8.4.1. Теоретичний зміст поняття «відказоодержувач»

Вс, 05/17/2009 - 21:18 — Консультант

 

8.4.1.Теоретичний зміст поняття «відказоодержувач»

Як самі правовідносини, пов'язані із заповідальним відказом і врегульовані статтями 1237-1239 ЦК України, так і поняття «відказоодержувач» викликають суттєві труднощі як у фахівців-практиків, так і у студентів під час сприйняття матеріалу. В більшості випадків практичні працівни­ки (нотаріуси, адвокати, судді) не можуть пояснити основної відмінності заповідального відказу від інших умов прийняття спадщини та двох інших положень законодавства про покладення на спадкоємця обов'язку щодо надання права довічного користування (ст. 1238 ЦК України) та ви­конання дій для загальнокорисної мети (ст. 1240 ЦК).

Справді, ці поняття досить складні і в юридичній літературі викладені фактично неоднозначно. Тому на практиці при написанні заповіту но­таріуси в основному не роз'яснюють це положення і поняття «відказоодер­жувач» фактично залишається поза увагою науковців і є нерозвиненим. Але за своїм гуманістичним змістом цей інститут може мати позитивний вплив на спадкові правовідносини, а тому існує нагальна потреба в його ґрунтовному тлумаченні.

Так, у ст. 1238 ЦК зазначається, що предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речо­вим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складуспадщини. Тобто фактично пропонується спадковий процес називати переданням», але так зване «передання» відбувається за волевиявлен­ням заповідача і після його смерті і остаточний наслідок - право власності у певної особи, вважати предметом заповідального відказу. Крім того, чим має відрізнятись спадкоємець від відказоодержувача, якщо предмет буде передано у власність відказоодержувача?

Існування загальної ст. 1246 ЦК взагалі вважається некоректним, оскільки в ній ідеться, по суті, про той самий заповідальний відказ, але інши­ми словами. Так, спадкодавець має право встановити у заповіті сервітутне право на користь третьої особи, що обтяжує право власності спадкоємця, який прийняв обтяжену спадщину. З аналізу статті 401 ЦК України вип­ливає, що сервітут - це право обмеженого користування чужими речами майном) певною мірою. Таке право може бути встановлене на користь власника сусідньої земельної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи (особисті сервітути). Отже, сервітут - це речове право, яке мо­же також передаватися (встановлюватися) за заповідальним відказом.

Тому доцільно залишити з двох статей ЦК - 1238 і 1246 - одну, яку док­ладно розкрити. При цьому за стилем та термінологією, яка застосовуєть­ся в усьому ЦК, явні переваги на боці ст. 1246. Сам термін «заповідальний відказ» не дуже зрозумілий. При певній відокремленості зазначених вище термінів поняття «відказоодержувач» зустрічається у ст. 1237 ЦК, яка пе­редує статтям 1238, 1239 ЦК. З цього положення можна зробити попе­редній висновок про загальну концепцію, відповідно до якої метою було узагальнити в одному понятті «відказоодержувач» такі положення - пра­во довічного користування (а не власності) та виконання дій для загально­корисної мети (ст. 1240 ЦК). Але, на думку авторів,- насамперед слід го­ворити про більш широке поняття - «умови заповіту».

У теорії цивільного права заповіт належить до одностороннього правочи­ну, а тому за чинним законодавством є можливість застосовувати до нього правила, передбачені у главі 16 ЦК України, якою регламентуються за­гальні положення про правочини. У контексті цього вважаємо, що запові­дальний відказ - це окремий випадок заповіту з умовою, а тому він має уз­годжуватись з основними положеннями заповіту з умовою (ст. 1242 ЦК).

Цей висновок пояснюється тим, що, по-перше, спадкоємці як за заповідальним відказом, так і за заповітом з умовою не можуть не рахуватись із волею спадкодавця і відповідають за зобов'язаннями лише в межах реаль­ної вартості спадкового майна, що перейшло до них.

