9.3. Особливості спадкування за заповітом

Пнд, 05/18/2009 - 17:26 — Консультант

 

9.3. Особливості спадкування за заповітом

Зі стародавніх часів остання воля людини вважалася святою та непо­рушною в багатьох країнах світу, до яких належить і Україна. Поняття «старший» роду та взагалі людина похилого віку відрізнялась авторитет­ністю, поєднувалась із поняттям «мудрість», яку не було необхідності до­золити.

Однак запровадження демократичних та гуманістичних принципів у життя суспільства, а також невпинний розвиток правової науки призвели но знецінення цього поняття та до рівності всіх громадян незалежно від ра­си, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного і со­ціального походження тощо і, слід розуміти, що від віку. Такі зміни у сві­тогляді не могли не вплинути на спадкові правовідносини. Крім того, за часів Радянської влади на спадкові правовідносини суттєво впливало полі­тичне вчення класиків марксизму-ленінізму, за яким процес спадкування зважався однією з причин нерівності громадян, що передбачало чітку заг­розу догмам соціалізму та могло у майбутньому призвести до диспропорції з ідеології соціалізму.

За часів радянської влади виникло питання про свободу заповіту та умо­ви його здійснення. Так, пропонувалось надавати право особі складати за­повіт лише на користь спадкоємців за законом і лише при їх відсутності у особи була можливість залишати спадщину на ім'я будь-якої особи, яка не входила до кола спадкоємців. Зміст заповіту в цьому випадку міг визна­чати лише обсяг частки спадщини, яка заповідалась окремому спадкоєм­цю- Коли ж були спадкоємці, які мали право на обов'язкову частку спад­щини, то їх частку особа не могла змінювати або позбавляти їх права спад­кування. Останнє положення залишилося чинним до теперішнього часу і воно увійшло до Цивільного кодексу України, але з деякими змінами.

Отже, зміст заповіту пройшов шлях від абсолютної волі заповідача, що мало місце за дореволюційних часів, коли він міг висловити будь-які умови прийняття спадщини спадкоємцями та існували суттєві обмежен­ня у праві спадкоємців виходити за межі, визначені заповітом. Але, без­перечно, що з розвитком демократичних процесів у суспільстві і вдоско­наленням законодавства основні критерії новітніх концепцій не могли не вплинути на правове регулювання інституту заповіту, а тому немож­ливим слід вважати повернення до стародавніх принципів складання за­повітів.

Це положення є можливість аргументувати посиланням на Сімейний кодекс, в якому визначаються аліментні зобов'язання членів родини. Тоб­то право на обов'язкову частку має бути логічним продовженням алімент­них зобов'язань особи, які вона мала при житті і яких вона не дотрималась у змісті заповіту, і трансформацією цих зобов'язань у право осіб, що отри­мували аліменти, на закликання до спадкування чітко визначеної зако­ном частки. У такому разі слід підкреслити, що держава фактично пропо­нує громадянину забезпечити своїх нащадків за рахунок спадкового май­на. Якщо ж це не було зроблено заповідачем особисто, то держава в силу її владних повноважень виконує функцію перерозподілу спадщини і забез­печення за рахунок спадкового майна інтересів незахищених членів сім'ї заповідача.

Законодавець у Цивільному кодексі, розташовуючи норми, що регулю­ють спадкування за заповітом, першими серед видів спадкування, тим са­мим констатує пріоритет, який надається ним цьому виду спадкування за ст. 1217 ЦК України. Але виходячи із аналізу цих норм вважати волю спадкодавця вищою ніж закон немає підстав, оскільки воля спадкодавця буде дійсною доти, доки вона не суперечитиме закону. Це положення мож­на визначити як основний принцип спадкування за заповітом.

Певною особливістю спадкування за заповітом є положення про те, що заповідач сам особисто визначає своїх правонаступників і майбутні їхні права щодо розпорядження визначеною частиною спадщини. Саме тому такому волевиявленню слід надавати певні переваги. Тут треба мати на увазі, що заповідач потенційно може помилитись в особі спадкоємця, але це буде його особистою помилкою, а не законодавчою. Із спілкування з но­таріусами міста Києва автори довідалися, про непоодинокі випадки скасу­вання або зміну заповітів. Це зумовлено необхідністю заміни спадкоємців іншими особами з різних обставин. Отже, на зміст заповіту впливають не тільки довготривалі стосунки з майбутніми спадкоємцями, а й раптові сварки, неувага або навіть залишення заповідача без матеріальної допомо­ги з боку родичів та близьких до нього осіб. Саме тому авторами пропо­нується розширити тривіальний характер заповітів і надати цьому інсти­туту більшої уваги та «відірватись» від загальновідомої фрази: «Все своє майно, де б воно не знаходилось, з чого б воно не складалось залишаю заз­наченим вище особам в рівних частках». Це стосується не стільки спад­коємців, скільки нотаріусів, яким пропонується більш творчо ставитись до заповідачів і вислуховувати їхню волю, а не пропонувати лише шаблон заповіту. Тут мається на увазі загальноприйнятий, «неодноразово пе­ревірений» зразок заповіту, в якому залишається лише заповнити прізви­ще, ім'я, по батькові спадкодавця та спадкоємців. Тому авторами у цій книзі (розділ II) запропоновано усім читачам велику кількість проектів заповітів, які можна використовувати у різних життєвих ситуаціях.