.8. Недійсність та нікчемність заповіту

Вс, 05/17/2009 - 15:18 — Консультант

 

2.8. Недійсність та нікчемність заповіту

Аналізуючи ЦК, можна дійти висновку, що законодавством фактично передбачено межі волевиявлення заповідача щодо змісту і форми за­повіту, стану заповідача, в якому він перебуває під час посвідчення такого одностороннього правочину. Так, ст. 1257 ЦК передбачає можливість виз­нання окремих частин або заповіту в цілому недійсними. Така норма без адекватного роз'яснення реальних вимог до змісту заповіту, процедури його визнання недійсним та процесу забезпечення захисту прав заповіда­ча не може вважатись реально діючою.

Виходячи з концепції, що написання заповіту і його посвідчення слід вважати одностороннім правочином, можна констатувати, що при його посвідченні мають застосовуватись вимоги як спеціальні, так і загальні. Тобто спеціальними вимогами закону щодо змісту заповіту та процедури його посвідчення слід вважати конкретні норми закону, передбачені у книзі шостій ЦК «Спадкове право», які стосуються різних видів заповітів, та норми, які регламентують нотаріальну процедуру посвідчення цих за­повітів, що передбачена Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Однак не можна вважати, що на спадкові пра­вовідносини не здійснюють впливу такі норми, як Конституція України, глава 16 «Правочини»- розділу IV ЦК, які слід вважати загальними.

Так, у ст. 1247 ЦК передбачено загальні вимоги до форми заповіту. За­гальними вимоги до форми заповіту названо тому, що вони стосуються як випадків посвідчення заповіту нотаріусом, так і іншими особами, яким за­коном надано такі повноваження. Специфіка посвідчення заповітів має встановлюватися у нотаріальній процедурі.

Названі у цій статті вимоги є мінімально необхідними і їх недотриман­ня є підставою для визнання заповіту нікчемним (ст. 1257 ЦК).

До загальних вимог належать такі: письмова форма із зазначенням місця і часу його укладення, підписання особисто заповідачем або іншою особою у порядку ч. 4 ст. 207 ЦК, посвідчення нотаріусом або іншими по­садовими, службовими особами за статтями 1251, 1252 ЦК. При цьому слід розуміти, що відсутність однієї із зазначених умов може стати причи­ною визнання заповіту недійсним. Формально така підстава є обґрунтова­ною, оскільки вимоги закону слід виконувати, однак проти кого буде спря­мовано дію закону? Тобто в ст. 1247 ЦК йдеться про комплекс умов, які співіснують, але можуть поглинатись одним суттєвим аспектом. Так, недійсність заповіту може виникнути лише в тому разі, коли особа не звер­нулась до нотаріуса і на заповіті відсутні будь-які ознаки нотаріального посвідчення заповіту.

В тому ж разі, якщо заповіт нотаріально посвідчено і у ньому не зазна­чено місце і час його укладення, то це явно помилка нотаріуса, але така по­милка, що може бути виправлена. Ці дані є можливість встановити, ос­кільки нотаріуси вчинювані нотаріальні дії зобов'язані реєструвати у від­повідних реєстрах нотаріальних дій, відомості про посвідчення заповіту мають вноситись до комп'ютерної бази даних - Спадкового реєстру. Отже, в разі неможливості встановити відповідні дані з інших документів та при наявності підстав визнавати такий заповіт недійсним - суд може визнати його недійсним. Наприклад, якщо в заповіті відсутня дата його посвідчен­ня, то ця обставина має реальне правове значення, коли в Спадковому реєстрі чи (та) в державному нотаріальному архіві існують інші заповіти, складені від імені спадкодавця, або щодо особи є відомості про її недіє­здатність під час посвідчення заповіту, а при відсутності такої інформації підстав для визнання такого заповіту недійсним з причин відсутності дати немає. Тобто у такому випадку формальна помилка може розглядатись на­віть і під кутом зору Кримінального кодексу, якщо існує нотаріально по­свідчений заповіт, відомості про який не занесено до реєстру нотаріальних дій і існують об'єктивні ознаки злочину з боку нотаріуса або інших осіб то­що. Це випливає з обов'язку нотаріуса всі основні відомості про складений заповіт вносити до Спадкового реєстру.

