Глава 8. Спадкові відносини та їх суб'єкти

8.1. Загальні положення

Вс, 05/17/2009 - 20:23 — Консультант

 

8.1. Загальні положення

Авторами виділено розділ III у цій книзі штучно, оскільки поняття «спадкові правовідносини» у ЦК не сформовано, але існування певних прав та обов'язків, обумовлених у законодавстві, потребує комплексного аналізу їх співвідношення та взаємодії. Тому у цьому розділі робиться спроба кваліфікувати суб'єктів за їх правовим статусом і встановити їх права та обов'язки на різних стадіях спадкового процесу. Але такий аналіз дозволив зробити й інші висновки.

Як це не парадоксально, але спадкові правовідносини при їх наближе­ному вивченні мають вносити свої корективи в загальновідомі поняття, на яких тримається сучасне теоретичне розуміння фізичної особи як суб'єкта цивільних правовідносин. Під загальновідомими поняттями тут ро­зуміється поняття «правоздатність та дієздатність фізичної особи». Сучас­ною «догмою» або основою для визначення поняття «правоздатність», за загальним правилом, є два юридичні факти: народження і смерть, з якими законодавство пов'язує виникнення та припинення правоздатності фізич­ної особи (частини 2, 4 ст. 25 ЦК України). Крім того, у цій статті ЦК йдеться про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інте­реси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2), та у випадках, встанов­лених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку (ч. 3).

На цій основі вчені намагаються будувати сучасні теоретичні доктрини спадкового права і беруть за основу лише два види спадкування і не врахо­вують можливих складових елементів спадкових правовідносин. Звідси більшість авторів робить висновок, що суб'єктами спадкових правовідно­син вважаються лише спадкоємці, а спадкодавців теоретики спадкового права хоча й не відносять до суб'єктів спадкових правовідносин, але їх ста­новище ними аналізується.

Сучасна концепція російських теоретиків права², яку підтримують і ук­раїнські фахівці, визначає лише два етапи спадкових правовідносин:

перший етап встановлюють з моменту відкриття спадщини і до прий­няття спадщини;

другий етап - з моменту прийняття спадщини і доти, доки не визна­читься доля спадкового майна або не буде видано нотаріусом акт про прийняття спадщини⁴.

При цьому Н.С. Глусь ставить питання, що характерною особливістю спадкових правовідносин є те, що з моменту відкриття спадщини і до момен­ту її прийняття спадщина є «лежачою», тобто фактично нікому неналежною. З цього приводу робиться загальний висновок про необхідність визначення зобов'язаного суб'єкта на кожному етапі спадкових правовідносин.

Така спрощена теоретична модель спадкових правовідносин базується лише на двох аспектах реалізації спадкоємцями їхніх прав, а саме:

1)   прийняти спадщину;

2) брати участь у розподілі спадщини і отримати свідоцтво про право на спадщину.

Тобто ця концепція випливає з того, що спадкові правовідносини визна­чаються як відносини, які виникають з приводу реалізації відповідними суб'єктами їхніх спадкових прав. Така непослідовність теорії порівняно із законодавством зумовлюється намаганням авторів у спадкових пра­вовідносинах бачити лише перехід «лежачої» спадщини до спадкоємців, не звертаючи уваги на те, що в такому випадку проходить процес зміни власника. На відміну від цієї концепції автори вважають, що зміна влас­ника не завжди здійснюється з «розривом» прав власності на об'єкт цивільного права.

Більше того, слід визначити, який процес спадкування вважати загаль­ним: з розривом прав власності на об'єкт цивільного права чи ні. Так, най­поширенішим процесом спадкування в сучасній практиці є спадкування майна, яке не потребує нотаріального оформлення, тобто коли спадкодав­цю не належать такі об'єкти, що потребують звернення до державного но­таріуса з метою отримання свідоцтва про право на спадщину. Отже, у та­кому випадку перехід права власності на ці об'єкти здійснюється за фак­тичним володінням цими об'єктами і розриву в правах власності на них реально не відбувається. Зокрема, після смерті спадкодавця без будь-яко­го проміжку часу належними йому речами починають, краще сказати -продовжують, користуватися його спадкоємці, які разом з ним користува­лися цими речами й при його житті. Крім того, в багатьох випадках (особ­ливо в місцевостях, де немає державних нотаріусів, і серед юридично не­обізнаних осіб) так спадкуються будинки і вони переходять у спільне воло­діння спадкоємцями із покоління в покоління. На цій підставі загальним слід вважати спадкування без перехідного періоду «лежачої» спадщини, проте слід сказати, що формально зареєстрована власність згідно з відпо­відними реєстраціями вважається належною померлому громадянину.

