Глава 21. Суб'єкти, які вправі надавати правову допомогу при спадкуванні з іноземним елементом

21.1.Консули та дипломатичні представництва на захисті спадко­вих прав громадян України в іноземних країнах

Державними структурами, що займаються спадковими справами з іноземним елементом є консульські установи та дипломатичні представницт­ва, Консульський департамент при МЗС України, а також державнінотаріальні контори.

Консульські установи України сприяють захисту прав та інтересів гро­мадян України за кордоном у вирішенні спадкових питань відповідно до  законодавства України. На консульські установи України покладено обов'язок захищати та охороняти за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян України. Це положення випливає з Віденської  конвенції про консульські зносини, що була підписана у Відні 24 квітня 1963 p., де п. «f» ст. 5 передбачено, що до консульських функцій входить виконання обов'язків нотаріуса. Крім того, у Віденській конвенції зазна­чено, що консульський архів і документи консульської установи, очолю­ваної почесною консульською посадовою особою, недоторканні в будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, за умови, що вони зберігаються окремо від інших паперів і документів, і в тому числі від приватної кореспонденції глави консульської установи і будь-якої особи, що із  ним працює, а також від матеріалів, книг і документів, що належать до  їхньої професії або заняття.

Конкретизуються повноваження консулів у двосторонніх або багатосторонніх угодах. Так, у статтях 42-47 Договору між Україною та Чеською  Республікою про правову допомогу в цивільних справах, що ратифікова­ний Законом від 10 січня 2002 р. № 2927-ІП, зазначається, що у тому ви­падку, коли громадянин однієї Договірної Сторони помер на території другої Договірної Сторони, відповідний орган юстиції останньої негайно сповіщає про його смерть дипломатичне представництво чи консульську установу тієї держави, громадянство якої мав померлий, і водночас повідомить все, що йому відомо про спадкоємців, місце їхнього проживання чи перебування, про обсяг спадкового майна та про заповіт, якщо такий  існує. Якщо громадянин однієї Договірної Сторони помер під час поїздки ­на території другої Договірної Сторони, де він не мав постійного місця про­живання, тоді речі, що були при ньому, за описом передаються диплома­тичному представництву або консульській установі Договірної Сторони, громадянином якої був померлий.

Дипломатичне представництво або консульська установа однієї До­говірної Сторони мають право представляти інтереси громадян своєї держави у питаннях успадкування (крім права відмови від спадщини) перед  органами юстиції другої Договірної Сторони без особливого доручення, .як­що ці громадяни за їхньої відсутності не в змозі своєчасно захистити свої права   та інтереси і не призначили уповноваженого. Крім того, в цій угоді  регламентовано заходи з охорони спадщини, відкриття та оголошення заповіту  та видачу спадщини.

 Обсяг і зміст консульських функцій щодо представництва, установлюваних конвенціями, різний. Так, в Угоді між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах, яку ратифіковано Законом від 5 липня 2001 р. № 2605-ІП, висвітлено питання  право успадкування; перехід спадщини державі; форма заповіту; компетентність у справах про успадкування; заходи щодо охорони спадщини.

Оскільки Україна - правонаступниця СРСР, то можна вважати, що для  України є чинною Консульська конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Французькою Республікою, ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 26 березня 1968 р. Зокрема, у цій угоді встановлюється, що консульська службова особа може звертатися до компетентних властей держави перебування з проханням вжити заходів щодо охорони та управління спадковим майном, залишеним у цій державі громадянинові репрезентованої держави, а також повідомити його про такі заходи, в разі коли ними їх уже вжито. Консульська службова особа може безпосередньо або через представника допомогти у здійсненні таких за­ходів. Ці та інші правові особливості такої угоди свідчать про індивідуаль­ність кожної міжнародної угоди.

Перелік двосторонніх консульських конвенцій між Україною і іноземнимидержавами подано у додатках.

Державою консульська діяльність регулюється Консульським статутом України, який було затверджено Указом Президента України «Про Кон­сульський статут України» від 2 квітня 1994 р. № 127/94, із змінами та доповненнями від 21 травня 2002 р. № 474/2002.

Департамент Консульської служби захищає спадкові права громадян України, які мають право на спадок за законами країни відкриття спадщини та які мають право на спадщину в Україні відповідно до ЦК, проживаючи поза межами України.

Процедура усіх нотаріальних проваджень, які пов'язані зі спадкуванням та які вчиняються консулом або іншою посадовою особою консульської установи чи дипломатичного представництва, передбачена Положенням про порядок учинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах України від 27 грудня 2004 р. (далі -Положення).

