1,2. Основні принципи спадкового права та їх аналіз

Основними законодавчими актами, що впливають на реалізацію спадко­вих прав, є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон Ук­раїни «Про нотаріат». При всій віддаленості Конституції України від конк­ретики спадкових правовідносин неможливо не відчувати гуманістичний вплив конституційних принципів на розвиток і вдосконалення чинного за­конодавства. При цьому поряд із забезпеченням дії конституційних прин­ципів у спадкових правовідносинах галузеві принципи також складають свою систему основних положень, що мають закріплюватись у законодав­чих нормах. На сучасному етапі розвитку правової науки вже виділено і проаналізовано теоретичні основи принципів права України, питання їх взаємодії тощо, але, враховуючи навіть загальний, а не конкретний ха­рактер дії принципів права, доцільно основоположні концепції виділяти для подальшого забезпечення їх дії у всьому нормативному акті*. У теорії спадкового права науковцями також виділено властиві йому принципи.

Тому перед тим, як звертатись до конкретних принципів, спробуємо визначити, яку основну тенденцію закладено державою у законодавство про спадкування. З цього аналізу випливає тривіальний і досить гнучкий висновок, що держава не надає переваг жодному із суб'єктів спадкування, які в тій чи іншій мірі заінтересовані у його наслідках. Так, дотримуючись загального принципу цивільного права - диспозитивності, спадкодавцю надано право визначати спадкоємців у заповіті, однак з позиції гуманності він не може позбавити права спадкування тих осіб, які матеріально зале­жали від нього при його житті.

Тобто державою підтримується у спадкових правовідносинах принцип гуманізму щодо незахищених верств населення, який бере свої витоки із Сімейного кодексу, а саме - з аліментних зобов'язань, і він переважає принцип диспозитивності і свободи заповіту. Отже, хоча спадкове пра­во - це відокремлений в окремий розділ інститут цивільного права, але він входить до загальної системи права і повинен узгоджуватись із нею. Крім того, будь-який інститут або галузь права, за загальним принципом, повинні відрізнятись внутрішньою узгодженістю понять, доктрин розвит­ку і наявністю власних принципів, створювати і впливати на законодав­ство з метою усунення суперечливих норм закону.

Слід також у зв'язку з конституційним принципом щодо гарантованості прав осіб (ст. З Конституції) переосмислювати зміст і спрямованість діяль­ності держави, зокрема у спадкових правовідносинах. Тут мається на увазі зміна точки зору всіх державних органів, у тому числі законодавчих, вико­навчих та інших, на власника відповідного права з позиції авторитаризму та прерогативи державних інтересів над інтересами окремої особи до прямо про­тилежного - підпорядкування діяльності державних органів правам і інтере­сам окремих громадян. Тобто вся система законодавства має бути за цим по­ложенням суттєво переорієнтована на забезпечення прав та інтересів осіб. Це положення нині й відтворено у чинному ЦК, а саме - суттєве збільшення черг спадкоємців за законом, визнання спадщини відумерлою тощо. Але, безумов­но, ця концепція має суттєво вплинути на практику і регламентацію діяль­ності державних нотаріальних органів, які досі працюють в основному за та­ким принципом у спадковому процесі: справа реалізації спадкових прав - це справа самих спадкоємців, а нотаріус лише посвідчує певні юридичні факти і «оформлює» права. Отож для цивільного права має бути загальним принцип забезпечення охорони прав усіх суб'єктів цивільних правовідносин, а для но­таріусів - принцип сприяння особам у здійсненні їхніх прав.

Аналізуючи спеціальні принципи спадкового права, неможливо не звер­нути увагу на такі принципи, як розумність і справедливість, які давно ма­ють місце у загальній класифікації принципів права зарубіжних країн, нап­риклад, Нідерландів. Саме ці два принципи проходять через усю систему права Нідерландів і визначають такі її особливості, як моральність, нерепресивний соціальний клімат даної країни тощо. Ці самі принципи нині знай­шли своє відображення у Цивільному кодексі України, а саме у ст. З до за­гальних засад цивільного законодавства віднесено справедливість, добро­совісність та розумність. Крім того, такі принципи, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, свобода договору та судовий захист цивільного права та інтересу можуть бути поширені на спадкування та на основі їх будуть форму­ватися специфічні принципи спадкового права. Так, наприклад, принцип неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом, має безпосереднє відношення та повинен враховуватися при вирі­шенні питання про усунення від права на спадкування (ст. 1224 ЦК), прин­цип свободи договору (ст. 627 ЦК) - при укладенні спадкового договору, ук­ладенні договору про зміну черговості спадкування тощо.