По-друге, невиконання умов заповіту та заповідального відказу може призвести в основному до однакових наслідків. Так, якщо в заповіті зазна­чається умова, то спадкоємець або приймає спадщину з умовою і виконує її, або відмовляється від неї. Якщо ж він прийме спадщину і не виконає умову, то особа, на користь якої ця умова зазначена, або виконавець запо­віту (душерозпорядник) може вимагати примусового забезпечення прав зазначених у заповіті осіб. Автори в цьому випадку виходять з того поло­ження, що заповіт з умовою може передбачати такі негативні наслідки в разі невиконання умов заповіту:

-   спадкоємець позбавляється права спадкування;

-   спадкова частка спадкоємця може бути зменшеною;

-   особа, на користь якої зазначена умова заповіту, може ставати спад­коємцем замість того спадкоємця, що не виконав умов заповіту. В цьому разі мається на увазі випадок, коли залежно від певних умов за заповітом визначатиметься обов'язок спадкоємця забезпечити виконання запові­дального відказу.

Отож заповідальний відказ може походити з умов заповіту, але він не може зумовлювати позбавлення права спадкування, оскільки при невико­нанні заповідального відказу передбачається можливість його примусово­го виконання.

Отже, спадкоємець, зобов'язаний заповідальним відказом, або приймає таку спадщину, або відмовляється від неї. Якщо ж він її прийняв, то у від­казоодержувача виникає право примусового забезпечення його прав шля­хом безспірного їх здійснення при зверненні безпосередньо до зобов'яза­них спадкоємців, а в разі їх відмови - до суду за примусовим здійсненням цих прав (див. проект № 91).

Тому, на нашу думку, не тільки суд може вплинути на спадкоємця, який прийняв спадщину та не бажає виконувати заповідального відказу. Нотаріуси України уповноважені до вчинення виконавчих написів на но­таріально посвідчених договорах, до яких можна віднести й заповіт (глава 14 Закону України «Про нотаріат»). Тому не суперечитиме законодавству вчинення нотаріусом виконавчого напису на заповіті, який буде передано державному виконавцю до виконання (див. проект № 92).

Це додатково можна аргументувати тим, що в такій справі не буде спір­ності, а, як відомо, безспірні цивільні справи за сучасною юридичною практикою віднесено до повноважень нотаріусів. Це питання можна вирі­шити і в судовому порядку шляхом видачі судового наказу (ст. 96 ЦПК).

Отже, як заповідальний відказ, так і умови заповіту визначаються за­повідачем і стосуються його волі щодо конкретних правовідносин, які він зазначає в заповіті.

Тому під умовою заповіту можна розуміти як конкретні юридичні обс­тавини, з виникненням яких можуть передбачатись відповідні наслідки, так і відповідні дії спадкоємців на користь зазначених у заповіті осіб. Оскільки автори умови заповіту вважають більш широким поняттям, то заповідальний відказ слід вважати одним із різновидів заповіту з умо­вою. А заповідальний відказ як відповідна умова прийняття спадщини -це насамперед конкретний обов'язок спадкоємця, зазначений у заповіті, який, у свою чергу, може стосуватись: покладення на спадкоємця обов'язку надання права довічного користування (ст. 1238 ЦК) та покла­дення на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети (ст. 1240 ЦК). З цього випливає, що всі особи, на користь яких зроблено запові­дальний відказ в широкому розумінні цього поняття, мають статус від­казоодержувачів.

При цьому слід конкретизувати поняття «загальнокорисна мета» та «особи, які вправі будуть представляти ці інтереси з метою витребування виконання відповідного обов'язку спадкоємцями». Отже, якщо у заповіті не конкретизовано відповідний державний або недержавний орган, якому буде доручено виконати певні дії, слід розуміти, що обов'язок виконання дій для загальнокорисної мети лежить на спадкоємці, а витребувати його виконання може будь-який державний орган - це загальне правило. Якщо до здійснення певних повноважень щодо вчинення дій для загальнокорис­ної мети в заповіті уповноважується відповідний державний орган (нап­риклад, музей, бібліотека, зоопарк тощо) або недержавна установа (гро­мадське об'єднання, профспілка та ін.), то вони мають отримувати статус відказоодержувачів з усіма правовими наслідками.