Перелік повноважень консула встановлено також у Законі України «Про нотаріат».

Для розгляду Департаментом консульської служби або Консульськими установами України за кордоном питань, пов'язаних із спадщинами, відкритими на користь громадян України, треба вказувати таку інформа­цію:

1.Дані про спадкодавця:

1.1.   Прізвище, ім'я та по батькові (зазначити всі прізвища, які мала ця -особа);

1.2.   Дата та місце реєстрації смерті;

1.3.   Громадянство;

1.4.   Останнє місце постійного проживання;

1.5.   Інші дані, що можуть мати значення для встановлення спадкоєм­ців.

2.Дані про спадкоємців:

2.1.    Прізвище, ім'я та по батькові (зазначити всі прізвища, які мала ця  особа);

2.2.   Родинні, шлюбні чи інші зв'язки зі спадкодавцем;

2.3.    Громадянство;

2.4.    Місце постійного проживання;

2.5.    Місце проживання на момент отримання інформації про відкриту спадщину.

3.Інформація щодо спадкового майна:

3.1.    Час та місце відкриття спадщини;

3.2.    Наявність/відсутність заповіту;

3.3.    Склад спадкового майна (нерухомого та рухомого майна, а також грошові та інші заощадження, у тому числі банківські рахунки, цінні ~.zпери тощо);

3.4.    Місцезнаходження нерухомого майна, якщо воно входить до скла­ду спадщини.

4.Інформація про особу, від якої надійшло повідомлення про відкриту спадщину, а також осіб, які займаються спадщиною:

4.1.    Прізвище, ім'я та по батькові для фізичної особи;

4.2.    Місце роботи, посада;

4.3.    Адреса, телефон, факс;

4.4.    Відношення до відкритої спадщини;

4.5.    Адреси, телефони, факси юридичних/фізичних осіб, які займають­ся спадщиною (адміністратори, виконавці тощо);  

4.6.    Особливості законодавства про спадщину країни, в якій вона відкрилася.

При отриманні інформації про відкриту спадщину у вигляді грошових заощаджень, що зберігаються в банківських установах, додатково повідомляються реквізити відповідного банку (назва банку, номериpaхунків, місце та час вчинення відповідного вкладу та ін.).

Згідно зі ст. 36 Консульського статуту України «Консул вживає заходівдля охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України».

Правила вчинення нотаріальних дій, передбачених Законом України  «Про нотаріат», поширюються й на діяльність консульської установи, але мають певні специфічні особливості. Так, довідки про вчинені нотаріальні дії і документи видаються відповідно до законодавства про нотаріат. Нотаріальні дії вчиняються в день пред'явлення всіх необхідних для цього документів, але при цьому за вчинення нотаріальної дії слід сплатити консульський збір і відшкодувати фактичні витрати. Так, за консульські дії, а саме нотаріальні, що вчиняються за кордоном і на території України, справляється консульський збір. Відшкодуванню підлягають також фактичні  витрати, пов'язані з виконанням зазначених дій (ч.1 ст. 47 Статуту). Консульський збір справляється відповідно до Тарифу консульського збору України і Положення про консульський збір України: за кордоном – у валюті країни перебування, в Україні - в національній валюті (ст. 57 Статуту). Але у цьому контексті слід проаналізувати дві норми - статті 47 і 56 Статуту щодо відшкодування фактичних витрат при вчиненні нотаріальних дій. До внесення змін 21 травня 2002 р. у редакції ст. 56 у ч. 2 мало місце положення про те, що, крім консульського збору за виконання консульських дій, мають відшкодовуватися фактичні витрати. Зараз же положення ч. 2 ст. 56 Статуту виключено. Але коли йдеться про вчинення нотаріальних дій, то, крім консульського збору, особам потрібно відшко­дувати фактичні витрати (ст. 47 Статуту),  хоча нічого не сказано  про те, що  собою являють фактичні витрати, тобто з чого вони складаються. Про відшкодування фактичних витрат також йдеться у п. 2.2 Положення про прядок учинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах від 27 грудня 2004 р.

Згідно з Положенням про дипломатичне представництво України за кордоном, яке було затверджене Розпорядженням Президента України від  22 жовтня 1992 р. №166/91-рп, передбачається, що дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ Ук­раїни може виконувати консульські функції, тобто вчиняти нотаріальні

Оскільки Консульський статут був затверджений Указом Президента 2 квітня 1994 p., а Положення про порядок учинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах затверджено Мін'юстом та МЗС лише 27 грудня 2004 p., тобто через 10 років, автори вважають доцільним зупинитися на аналізі тих положень, які безпосе­редньо стосуються спадкових правовідносин.

