Глава 20. Уніфікація колізійних норм щодо спадкування у мПрП

20.1. Міжнародні багатосторонні конвенції з питань спадкування

20.1.Міжнародні багатосторонні конвенції з питань спадкування

У 1900 р. на Гаазькій конференції з МПрП було зроблено вагомі кроки у розробці конвенції про порядок вирішення колізій у галузі спадкування, основним принципом якої проголошувалась єдність спадкування на ос­нові прив'язки до національного закону спадкодавця (це було підтвердже­но також і пізніше на конференціях 1904, 1925, 1928 років)

На сьогодні у галузі спадкового права багатосторонніх міжнародних до­говорів існує декілька. Це документи, які покликані насамперед врегулю­вати процес застосування норм права щодо спадкування, - Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень (ух­валена в Гаазі 5 жовтня 1961 р.) і Конвенція про право, що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна (ухвалена в Гаазі 1 серпня 1989 р.)

Фізичним особам, що підпадають у тій або іншій формі під дію конвен­цій, надається можливість здійснити вибір права для регламентації пра­вовідносин у сфері спадкування нерухомого майна і формування заповідальних розпоряджень. Гаазька конвенція 1961 р. констатує право осо­би на володіння таким вибором, водночас як Гаазька конвенція 1989 в. вже вимагає юридичного оформлення подібного вибору за допомогою ук­ладання відповідної заяви. Форма заяви, її зміст та інші вимоги визнача­ються законом тієї країни, де вона складається (ст. З Гаазької конвенції 1961 р. і статті 3-5 Гаазької конвенції 1989 p.).

Ці конвенції дозволяють застосовувати право тієї країни, з якою осо­ба має найбільш тісний зв'язок (ст. 1 Гаазької конвенції 1961 р., ст. о Гаазької конвенції 1989 p.). Припустимо, що особа проживає на тери­торії однієї держави, але при цьому залишається громадянином іншої держави. У подібних ситуаціях Гаазька конвенція 1961 р. дозволяє зас­тосовувати право іншої держави. Такий самий режим правозастосування встановлено і для ситуації, коли громадянин однієї держави підтри­мує контакти з іншою країною, причому настільки тісні, що застосував-ня права першої держави видається абсолютно нереальним. Отже, як­що, наприклад, відповідна колізійна норма Конвенції зробить свій вибір на користь українського права, а для української правової систе­ми норми цієї Конвенції не мають юридичної сили (Україна не є учасни­ком цієї Конвенції), то застосовуватиметься право України, незважаючи на те, що Україна не є членом. Гаазька конвенція 1989 р. встанов­лює, що застосування законів держави, з якою особа - учасник пра­вовідносин за Конвенцією, підтримує реальний зв'язок, можливе лише  тоді, коли право цієї держави не передбачає, якими саме нормативний: актами слід керуватися.

Конвенції наділені специфічними, характерними тільки їм властивостями. Так, відповідно до Гаазької конвенції 1989 р. колізійні принципи покликані встановлювати і дійсність угоди зі спадкування – особливого  документа, що складається учасниками спадкових правовідносин і визна­чає момент виникнення права на спадщину та зміну або припинення цього права (статті 9-12).

Згідно зі ст. 13 цієї Конвенції неприпустиме виникнення взаємних вимог щодо спадкування осіб, які перебувають під юрисдикцією різних держав, якщо не з'ясовано черговість, за якою здійснюється заклик до спадкування. Тобто норма цієї статті дозволяє уникнути проблем із спадкуван­ням майна, якщо в правопорядку тієї або іншої держави не міститься неї аг про офіційне визнання факту смерті особи. Цікава й інша особливість цієї Конвенції. Вона проголошує очевидний взаємозв'язок між правом держави, якій особа бажає підкорити режим спадкування свого нерухомого май­на, і обсягом цього майна.

Заслуговує на увагу також прагнення Гаазької конвенції 1989 р. уникнути негативних наслідків у ситуації, коли держава, у якій знаходиться спадкове майно, встановлює деякі особливі правила для його  спадкування, виходячи з економічних, соціальних або політичних мотивів. Тому у ст. 15 цієї Конвенції проголошується неприпустимим усілякий несприятливий вплив на норми національних правових систем.

        Слід зазначити, що Гаазька конвенція 1989 р. піддавалася критиці з боку зарубіжних вчених. Так, P.North вважає, що ця конвенція не містить узгоджених норм, які передбачали б забезпечення сім'ї, тому що Конвенція зазнає впливу норм, які стосуються сімейного забезпечення, але без посилання на те, які норми МПрП повинні бути застосовані до них і без визначення сфери застосування певних комплексів норм забезпечення сім"і. Проте, на наш погляд, ця критика не є об'єктивною, тому що Конвенція вирішує питання щодо застосування права до спадкового майна, а не вирішує колізії сімейного права. Крім того, назва Конвенції повністю відповідає її змісту. Також слід зазначити, що багато юристів вважають Гаазьку конвенцію 1989 р. одним із досконалих правових актів у МПрП.

       Основна відмінна ознака Гаазької конвенції 1961 р. від Гаазької конвенції 1989 p., як вказує Г.Дмитрієва, сформульована у найменуванні документа. Очевидно, що поряд із правозастосувальними  розпорядженнями Конвенція не може не містити положень, що стосуються самих заповітів та їх правової природи. Так, відповідно до цих положень встановлюється пріоритет дії правових норм договірних держав (чинних або однятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого законодавства, ніж того, х вказано у ст. 1 Конвенції. Положення Конвенції застосовуються також  до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більше особами в одному документі (статті 3, 4 Конвенції).

         Застосування колізійних норм у цій Конвенції не залежить від вимог взаємності. Її положення застосовуються, якщо у правовідносинах, що вона регламентує, беруть участь особи, які не є громадянами держави– учасника  Конвенції. За цією Конвенцією будь-які розпорядження, якщо вони обмежують допустимі форми заповідальних розпоряджень на підставі віку  громадянства й інших особистих якостей заповідача, вважаються такими, що стосуються тільки питань форми (статті 5, 6).

        Статті 9-13 Гаазької конвенції 1961 р. містять положення, згідно з якими договірним державам пропонується зробити застереження до норм цієї Конвенції.

    Так, у ст. 10 Конвенції зазначається, що у разі наявності застереження договірні держави можуть не визнавати, крім виняткових обставин, заповідальні розпорядження, вчинені в усній формі одним з її громадян, який  не має іншого громадянства.

        Кожна договірна держава може обумовити за собою право не визнавати, в силу положень її законодавства, що стосуються цього питання, форм заповідальних розпоряджень, зроблених за кордоном, за умови виконання таких умов:

a) заповідальне розпорядження є дійсним щодо форми в силу закону, який застосовується виключно у зв'язку з місцем, де заповідач зробив своє розпорядження;

b) заповідач мав громадянство держави, яка робить застереження;

c)   заповідач був доміцилійований у зазначеній державі чи мав там своє звичайне місце проживання;

d) заповідач помер у іншій державі, ніж та, в якій він зробив своє розпорядження.

Це застереження діє тільки щодо власності, яка знаходиться в державі, що робить це застереження (ст. 11 Конвенції).

Стаття 12 Конвенції 1961 р. зазначає, що кожна договірна держава мо­же передбачати за собою право не застосовувати Конвенцію до тих питань щодо заповітів, які згідно з її законодавством не належать до питань спад­кування.

Крім двох вищенаведених конвенцій, норми, що регулюють процес встановлення відповідного права, містить і Гаазька конвенція про право, що застосовується до майна, розпорядження яким здійснюється на заса­дах довірчої власності, і про його визнання від 1 липня 1985 р. Ця Кон­венція має, мабуть, найбільше число різних специфічних деталей. Так, по­рядок, що міститься в ній щодо встановлення права, істотно відрізняється. від запропонованого вищерозглянутими документами. Вона уникає застосування колізійних прив'язок, що відомі за попередніми конвенціями (за­кон громадянства, закон місця постійного проживання та ін.), і рекомендує особі, яка передає майно, що успадковується (засновник - settlor), самійобрати право. Цій особі ставиться в обов'язок сформулювати мотиви свел: вибору в спеціально підготовленому акті (ст. 6). Якщо особа не вибрані право, то застосовуються розпорядження тієї правової системи, з як::-: спадкування довірчої власності найбільш тісно пов'язане. Для встанов­лення такої правової системи Конвенція пропонує вдатися до ряду формул, що вказують, до законодавства якої держави варто звернутися. Прав­да, ці формули відрізняються від наведених вище і постають так:

-   законодавство країни, на території якої діє довірчий власник манни, що успадковується (або група таких власників, об'єднаних у деяке корпо­ративне утворення (можливо, юридична особа);

-   законодавство країни - місця знаходження центру управління трас­том, фондом (ст. 7).