Ці відомості можуть бути внесені у заповіт і після встановлення зазна­ченого недоліку самим нотаріусом або в результаті перевірки діяльності нотаріуса управлінням юстиції.

Якщо на заповіті відсутній особистий підпис заповідача, то такий за­повіт, на наш погляд, має визнаватись однозначно недійсним, про що мо­же бути пред'явлено заяву до суду (див. проект № 41). Це положення має свідчити про помилку як нотаріуса, так і особи, оскільки відомості про не­обхідність підписування документів особою є загальновідомими і вони не пов'язуються із значною спеціальною юридичною підготовкою. У прак­тиці авторів був випадок, коли особа протягом 2-х років посвідчила три за­повіти, а два останніх не були підписані заповідачем. По-перше, з фор­мального боку ці недоліки були використані для визнання заповіту недійсним. По-друге, відсутність підпису особи під документом кваліфіку­валася як додаткове свідчення, що у цей час особа вже зловживала алко­гольними напоями.

Вимагаючи від заповідача додержуватись обов'язкової процедури но­таріального посвідчення заповіту, законодавець тим самим одночасно вживає заходів до охорони його прав, оскільки при цьому покладає на но­таріуса обов'язок чітко дотримуватись вимог закону. Така правоохоронна функція нотаріального процесу передбачена саме для осіб, що юридично необізнані і не знають, які процесуальні особливості свідчать про дійсність заповіту.

Отже, можна зробити висновок, що в силу ролі нотаріуса та його компе­тенції, а також враховуючи його юридичну освіту, саме на нотаріуса пок­ладається обов'язок додержуватись вимог закону і контролювати дії осо­би, застережуючи її від можливих процесуально-правових помилок. Це положення випливає із процедури здійснення нотаріального процесу, тоб­то в силу статей 5, 6 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов'язаний виконувати обов'язки згідно із законом. Отже, є можливість говорити, що в ст. 1247 ЦК України достатньо залишити лише одну умову, що заповіт підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. При цьому всі інші формальні вимоги щодо змісту та вимог оформлення заповіту може бути перенесено до Закону України «Про нотаріат» та має бути закріплено у Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України чи Положенні про порядок учинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах України. Це зауваження підкреслює відмінність норм матеріального та процесуального характеру. Оскільки нотаріальний процес має певну форму, то й норми, що регламен­тують вимоги до форми, повинні належати до процесуальних.

Необхідність чіткої інформації про місце і час складення заповіту зу­мовлена можливістю впливу на заповідача, який, перебуваючи у лікарні, може бути під впливом ліків, до складу яких входять наркотичні засоби, наприклад, морфін тощо. Отже, така інформація потрібна суду для того, щоб після відкриття спадщини встановити чинність заповіту згідно зі ста­ном заповідача.

У частині 1 ст.1257 ЦК йдеться про нікчемність заповіту та зазначаєть­ся, що нікчемним є заповіт, який:

- складений особою, яка не мала на це права;

- а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Оскільки ст.1257 ЦК має назву «Недійсність заповіту», а у ч.І йдеться про нікчемність заповіту, тому автори вважають доцільним зупинитися на аналізі поняття «нікчемність» правочину, яке застосовується у стат­тях 27, 215 ЦК, адже заповіт є одностороннім правочином. З частини 1 ст. 27 ЦК випливає, що нікчемним є правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. У статті 215 ЦК встановлено зв'язок між поняттями «нікчемний» та «не­дійсний» правочин, а саме недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Тому в разі вчинення заповіту представником (ч. 2 ст. 1234 ЦК) або його посвідчення неповноважною особою, а також в разі недотримання законодавчо визначених вимог до форми заповіту та процедури його посвідчення, такий заповіт не повинен виконуватися і спадкування має здійснюватися за законом.