Слід зазначити, що питання захисту консулами спадкових прав грома­дян України, які перебувають за кордоном, потребує особливої уваги, про що нині у своїх наукових дослідженнях почали писати вчені, що визначає актуальність їх наукових доробок у контексті реалізації Указу Президен­та про реформування дипломатичної служби. Аналізуючи Положення слід сказати, що воно, на наш погляд, деякою мірою дублює Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 берез­ня 2004 р., при цьому не враховуються особливості консульської діяль­ності та положень міжнародних договорів, які мають суттєвий вплив на вчинення нотаріальних дій консулами.

Але вважаємо доцільним зупинитися лише на особливостях вчинюваних консулом нотаріальних дій, які пов'язані зі спадковими правовідно­синами.

Беручи до уваги, що термін «свідоцтво» у Консульському статуті засто­совується лише двічі і щодо вчинення консулом дій, які пов'язані із судна­ми України, може скластися враження, що консули не видають інші  свідоцтва. Однак наведені вище повноваження чітко встановлені у ст.38Закону України «Про нотаріат». Хоча процедура видачі таких свідоцтв консулом не встановлена у Законі «Про нотаріат» та Консульському ста­туті, але вона регламентується Положенням, згідно з яким консули вчи­няють нотаріальні дії.

Виходячи з процедури видачі відповідних свідоцтв державними нота­ріусами України та нотаріусами у багатьох країнах світу можна стверджувати, що видача свідоцтва про право на спадщину консулами України має здійснюватися у виняткових випадках. Зокрема, про видачу свідоцтвапро  право на спадщину консулами України у ЦК України нічого не зазначено.

Як визначають теоретики цивільного права, правовий зміст свідоцтва про право на спадщину визначає підстави для вчинення провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину, коли:

- спадкове майно підлягає обов'язковій реєстрації в органах державного управління (нерухомість, транспортні засоби);

- майно знаходиться у третіх осіб (ощадкаси, банки, ЖБК, до спадкових прав включено наслідки підприємницької діяльності тощо);

- у порядку спадкування переходять авторські права на літературні, на­укові та інші твори. Але переходить не саме авторське право, а право роз­порядження цим твором, право на винагороду.

Щодо місця відкриття спадщини, то за ст. 1221 ЦК місцем відкриття  спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, тобто у разі його пе­ребування за кордоном саме консул має відкривати спадщину після смерті  громадянина України. Але таке положення ускладнюватиме розшук та повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини, коли ними є громадяни України (ст. 63 Закону України «Про нотаріат»). За частиною 3 ст. 60  Закону України за повідомленням громадян, підприємств, установ, ор­ганізацій заходи щодо охорони спадкового майна можуть вживатися державними нотаріусами або посадовими особами органів державної влади та місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, за місцезнаходженням цього майна з повідомленням про вжиті заходи державного нотаріуса за місцем відкриття спадщини. Але реалізувати це положення також складно, коли відомості про вжиті заходи треба буде надсилати консульській установі, яка має координувати діяльність нотаріусів та органів  місцевої влади та місцевого самоврядування.

      Виходячи з того, що переважна більшість громадян України перебуває за кордоном тимчасово, а основне їхнє майно знаходиться в Україні, включаючи й об'єкти нерухомості, доцільність видачі свідоцтв про праве на спадщину консулами України також сумнівна. Більше того, ускладнює видачу свідоцтв про право на спадщину та обставина, що на об'єкти неру­хомості, розташовані в Україні, може бути накладена заборона відчуження  або арешт, і видавати на такі об'єкти свідоцтва про право на спадщину можна тільки після перевірки відсутності заборони або арешту через Міністерство закордонних справ України за даними Єдиного реєстру заборон  відчуження об'єктів нерухомого майна.

Суперечить логіці й положення, що для отримання такого свідоцтва більшість громадян України має звертатися за кордон.

Тому вважається, що процедура видачі свідоцтва про право на спадщинуконсулами України не розроблена й не завжди доцільна, коли йдеться про спадщину, яка знаходиться в Україні, належала громадянам України, які перебували за кордоном та там померли, а спадкоємці проживають в Україні. Тому відкривати таку спадщину після смерті громадянина України за кордоном недоцільно.

      Водночас автори вважають, що іноземні громадяни, які мають право на спадщину в Україні, можуть отримувати свідоцтво про право на таку спадщину саме від консула України у країні його перебування, якому відомості про необхідність видачі такого свідоцтва має передати державний  нотаріус, який відкрив спадщину в Україні після смерті інозем­ного громадянина, що проживав на території України та мав там майно.    Але  таке звернення до консула України може мати місце в тому випадку, коли консульська установа іноземної держави в Україні не функ­ціонує.

