21.3. Повноваження судів у вирішенні спірних питань при розгляді спадкових справ з участю іноземного елементу

За статтею 111 ЦПК України питання про підсудність судам України цивільних справ, у яких беруть участь іноземні громадяни або особи без громадянства, вирішується за законодавством України. Це неконкретне положення зумовлює необхідність визначення питань підсудності спадко­вих справ. При цьому питання міжнародного права щодо спадкових правовідносин регламентовано нині Законом України «Про міжнародне при­ватне право» (надалі - Закон ) у розділі X, де йдеться про колізійні норми вапнування.

   Так, за ст. 65 Закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складення заповітом  його громадянство змінилося. Тому питання про визнання спадщини відумерлою, яке розглядалось у попередньому розділі, також має бути адаптованим до Закону, а процедура розгляду таких справ судом має бути відтворена в ЦПК з урахуванням цієї специфіки, оскільки у Законі про це нічого не сказано.

Тут можна додати й випадок, коли умови посвідченого заповідачем за­повіту неможливо буде виконати за об'єктивних обставин. Тому висунуті умови лише судом можуть бути скасовані. Якщо умови заповіту визначені заповідачем та могли бути скасовані ним при його житті, то реальним відповідачем у таких справах міг би бути лише заповідач. Будь-яка інша особа може представляти лише його процесуальні, а не матеріальні права. Тому в таких правовідносинах можна констатувати також відсутність відповідача у справі, а тому неможливість їх розгляду в порядку позовногопровадження. При цьому слід враховувати, на якій території має діяти заповіт. Якщо заповіт має діяти на території України, то визнання умов заповіту нездійсненними має відбуватись у суді, де ці умови мають вико­нуватись.

Отож пропонується справи про визнання умов заповіту незаконними або нездійсненними віднести до розгляду в порядку окремого проваджен­ня. Відповідна процедура розгляду таких справ має порушуватись за заявоюзаінтересованих спадкоємців або їхніх представників. Особливістю цієї категорії справ має стати той аспект, коли таку заяву може подати ли­ше заінтересована особа - спадкоємець, що нездатен виконати умови за­повіту або його повноважний представник, але участь спадкоємця вважається обов'язковою. Щодо участі в справі як заінтересованих осіб інших спадкоємців за заповітом, а також підпризначених спадкоємців та спадкоємців за законом першої черги, то вони мають залучатись судом, оскільки рішення суду може вплинути на їхні права та обов'язки. Крім того, призначена виконавцем заповіту особа також повинна взяти участь у такій справі для представництва інтересів заповідача. Задоволення позову може стосуватись лише тих обов'язків спадкоємців, незаконність або нездійсненність яких буде доведена суду.

Отже, в такому разі як увесь заповіт, так і його частини може бути визнано недійсним, а суб'єктами такої справи можуть стати іноземні  громадяни або особи без громадянства.

При цьому не слід плутати вищезазначені правові ситуації з іншими,коли спір стосуватиметься визначення зобов'язаних за заповітом  спад­коємців до вчинення певних дій  або утримання  від вчинення інших тощо. Спірні правовідносини між спадкоємцями щодо умов заповіту мають розг­лядатися в загальному позовному порядку. Наприклад, коли справа стосу­ватиметься надання права довічного проживання в будинку, який за за­повітом залишено двом спадкоємцям, а у заповіті не зазначено, хто з них має обов'язки за заповідальним відказом.