Але при врахуванні можливого застосування суду присяжних в Ук­раїні, коли моральні аспекти справи набудуть більшого значення, нині змінюється ставлення як фахівців у галузі права, так і пересічних грома­дян до понять розумності, добросовісності і справедливості, свободи дого­вору в праві України. Ці принципи є свідченням демократизації нашого законодавства, яке спрямовується нині на реальний захист прав фізичних та юридичних осіб, гарантованих їм Конституцією.

Інституту спадкового права, крім загальних принципів, мають бути влас­тиві свої внутрішні принципи, які деякими авторами, на нашу думку, неп­равильно сприймаються. Не може принцип права ґрунтуватись на одній нормі закону - це суперечить його змісту. Наприклад, оскільки принцип за­безпечення прав та інтересів обов'язкових (необхідних) спадкоємців ґрун­тується на ст. 1241 ЦК України і не має подальшого регламентування, в ць­ому випадку діє лише право, визначене окремою статтею закону, і називати це право принципом немає підстав. Принцип має відрізнятись від окремої норми закону або окремого права своєю суттю - спрямованістю на відтво­рення в законі певної ідеологічної (політичної) концепції, яка, за словами Явича Л.С., не тільки пронизує кожну ланку механізму правового регулю­вання, а й відбивається у специфіці цих ланок. Тому загальним має бути принцип охорони прав та інтересів усіх суб'єктів спадкових правовідносин з урахуванням конституційного принципу рівності всіх суб'єктів перед зако­ном. Виділяючи в даному випадку окремим принципом захист лише певної категорії осіб в одній статті закону, ми фактично робимо виняток із прави­ла, а принцип права - це саме правило, що закріплюється в законі шляхом відтворення його і несуперечності йому всіх норм закону. Дійсно, особи, що належать до необхідних (обов'язкових) спадкоємців, потребують особливо­го захисту їхніх прав, що повинно стати принципом спадкового права, але для цього треба суттєво змінити регламентацію їх правового статусу в Цивільному кодексі України. Отже, слід визнати доцільним відмежування галузевих принципів - охорони прав та інтересів усіх суб'єктів спадкових правовідносин, основ правопорядку і моралі, диспозитивності - від прин­ципів, властивих інституту спадкового права.

Суттєвої уваги заслуговує принцип універсальності спадкового правонаступництва, який виділяють в юридичній літературі, і його характерні ознаки. Під цим принципом розуміють те положення, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину незалежно від того, в кого вона перебуває, і що певні її об'єкти не відомі спадкоємцю в момент прийняття спадщини; що до спадкоємця переходять не лише права, а й обов'язки; неприпустиме прийняття спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями; що перехід прав та обов'язків не повинен мати ніяких проміжних ланок, крім випадків, передбачених законом, він має здійсню­ватися безпосередньо від спадкодавця до спадкоємця. Тобто в цьому кон­тексті, на наш погляд, робиться спроба об'єднати всі особливості, що ха­рактеризують процес спадкування, в єдиному «принципі».

     Насамперед слід зауважити про штучність словосполучення «спадкове правонаступництво». Правонаступництво передбачає заміну в правовідноси­нах однієї повноважної особи іншою, а універсально це в спадковому процесі не відбувається. Зокрема, спадкоємці відповідають по боргах спадкодавця, що виникли в цивільних правовідносинах, відповідають не в повному обсязі, а лише в розмірах отриманої спадщини. Не всі особисті немайнові права спад­кодавця можуть успадковуватись, а також права на окремі речі спадкодавця.

Спадкоємці для отримання прав на спадщину мають здійснити передба­чені законом дії, а не отримують спадщину безпосередньо від спадкодав­ця. В остаточному рахунку прийняття спадщини не проходить «автома­тично», а передбачає виявлення волі спадкоємцем.

Отже, погодитись з існуванням принципу спадкового правонаступництва та його правовим змістом важко, оскільки його автори узагальнюють у ньому положення як матеріального, так і процесуального характеру. Принцип універсальності має відтворюватись у законодавстві і не супере­чити іншим принципам цивільного права та процесуальним принципам. Отже, можна говорити про різнобічне відтворення принципу в різних га­лузях права, але не про збірність різних особливостей законодавства в один принцип. Тим більше викликає сумнів термін «універсальність» у застосуванні до прав осіб хоча й з об'єктивної позиції, але залежної від суб'єктивних факторів їх реалізації.