Вищезазначені формули покликані вказати, нормами і розпорядженнями якої саме країни варто керуватися у правовідносинах між собоюособам, що беруть участь у процесі спадкування довірчої власності.

Гаазька конвенція щодо міжнародного управління майном померлих осіб від 2 жовтня 1973 р. і Вашингтонська конвенція щодо форми міжна­родного заповіту від 26 жовтня 1973 р. регламентують інші питання.

 

Перший із названих документів закріплює прагнення держав-учасників  заснувати міжнародний сертифікат, що встановлює особу чи коло осіб, допущених до управління рухомим майном померлого (ст. 1 Гаазької Конвенції 1973 p.). Такий сертифікат складається за визначеним у Кон­венції зразком компетентним органом, як правило, судовою або адміністративною інстанцією, у державі - місці звичайного проживання по­мерлого (статті 2, 6 зазначеної Конвенції).

Для визначення власника сертифіката і зазначення його повноважень компетентний орган застосовує своє національне право, за винятком такихвипадків, коли застосовується національне право тієї держави, громадянином якої був померлий:

1) якщо і держава місця проживання, і держава його громадянства зробили заяву, передбачену ст. ЗІ;

2) якщо держава його громадянства, але не держава його звичайного проживання, зробила заяву, передбачену ст. 31, і якщо померлий прожи­вав у державі органу, який видав сертифікат не менше 5 років до смерті |ст. З Конвенції).

Договірна держава може заявити, що при визначенні власника сертифіката та зазначення його повноважень вона, не беручи до уваги вищезазначені норми ст. З, буде застосовувати своє національне право чи право держави, громадянином якої є померла особа відповідно до вибору, який вробила ця особа (ст. 4 Конвенції).

Процедура визнання сертифіката здійснюється шляхом простого оголошення. Можлива й інша форма визнання сертифіката, коли рішення приймає той самий компетентний орган. Акт визнання сертифіката дає його власнику право при простому пред'явленні вживати (так само як і домагатися вжиття) будь-яких захисних і термінових заходів щодо майна, що успадковується, з дня набрання чинності сертифікатом і протягом усієї процедури його визнання. Проте власник не має права вживати (домагатися вжиття) вищезазначених заходів після 60 днів, які йдуть за терміном вступу в силу сертифіката, якщо до цього часу він не розпочав процедуру визнання чи не визнання необхідних заходів щодо оголошення (статті її-11 Конвенції).

Конвенція також передбачає анулювання, зміну та призупинення дії сертифіката. Так, якщо повноваження власника сертифіката оскаржуються в суді договірної держави, яка видала сертифікат, органи влади будь-якої іншої держави можуть призупинити дію сертифіката до кінця розгляду справи (ст. 25). Якщо сертифікат анульовано чи його дію призу­пинено в договірній державі, в якій він був оформлений, органи влади ножної договірної держави в межах своєї території здійснюють таке анулювання чи призупинення на прохання будь-якої зацікавленої особи або вони мають бути інформовані про таке анулювання чи призупинення (ст..26 Конвенції).

Проте юридична дійсність правочинів осіб з власниками сертифікаті! не може оскаржуватися, ґрунтуючись на тому, що сертифікат було ануль­овано чи змінено, або його дію було призупинено за умови, якщо не булл доведено, що вказана особа діяла недобросовісно (ст. 28 Конвенції).

Орган, який видає сертифікат, вказує повноваження власника сер­тифіката щодо нерухомого майна, яке знаходиться за кордоном, лише за умови, якщо право, відповідно до якого було оформлено сертифікат, надає його власнику таке повноваження. Інші договірні держави мають прав: визнавати ці повноваження в цілому або визнавати їх частково (ст. 30 Конвенції).

Якщо в договірній державі існують дві або більше правові системи, що застосовуються до різних категорій осіб, будь-яке відсилання до права цієї держави тлумачиться як відсилання до правової системи, передбачене: правом цієї держави, що застосовується до конкретної категорії осіб. Так, згідно із ст. 35 Конвенції договірна держава, у якій є дві чи більше тери­торіальні одиниці з різними правовими системами щодо питання уп­равління майном, може заявити про поширення дії Конвенції на усі її те­риторіальні одиниці або на одну чи декілька з них і змінити свою заяву іншою у будь-який час. У заявах зазначаються територіальні одиниці, до яких застосовується Конвенція. Інші договірні держави можуть відмови­тися у визнанні сертифіката, якщо у день запиту його визнання Конвенція не застосовується до тієї територіальної одиниці, в якій було видано сер­тифікат.

Друга із зазначених конвенцій регламентує застосування так званого: однакового закону про форму міжнародного заповіту. У ній містяться інші групи вимог. Держави, що домовляються, зобов'язані (не пізніше6місяців із моменту вступу в силу даної Конвенції) внести у своє законодав­ство правила укладання міжнародного заповіту. Надаючи чинності норма­тивним актам про міжнародний заповіт, держава може використовувати в них або текст однакового закону про форму міжнародного заповіту відповідно до Додатка І Конвенції, або його переклад на офіційну мову даної країни. Вашингтонська конвенція 1973 р. допускає внесення виправ­лень у нормотворчі документи держави-учасника, щоб забезпечити набрання чинності Додатка до Конвенції.

Держави, що домовляються, зобов'язані створити інститут уповнова­жених осіб для оформлення міжнародного заповіту. За кордоном функціями  таких осіб наділені консульські і дипломатичні представники (статті 1-2). Відповідно до Вашингтонської конвенції 1973 р. для того, щоб  відповідати заданій формі, заповіт має бути виконаний спадкодавцем  власноручно і ним же підписаний. Спадкодавцю ставиться в обов'язокзробити про це заяву в присутності двох свідків і уповноваженої особи. Свідкам і уповноваженій особі зовсім не обов'язково що-небудь знати про зміст заповіту. У випадку, якщо спадкодавець не в змозі підписати за­повіт, він оповіщає про це уповноважену особу (про що робиться запис  у заповіті) і вказує, хто підпише заповіт від його імені. При цьому спадкодавець керується правовими розпорядженнями тієї держави, на території  якої діє ця уповноважена особа (статті 3-5).

 

      Єдиним прикладом уніфікації матеріальних норм спадкового права є Вашингтонська конвенція щодо форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 p., всі інші конвенції містять уніфіковані колізійні норми щодо спад­кування. На наш погляд, уніфікація матеріально-правових норм щодо спадкування є утрудненою. Проте можливим є варіант регіональної уніфікації норм, наприклад для держав СНД. У зв'язку з цим доцільно узагальнити всі  аналогічні положення законодавств держав і виробити єдині критерії їхнього  врегулювання, хоча б щодо тих положень, які є однаковими (за­повідальної здатності особи, нотаріального посвідчення заповіту, питання охорони спадщини - міжнародний сертифікат охоронця тощо).

         Україна не бере участі у жодній із розглянутих конвенцій.

         Великим досягненням для нашої держави є набуття Україною членства у Гаазькій конференції з МПрП. У зв'язку з цим у подальшому Україні буде надано право брати участь безпосередньо у розробці та укладенні багатосторонніх міжнародних договорів з МПрП, полегшити та прискорити врегулю­вання надання правової допомоги у цивільних, зокрема і спадкових, справах з  багатьма державами шляхом приєднання до існуючих Гаазьких конвенцій. Наприклад, Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень (ухвалена 5 жовтня 1961 р.) і Конвенція про  право,  що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна (ухвалена 1 серпня 1989 р.) дозволять вирішити цілий ряд проблемних питань. Приєднання України до вищевказаних конвенцій є досить нагальним, оскільки питання надання правової допомоги і правових відносин у спадкових справах з країнами Західної Європи не врегульовано у більшості випадків. Більш того, позиція багатьох країн полягає саме у необхідності врегулювання таких питань шляхом застосування положень існуючих та укладання нових багатосторонніх, а не двосторонніх міжнародних договорів.

       А.Рубанов, досліджуючи спадкування в МПрП, вказував, що багатосторонні угоди з питань спадкування - це найбільш адекватна юридична форма для розвитку відносин між країнами. Він називав два шляхи пере­ходу  до багатостороннього регулювання: укладення багатосторонніх угод про правову допомогу та укладення особливої багатосторонньої угоди з питань спадкування.

      Кожен із цих шляхів має свої переваги. Так, багатосторонній договір про правову допомогу охоплює широке коло питань цивільного права, і є підгрунтям для співробітництва договірних держав. Але особлива угода з питань спадкування більш конкретно описує, деталізує саме норми спадкового права.