Загалом же, вважається остаточно не вирішеним питання про взаємодію  консулів України та державних нотаріусів за місцем відкриття спад­щини щодо видачі свідоцтв про право на спадщину. Зокрема, за ст. 37 Консульського статуту консул має право приймати спадкове майно для пере­дачі спадкоємцям, які перебувають в Україні. Тобто консул наділений повноваженням заміщати спадкоємців - громадян України без будь-яких довіреностей, а на підставі лише закону. Але у цьому випадку він має передавати таке майно спадкоємцям на підставі відповідного документа; от­же, і у такому разі консул, на нашу думку, вправі видавати свідоцтво про право на спадщину.

З наведеного випливає, що якщо почесний консул знає українську мо­ву, йому доцільно надати бодай мінімальну компетенцію щодо вчинення однієї нотаріальної дії - посвідчення заповіту, і це повноваження закріпити у Положенні про порядок учинення нотаріальних дій у консульських установах та дипломатичних представництвах. Ця пропозиція зумовлена тим. що в Україні право посвідчення заповіту прирівнюється до останнього  бажання, а тому має забезпечуватися для громадян України на якомога більшій території, включаючи й іноземні країни.

Що ж до вжиття заходів до охорони спадкового майна, то це питання в різних міжнародних угодах викладається по-різному. Так, відповідно до п. 4 ст. 33 Консульської конвенції між Україною і Республікою Польщею, ра­тифікованої Постановою Верховної Ради від 14 липня 1993 р. № 3380-12, і консульська посадова особа має право добиватися: 1) охорони спадщини, накладення або зняття печатки, вжиття заходів для охорони спадщини,включаючи призначення опікуна спадщини, як і брати участь у цих діях. 2) продажу майна, що входить до складу спадщини, як і повідомлення про дату, встановлену для продажу, щоб він зміг бути присутнім при цьому». От­же, за цією Конвенцією консул не має повноважень щодо безпосереднього вжиття заходів до охорони спадкового майна.

      Водночас згідно з п. 6 ст. 17 Консульської конвенції між Україною і Ро­сійською Федерацією, якщо громадянин акредитуючої держави, який постійно не проживає в державі перебування, помирає у цій державі, і як­що відсутні родичі або його представник у державі перебування, кон­сульська посадова особа має право негайно взяти на тимчасове зберігання всі документи, гроші та особисте майно, що знаходилося у померлого, для передачі його спадкоємцям, розпоряднику або іншим уповноваженим осо­бам. Отже, консул України в Росії і відповідно консул Російської Феде­рації в Україні наділені повноваженнями щодо безпосереднього вжиття заходів до охорони спадкового майна. Але це скоріше виняток із загального правила, ніж саме правило, оскільки в інших випадках передбачається діяльність компетентних органів держави перебування, а консул наділя­ється правом бути присутнім при вчиненні дій щодо охорони спадкового майна.

Загальний же аналіз консульських конвенцій свідчить, що в результаті  вжиття заходів до охорони спадкового майна посвідчення консулом но­таріальних актів не передбачається. Зрозуміло, що в результаті вжиття за­ходів до охорони спадкового майна, що залишилося після смерті громадя­нина України, консулом мають складатися відповідні нотаріальні акти, які мають регламентуватися й конкретизуватися Консульським статутом  України.

У законодавстві України та консульських конвенціях взагалі відсутні положення про те, у яких випадках і кому консулом мають видаватися свідоцтва про право на спадщину. Отже, можна вважати, що запропонова­ний критерій для класифікації нотаріальних проваджень за територією дії  нотаріальних актів надав можливість більш ґрунтовно їх дослідити. Тому, розвиваючи запропоновані раніше в юридичних джерелах положення можна вважати, що консульські установи можуть отримувати від но­таріусів України доручення на розшук належного померлому громадяни­ну України майна, якщо є відомості про те, що він певний час проживав за кордоном, а особливо тоді, коли він помер за кордоном.

Крім того, відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України спадкова справа відкривається на підставі оригінала свідоцтва про смерть громадянина. Водночас за більшістю кон­сульських конвенцій консул наділений повноваженнями щодо безкоштовного отримання свідоцтв про смерть громадянина за кордоном, а тому він має їх передавати державним нотаріусам за місцем відкриття спадщини. Це положення підтверджує необхідність налагодження взаємозв'язки між консульськими установами та нотаріусами України.