Викликає суттєві зауваження також принцип врахування не тільки дійсної волі, а й припустимої волі спадкодавця, що кладеться в основу цього принципу його авторами. Для того, щоб в разі відсутності заповіту припускати волю спадкодавця щодо розподілу спадщини за законом, не­обхідною умовою має бути знання спадкодавцем норм законодавства, на­лежності певних близьких йому осіб до певних черг спадкоємців за зако­ном тощо. Крім того, це положення суперечить загальному і основному принципу цивільного права, який зумовлює зв'язок між волевиявленням особи та тими наслідками, яких особа бажає досягти. Тобто у такому ви­падку принцип диспозитивності суперечить припустимій волі спадкодав­ця, оскільки, маючи на увазі диспозитивність, ми неодмінно маємо її пов'язувати із свідомим, вільним волевиявленням. Якщо порівняти при­пустиму волю спадкодавця з реальним розподілом спадкового майна, то вона суперечитиме або знов має припускати зміну черговості закликання до спадкування. Так, ст. 1259 ЦК України пропонується надати спадкоєм­цям право нотаріально посвідченою угодою визначати черговість закли­кання до спадкування, що також не може бути передбачено спадкодавцем. Тому, на наш погляд, відсутність заповіту після смерті спадкодавця мож­на загалом трактувати лише як бездіяльність останнього. Для підтверд­ження висновку, що ця бездіяльність була свідомою, необхідно мати від­повідні юридично вагомі докази. Тобто переважна більшість осіб, які не пишуть заповітів, навіть не задумуються про це або помирають раптово.

Спеціальним принципом спадкового права в юридичній літературі виз­начається принцип сімейно-родинного характеру спадкування, за яким в основі законодавчого визначення черг спадкоємців та осіб, що мають право на обов'язкову частку, лежить ступінь родинних відносин. Отже,цей принцип має узгоджуватись із Сімейним кодексом та традиціями ук­раїнського народу. У цьому ж джерелі йдеться також про такі принципи спадкового права: принцип свободи заповіту; принцип свободи вибору спадкоємців, які закликаються до спадщини; принцип охорони основ пра­вопорядку і моралі, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо спадкування; принцип охорони спадщини від будь-яких протиправних чи аморальних посягань.

У силу безпосередньої участі нотаріусів у спадкових процесах, їх діяль­ність підпорядковується принципам нотаріальної діяльності і має врахо­вувати особливості спадкових правовідносин. Так, у спадкових правовід­носинах відбувається не просто перехід майна від однієї особи до інших осіб, а в одній справі перед нотаріусом проходить життя і смерть людини. Тому особи, які звертаються до нотаріуса, в багатьох випадках засмучені горем втрати близької людини. Тому, крім звичного сприяння цим особам у здійсненні ними прав спадкоємців, потребується особлива тактовність, що має бути не законодавчим, а загальним моральним принципом поведін­ки нотаріуса, особливо у спадкових справах.

Щодо стану спадкового права на період у шість місяців до видачі сві­доцтва про право на спадщину, то в цьому аспекті виникає парадоксальна ситуація, оскільки існує досить значна прогалина, яка виникає за рахунок неврівноваженості питання переходу права власності від спадкодавця до спадкоємців. Так, після смерті спадкодавця спадкове майно фактично втрачає власника і набуде його лише після сплину шести місяців. Якщо взяти до уваги можливі об'єктивні ускладнення, наприклад, сучасний су­довий процес, який може тривати більше року, то власник майна може на­бути відповідний статус лише з видачею свідоцтва про право на спадщину тільки через рік або навіть більше.

Отже, за чинним законодавством протягом шести місяців має місце «вакуум» прав власності на спадщину. До такого висновку дійшов один із авторів при розгляді цивільної справи, коли одна «стороння» щодо спад­щини особа в зазначений шестимісячний строк, за словами спадкоємців, відчужувала спадкове майно. Основним правовим аспектом такої ситуа­ції є те, що ця особа спільно проживала із спадкодавцем тривалий час до смерті останнього, але вона не була зазначена в заповіті і не мала права на обов'язкову частку в спадщині. У зазначеному випадку фактично є спад­коємці, зазначені в заповіті, але відповідний статус спадкоємця вони от­римають лише з моменту видачі свідоцтва про право на спадщину. При цьому можна говорити, що особа, яка спільно проживала зі спадкодав­цем, після його смерті здійснює крадіжку майна або ставити до неї певні вимоги щодо невідчуження майна, коли спільно набуте ними майно не розподілене в законному порядку і нотаріус не вчинив провадження щодо охорони спадкового майна (його опис і офіційне призначення хранителя майна).