 А.Хачатурян зазначає, що слід удосконалювати систему договірних відносин з урахуванням того, що багатосторонній договір має вагомі пере­ваги порівняно з групою аналогічних норм, які містяться у двосторонньому договорі.

Питання про надання правової допомоги щодо спадкування між державами-учасницями СНД  врегульовано Конвенцією про правову допомогу  та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яку  підписано 22 січня 1993 р. у м. Мінськ (Конвенція ратифікована Beрховною Радою України 10 листопада 1994 р. і набула чинності 14 квітня 1995 р.) (статті 44-50).

Згідно з Мінською конвенцією громадяни кожної з країн СНД мають право успадкувати на території іншої держави СНД майно або право за за­коном чи за заповітом на однакових умовах і в тому самому обсязі, що і  громадяни тієї країни (ст. 44 Конвенції). Отже, держави - учасниці Кон­венції закріпили принцип рівності, і громадяни України у відносинах  спадкування повністю прирівнюються до громадян іншої держави (СНД).  Цивільне законодавство цих держав передбачає успадковування майне а на їхній території громадянами України (іноземцями) за умови, що ці особи в день відкриття спадщини не померли, а живі (ст. 1116 ЦК РФ).

З Мінською конвенцією спадкові відносини регулюються правом  країни, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання (ст. 45 Конвен­ції). Отже, у сфері спадкування як колізійний принцип застосовується за­кон країни місця проживання спадкодавця. Згідно із законодавствам країни останнього місця проживання буде встановлюватися колом спадкоємців, порядок їх закликання до спадкування, їхні частки у спадковій  масі тощо. Такий підхід відповідає принципам багатьох європейських  країн, де перевага надається місцю проживання.

Проте це правило не розповсюджується на спадкування нерухомого майна, оскільки порядок спадкування нерухомого майна регулюються  правом країни, у якій це майно знаходиться (ст. 45 Мінської конвенції). Отже, якщо нерухоме майно знаходиться на території, наприклад Російської Федерації, процес його спадкування регулюватиметься російським правом. Якщо згідно із законодавством країни СНД (яке буде застосоване при спадкуванні), спадкоємцем є держава, то рухоме майно переходить країні СНД, громадянином якої був спадкодавець на момент смерті, а  нерухоме майно переходить країні СНД, на території якої воно знаходиться (ст. 46 зазначеної Конвенції). Отже, у цьому випадку застосовується змішаний режим спадкування рухомого і нерухомого майна.

Наприклад, спадкування майна (квартири, яка знаходилася у приватній власності спадкодавця в м. Москві, і розташованої в м. Акмолі дачі, а також грошей, які знаходилися на рахунках у банках м. Києва і Женневи (Швейцарія), яке залишилося після громадянина Казахстану, останнім постійним місцем проживання якого була Москва, його двома дітьми - громадянами України, буде підпорядковуватися російському праву  в тій частині, що стосується грошей на банківських рахунках і квартири,розташованої на території Росії, а також праву Республіки Казахстан щодо дачі, яка розташована у Казахстані, оскільки згідно з Конвенцією права спадкування майна визначається за законодавством Договірної Сторо­ні на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання. Але право спадкування нерухомого майна підпорядковується законодавству Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно (ст. 45 Конвенції).

       Громадянин України має право скласти і скасувати заповіт, проживаю­че на території будь-якої країни СНД. Проте складання заповіту або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця його складання 47 Конвенції). При визначенні форми заповіту принцип місця прожи­вання є основним, а інші принципи - додатковими, а щодо можливостей надання заповіту за основу взято принцип місця проживання.

          Велике практичне значення має визначення компетенції відповідного державного органу у справі щодо спадкування. Мінська конвенція передбачає, що провадження у справах про спадкування рухомого майна ведуть заклади юстиції країни, на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання, а провадження у справах про спадкування нерухомого майна  - заклади юстиції країни, на території якої воно знаходиться (ст. 48 Конвенції). Отже, якщо успадковується рухоме і нерухоме майно спадкодавця-українця, який постійно проживав, наприклад, на території РФ, то спадкову справу буде відкрито нотаріальною конторою РФ.

У спадкових справах дипломатичні представництва чи консульські ус­танови кожної із Договірних Сторін мають право представляти (виняток становить право на відмову від спадщини) без спеціальної довіреності в закладах (установах) інших Договірних Сторін громадян своєї Договірної  сторони за умови, що вони відсутні чи не мають представника (ст. 49 Мінської конвенції). Це стосується також і спадкових спорів.

У випадку, наприклад, якщо після смерті громадянина Білорусі  відкриється спадщина на території Узбекистану, то компетентний орган Узбекистану повинен відповідно до свого законодавства вжити відповідних заходів з охорони спадкового майна, яке залишилося на його тери­торії після смерті іноземця. Про заходи щодо охорони спадкового майна негайно повідомляється дипломатичне представництво Республіки Біло­русь у Республіці Узбекистан, оскільки іноземець був громадянином саме цієї республіки. Крім того, дипломатичне представництво може взяти участь у вжитті охоронних заходів щодо спадщини. Проте за клопотанням закладу юстиції Республіки Білорусь чи дипломатичного представництва Республіки Білорусь у Республіці Узбекистан вжиті заходи щодо охорони спадкового майна можуть бути змінені, відмінені чи відкладені (ст. 50 Конвенції).

Нині підготовлено нову редакцію Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах І993 p., яку було підписано 7 жовтня 2002 р. в м. Кишинів (Верховна Ра­да України на сьогодні її не ратифікувала). Питанням спадкування у цій Конвенції відведено п'яту частину (статті 47-53). Норми Кишинівської конвенції, які регулюють спадкові відносини, повністю дублюють норми  спадкування Мінської конвенції. У цих конвенціях їм відведено по шість статей, відмінність лише у номерах статей. Так, у Мінській конвенції це статті 44-50, а в Кишинівській - статті 47-53.

Слід звернути увагу на питання впливу міжнародних договорів на процес розвитку законодавства про МПрП. В багатьох країнах, особливо кон­тинентальної Європи, законодавство у галузі МПрП перебуває під впливом міжнародних зобов'язань цих держав. Наприклад, ст. 26 ВЗ Німецького ЦК містить норму Гаазької конвенції 1961 р. про колізію законів щодо  форми заповітів.

Проаналізувавши багатосторонні договори щодо спадкування, зазначи­мо, що міжнародна уніфікація торкнулася у більшості випадках тільки колізійних норм. Єдиним прикладом уніфікації матеріально-правових норм є Вашингтонська конвенція 1973 р. Шлях уніфікації довгий та  складний. Його можна прослідкувати за датами прийняття конвенцій: Га­азька конвенція 1961 p., Гаазька конвенція 1973 p., Вашингтонська кон­венція 1973 p., Гаазька конвенція 1989 p., Мінська конвенція 1993 т. Прийняттю таких конвенцій передує довготривалий період їхньої розроб­ки, консультацій, вивчення та порівняння національного законодавства узагальнення колізійних норм національного законодавства щодо спадкування у галузі МПрП тощо. С.Лебедєв вказує, що у процесі підготовки проектів нових конвенцій з МПрП представники різних держав намага­ються на ґрунті вивчення і порівняння різних правових систем напрацювати загально-придатні цивільно-правові конструкції.

Вищерозглянуті конвенції містять гнучкі колізійні норми, універсаль­ну формулу прикріплення. Норми міжнародних договорів надають  цивільно-правовим нормам необхідні елементи диспозитивності, вони мо­жуть бути використані багатьма державами - учасницями таких угод, як­що ті мають неоднорідне регулювання спадкових відносин у внутрішньо­му законодавстві, але прагнуть уніфікувати правила спадкування.

20.2.Питання спадкування у міжнародних договорах України про  правову допомогу в цивільних справах

Розвиток двосторонніх міждержавних відносин з іншими державами  приєднання України до багатосторонніх міжнародних договорів сприяє на успішному вирішенню на практиці колізійних питань, так і покрашеним співпраці компетентних установ різних країн, які займаються питаннями спадщини, обтяженої іноземним елементом, а також підвищенню світово­го статусу України як європейської держави.

Врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом здійснюєть­ся за допомогою міжнародних договорів, які можна поділити на два види:

договори про надання правової допомоги і консульські угоди та багатосто­ронні конвенції.

З двадцятьма державами світу Україна як суверенна, незалежна держава уклала міжнародні договори про правову допомогу та правові відноси­ни у цивільних справах (порядок їхньої дії на території України визна­чається Законом України «Про міжнародні договори України»), тому досвід України у сфері міжнародно-правового регулювання відносин спадкування треба також вивчити на прикладі міжнародних двосторонніх угод про правову допомогу у цивільних справах.