Щодо випадків видачі свідоцтв про право на спадщину автори вважа­ють, що консул повинен їх видавати у тих ситуаціях, коли неможливо встановити останнє місце проживання в Україні померлого за кордоном громадянина України, а все його майно або основна його частина знаходиться в окрузі діяльності консула. Це положення випливає зі ст. 1221 ЦК України і визначає обов'язок консула щодо розшуку майна спадкодавця, повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини тощо. Однак таке пов­новаження поширюватиметься лише на випадки, коли за законодавством приймаючої країни не буде встановлено інше, наприклад, видача свідоцт­ва повноважним органом цієї країни.

Отже, автори погоджуються із запропонованою Гріненко 0.0 класифікацією розподілу нотаріальних проваджень за територією дії но­таріальних актів.

Але слід сказати, що Гріненко О.О. поставила та почала досліджувати досить важливу проблему щодо нотаріальних проваджень, вчинюваних консулами України, але вона потребує подальшого дослідження та розвитку з метою їх деталізації, а запропонована концепція поділу нотаріальних актів за територією їх дії має бути додатково досліджена в контексті діяль­ності нотаріусів та інших осіб, уповноважених вчиняти нотаріальні дії.

Слід наголосити на тому, що автор звернув увагу на обмеження консу­ла у двосторонніх договорах, ратифікованих Україною. Ці обмеження дій консулів встановлені щодо об'єктів нерухомості, розташованих у країні перебування консула. Так, за ч. З ст. 35 Консульської конвенції між Ук­раїною та Республікою Македонія консули вправі складати, реєструвати й засвідчувати угоди, укладені між громадянами акредитуючої держави, та засвідчувати односторонні заяви про останню волю, за умови, що такі уго­ди й заяви не суперечать законам держави перебування. Однак консульсь­ка посадова особа не є уповноваженою складати, реєструвати й засвідчува­ти ті угоди та заяви, за якими право власності на нерухомість у державі перебування має встановлюватися, передаватися або скасовуватися. Аналогічне положення має місце у консульській конвенції СРСР - Угорщина .Консульська конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Фінляндською Республікою, ратифікована Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1966 p. № 170-VII, передбачає іншу формулу обмеження посвідчуваних консулами угод, а саме: «Складати або засвідчувати угоди між громадянами держави, що призначила консула, з одного боку, і громадянами країни перебування консула чи громадянами третіх країн, з другого боку, оскільки ці угоди стосуються виключно май­на і прав на території держави, що призначила консула, або торкаються справ, які належать до компетенції властей держави, що призначила консула, за умови, що ці угоди не суперечать законам країни перебування консула.

    Існують консульські конвенції, у яких встановлюється обмеження пов­новажень консула одночасно щодо неможливості включати в предмет договору об'єкти нерухомого майна, а також про дію нотаріального акта на території репрезентованої країни³¹¹. Зрозуміло, що до переважної більшості консульських конвенцій увійшла умова щодо несуперечності зако­нодавству держави перебування посвідчуваних консулом договорів (нап­риклад, при посвідченні спадкового договору).

Узагальнюючи наведене, можна сказати, що істотними умовами для посвідчення консулами договорів є:

1) несуперечність договору законодавству держави перебування;

2) дія договору на території репрезентованої держави, країни перебу­вання або територіях третіх країн;

3) предметом договору не може бути нерухоме майно, розташоване  у державі перебування консула або в Україні.

Отже, насамперед консул має враховувати законодавство країни перебування, але для тих нотаріальних дій, після вчинення яких нотаріальні акти діятимуть на території цієї країни. Наприклад, коли нотаріус  посвідчує заповіт особи, то вірогідним є випадок, що особа може померти  за межами своєї країни, а тому заповіт має відповідати як умовам законодавства України, так і країни перебування, оскільки заповідачу може належати майно в Україні та за кордоном.

Водночас деякі нотаріальні акти можуть бути розраховані для дії в Ук­раїні, а тому мають відповідати законодавству України.

Спеціальні вимоги, що висуваються до документів, які мають діяти на території акредитуючої держави, встановлюються не тільки у двосторонніх угодах, законодавством обох країн, але й багатостороннімиконвенціями. Так, за ст. 1 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, офіційними документами, які не підлягають  легалізації, вважаються:

a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у  сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять  від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця;

b) адміністративні документи;

c) нотаріальні акти;

d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх  приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні й нотаріальні засвідчення підписів.

Однак за цією ж ст. 1 Конвенції вимоги щодо скасування легалізації іноземних офіційних документів не поширюються:

a) на документи, складені дипломатичними або консульськими агентами;

b) на адміністративні документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій.