На практиці виникає запитання, хто повинен встановлювати, що запо­віт нікчемний та спадкування за ним не відбуватиметься, адже для виз­нання його таким за підстав, передбачених ст. 215 ЦК звернення до суду не вимагається, наприклад, якщо заповіт було посвідчено з порушенням законодавчо визначених вимог до його форми та посвідчення. На нашу думку, це, звичайно, компетенція нотаріуса, адже саме він вирішує питан­ня про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Але у цьому випадку у Інструкції має існувати положення про те, що у разі встановлен­ня нотаріусом, що заповіт посвідчено через представника, неповноважною особою, процедура щодо його посвідчення та форми самого заповіту супе­речить закону, він повинен роз'яснити спадкоємцям за заповітом, що спадкування здійснюватиметься за законом, а також вимоги статей 27, 215, 1234, 1257 ЦК.

У випадку, коли особи не погоджуються з його рішенням, нотаріус на їх вимогу повинен винести постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме - щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, яку особи можуть оскаржити до суду (див. проект № 42). Необхідність ць­ого положення зумовлена тим, що в Інструкції про порядок вчинення но­таріальних дій та у Законі «Про нотаріат» не зовсім чітко виписано проце­дуру посвідчення заповітів, а це може призвести до того, що нотаріус безпідставно відмовить особі у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв'язку з тим, що порушено процедуру посвідчення такого за­повіту. Тут слід враховувати й той аспект, що нині заповіти ще посвідчуються посадовими особами у порядку ст. 40 Закону «Про нотаріат», поса­довими, службовими особами органу місцевого самоврядування, консула­ми, які не є фахівцями у галузі права (такі вимоги до них і не пред'явля­ються як обов'язкові). Крім того, досить складним, на нашу думку, є мож­ливість застосування нотаріусами при посвідченні заповітів з участю іно­земної особи норм іноземного права. Де нотаріусу взяти ці нормативні ак­ти, якщо у Мін'юсті такої бази не створено, а звернення до компетентних органів іноземних держав з цією метою може затягнутися на тривалий час, скоріше сам заповідач помре, ніж буде посвідчено його заповіт.

Але у випадках, коли буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, то за позовом заінтересованої особи суд може визнати заповіт недійсним (див. проект № 43).

У частині 4 ст. 1254 ЦК йдеться про можливість відновлення поперед­нього заповіту лише в разі, коли мали місце ситуації (випадки), передба­чені статтями 225 і 231 ЦК. Так, за ст. 225 ЦК правочин (наприклад, за­повіт), який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними може бути визнано судом недійсним за позовом цієї особи, оскільки відповід­ної заборони у законодавстві не існує. Але автори вважають, що у дано­му випадку суд може відмовити у задоволенні позову, оскільки правопо­рушення не існувало і виправити ситуацію заповідач може у спрощеній формі - шляхом подання особистої заяви до нотаріуса про скасування за­повіту.

Якщо заповідач помер, але у заінтересованих осіб (потенційних спад­коємців за першим заповітом) є докази, які стверджують, що останній за­повіт було укладено заповідачем у момент, коли він не усвідомлював зна­чення своїх дій та (або) не міг ними керувати, вони можуть звернутися до суду із позовом про визнання такого заповіту недійсним, оскільки останнім заповітом порушуються їх цивільні права або інтереси (див. проект № 44).

Після задоволення судом такої заяви та після набрання рішенням суду законної сили, останній заповіт вважатиметься недійсним. Рішення суду має бути направлене нотаріусу та воно буде підставою для внесення відо­мостей про визнання останнього заповіту недійсним у Спадковий реєстр для його скасування. Якщо існував попередній заповіт, то він віднов­люється.

У разі наступного визнання фізичної особи, яка склала та посвідчила заповіт, будучи недієздатною, позов про визнання заповіту недійсним мо­же пред'явити її опікун. Оскільки стан недієздатності повною мірою від­повідає стану, коли заповідач не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг ними керувати, то заповіт, посвідчений до визнання особи недіє­здатною, має відновлювати свою дію.

Частиною 3 ст. 225 ЦК передбачено та регламентовано випадок, коли сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчинен­ням такого правочину. Аналізуючи це положення закону виникає запи­тання, а чи поширюється воно на випадок посвідчення заповіту, оскільки тут ідеться про іншу сторону правочину. На нашу думку, це положення може поширюватися тільки на дво- та багатосторонні правочини, оскіль­ки заповіт - це односторонній правочин і інша сторона у ньому відсутня до моменту смерті заповідача.