Міжнародні двосторонні договори покликані відігравати важливу роль у регулюванні спадкових відносин з міжнародним елементом, бо містять норми, які безпосередньо спрямовані на регламентацію таких відносин. Окрім того, у випадках розбіжності, наприклад, правил Мінської кон­венції і норм двосторонніх договорів між її учасниками, пріоритет мають норми двостороннього договору.

Міжнародні двосторонні договори утворюють єдину групу документів про правове співробітництво і розглядають:

-     принцип рівності Договірних Сторін у питаннях спадкування;

-     колізійні норми щодо спадкування рухомого і нерухомого майна, щодо заповіту та його форми, провадження у справах спадкування;

-     окремі випадки переходу спадщини до однієї з держав і умови спадкування;

-     питання щодо компетенції дипломатичного представництва та консульського закладу у справах про спадкування з іноземним елементом;

-     компетенцію державних установ з охорони спадкового майна чи управління ним та ін.

Одним з перших міжнародних договорів незалежної України у цій сфері співробітництва став Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, який підписано 31 жовтня 1992 p., ратифікований Україною 5 лютого І^93 p., набув чинності 20 грудня 1993 р. Подальший процес розвитку до­сі вірної бази України пов'язаний з укладенням у 1992-1999 роках двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних та кримінальних .правах з Польщею (підписано 24 травня 1993 p., ратифіковано 4 березня 1994р., набув чинності 4 серпня 1994 р.), Литвою (підписано 7 липня 1993 p.. ратифіковано 17 грудня 1993 p., набув чинності 19 грудня 1994 p.), а також Молдовою, Грузією, Естонією, Латвією, Монголією, Республікою Узбекистан.

Укладено також договори про правові відносини та правову допомогу у цивільних справах з Республікою В'єтнам (підписано 6 квітня 2000 p., ра­тифіковано 2 листопада 2000 p.), Республікою Македонія (підписано 10квітня 2000 p., ратифіковано 2 листопада 2000 p.), Чеською Республік::-: (підписано 28 травня 2001 p., ратифіковано 10 січня 2002 р.), Турецькою Республікою (підписано 23 листопада 2000 p., ратифіковано 5 липня 2001 p.), Угорською Республікою (підписано 2 серпня 2001 p., ратифіковано 10 січня 2002 p.), Грецькою Республікою (підписано 2 листопада2002p., ратифіковано 6 березня 2003 p.), Республікою Куба (підписано 27 бе­резня 2003 p., ратифіковано 10 грудня 2003 p.), Республікою Болгарія (підписано 21 травня 2004 p., ратифіковано 22 вересня 2005 p.), Рес­публікою Кіпр (підписано 6 вересня 2004 p., ратифіковано 22 вересня2005р.) тощо.

Окрім цього, згідно із Законом «Про правонаступництво України» (ст. 7 ) нотами України, надісланими у січні 1994 р. до посольств інозем­них держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допо­могу, про застосування цих договорів щодо України, а також відповідно до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів він 23серпня 1978 р. в Україні застосовуються положення міжнародних угод  СРСР, зокрема таких, як: Договір між СРСР та Народною Республікою  Албанія про надання правової допомоги в цивільних, шлюбно-сімейних та кримінальних справах від ЗО червня 1958 p., Договір між СРСР та Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 11 серпня 1978 р., Догони; між СРСР та Туніською Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 26 червня 1984 р. та ін.

У деяких міжнародних договорах, наприклад, з Фінляндією (стат­ті 24-25), норми щодо спадкування небагатослівні і торкаються лише надання національного режиму у цій галузі та визначення права, яке застосовується до форми заповіту. В Угоді між Україною та Республікою Кіпр  питанням спадкування відведено лише дві статті - 18 і 19. Тоді як догово­ри з Польщею (статті 36-41), Чехією (статті 37-47), Македонією (стат­ті 33-40), Латвією (статті 36-41), В'єтнамом (статті 34-39) та іншими державами, містять цілий комплекс норм щодо спадкування. До їхнього  числа належать уніфіковані колізійні норми (про право, яке застосовується щодо спадкування рухомого і нерухомого майна, до форми заповіту тощо) та уніфіковані матеріальні норми (відумерле майно), а також норми про юрисдикцію у спадкових справах, про засоби охорони спадкового майна та  інтересів спадкоємців.

Так, врегулюванню спадкових правовідносин у двосторонніх договорах присвячено навіть цілі розділи: розділ IV (статті 37-47) Договору з  Че­хією, розділ IV (статті 33-44) Договору з Македонією, частина V (стат­ті 44-51) Договору з Узбекистаном.

А ось договори з Грузією, В'єтнамом, Естонією не мають окремих розділів щодо спадкування, але містять норми (цілий ряд статей), які регулю­ють спадкові відносини.

Роль цих актів у процесі регламентації спадкування полягає в тому, що вони комплексно регулюють всі істотні аспекти правовідносин з даного питання.

По-перше, вони встановлюють один з основних принципів, якому підпорядковуються правовідносини спадкування. Йдеться про принцип зрівнювання в правах (однак цей принцип не відображено у договорі між Україною і, наприклад, В'єтнамом, Грузією). Як стверджує Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 p., громадяни кожної з договір­них сторін можуть успадковувати на території інших договірних держав майно або права за законом або за заповітом на рівних засадах і в тому са­мому обсязі, що і громадяни даної договірної країни.

Принцип зрівняння громадян у правах означає, що «громадяни однієї Договірної Сторони прирівнюються у правах до громадян другої Договір­ної Сторони, що проживають на її території, щодо спроможності складан­ня або скасування заповіту на майно, яке знаходиться на території другої Договірної Сторони, або на права, що повинні бути здійснені, а також щодо придбання у спадщину майна або прав. Майно або права переходять до них на тих самих умовах, які встановлені для власних громадян дого­вірної Сторони, що проживають на її території» (ст. 35 Договору між Ук­раїною та Латвійською Республікою, ст. 34 Договору між Україною і Ли­товською Республікою, ст. 34 Договору України та Естонською Республі­кою).

Зазначимо, що у вищевказаних договорах принцип рівності прав розкривається однаково, тоді як у інших договорах його зміст інший, а саме: Громадяни однієї Договірної Сторони можуть набувати майно чи права на території другої Договірної Сторони шляхом успадкування за законом чи за заповітом - на тих самих умовах та у тому самому обсязі, як і грома­дяни останньої, за винятком випадків, передбачених Договором» (ст. 33 Договору між Україною та Республікою Македонія, ст. 37 Договору між Україною та Чеською Республікою) або «Громадяни однієї Договірної Сто­рони можуть набувати на території іншої Договірної Сторони права на майно і інші права, одержуючи спадщину за законом або розпорядженням у випадку смерті на тих самих умовах і в такому ж обсязі, що і громадяни цієї Договірної Сторони» (ст. 36 Договору між Україною і Республікою Молдова).

Аналізуючи принцип рівності у правах, відображений у міжнародних договорах, які уклала Україна з іншими державами, можна виділити оз­наки цього принципу у галузі спадкування: іноземці мають такі самі пра­ва та обов'язки як і громадяни України - набувати майно та права, бути спадкоємцем як за заповітом, так і за законом, одержувати спадщину, складати, змінювати та скасовувати заповіт. В кожному конкретному ви­падку обсяг прав визначається законодавчим актом.

Принцип зрівнювання у правах тісно пов'язаний з іншим принципом міжнародного права - надання іноземцям «національного режиму». Принцип національного режиму закріплено у Конституції України: «Іно­земці..., що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України...» (ст. 26). Здатність іноземців мати спадкові права  в Україні забезпечується також і цивільним законодавством України. От­же, в Україні законодавчо закріплено принцип національного режиму  у питаннях не тільки правового статуту іноземців, а й у питаннях спадку­вання іноземцями. При цьому використання іноземними громадянами своїх прав та свобод в Україні не повинно завдавати збитків інтересам ук­раїнської держави, правам та законним інтересам українців та іншимособам.

Національний режим - це надання іноземцям такого режиму, який дер­жава надає вітчизняним громадянам, тобто вона прирівнює іноземців у правах та свободах до місцевих громадян. Отже, зміст національного ре­жиму у сфері спадкування, як стверджував А.Рубанов, має певні особливості і характеризується: принципом прирівнювання іноземців до місце­вих громадян; окремим обмеженням порівняно з місцевими громадянами: наявністю особливих прав, які не надаються місцевим громадянам. Це означає, що іноземці мають право спадкувати за заповітом і за законом закликатися до спадкування в порядку, встановленому українським законодавством, мати право на обов'язкову частку на рівних умовах з ук­раїнськими громадянами. Будь-яке обмеження їхніх прав при спадку­ванні за ознакою іноземного громадянства має бути визнане незаконним.