Водночас формальну належність до консульських документів слід тлумачити на користь захисту прав громадян. Так, громадянин вправі звер­нутися за вчиненням нотаріальної дії до нотаріуса країни перебування, якщо  у цій країні існує нотаріат, та до консула своєї країни, а тому посвідчений і тим і іншим органом документ має отримувати відповідний статус - нотаріальний акт. Тому документ, посвідчений консулом, не пот­ребує легалізації не в силу Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, а в силу його відповідності Віденській кон­векції та двостороннім консульським конвенціям.

              Вжиття заходів до охорони спадкового майна та прийняття документів назберігання - це передбачені державою заходи, які повинні забезпечити зберігання спадкового майна та документів від псування, розкрадання, загибелі тощо. У теорії нотаріального процесу до інших охоронних но­таріальних дій віднесено й накладання заборони відчуження нерухомого майна, але ця нотаріальна дія консулом не вчиняється.

     Охоронні нотаріальні дії передбачають вжиття нотаріусом заходів, спрямованих на зберігання майна, документів, доказів до певного, визначеного законом строку або умовами, що випливають з угод, тощо. Так, за­ходами щодо охорони спадкового майна є опис цього майна, його опечатування. забезпечення зберігання, управління майном, призначення опікуна майна, встановлення та повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини тощо.

Правовий зміст провадження щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна полягає в тому, що на час перехідного періоду, коли фактично право власності на спадкове майно перебуває у невизначеному та не вста­новленому за допомогою відповідних документів стані, потрібні відповідні заходи, спрямовані на визначення конкретних осіб, які відповідатимуть  за його збереження. Логічним є виокремлення трьох етапів провадження,  а саме:

1) отримання відомостей про необхідність вжиття заходів до охорони спадкового майна, їх оцінка та, в разі позитивної оцінки, - вжиття заходів до охорони спадкового майна;

2)етап збереження майна, який має тривати до отримання майна всіма спадкоємцями і який може супроводжуватися відчуженням частини майна, прийнятого на зберігання, у передбачених законом випадках;

3) передачу спадкового майна спадкоємцям.

Тобто таким чином передбачається пройти шлях від отримання відо­мостей про необхідність вжиття заходів до охорони спадкового майна до  його безпосередньої передачі спадкоємцям. Але, на відміну від прийнятої і моделі діяльності нотаріуса із вжиття заходів до охорони спадкового май­на, діяльність консула має й певну специфіку.

Проаналізуємо основні умови діяльності консула за Консульською  конвенцією між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Республікою Куба. Так, у ст. 33 Конвенції йдеться, що компетентні власті держави перебування повідомляють консульську службову особу про  смерть громадянина репрезентованої держави і передають їй відомості про спадкове майно, про спадкоємців, відказоодержувачів, а також про  наявність заповіту. Звернімо тут увагу на той аспект, що саме консулу повідомляються відомості про спадкове майно, а не він має такі відомості. Тут можна підкреслити й те положення, що у Консульській конвенції пе­редбачається надання відомостей консулу про спадкоємців та інших зацікавлених осіб, але така редакція Конвенції диктується зобов'язаннями держав. На практиці ж можливі випадки, коли такі відомості можуть  надходити саме від консула, який сам вправі посвідчувати заповіти своїх  громадян.

Зрозумілим і адекватним міжнародним відносинам є окремий випадок,  коли компетентні власті держави перебування сповіщають консульську службову особу про відкриття спадщини в державі перебування, якщо  спадкоємцем чи відказоодержувачем  є громадянин репрезентованої держави. Але звернімо увагу, що у даному випадку консул за Консульським  статутом України є представником спадкоємців, які є громадянами репрезентованої держави, а тому має право користуватися належними їм павами без відповідної довіреності.

Проте більше інформації про зміст консульської діяльності із вжиття заходів щодо охорони спадкового майна можна отримати зі ст. 34 Консульської конвенції. Так, консульська службова особа має право бути присутньою при вжитті заходів щодо перепису й охорони спадкового майна  громадянина репрезентованої держави, брати участь у підписанні відповідного протоколу, а також захищати спадкові права громадян репрезентованої держави за умови дотримання законодавства державиперебування. Консульська службова особа має також право звертатися з проханням до компетентних органів держави перебування про вжиття відповідних за­ходів щодо охорони спадщини. У разі смерті громадянина репрезентованої  держави під час його тимчасового перебування на території держави перебування консульська службова особа має право одержати майно, я: : при собі померлий, якщо це майно не пов'язане із зобов'язаннями,  взятими померлим під час його перебування в державі перебування. Усі подальші дії щодо зазначеного майна, включаючи вивіз його, коли в цьому виникає необхідність, здійснюються з дотриманням законодавства держави перебування.

