємцям належної їм частки підприємства шляхом виділення відокремленого підрозділу, філії або представництва. Автор вважає, що такому висновку суду має передувати експертна оцінка господарського значення тих чи інших частин підприємства та можливість їх функціонування як самостійних суб'єктів чи об'єктів господарсь­кого права.

Зрозуміло, що суд може визначити й інші способи компенсації належ­ної спадкоємцям частки підприємства. Наприклад, при неможливості ви­ділити певну частину підприємства у натурі може застосовуватися роз­строчка сплати компенсації або відстрочка. Але з позиції спадкоємців та­ке вирішення спірної ситуації є не найкращим, тому вони наполягатимуть на виплаті компенсації єдиним платежем.

Це пояснюється тим, що підприємство, використовуючи належні спад­коємцям кошти, отримуватиме певний дохід та за його рахунок погашатиме власну заборгованість. Тому автор вважає, що неможливість виділення належ­ної спадкоємцям частки підприємства у натурі або компенсації її грошима має приводити до визнання за спадкоємцями права на участь у підприємстві, отож с отримання доходу від діяльності підприємства. У разі встановлення судом розстрочки чи відстрочки сплати компенсації має враховуватися той аспект, що кошти спадкоємців приносять прибуток підприємству, а тому такий прибу­ток має враховуватися при виплаті компенсації.

Якщо вирішення судом спірних правовідносин, пов'язаних з компен­сацією належної спадкоємцям частки підприємства, у багатьох випадках залежить від позиції сторін та їх адвокатів, то нотаріус має виходити з та­ких правових обставин:

1) зі змісту установчого договору, в якому можуть регламентуватися і конкретизуватися варіанти вирішення правовідносин на випадок смерті одного з учасників підприємства;

з волевиявлення заінтересованих осіб насамперед учасників під­приємства, які на момент смерті одного з учасників мають легітимні пра­ва на підприємство,

2) потім спадкоємців, які можуть не погодитися на пре­позиції уповноважених представників підприємства;

3) із законності умов договору між спадкоємцями та належними предс­тавниками підприємства.

Останнє положення пропонується сприймати не тільки у межах пере­вірки належного представництва інтересів підприємства, що має здійсню­ватися на підставі належно посвідчених повноважень. Так, автор вважає, що вирішення питання про компенсацію або інших взаємовідносин мі:е учасниками підприємства та спадкоємцями можна умовно розподілити ні два етапи:

1) переговори щодо варіанта укладення договору;

2) посвідчення договору.

На першому етапі повноваження представника можуть мати як загальний, так і спеціальний характер. Тобто директор підприємства, як прави­ло, наділяється повноваженнями на ведення переговорів. Вважаємо, що такі повноваження цілком достатні для ведення переговорів із спадкоєм­цями. На другому етапі потребуватимуться спеціальні повноваження ниє представника підприємства, які ґрунтуватимуться на рішенні загальний зборів учасників, а формально підтверджуватимуться статутом, установ­чим договором та протоколом загальних зборів учасників, затверджених головою та підписаним секретарем.

Законність відповідного правочину полягає і в тому, що вирішення пи­тання про спадкування частки підприємства має враховувати інтереси всіх спадкоємців. Тобто всі спадкоємці відповідно до заповіту чи закону повинні мати права на спадкування частки підприємства, а тому підпису­вати договір мають або всі спадкоємці, або уповноважені особи, які діяти­муть в інтересах усіх спадкоємців, що мають право на спадкування.

З огляду на вищенаведені способи вирішення правовідносин можна узагальнено говорити й про можливість нотаріуса посвідчувати договори, в яких сторони досягли згоди щодо компенсації належної спадкоємцям частки підприємства шляхом:

1)    виділення відокремленої частки підприємства;

2) грошової компенсації частки підприємства в установлені законом строки, з розстрочкою або з відстрочкою виплати вартості частки підприємства. У таких договорах, на наш погляд, обов'язково мають перелічуватися наслідки невиконання обов'язків підприємством, а також враховуватися індексація боргу підприємства та прибутки від користування підприємством коштами спадкоємців;

3)визнання за спадкоємцями права участі у підприємстві. Розрахунки вартості частки учасника товариства можуть проводитися як бухгалтерами підприємства, так і самими зацікавленими особами -спадкоємцями. При виникненні спору така справа підлягає розгляду у суді.

У такій категорії справ позивачами будуть особи, які вимагають виділення належної їм частки, тобто спадкоємці. Відповідачем у справі може бути товариство з обмеженою відповідальністю. Предметом доказування стає розмір тієї частки, яку підприємство має виплатити спадкоємцям. Але це складне питання і тому більшість суддів, не володіючи спеціаль­ними економічними знаннями, можуть розраховувати лише на допомогу фахівців з бухгалтерського обліку. На думку автора, суду у таких випадках сторонами можуть надаватися письмові докази: висновок аудитора, висновок провідного фахівця, тобто особи, яка може підтвердити свій про­фесійний рівень відповідними документами:

- про вищу економічну освіту;

-   про статус вченого з економічних питань, зокрема кандидата або док­тора наук.

     Але це письмові докази, які також можуть викликати спір з приводу достовірності та остаточного висновку, тому їх не можна порівнювати з висновком експерта з бухгалтерського обліку. Суддя, на нашу думку, за ініціативою однієї із сторін може призначити експертизу.

У практиці автора був випадок, коли спадкоємцем належної частки спадщини став громадянин, який виїхав до США на постійне місце проживання, але не отримав громадянства цієї країни. У суді його інтереси представляли адвокат та його дружина. Автор у цій ситуації виступав на боці  відповідача і вимагав, щоб до участі у справі було притягнено представника державної податкової інспекції. Необхідність участі цього дер­жавного органу була зумовлена тим, що при виділенні і видачі належної громадянину частки у спадщині, вірогідність сплати податків останнім вважалася малоймовірною. Тому статус державної податкової інспекції в такій справі - третя особа без самостійних вимог на боці відповідача, хоча згідно з ч. З ст. 45 ЦПК представники державної податкової інспекції мажуть бути залучені судом для подання висновків у справі як представ­ники державної влади. Така ініціатива може виходити не тільки особисто від суду, але про доцільність залучення податкового органу може заявити інша із сторін.

Можливість і доцільність спадкування корпоративних прав у тому під­приємстві, яке не має позитивного балансу на момент спадкування, вик­ликає заперечення у доцільності самого спадкування. Припустимо, що на балансі підприємства у певний час можуть знаходитися і активи, і пасиви, але останні переважатимуть активи. У такому випадку слід брати до ува­лі концепцію провідних вчених і говорити про недоцільність правонаступництва, коли борги підприємства переважають його активи. Хоча спадкоємці вправі успадкувати й борги спадкодавця