Тому відведення національному режиму особливого місця у сфері спадкування пов'язується, як зазначав Л.Лунц, із існуванням у праві деяких країн вилучень, спрямованих на те, щоб розширити коло випадків засто­сування власного права, або встановити у питаннях спадкування спеціальні привілеї для власних громадян, або обмежити права спадкування іноземців. Найчастіше такі примітки стосуються іноземців та осіб без громадянства щодо спадкування ними земельних ділянок та інших природних ресурсів. Проте, можливість подібних обмежень спадкових прав не виключена і в Україні, оскільки згідно з Конституцією та ЦК Україниіз  принципу національного режиму можливі винятки, за умови якщо вони встановлені законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України). Так, відповідно до ст. 81 Земельного кодексу Украйни іноземні особи мають право приймати у спадщину землі сільськогоспо­дарського призначення, проте ці ділянки протягом року після прийняття спадщини підлягають відчуженню.

У законодавстві деяких країн, як зауважує Г.Галущенко, існують обмеження іноземців щодо набуття певних видів майна. Причому ці обмежен­ня є законними, адже міжнародне право не перешкоджає державі надавати чинності нормативним актам, що обмежують здатність іноземців мати спадкові права. У Польщі іноземці у галузі спадкування раніше наділялися групою прав, яких не мали польські громадяни. Деякі польські вчені вказують, що це є «відхилення від принципу рівного поводження з громадянами іноземних країн».

Намагання не допустити обмеження спадкових прав своїх громадян, коли  ці права повинні виникнути або здійснитися в іншій державі, пояснює включення в двосторонні договори про правову допомогу, учасником  яких є Україна, спеціальних умов щодо застосування у сфері спадкування  національного режиму.

Найбільш стисло та чітко принцип національного режиму, який застосовується  у процесі спадкування, сформульовано у Договорі з Польщею: «Громадяни однієї Договірної Сторони можуть набувати на території іншої Договірної Сторони права на майно і інші права, одержуючи спадщину  за законом або розпорядженням у випадку смерті на тих самих умо­вахі  в такому самому обсязі, що і громадян цієї Договірної Сторони» (ст.36 Договору). Наприклад, визначення принципу в Договорі з Естонією має ширше  значення, але зміст відповідає змісту вищенаведеного Договору: Громадяни однієї Договірної Сторони прирівнюються у правах до громадян другої Договірної Сторони, що проживають на її території, щодо спроможності складення або скасування заповіту на майно, яке знаходиться  на території другої Договірної Сторони, або на права, що повинні бути здійснені, а також щодо придбання у спадщину майна або прав. Майно або права переходять до них на тих самих умовах, які встановлені для власних громадян договірної Сторони, що проживають на її території» (ст. 34  Договору).

       Отже, в Україні національний режим застосовується щодо прав іноземців  як згідно з правилами внутрішнього законодавства, так і згідно з нормами міжнародних договорів, які надають право іноземцям приймати  чи відмовитися від спадщини, яка відкривається на території України, а також право складати, відміняти та скасовувати заповіт на майно, яке знаходиться на території іншої Договірної Сторони чи на українській те­риторії, тощо. В міжнародних договорах, нормативних актах України по­шиття «обсяг прав, пов'язаних із спадкуванням», містить у собі не тільки з: на спадкування майна, але і право на укладання і скасування заповіту  на майно, що знаходиться на території іншої договірної країни (а також  спадкові права, що можуть бути здійснені у майбутньому). Окрім  того законодавство України вказує, що права іноземців щодо спадщини виникають на тих самих підставах, що і в громадян України, і спадщина переходить до спадкоємців незалежно від громадянства.

       Принцип зрівняння у правах є основою національного режиму, оскільки визначає основні аспекти здатності іноземців мати права, що виникають при спадкуванні. Суть спадкових прав залишається незмінною як у випадку набуття їх іноземцями, так і випадку набуття українськими громадянами. Об'єкт також залишається незмінним - спадщина (сукупність суб'єктивних прав та обов'язків спадкодавця).

Положення щодо національного режиму та зрівнювання громадян у правах, які діють у різних сферах спадкових відносин, має на сьогодні одне із актуальних значень у зв'язку з розпадом СРСР і появою іноземців -  громадян Росії, Білорусі та інших держав, яким необхідно здійснювати свої спадкові права на території України, адже вони тісно пов'язані родинними стосунками із громадянами України. Аналогічна ситуація виникає і з українськими громадянами на території Росії, Білорусі.

По-друге, міжнародні договори про правову допомогу, учасником яких є Україна, встановлюють окремі колізійні норми щодо спадкування рухомого і нерухомого майна.

Відповіді на питання, що саме варто вважати майном рухомим, а що - нерухомим, угоди не містять. Укладачі угод, мабуть, розраховували,  що держави самі в змозі зробити необхідну кваліфікацію. Проте договори,  щодо яких було оформлено правонаступництво України, містять норми про те, яке спадкове майно слід вважати рухомим, а яке нерухомим. Зазначимо, що це треба вирішувати відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно (ст. 31 Договору з Кубою, ст. 43 Договору з ФРН).

Щодо рухомого майна, договори про правову допомогу дотримуються  правила, що порядок спадкування визначається законодавством тієї країни, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце прожи­вання. Подібні формулювання можна знайти в Договорі між Україною і  Естонською Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах: «Право успадкування рухомого майна регулюється законо­давством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав останнє  постійне місце проживання» (ст. 34  Договору).

Договори про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах,  укладені Україною з Латвією (ст. 36 Договору),  Литвою (ст. 35 Договору),   Туреччиною  (ст. ЗО Договору), Узбекистаном (ст. 45 Договору) також  пропонують використовувати закон останнього місця проживання  для  визначення правової системи, що регламентує право спадкування рухомого майна. Аналогічна норма міститься і в Мінській конвенції (ст. 45).

Тоді, як більшість договорів пов'язує спадкування рухомого майна з  правом країни останнього постійного місця проживання спадкодавця, до­говори з В'єтнамом (ст. 34 Договору), Македонією (ст. 34 Договору),  Мол­довою (ст. 37 Договору),   Чехією

(ст. 38 Договору)  передбачають,  щодо  правовідносин  щодо

 спадкування рухомого майна  застосовується  законодавство Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець на момент  смерті.

Правові стосунки щодо спадкування нерухомого майна регулюються договорами однотипно, а саме: «До правовідносин щодо спадкування  нерухомого майна застосовується законодавство Договірної Сторони, на  території якої знаходиться таке майно» (ст. 34 Договору з В'єтнамом,   ст.34  Договору з Естонією, ст. 36 Договору з Латвією, ст. 35 Договору з Литвой, ст. 34 Договору з Македонією, ст. 37 Договору з Молдовою).

 

    Право спадкування нерухомого майна визначається за законами держа­ви - місця його знаходження. Такий порядок установлено і Конвенцією СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від22січня 1993 р.

        У договорах про надання правової допомоги, укладених Україною з республіками, що раніше входили до СРСР, чітко простежуються два критерії визначення юрисдикції держав щодо спадкування майна: громадянство або  місце постійного проживання спадкодавця. Доречно стверджувати, що ці документи дотримуються принципів дуалізму. В.Рубанов зазна­чав, що  договорам про надання правової допомоги, укладеним у 1950-60-ті роки  СРСР з іншими країнами (Угорщина, Польща, Чехословаччина) були властиві й інші, моністичні підходи до спадкування майна. Вони по­лягали  в тому, що визначення юрисдикції майна, що успадковується, здійснювалося на підставі лише одного із зазначених вище критеріїв .

       У науці питання щодо розщеплення колізійної прив'язки для спадку­вання дискусійне: є прибічники як моністичного, так і дуалістичного напряму. Так, А.Хачатурян наводить аргумент для збереження колізійної прив’зки  в аспекті національного законодавства - фактор економічно цілісного зв'язку нерухомості з країною місця знаходження. Також він вказує, що використання формули прикріплення до закону громадянства спадкодавця призведе до «штучного вилучення відносин  спадкування  з під   дії  правової системи,  яка  регулює

 всі інші відносини, пов'язані з цим  видом  власності».