Як бачимо з наведеного фрагмента, консул, на відміну від нотаріуса, не уповноважений безпосередньо вживати заходів щодо охорони спадкового майна, а лише вправі ініціювати їх вжиття і бути присутнім при їх вчи­ненні.

    Приблизно аналогічні положення містяться й в інших двосторонніх консульських конвенціях. Лише звернемо увагу на більш конкретні поло­ження щодо спадкового майна, які містяться у Консульській конвенції між Україною і Литовською Республікою, ратифікованій Законом України  від 1 листопада 1996 р. № 463/96-ВР. Так, у ч. 1 ст. 17 Конвенції йдеться про те, що компетентні органи держави перебування у якомога коротший строк повідомляють консульську посадову особу про смерть на території  її консульського округу громадянина акредитуючої держави, а також інформують консульську посадову особу про наявність спадкового майна, заповіту, а також про те, що будь-яка особа, яка знаходиться або репрезентована на території держави перебування, призначена розпоряд­ником цього майна. Така редакція зобов'язань держави вважається більш досконалою, оскільки в ній конкретизовано можливість існування заповіту, а також встановлено можливість призначення розпорядника спадкового  майна. У даному випадку в угоді передбачається можливість існування навіть нотаріально не посвідченого заповіту. Що ж до розпорядника майна,  то Конвенція щодо міжнародного управління майном померлих осіб,  підписана в Гаазі 2 жовтня 1973 p., встановлює: «Договірні держави засновують міжнародний сертифікат, що визначає особу чи осіб, уповноваженихкерувати рухомим майном померлої особи, і встановлює його чи їхні повноваження».

Отже, у двосторонніх відносинах встановлено можливість призначення розпорядника спадкового майна, який у ЦК України отримав наймену­вання «виконавець заповіту».

Взагалі вважається, що, виходячи із значного навантаження консулів,їх діяльність не повинна обтяжуватися виконанням повноважень розпорядника спадкового майна. Для цього Україні доцільно приєднатися до Конвенції щодо міжнародного управління майном померлих осіб, підписаної в Гаазі 2 жовтня 1973 р. Тоді консули України зможуть на законних підставах передавати повноваження щодо охорони спадкового майна спеціально уповноваженим особам.

       У Консульській конвенції між Україною і Литовською Республікою також розширені повноваження консула відповідно до встановлених у Законі  України «Про нотаріат». Якщо громадянин акредитуючої держави,  який постійно не проживає в державі перебування, помирає в цій державі, консульська посадова особа має право взяти на тимчасове зберігання всі документи, гроші та особисте майно, що знаходилося у померлого, для передачі їх спадкоємцям, розпоряднику або іншим уповноваженим особам. Більше того, консульська посадова особа може від імені громадянина акредитуючої держави, якщо такий громадянин не знаходиться на території держави перебування, одержувати від суду, органів влади або окремих осіб  гроші або іншу власність, на яку даний громадянин має право у зв'язку зі смертю будь-якої особи, включаючи спадкове майно, платежі, зроблені відповідно до законів про виплату компенсацій у зв’язку з нещасними випадками, а також платежі за страховими полісами у зв'язку із стра­хуванням життя.

Як бачимо, консульська службова особа має приймати на зберігання: тільки документи, а й майно та кошти. Аналогічне положення міститься і в інших конвенціях, зокрема Консульською конвенцією між Україною і Угорською Республікою, ратифікованою Постановою Верховної Ради від  29 жовтня 1992 р. № 2749-12, передбачено, що консул може приймати на  зберігання майно та документи від громадян акредитуючої держави або для цих громадян у випадках, коли це не суперечить законодавству дер­жави перебування.

Отже, на цій підставі вважається за доцільне доповнити повноваження  консула, встановлені у Законі України «Про нотаріат», виразом: «Консул може приймати на зберігання майно та документи від громадян акредитуючої держави або для цих громадян у випадках ...».

     З аналізу Консульського статуту України можна встановити, щоконсул  вживає заходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України, тобто тут мається на увазі безпосередня дія. При цьому , якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, що можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого  майна консул має право продати це майно і надіслати виручені гроші  за  належністю. Консул може приймати на зберігання гроші, коштовності, цінні папери і документи, які належать громадянам України.