 

У цій ситуації, на наш погляд, доцільно проаналізувати зміст ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за якою під крадіж­кою розуміється таємне викрадення майна громадян. Більше того, в пос­танові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 роз'яснюється, що об'єктом посягань, передбачених главою VI КК України, є приватна власність громадян, а предметом - майно, належне громадянам³⁷. Отже, в шестимісячний строк Цивільним кодексом України не регламентується право власності на спадкове майно, а також права спадкодавця. У цьому контексті доречно навести норму Конституції, а са­ме ч. 2 ст. 41, в якій зазначається, що право приватної власності насу­вається в порядку, визначеному законом.

Отож держава, яка неповно регламентує перехід права власності на спадщину, й повинна брати на себе обов'язок щодо захисту власності в її тривалий «перехідний період». Така функція кореспондується державним нотаріусам, які в передбачених законом випадках мають вживати заходів до охорони спадкового майна (п. 2 ст. 34 Закону України «Про нотаріат»). Але судова практика свідчить про те, що такі заходи не завжди вживають­ся і це зумовлюється юридичною некомпетентністю спадкоємців, небажан­ням нотаріусів тривалий час здійснювати опис майна та з інших суб'єктив­них і об'єктивних причин. Однак при видачі свідоцтва про право на спад­щину нотаріус буде змушений зазначати в ньому лише те майно, яке фак­тично існує, а після цього спадкоємці не зможуть ставити питання про відшкодування завданої їм шкоди щодо того майна, яке їм не належало.

Але нас у такому випадку має цікавити те, що спадщина на період в шість місяців може не мати власника і як наслідок розкрадатись без передбаченої законом відповідальності за це. Тому пропонується на період в шість місяців або до видачі свідоцтва про право на спадщину гарантувати спадкоємцям от­римання всієї спадщини, тобто надати їй державної охорони, оскільки саме законодавством для охорони прав усіх спадкоємців передбачається шес­тимісячний «страховий час» для прийняття спадщини всіма спадкоємця­ми. Відповідно до вищенаведеного пропонується внести доповнення до ст. 1283 ЦК України такого змісту: «Якщо нотаріусом не було вжито за­ходів до охорони спадкового майна, спадщина до прийняття її одним або всіма спадкоємцями за законом чи за заповітом знаходиться під охороною держави». У цьому разі правопорушення або злочини будуть розглядатись під кутом зору відповідальності перед державою, а з іншого боку, держава буде охороняти спадщину, яку може успадкувати в передбачених законом випадках або може її отримати після визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК). Для останнього варіанту слід передбачити додатковий строк і внести доповнення до ст. 1283 ЦК України такого змісту: «...спадщина до прийняття її одним або всіма спадкоємцями за законом чи за заповітом, а також на період до визнання спадщини відумерлою, знаходиться під охоро­ною держави». До остаточного підрахунку спадкового майна спадкоємцям реально нічого не належить і в багатьох випадках вони не можуть знати, що ж має їм перейти у порядку спадкування, але все майно і права спадкоємця по­винні знаходитись під охороною держави, де б вони не знаходились і під управлінням кого вони б не перебували. Суттєвою прогалиною в міжгалузевому просторі є відсутність зв'язку між нотаріальною процесуальною формою та вимогами Цивільного кодек­су України до порядку реалізації спадкових прав. Так, за ст. 1 Закону Ук­раїни «Про нотаріат» нотаріально посвідчені права та факти, що мають юридичне значення, повинні володіти юридичною вірогідністю. Законода­вець, виділяючи усні (ст. 43 ЦК України) та письмові правочини (ст. 44 ЦК України), лише визначає такий аспект, що правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ст. 209 ЦК), не звертаючи уваги на певні переваги та юридичні гарантії, що передбачені при посвідченні правочинів в нотаріальному порядку (наприклад, можливість вчинення виконавчого напису на нотаріально посвідченому договорі, який буде підставою для державного виконавця виконати зобов'язання, перед­бачені договором у примусовому порядку). Відповідне ставлення до но­таріально посвідчених документів спостерігається і на практиці. Для набрання нотаріальними актами відповідної правової стабільності їм слід надавати певні переваги не тільки як обов'язкової форми для окре­мих видів договорів, а й забезпечувати їх стабільність шляхом поперед­ження про правові властивості нотаріально посвідчених документів. Так, за ст. 1247 ЦК, у якій передбачено загальні вимоги до форми заповіту, у ч.З йдеться про те, що заповіт має бути посвідчений нотаріусом або інши­ми посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК. Тобто тут має місце обов'язкова нотаріальна форма посвідчення. От­же, на наш погляд, це положення має зумовлювати не тільки наслідки не­додержання нотаріальної форми, а й передбачати явні переваги такої фор­ми перед простою письмовою та в широкому застосуванні гарантувати можливість скасування нотаріально посвідчених договорів також лише в нотаріальному порядку при згоді всіх заінтересованих суб'єктів або в судо­вому порядку при достатніх для цього підставах. Один із авторів при здійсненні представництва у цивільній справі, в якій розглядалося спадкування за заповітом, зустрівся з випадком, коли іншою стороною робилася спроба ставити під сумнів дієвість заповіту, оскільки, за поясненнями сторони, вона та інші суб'єкти вступили у правовідносини, які регламентуються договором довічного утримання, а заповіт перестав діяти (глава 57 ЦК України). Але слід мати на увазі, що за ст. 745 ЦК Ук­раїни передбачається, що договір довічного утримання як і заповіт повинен бути нотаріально посвідченим. Так, позивач намагався встановити на­явність помилки при нотаріальному посвідченні заповіту, що передбачено ст. 229 ЦК України. Слід констатувати, що під час судового засідання не бу­ло подано достатніх доказів, які підтвердили б позовні вимоги. Аргументи та докази щодо великого обсягу наданої спадкодавцю допомоги не можуть бути прийняті до розгляду, оскільки вони не мають прямого юридичного значення в спадковій справі і не можуть бути підставою для однозначного висновку про характер правовідносин. Це положення зумовлює мож­ливість вирішення цієї ситуації з різних правових підстав. Так, говорячи про нотаріальний процесуальний порядок «стабілізації» тих чи інших правовідносин шляхом посвідчення нотаріального акта, ми маємо завжди брати за основу право громадянина як головний зміст діяльності но­таріальних органів. Отже, особа вправі посвідчити заповіт і вправі його зміни­ти або скасувати частково чи повністю, якщо інша особа, наприклад, не вико­нує за усним договором взятих на себе обов'язків. Але при цьому нотаріально посвідчений заповіт не може ставитись під сумнів як справжнє волевиявлен­ня заповідача без достатніх на це підстав і лише нотаріально посвідчений до­говір довічного утримання (догляду) може безперечно свідчити про характер правовідносин між його суб'єктами доти, доки його не буде скасовано.