Щодо статусу відказоодержувачів, то його треба порівняти зі статусом спадкоємця. Так, на відказоодержувача не можна покладати певних обов'яз­ків і він за законодавством не вважається виконавцем заповіту, хоча такі пов­новаження можуть бути йому надані за заповітом при його згоді на це.

Головною ж відмінністю відказоодержувача від спадкоємця має бути предмет, який йому передається за заповітом. Тобто відказоодержувачу може бути передане певне сервітутне право або право вимоги вчинення певних дій спадкоємцями, але не право власності, оскільки в останньому випадку він не буде відрізнятись за статусом від спадкоємця. Саме тому в ст. 1240 ЦК йдеться про вчинення певних дій немайнового характеру, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети. Наприклад, не передання у власність кому-небудь власної бібліотеки, а надання мож­ливості користуватись бібліотекою окремій групі осіб (учням, студентам, аспірантам або докторантам спадкодавця); передання картини музею на час проведення виставок тощо - так автори тлумачать певну дію для за­гальнокорисної мети.

В.К. Дроніков тлумачить заповідальний відказ як отримання майна відказоодержувачем від спадкоємців³¹. З цим, на наш погляд, погодитись не можна, адже це формальний підхід до спадкового процесу. Слідуючи за такою позицією ми прийдемо до абсурду, оскільки лише перша особа, що прийме спадщину, буде спадкоємцем, а всі інші, які отримають спадкові частки від неї, будуть відказоодержувачами, включаючи тих спадкоємців, які отримуватимуть спадщину пізніше першого спадкоємця.

При цьому відказоодержувач має право відмовитись від заповідального відказу. Так, студенти та інші вищезазначені особи або бібліотека може не прийняти книги спадкоємця, якщо вони не представляють для неї відпо­відної цінності, а картинна галерея чи музей може визнати недоцільним прийняття для виставки картин, які не представляють художньої ціннос­ті. Особа, для якої спадкодавець залишив у спадщину право довічного про­живання, вправі відмовитись від нього, якщо вона цього не бажає (нап­риклад, вона забезпечена житлом і проживати разом із спадкоємцем не хоче). При цьому слід визнати доцільним зазначення в законі (ст. 1271 ЦК), що з питанням про прийняття заповідального відказу або щодо відмови від наданого спадкоємцем права відказоодержувач має визначитись у шес­тимісячний строк. Але це не стосується дій, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети. Це положення зумовлюється не­обхідністю зазначення відповідних положень у свідоцтві про право на спадщину та з наступною реєстрацією свідоцтва про право власності на не­рухоме майно тощо.

Основна ж відмінність відказоодержувача від спадкоємця полягає в то­му, що відказоодержувач не може відмовитись від прийняття заповідаль­ного відказу на чиюсь користь та до заповідального відказу не повинно входити право власності на окреме майно. Його відмова матиме односто­ронній і безумовний характер. Після цього права, передбачені заповідаль­ним відказом, мають повертатись спадкоємцю, на якого покладався обо­в'язок щодо виконання його умов.

Слід також визнати за доцільне, крім охорони і захисту прав спадкодав­ця, надати можливість спадкоємцям визнавати умови заповідального відказу незаконними або неправомірними. Так, у разі вимоги заповідача надати право довічного користування не за рахунок спадкового майна, а з урахуванням житлових умов спадкоємців, тобто в належних їм приміщен­нях, такий заповідальний відказ може вважатись неправомірним (див. проекти № 93, 94).

Це випливає з положення, що спадкодавець як власник вправі розпо­ряджатись лише своєю власністю і своїми правами. Хоча за власним ба­жанням спадкоємців і з урахуванням обсягу отриманої спадщини такий заповідальний відказ може бути ними виконано. Якщо ж таку умову буде зазначено в заповіті з умовою, то, на погляд авторів, вона буде дійсною.

Отже, відказоодержувача можна вважати суб'єктом як спадкового про­цесу, так і процесу спадкування.