За статтею 44 Консульської конвенції між Україною і РосійськоюФедерацією, ратифікованої Постановою Верховної Ради від 4 лютого 1994 р. № 3934-12, у випадку смерті працівника консульської установи або члена його сім'ї держава перебування зобов'язана:

1) дозволити вивезення рухомого майна померлого за винятком речей придбаних у державі перебування, вивезення яких заборонене на момент його смерті;

2) звільнити рухоме майно померлого від спадкоємного мита та усіх податків на спадщину.

Аналогічне положення міститься у багатьох консульських конвенціях,  а також у Віденській конвенції. Отже, такі відмінності встановлюють два  порядки вчинення заходів до охорони спадкового майна: щодо консульсь­ких службових осіб та членів їх сімей.

Узагальнюючи вищевикладене можна встановити, що консульська служба і її представник - посадова особа, має повноваження:

1) ініціювати вжиття заходів до охорони спадкового майна компетент­ними органами держави перебування;

2) бути присутньою при проведенні опису спадкового майна, що належить громадянину України;

3) приймати на зберігання майно, що належить померлому громадянину України, включаючи цінні папери, кошти, а також укладати угоди про його збереження, реалізацію з іноземними суб'єктами господарської  діяльності, а також отримувати від останніх виручені кошти для передачі  їх спадкоємцям - громадянам України;

4) вважається, що консульська службова особа має право здійснювати контроль за діями розпорядника спадковим майном;

•5)щодо сплати податків і зборів, які зумовлені прийняттям спадщини;

6) передавати отриману спадщину спадкоємцям, включаючи кошти, окремі предмети.

Але згадані положення зумовлені публічним правом, автор же вважає, що консулом мають бути дотримані й конкретні суб'єктивні права спад­коємців. Тому консулом мають вживатися і такі дії:

1)   негайне повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини за кордоном;

2)   спадкоємці мають бути повідомлені консулом про склад спадщини, кількісний склад спадкоємців;

3) консул при вчиненні заходів до охорони спадкового майна має дотримуватися побажань спадкоємців, а саме: деякі речі не повинні відчужуватися, а мають бути відправлені спадкоємцям.

Особливу увагу звернемо на тезу окремих авторів, які вважають, що

« повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини - це безумовний обов’язок нотаріуса». За чинним законодавством на підставі ст. 63 Закону України «Про нотаріат» державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про відкриття спадщини тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Ця  вимога закону в багатьох випадках нотаріусами ігнорується.

Застосовуючи цю тезу до діяльності консулів, можна говорити про те, що консул зобов'язаний повідомляти спадкоємців, якщо місце їх прожи­вання або роботи відоме, а у разі відсутності відомостей про спадкоємців - відповідні відомості про можливих спадкоємців походженням з України мають надсилатися у МЗС. При цьому МЗС має право не тільки здійснювати безпосередній розшук спадкоємців, а й доручати виконання цього завдання уповноваженим ним особам. Крім того, може використовуватися такий спосіб розшуку спадкоємців, як відповідна публікація в засобах масової  інформації.

Конкретизуючи способи повідомлення спадкоємців, вважаємо, що мо­же застосовуватися розроблена для нотаріусів спеціальна процедура.«…Форма нотаріальної дії щодо повідомлення спадкоємців має складати нотаріальне провадження, відрізнятись від відправки аналогічної заяви простим поштовим відправленням тим, що має здійснюватись юридично «грамотно», а також повинна мати офіційно визначений правовий зміст і передбачені випадки застосування. Тому слід не тільки регламентувати процедуру і зміст провадження щодо повідомлення спадкоємців, а й передбачити відповідну плату за це. На погляд автора, оплата цієї нотаріаль­ної дії має рахуватись окремо, незважаючи на те, що вона входить доєди­ного нотаріального процесу по видачі свідоцтва про право на спадщину,що є можливість пояснити її особливим характером, оскільки, як  свідчить нотаріальна практика, більшість спадкоємців звертаються до нотаріусів  без такого повідомлення. Витрати, пов'язані з поштовою пересилкою заяви, послугами кур'єра чи з використанням технічних засобів, маютьоплачуватись за рахунок спадкового майна або, за погодженням ізіншимиспадкоємцями, за їх рахунок».

При цьому автор вважає, що консули повинні мати міцні зв'язки з державними нотаріусами України, оскільки встановити за кордоном спадкоємців за заповітом, за законом, за правом на обов'язкову частку буває дуже складно, а тому нотаріуси можуть і повинні їх встановлювати їх саме в  Україні.

Отже, пропонується сприймати консульську діяльність як взяття спадщини, яка належить громадянам України, під державну охорону, до прийняття її одним або всіма спадкоємцями за законом чи за заповітом чи шляхом вжиття заходів до її охорони.