Тому на підставі вищенаведених аспектів, нотаріальній процесуальній формі, завдяки її певним властивостям, у Цивільному кодексі мають надава­тись певні переваги перед іншими формами посвідчення прав та фактів, що мають юридичне значення. На наш погляд, відповідного посилання на ст. 1 Закону України «Про нотаріат» недостатньо. З цього положення пропонуєть­ся висновок - нотаріальна форма посвідчення документів не може вважатись лише одним із видів письмової форми посвідчення угод. Це хоча фактично й письмова форма, але, завдяки діяльності неупереджених та юридично гра­мотних осіб, самостійна форма, яка повинна гарантувати громадянам та юридичним особам певні переваги перед іншими формами і спонукати гро­мадян до безпечного здійснення їхніх прав. Тому вважається правильним, що законодавець закріпив у ст. 205 (Розділ IV. Правочини. Представництво) ЦК: «Правочин може вчинятись усно або в письмовій формі. Сторони мають обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом». Крім того, у ст. 206 ЦК йдеться про правочини, які можуть вчинятися усно. У статтях 207, 208 ЦК закріплено вимоги до письмової форми правочину та перелік правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі. У статті 209 ЦК йдеть­ся про нотаріальне посвідчення правочину. На нашу думку, ст. 209 ЦК мож­на доповнити додатковою частиною, у якій зазначити, що нотаріально посвідчені правочини мають більшу юридичну вірогідність щодо інших форм їх посвідчення. Крім того, у ст. 210 ЦК зазначається, що у випадках, передбачених законом, правочин підлягає державній реєстрації.

Отже, визначаючи зв'язок між Законом України «Про нотаріат» та Цивільним кодексом, нотаріальна процесуальна форма набуде властивого тільки їй правового і процесуального значення відповідних нотаріальній функції, яка визначена за нею державою. Зрозуміло, що для цього слід суттєво вдосконалити Закон України «Про нотаріат», який сьогодні в ос­новному лише дублює норми Цивільного кодексу, а не передбачає конк­ретну нотаріальну процедуру здійснення спадкових правовідносин.

Розділ II Забезпечення прав власника на випадок його смерті