У доктрині дуалістичний принцип піддається критиці і вказуються його недоліки, які змушують долати перешкоди при застосуванні дуалістичної системи, зокрема закликання до того самого спадкового майна різного кола спадкоємців (одне коло - для рухомого, інше - для нерухомого майна ), різні частки спадкоємців, ускладнення їхнього становища не­обхідністю прийняття спадщини у різні строки та ін. Вчені (В.Гридін, Дріжчана)  прийшли до висновку, що прийняття подвійної прив'язки МПрП щодо спадкування не є найкращим вирішенням цієї проблеми, і пропонують моністичне вирішення цих питань у міжнародних договорах. Якщо дотримуватися моністичного напряму, то необхідність поділу майна  на види відпаде, і в разі виникнення суперечностей - спір вирішуватиметься у  судовому порядку.

Тільки договори з Польщею, Латвією, Македонією, Молдовою закріп­люють  порядок визначення майна, що входить до складу спадщини. Це дозволяє уникнути багатьох колізій.

Зазначимо, що загальним підходом договорів у питаннях спадкування рухомого і нерухомого майна є чітке його розмежування.

Угоди про правову допомогу і правові відносини встановлюють режим  правозастосування не тільки для різних категорій майна, але і для окре­мих його видів. Йдеться про відумерле майно. Зупинимося на проблемі  обґрунтування вибору права, здатного регламентувати спадкування такого майна.

Як уже неодноразово вказувалося, якщо покійний мав за життя  місце проживання в іншій державі і не встиг скласти заповідальне розпоряд­ження, спадкування рухомого майна цієї особи здійснюється за законами  держави останнього місця проживання померлого. Однак, якщо така осо­ба помирає, не залишивши спадкоємців, може виникнути суперечказ  приводу подальшої долі його майна. Одна держава вправі пред'являти  спадкові претензії на це майно за правом знаходження майна на її території («право окупації», яке існує в США, Австрії). Проте й інша країна також може вважати себе «так званим» далеким спадкоємцем зазначеного  майна, і у силу цього вимагати його переходу під свій контроль.

Як же встановити компетентний правопорядок, здатний регулювати перехід відумерлого майна у спадщину? Це питання на практиці породжує великі проблеми. Насамперед треба чітко з'ясувати, чи є держана спадкоємцем, чи спадкове майно переходить у власність держави за «пра­вом окупації». Вирішення цього питання залежить від позиції національного законодавства щодо спадкового (відумерлого) майна, яке перехоплена, до держави.

Угоди про надання правової допомоги у цивільних справах пропонують  такий механізм вирішення цієї проблеми. Спадкування відумерлого рухомого майна здійснюється відповідно до законів тієї держави, громадянином якої спадкодавець був до моменту своєї смерті. Нерухоме відумерле майно переходить до тієї держави, на території якої воно знаходиться(ст.. 35 Договору з В'єтнамом, ст. 35 Договору з Естонією, ст. 37 Догов:; Латвією, ст. 35 Договору з Македонією, ст. 46 Договору з Узбекистаном).  Договір з Туреччиною передбачає інший механізм успадкування цього  майна: «Якщо померлий громадянин однієї з Договірних Сторін не має  спадкоємця на території Другої Сторони, то його рухоме та нерухоме майно буде передано у власність тієї держави, на чиїй території воно знахо­диться» (ст. 31 Договору).

Такий розподіл спадкової маси при переході до держави– рухомість переходить до держави, громадянином якого був померлий, нерухомість - до держави, на території якої вона знаходиться, - на нашу думку є  логічним і виваженим.

Окрім цього, в угодах про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах важливе місце посідає заповіт. Усі договори містять норми (хоча і різні), які регулюють процес складаннязаповіту та спадкування за заповітом.

Так, наприклад, Договір між Україною і Соціалістичною Республікою  В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах встановлює, що здатність особи до складання або скасування заповіту, а також правові наслідки хиб волевиявлення, визнання не дієздатною особи, яка склала або скасувала заповіт, визначаються законодавством тієї держави, громадянство якої мав спадкодавець у момент укладання чи скасування своєї останньої волі (ст. 36 Договору). Аналогічна  норма існує і в Договорі з Македонією (ст. 36), Молдовою (ст. 39), Чехією (ст. 40).

           Договори з Литвою (ст. 37), Естонією (ст. 36), Латвією (ст. 38), Туреччиною 32) обмежуються лише нормами щодо форми заповіту: форма заповіту визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої  був спадкодавець на момент складання заповіту. Однак для визнання  заповіту дійсним досить, щоб було дотримане законодавство тієї Договірної  Сторони, на території якої він був складений. Це положення застосовується й у випадку скасування заповіту.

        Визнання дійсності заповіту може здійснюватися також і за законодавством тієї держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання на момент укладання заповіту. Так було передбачено, наприклад, Договором  між Україною та Узбекистаном про правову допомогу та правові  відносини у цивільних та сімейних справах.

      Більшість двосторонніх договорів України про правову допомогу, як з країнами СНД, так і з іншими країнами не ставить заповідача у залежність  від права країни доміцилію скласти, змінити чи скасувати заповіт. Ці договори пов'язують заповідальну здатність із законодавством держа­ви, громадянином якої заповідач був на момент складення заповіту чи акта його відміни. У договорах з Алжиром, Іраком, Китаєм, Тунісом, Фінляндією взагалі відсутня норма про дієздатність особи.

         Підпорядкування спадкової дієздатності заповідача закону громадянства (lexpatriae), як стверджував А.Хачатурян, більш логічне, ніж колізійна прив'язка його до постійного місця проживання. Застосування останньої прив'язки не є логічною тому, що «можливе неодноразове застосування заповідальної дієздатності заповідачем (наприклад, зміна заповіту), яка повинна по можливості визначатися одними і тими ж принципами.

           Всі договори містять норми щодо форми заповіту, у деяких з них, наприклад, з Литвою, з Туреччиною, стаття так і називається «Форма заповіту». В більшості договорів принцип громадянства є основним при визна­ченні форми складання заповіту і його відміни, а принцип місця складен­ня ( locusregitactum) - субсидіарним (ст. 36 Договору з Болгарією, ст. 37  Договору з Албанією, ст. 44 Договору з Польщею).

Двосторонні договори України про правову допомогу не містять норм, які застосовувалися б до змісту заповіту. Питання щодо змісту заповіту дуже  важливе, оскільки воно охоплює коло спадкоємців, межу вільного

розпорядження своїм майном, право позбавити когось із спадкоємців спадщини тощо. За загальним правилом дійсність заповіту з точки зору його  змісту визначається статутом спадкування.

 

Крім того, в деяких договорах містяться норми, які встановлюють про­цедуру відкриття та оголошення заповіту. Так, наприклад, Договір між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу та правові  відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах вка­зує, що «заповіт відкривають та обнародують компетентні установи згідно із законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться заповіт. Копія заповіту з необхідними документами пересилається до від­повідної установи, яка компетентна вирішувати справи про успадкуван­ня» (ст. 40 Договору). Аналогічна норма існує і в договорах з Польщею,  Молдовою, Чехією.

Також договори про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах регулюють порядок провадження у справах про спадкування. Розглянуті документи зазвичай встановлюють, що провадження у справах про спадкування нерухомого майна ведуть установи тієї  договірної країни, на території якої це майно перебуває. Провадження у справах про спадкування рухомого майна ведуть органи тієї держави,  де постійно проживав спадкодавець.

У Договорі між Україною та Республікою Узбекистан вказується, що «провадження у справах про успадкування рухомого майна компетентні вести установи юстиції Договірної Сторони, на території якої мав останнє місце проживання спадкодавець на момент своєї смерті. Провадження у справах про успадкування нерухомого майна компетентні вести установа юстиції Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно».  Ці  норми застосовуються також при розгляді спорів, які виникають у зв'язку з провадженням у справах про спадщину (ст. 48 Договору).

Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам допускає що провадження у справі про спадкування можуть вести й установи тієї До­говірної Сторони, на території якої знаходиться все рухоме спадкове майно, що залишилося після смерті громадянина однієї Договірної Сторони. Підставою для цього є відповідна заява спадкоємця або відказоотримувача та згода всіх спадкоємців (ст. 37 Договору). Така сама норма наявна і вдоговорах з Естонією, Латвією, Литвою, Молдовою, Туреччиною, Чехією тощо.

Договори про правову допомогу передбачають, що органи однієїдоговірної держави зобов'язані розпочати весь передбачений національним   за­конодавством комплекс заходів для охорони майна, що успадковується.  Як зазначено в Угоді між Україною та Турецькою Республікою про  право­ву допомогу та співробітництво у цивільних справах, компетентні органи будь-якої Договірної Сторони вживають згідно із своїм законодавств за­ходів, необхідних для охорони спадкового майна, яке залишене на її  території громадянином другої Договірної Сторони (ст. 34 Договору).