Потребує уточнення з позицій цивільного процесу положення про розг­ляд справ, у яких предметом дослідження мають стати права особи  на спадкування, якщо вона тривалий час надавала допомогу спадкодавцю і належить до наступних черг спадкоємців, які не закликаються до спадкування. Це положення запропоновано у п. 2 ст. 1259 Цивільного кодексу, але редакція цієї статті не дає відповідних роз'яснень щодо порядку розг­ляду цієї категорії справ. Не існує відповідної регламентації розгляду таких справ і в новому Цивільному процесуальному кодексі. Тому   при вирішенні цього питання слід виходити з того, що в ЦК суттєво розширено черги спадкоємців за законом, а тому спадкоємець наступних черг  має доводити своє право на отримання спадщини перед іншими спадкоємцями. Оскільки в порядку цивільного судочинства треба встановити на­явність або відсутність юридичного факту, з яким пов'язується право  спадкування, то можна говорити про необхідність розгляду такої справи в  порядку окремого провадження. Це положення випливає з концепції,  що спадкоємець не перебував у правовідносинах з іншими спадкоємцями,  а  факт має безпосереднє відношення до його правовідносин із спадкодавцем. Оскільки розглядувані правовідносини мають особистісний характер і не  ґрунтуються на чітко визначеному і нотаріально посвідченому договорі ут­римання, то можна говорити про неможливість застосування інституту правонаступництва в таких справах (ст.37 ЦПК). Інакше в судовому порядку треба буде розглядати початок правовідносин щодо надання утримання та їх характер.

Розглядаючи ж етапи виникнення такої цивільної справи, можна  прогнозувати, що особа, яка вважає достатніми підстави закликання її до спадкування (надання утримання спадкодавцю тривалий час), має звертатись до уповноваженого нотаріуса з відповідною заявою про бажання прийняти  ^{спадщину. Уповноваженим вважається нотаріус, яким вчиняються нотаріальні провадження у спадковій справі, тобто за місцем відкриття спадщини. Якщо інші спадкоємці заперечуватимуть право особи на закликання до спадкування, то нотаріус не може визнавати за таким спадкоємцем права на спадкування, а останньому слід звертатися до суду. Тобто в цьо­му разі можна констатувати виникнення спору про право.}

Якщо спадкоємці визнають за таким спадкоємцем право на спадкуван­ня, то має відповідно укладатись договір між ними, який у подальшому посвідчується нотаріусом. По суті, такий правочин характеризується тим, що спадкоємці, які закликаються до спадкування, визнають за такою осо­бою факт надання значної та тривалої допомоги спадкодавцю (утримання) ; на цій підставі у неї виникає право на спадкування. У цій угоді не може зазначатись про надання спадкоємцями прав такій особі на спадкування, а має лише констатуватись визнання ними такого факту. Тому в цивільній справі предметом дослідження мають стати юридичні обставини: існуван­ня в минулому утримання і строки такого утримання, а встановлений су­дом факт визначатиме право особи на спадкування. При цьому розмір частки кожного із спадкоємців визначається в такому разі за законодав­ством України і встановлюватиметься конкретно нотаріусом для кожного із них.

Крім того, в ЦК України (ч. 5 ст. 1224) наведено положення про те, що спадкоємець за рішенням суду може бути усунений від права на спадку­вання за законом, якщо буде встановлено, що він ухилявся від надання до­помоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліц­тво був у безпорадному стані. Така справа має розглядатись також у по­рядку окремого провадження, а обґрунтування самої гіпотези буде ана­логічним раніше розглянутій категорії справ з тією відмінністю, що спад­коємець зобов'язаний був надавати утримання, але цього не робив. Пред­метом дослідження суду в цій справі буде обов'язок щодо надання допомо­ги та ухилення від його виконання. Для позбавлення права на спадкуван­ня, на наш погляд, слід не брати до уваги такі критерії, як гуманізм, оскільки передбачається, що у таких осіб відсутнє розуміння гуманізму, адже вони не виконували обов'язків щодо утримання спадкодавця, який знаходився у безпорадному стані. У цій ситуації, а також виходячи з букви закону:«... ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві...», треба доводити, що особа знала про безпорадний стан спадкодавця і залишила його без необхідної для нього допомоги. Якщо ж на спадкоємця було пок­ладено аліментні зобов'язання, то перевірці підлягає лише факт їх вико­нання.

У таких справах заінтересованими особами можуть стати як спад­коємці, так і державні органи, у яких можуть бути відповідні відомості про негативну поведінку потенційного спадкоємця, яким може стати як іноземець, так і особа без громадянства.