У статті 213 ЦК йдеться про інший випадок, за наявності якого може бути відновлено попередній заповіт. Так, якщо правочин (останній за­повіт) було вчинено особою проти її справжньої волі внаслідок застосуван­ня до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої особи, то такий пра­вочин (заповіт) може бути визнано недійсним. У цій правовій ситуації у діях особи, що примушує власника написати заповіт, вбачаються ознаки кримінально караного діяння, передбаченого ст. 355 КК («Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань»), але зміст цієї норми виписано таким чином, що він застосовуватиметься лише до виконання обов'язків. Написання ж заповіту - це право заповідача, а не його обов'язок. Тому при зовнішній подібності правової ситуації - примус під час виконання або реалізації цивільних прав - має наставати кримі­нальна відповідальність, для чого слід змінити редакцію ст. 355 КК. Тоді вирок у кримінальній справі має свідчити про злочинні дії і наставатиме не тільки кримінальна відповідальність, а й цивільна, зокрема, усунення від права на спадкування (ст. 1224 ЦК).

Але ні у ч. 4 ст. 1254 ЦК, ні у ст. 213 ЦК нічого не сказано про суб'єк­тів, які можуть пред'явити заяву до суду про визнання заповіту недійс­ним, коли заповідач писав заповіт під примусом. На нашу думку, тут можна застосувати аналогію закону, а саме - ст. 225 ЦК. Тобто до суду мо­же звернутись сам заповідач при житті, а у разі його смерті - заінтересо­вані особи, цивільні права та інтереси яких порушено останнім заповітом (див. проект № 33).До таких осіб, зокрема, можуть належати спадкоємці за законом, спадкоємці і відказоодержувачі за попереднім заповітом. Тут навіть можливий випадок, передбачений ч. 2 ст. 225 ЦК: якщо заповідач при житті був визнаний недієздатним, то таку заяву може пред'явити до суду його опікун в його інтересах.

Тобто у цьому разі констатується, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, тому й береться до уваги попередній за­повіт, складений без примусу, як такий, що відповідав останній волі за­повідача.

Якщо буде встановлена особа, а у законі вона названа «винна», яка зас­тосувала фізичний або психічний тиск до заповідача, вона зобов'язана відшкодувати йому збитки у подвійному розмірі (наприклад, вартість вчи­нення нотаріальної дії) та моральну шкоду, завдані у зв'язку з посвідчен­ням заповіту. Виникає запитання, а чи можуть вимагати такого відшкоду­вання особи, на користь яких складено заповіт, або родичі заповідача? Вважається, що у ст. 231 ЦК чітко встановлено особу, яка вправі вимага­ти такого відшкодування - друга сторона договору. Але у ст. 231 ЦК од­нозначно встановлено й право вимоги щодо відшкодування шкоди у подвійному розмірі, тому спадкоємці заповідача як правонаступники мо­жуть вимагати такого відшкодування. Але вони не можуть вимагати відшкодування не нарахованої судом моральної шкоди, завданої заповіда­чу, оскільки це право нерозривно пов'язане з особою спадкодавця.

Слід звернути увагу й на ту обставину, що заповіт може бути визнано недійсним у повному обсязі або у якійсь частині (див. проекти № 44, 45). Так, ч. З ст. 1257 зазначає, що недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. Ана­лізуючи ст. 1257 ЦК, автори вище робили посилання на ст. 27 ЦК, яка є пе­редумовою для встановлення недійсності «окремого розпорядження запові­дача». Недійсною буде також умова заповіту про позбавлення спадкоємця за правом на обов'язкову частку права на спадкування, якщо вона не від­повідає ст. 1224 ЦК та не підтверджується доказами тощо. Але недійсність окремої умови заповіту не призводить до недійсності заповіту в цілому.

Частиною 4 ст. 1257 ЦК встановлено однозначну можливість спадкоєм­ця, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержа­ти право на спадкування за законом. Але слід брати до уваги, що в разі кваліфікації недійсності заповіту за ч. 2 ст. 1257 ЦК винні особи на підста­ві ч. 2 ст. 1224 ЦК мають усуватися від права на спадкування.