Тобто при вжитті заходів з охорони спадкового майна застосовується  право тієї держави, на території якої знаходиться майно - закон місцезнаходження майна (lexreisitae). А.Хачатурян зазначає, що такий «вибір колізійного критерію є виправданим з точки зору доцільності». Проте на наш погляд, при вжитті зазначених заходів можливе застосування й  інших колізійних прив'язок, наприклад, таких, як закон суду (lexfori).

      Органи, відповідальні за вжиття заходів з охорони майна, що успадковується  після смерті громадянина іншої Договірної Сторони, зобов'язані  негайно повідомити дипломатичну або консульську установу про смерть спадкодавця, а також про осіб, що претендують на спадщину, і про інші обставини, що стосуються спадщини (наявність заповіту, місце перебуван­ня можливих спадкоємців, розмір і вартість спадщини) (ст. 50 Договору з Узбекистаном, ст. 39 Договору з Македонією, ст. 39 Договору з Литвою).

     Справи щодо охорони спадщини ведуться органами, які знаходяться  на території  держави, де розташований об'єкт охорони. По-перше, це органи юстиції  тієї держави, на території, якої знаходиться спадкове майно. По-друге,  це орган іншої держави, тобто дипломатичне представництво чи консульська установа, яка знаходиться на цій території.

У договорах застосовується принцип подвійної юрисдикції, згідно з  яким справи щодо охорони спадщини ведуться органами двох держав. Компетенція органів юстиції держави, на території якої знаходиться спадщина,  є основною, а компетенція консула - додатковою.

    Особливої оцінки заслуговує діяльність дипломатичних представництв  і консульських установ у сфері охорони спадкових прав громадян України кордоном. Отримавши інформацію про спадщину, що відкрилася, консул негайно повідомляє її у відповідні (компетентні) органи тієї держави, громадянином якої був спадкодавець. Згідно з двосторонніми міжнародними договорами про правову допомогу у цивільних справах консул має повноваження представляти інтереси українських громадян у питаннях  успадкування (крім права відмовити від спадщини) перед органами юстиції другої Договірної Сторони без особливого доручення, якщо ці грома­дяни за їхньої відсутності не в змозі своєчасно захистити свої права та інтереси і не призначили уповноваженого (ст. 44 Договору з Чехією, ст. 41 . Договору з Латвією, ст. 38 Договору з Естонією).

        В  Україні, як і в інших країнах, консулу (дипломатичному представництву) доручається прийняти за описом речі померлого громадянина Ук­раїни в  державі перебування консула (або країні - місці знаходження дипломатичного представництва відповідно). Регламентація даного процесу складає ще одну сферу застосування положень договорів про правову допомогу.  Відповідно до цих документів рухоме майно передається установам, компетентним займатися справами про спадкування, дипломатичному представництву або консульській установі. Потім це майно надходить до спадкоємців. Останні повинні у встановлений строк розрахуватися з кредиторами спадкодавця й одержати дозвіл на вивіз майна (якщо це необхідно), а також виконати норми законодавства договірної держави в галузі  переказу сум, що успадковуються.

У Договорі між Україною та Естонською Республікою про правову допо­могу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах вказуєть­ся: « Якщо рухоме спадкове майно або грошова сума, виручена від прода­жу рухомого або нерухомого спадкового майна, підлягає після закінчення спадкового провадження передачі спадкоємцям, місце проживання або місце перебування яких знаходиться на території другої Договірної Сторо­ни, тоді спадкове майно або виручена грошова сума передаються дипломатичному представництву або консульській установі цієї Договірної Сторо­ни. Установа, що компетентна у справах про успадкування, дає розпоряд­ження про видачу спадкового майна дипломатичному представництвуабо консульській установі» (ст. 39 Договору з Естонією). Аналогічна норма, міститься і в інших двосторонніх міжнародних договорах України.

Однією з необхідних умов одержання спадкоємцем з однієї держави  майна, що залишилося в іншій державі, є своєчасна сплата в цій  іншій державі всіх податків з майна, що успадковується. Майно може бути пере­дане спадкоємцям, якщо всі вимоги кредиторів спадкодавця сплачено або забезпечено, а також сплачено або забезпечено всі збори, пов'язані з успад­куванням, вказується в ст. 41 Договору між Україною та Латвією.

У питаннях спадкування істотне значення має вирахування строків для  прийняття спадщини. Проте більшість міжнародних договорів пронадання  правової допомоги не містить цих норм. На наш погляд, у майбутньому, укладаючи двосторонні міжнародні договори про надання правової  допомоги у цивільних справах за участю України, можливе включення у  договір норм щодо строків прийняття спадщини. Наприклад, строк для  прийняття спадщини, передбачений законодавством договірної сторони, вираховується з дня повідомлення дипломатичного представництва чи  консульської установи про смерть спадкодавця.

Окремо розкриємо роль консульських посадових осіб, які допомагають громадянам щодо спадщини. Крім того, до другого виду міжнародних  договорів, як зазначалося вище, належать консульські конвенції.

Україною укладено і ратифіковано Консульські конвенції з багатьма  державами, зокрема з Угорщиною (укладено ЗО травня 1991 p., ратифіковано 29 жовтня 1992 p.), Румунією (укладено 3 вересня 1992 p., ратифіковано 17 грудня 1993 p.), Російською Федерацією (укладено 15 січня 1993 p., ратифіковано 4 лютого 1994 p.), В'єтнамом (укладено 8 липня 1994 р. ратифіковано 9 грудня 1994 p.), а також Болгарією, Молдовою, Турецькою Республікою, Туркменістаном, Азербайджаном, Узбекистаном, Грузією , Литвою, Македонією, Лівією та іншими державами.

У випадку смерті громадянина України в державі перебування та залишення у цій державі спадщини компетентні органи держави перебування  невідкладно (негайно) інформують про це консульську установу (ст..16Консульська конвенція між Україною і Російською Федерацією).  Стаття 39 Консульської конвенції між Україною та Республікою Македонія доповнює зміст ст. 16 вищевказаної конвенції і зазначає, що компетентні органи держави перебування на прохання консульської установи видають їй свідоцтво про смерть або інші документи про смерть.

      Консульська конвенція між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією  доповнює зазначені норми і вказує,  що компетентні органи держави перебування надають консульській установі повні відомості про спадщину, яка залишилася після смерті, заповіт, спадкоємців та претендентів на спадщину, місце та адресу їх проживання та мають інформувати про те, чи є у небіжчика спадщина на території  третьої держави (ч. 1 ст. 39).

        Такі випадки на практиці виникають дуже часто і консул відіграє у цих ситуаціях важливу роль. Отже, отримавши повідомлення про відкриття спадщини, консульська посадова особа негайно подає всі необхідні дані  щодо спадщини і спадкоємців у міністерство закордонних справ тієї держави, громадянином якої був спадкодавець.

         У справах про спадкування, в тому числі і у спадкових спорах, дипломатичні  представники чи консульські установи мають право без окремого  доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони відсутні і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть  захищати свої інтереси з інших причин (ст. 49 Мінської конвенції, .   Уїзнсульського Статуту України),

     Так, згідно зі ст. 17 Консульської конвенції між Україною і Румунією,«якщо громадянин акредитуючої держави має або претендує на право  одержати  спадщину в державі перебування, однак ні він і ні його представ­ши не можуть взяти участь у розгляді справи про спадщину, консульська  посадова  особа може особисто або через свого представника репрезентувати цього  громадянина перед судом або іншими компетентними властями держави перебування».

     Консульська конвенція між Україною і Республікою Болгарія додає до вищесказаної норми те, що консульська посадова особа має право представляти особу, яка має право на спадкове майно у державі перебування « без спеціального доручення», і якщо «така особа відсутня або не призначила свого представника» (ст. 20 Конвенції).

      Важливу роль у охороні спадкових прав наших громадян за кордоном  відіграє консул. Так, консул чи інша компетентна установа вживає заходів для охорони майна у іншій державі, що залишилося після смерті громадянина України (ст. 50 Мінської конвенції, ст. 36 Консульського Стату­ту України).

    Згідно із ст. 16 Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою, ст. 16 Консульської конвенції між Україною і Туркменістаном, ст..21  Консульської конвенції між Україною і Азербайджанською Республікою «консульська посадова особа має право вживати заходів з охорони спадкового майна».

      Так, ст. 17 Консульського Договору між Україною та Республікою Казахстан вказує, якщо громадянин акредитуючої держави, який постійно не проживає в державі перебування, помирає у цій державі, і, якщо відсутні родичі або його представник в державі перебування, консульська посадова особа має право негайно взяти на тимчасове зберігання документи, гроші та особисте майно померлого для передачі спадкоємцям, розпоряднику або іншим уповноваженим особам. Аналогічна норма існує у ст 16 Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою, де  зазначається, що консульська посадова особа у випадку, якщо громадянин акредитуючої держави помер у країні перебування, має право взяти на  тимчасове зберігання всі документи, гроші та особисте майно померлого  для передачі їх спадкоємцям.