Отже, при загальній спрямованості суду на вирішення спірних питань, його функції мають бути збільшеними не тільки за рахунок все більшої участі у таких справах іноземних громадян, а й за рахунок ускладнення норм матеріального права, що, безумовно, позначиться на процедурі розг­ляду справ судами.

 

21.4.Особи, уповноважені управляти рухомим майном померлої особи

 Після дослідження діяльності консулів, адвокатів, нотаріусів у спадкових справах доцільно розглянути й положення міжнародної Конвенції щодо міжнародного управління майном померлих осіб, яка була укладена в  Гаазі 2 жовтня 1973 р. Основною метою цієї Конвенції є наділення певни­ми повноваженнями щодо управління майном померлої особи, коли спадщина знаходиться в декількох країнах. Тут можна говорити про цент­ралізацію повноважень щодо управління спадковим майном і водночас, про визнання в цих країнах прав певної особи, яка призначається державними органами.

Але для розгляду і аналізу повноважень такої особи доцільно розгляну­ти додаток до цієї Конвенції, у якому зазначено, що уповноважена особа  може:

• отримувати інформацію про спадкове майно і борги;

• приймати до розгляду всі заповіти і інші документи щодо даного майна;

• вживати превентивних заходів;

• вживати негайних заходів;

• стягувати дане майно;

• інкасувати борги і видавати дійсну розписку;

• виконувати і анулювати контракти;

• відкривати, приводити в рух і закривати рахунки в банку;

• надавати забезпечення;

• здавати в оренду;

• давати позичку; • позичати гроші; • призначати ціну;

• продавати; • вести торгівлю;

• робити подарунки;

• звертатись із позовом та заперечувати проти позову;

• здійснювати компроміс;

• здійснювати акти розпорядження майном;

• сплачувати борги;

• виконувати заповідальний відказ;

• ділити майно;

• роздавати спадщину, позбавлену боргів і заповідальних розпоряджень;

• виконувати будь-які інші дії.

Аналіз зазначених повноважень є цікавим, оскільки приблизно такими  самими повноваженнями можуть наділятись адвокати у дорученні. Але,  як бачимо, межі уповноваженої особи можуть виходити за визначені у законодавстві України, а тому є неприйнятними для нашої правової системи. Так, за ч. 4 ст. 720 ЦК договір дарування від імені дарувальника може  укласти його представник, але доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним. Виходячи, з того, що правом розпорядження майном володіє лише його власник, то передавати його іншій особі неможливо тощо. Крім того, акт управління майном не може зумовлювати право здійснювати торгівлю тощо.

Але автори вважають, що з часом ставатиме все більше випадків, коли спадщина буде розташованою одночасно у двох країнах, а тому питання про повноваження щодо управління такою спадщиною набуватимуть значної актуальності, тому його доцільно уніфікувати. При цьому слід розмежувати повноваження з урахуванням сучасного статусу консулів, нотаріусів, адвокатів щодо вжиття певних дій у спадкових справах.

Взагалі, вважаємо, що Україна має приєднатись до цієї Конвенції, але вона має ініціювати внесення змін до її змісту і запропонувати декілька варіантів урегулювання спадкових правовідносин. Так, положення цієї Конвенції можуть застосовуватись у тих випадках, коли консульські та дипломатичні зносини між країнами не встановлено.

Враховуючи, що в багатьох країнах існує такий орган, як нотаріат, треба надати повноваження нотаріусам щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна, але ініціювати цей процес мають уповноважені особи або органи країни.

Виходячи із звичних вимог, які висуваються до осіб, що мають намір займатись адвокатською діяльністю, спеціально уповноважувати якихось інших суб'єктів для охорони прав спадкоємців, на наш погляд, недоціль­но. Тому Україна може приєднатись до зазначеної вище Конвенції і вста­новити, що наділяє повноваженнями щодо управління рухомим майном адвокатів, які укладуть відповідні угоди з Мін'юстом і отримають сертифікати. При цьому слід зазначити застереження, які враховуватимуть особливості правової системи України.