Отже, консул має право приймати спадкове майно для передачі спадкоємцям, які перебувають в Україні (ст. 37 Консульського Статуту Ук­раїни), та виконує ряд інших функцій щодо спадкування.

Згідно із ст. 17 Консульського Договору між Україною та Республікою  Казахстан консульська посадова особа має право від імені громадянина ак­редитуючої держави, який постійно не проживає у державі перебування одержати у цій державі для передання вищевказаній особі всілякого роду  спадщини, яка йому належить.

Окрім цього, консульська посадова особа має право від імені громадянина акредитуючої держави (якщо він не знаходиться на території держа­ви перебування) отримати від суду, органів влади або окремих осіб гроші  чи іншу власність, на яку даний громадянин має право у зв'язку зі смер­тю особи, включаючи спадкове майно, платежі, зроблені відповідно до за­конодавства про виплату компенсацій у зв'язку з нещасними випадками а також платежі по страхових полісах у зв'язку із страхуванням життя (ст. 16 Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою,  ст. 21 Консульської конвенції між Україною і Азербайджанською Рес­публікою).

Проте ч. 4 ст. 39 Консульської конвенції між Україною і Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією дещо доповнює зазначені норми і вказує, що вищеназвана посадова особа має право отримувати спадщину, яка належить спадкоємцю чи претенденту з числа громадян акредитуючої держави лише у разі відсутності останніх на тери­торії держави перебування, та якщо спадкоємець чи претендент не є відповідачем у судовій справі з питання спадщини та не має у державі перебування свого законного представника:

а) якщо є дозвіл компетентних органів держави перебування на передання спадкового майна чи грошей, отриманих від його продажу;

б) якщо всі борги, пов'язані зі спадщиною та офіційно оголошені протягом строку визнаного законами держави перебування, погашені або їх оплата гарантована;

в) після підтвердження правоздатності спадкоємців чи претендентів на спадщину;

г) після підтвердження того, що всі зобов'язання, передбачені спадщиною, погашені чи гарантовані до оплати.

Також консульська посадова особа має право складати, засвідчувати та зберігати заповіти громадян акредитуючої держави (ст. 31 Консульської конвенції між Україною і Угорською Республікою, ст. 14 Конвенції з Рес­публікою Болгарія, ст. 35 Консульської конвенції між Україною і Рес­публікою Македонія).

 Отже, цивільне представництво консула має особливості:

1)    дипломатичний чи консульський представник іноземної держави може бути представником тільки громадянина своєї держави;

2)    представництво цих осіб виникає за наявності міжнародних дого­ворів та певного юридичного факту, а саме: відсутності громадянина, за умови, якщо він не доручив ведення справи іншій довіреній особі.

Поряд з цими нормами деякі договори обмежують функції консула з представництва в суді у справах спадкування. Це обмеження стосується застосування консулом права на відмову від спадку (ст. 49 Мінської кон­венції).

Питання спадкового права досить детально врегульовано в договорах про правову допомогу України, що пояснюється великим значенням інституту спадкування у міжнародному приватному праві.

Основними колізійними нормами договорів є ті, які визначають право, що застосовується до спадкових правовідносин. Всі без винятку договори виходять з так званого «дуалістичного принципу», тобто поділу майна, що успадковується, на рухоме та нерухоме. Щодо заповідача, договори містять два критерії - громадянство та останнє постійне місце проживан­ня.

Аналізуючи обидва критерії Г.Галущенко доводить, що в теоретично­му плані вони обґрунтовані. Майнові відносини спадкування більш тісно пов'язані з останнім постійним місцем проживання спадкодавця. Вони включені в систему майнових відносин країни проживання спадкодавця і тому регулюються її системою права.

Найважливіше місце серед колізійних норм договорів про правову допомогу, присвячених спадковим правовідносинам, займають норми щодо заповіту, які містяться майже в усіх договорах. Водночас коло відносин, пов'язаних із заповітом, окреслюється договорами по-різному.

Регулюючи питання заповіту договори не містять норм щодо його ви­віз. Це пояснюється тим, що українське законодавство передбачає лише один вид заповіту - зроблене спадкодавцем в установленій формі розпо­рядження своїм майном на випадок смерті. Але законодавством ряду країн, зокрема Угорщини, визначаються і інші види - спільні заповіти, спадкові договори тощо.

Аналіз відповідних норм договорів дозволяє запропонувати максимально розширити спеціальне регулювання договорами питань, пов'язаних із заповітом.

Велике практичне значення має закріплення в договорах норм, які виз­начають подальшу долю відумерлого майна.

Всі без винятків договори, як і у питаннях спадкування, виходять з принципу поділу відумерлого майна на рухоме та нерухоме і визначають, що  рухоме майно передається державі громадянства спадкодавця, а нерухоме - державі місця його знаходження.

 

 

У цьому зв'язку Г.Галущенко пропонує зберегти основним критерієм поділ майна на рухоме і нерухоме та виходити з того, що держава є cпадкоємцем відумерлого майна, а не оволодіває ним як «нічийним», та не на­магатись уніфікувати умови переходу майна державі.

Завершуючи цей підрозділ, зазначимо, що міжнародний договір відіграє велику роль у розвитку МПрП. У ньому формулюються норми, які потім стають нормами МПрП тієї чи іншої держави. Більшість двосторонніх міжнародних договорів про правову допомогу, які уклала Україна з державами, містять норми про спадкування. Проте двосторонню уніфікація спадкового права обмежується переважно уніфікацією колізійних норм щодо спадкування, а також встановленням деяких єдиних адміністративних правил щодо охорони спадкового майна.

Основними колізійними нормами у відповідних розділах договорів є ті,  які визначають право, що застосовується до спадкових відносин. Всідоговори встановлюють окремі колізійні норми для спадкування рухомого і  нерухомого майна. Правові відносини щодо спадкування нерухомості ре­гулюються однаково - застосовується закон місцезнаходження майна,  а щодо рухомого майна використовується особистий закон спадкодавця patriae чи lexdomicilii). Дія статуту спадкування обмежується колізійними нормами щодо заповіту, виморочного майна тощо.

О.Коровіна вказує, що міжнародний договір є основним методом уніфікації норм МПрП, за його допомогою встановлено єдине нормативне регулювання в найбільш важливих сферах спадкування різнонаціональних суб'єктів права. Крім того, А.Хачатурян зазначає, що, враховуючи  відносну стабільність і гарантованість регулювання, такий вид уніфікації розглядається як найбільш прогресивний напрям в уніфікованому русі.

Закінчуючи третій розділ, зазначимо, що уніфікація у сфері спадкування стосується здебільшого лише колізійних норм, а не матеріально-правових. Уніфікація МПрП щодо спадкування більш вірогідна, ніж уніфікація  матеріального права держав, при якій взагалі зникає потреба у колізійному регулюванні. Нині перевага надається уніфікації на двосторонньому ­рівні (здебільшого між державами з однаковими правовими системами Незначний обсяг міжнародної уніфікації щодо спадкування вказує на велику роль національного, насамперед національно-колізійного права щодо регулювання спадкових відносин з іноземним елементом.

Крім того, хоча уніфікація і є найбільш удосконаленою формою регулю­вання відносин, проте міжнародні договори уніфікують колізійні норми по-різному. Двосторонні договори про правову допомогу у цивільних спра­вах між іноземними державами, які містять колізійні норми щодо спадку­вання, повторюють колізійне законодавство держав - учасниць договору, тобто, як вказує Р.Мюлленрсон, «у таких договорах завданням держав -учасниць угоди є просте закріплення певних норм у міжнародних доку­ментах», або, як, наприклад, в Україні та в інших державах СНД, норми щодо спадкування, що містяться у двосторонніх міжнародних договорах, стають нормами МПрП держави. Проте зовсім іншою є уніфікація спадко­вих колізійних норм у багатосторонніх конвенціях, які розробляються для врегулювання спадкових відносин серед держав, які і справді мають значні розбіжності у національних законодавствах щодо спадкування.

На наш погляд, доцільним є варіант зближення національних правових систем у частині колізійного регулювання шляхом узвичаєння загальноп­рийнятих підходів до правозастосування у галузі спадкового права. Воно визначається, зокрема, такими ознаками, як спорідненість правових сис­тем, економічні зв'язки, міграція населення тощо. Наприклад, для країн СНД розробити регіональний документ, який був би повністю присвяче­ний спадковому праву та вирішенню спадкових колізій у МПрП.