Тому розглянемо три основні лінії, що випливають із реалій життя і підпорядковані закону, але які, на наш погляд, не мають адекватного їх значенню розуміння у теоретиків права та нормативного закріплення:

•   перша - чи з народженням дитини у неї виникає правоздатність;

•   друга - чи зникає абсолютно правоздатність людини з її смертю;

• третя - правоздатність безвісно відсутньої особи. Проаналізуємо першу лінію. Класична позиція з цього приводу нау­ковців починати розгляд правоздатності з моменту народження дитини, як це передбачено в законі, і розглядати лише можливість народження ди­тини у 6 місяців⁵. При цьому не враховується та не обґрунтовується поло­ження, що спадковим правом досить чітко визначається належність до спадкоємців першої черги також дітей, зачатих за життя спадкодавця та народжених після його смерті (ст. 1261 ЦК). У ч. 2 ст. 25 ЦК йдеться про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

Враховуючи, що строк для прийняття спадщини визначається в шість місяців (ч. 1 ст. 1270 ЦК), а строк для народження дитини визначений природою, в основному, в дев'ять місяців, отже, виходить можлива неуз­годженість у строках. Так, дитина може народитись як в строки для прий­няття спадщини, так і після закінчення цього строку. Отже, у цьому ви­падку необхідно забезпечити інтереси ненародженої дитини у спадковому процесі.

З цього положення було б доцільним продовжувати строк для прийнят­тя спадщини до моменту народження дитини, але таких підстав у Цивіль­ному кодексі не існує. Не передбачає ніяких особливостей на цей випадок і законодавство про нотаріат.

Практика здійснення нотаріальної діяльності ґрунтується на Інструк­ції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверд­женій наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5, та врегульовується абз. 5 п. 206, який дозволяє залишати частку спадщи­ни відкритою. Отже, в цьому випадку фактично «резервується» за нена­родженою дитиною частка спадщини і це положення випливає із ст. 1278 ЦК, де йдеться про те, що частки кожного спадкоємця у спад­щині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщи­ну між ними, а у ч. 2 зазначається, що кожен із спадкоємців має право на виділ його частки у натурі.

Але на практиці у зв'язку із одночасним аналізом п. 206 Інструкції та ст. 1298 ЦК виникають проблемні ситуації.

Так, при наявності зачатого, але ще не народженого спадкоємця, інші спадкоємці, на нашу думку, вправі провести поділ спадкового майна між собою, адже немає необхідності чекати народження дитини, оскільки частка одного із спадкоємців, наприклад, дорівнює вартості автомобіля та особа просить його виділити у натурі, а інші спадкоємці не заперечу­ють проти цього та спадщину, яка залишається після виділу автомобіля та частки ненародженої дитини, можуть також між собою розділити порівну. Тому тут може мати місце така процесуальна конструкція, як роз'єднання нотаріального провадження по видачі свідоцтва про право на спадщину, про що нотаріус повинен винести постанову. Про об'єднан­ня та роз'єднання нотаріальних проваджень та закріплення цих інсти­тутів нотаріального процесу у Законі «Про нотаріат» і Інструкції авто­ром неодноразово зазначалось⁶. Тобто інші спадкоємці, але тільки з вра­хуванням інтересів дитини та виходячи з рівності часток, отримують свої частки, про що їм кожному окремо видається свідоцтво із зазначен­ням прізвища, імені, по батькові та часток у спадщині інших спад­коємців (абз. 1 п. 206 Інструкції). Якщо ж свідоцтво про право на спад­щину видається нотаріусом не всім спадкоємцям і не на все спадкове майно (зокрема, на частку спадщини ненародженої дитини спадкодав­ця), то у тексті свідоцтва зазначається, яка частка спадщини залишаєть­ся відкритою.

Це пояснюється також тим, що за законом свідоцтво про право на спад­щину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу від­криття спадщини і немає обмеження за строками щодо видачі свідоцтва для осіб, які прийняли спадщину в шестимісячний строк (ст. 1298 ЦК) та їм недоцільно чекати народження дитини. Після того, як дитина наро­диться, у її інтересах представник може звернутися до нотаріуса та отри­мати свідоцтво про право на спадщину на відкриту частку спадщини у виділеному нотаріальному провадженні.

Але одночасно слід проаналізувати ст. 1298 ЦК та її узгодженість із но­таріальною процедурою. У частині 2 даної норми йдеться про спадкування ненародженою дитиною як за заповітом, так і за законом. Але положення цієї частини не враховує інтересів інших спадкоємців, які незалежно від того, що вони можуть після закінчення шести місяців з моменту відкрит­тя спадщини чекати видачі свідоцтва та розподілу спадщини, оскільки такі дії можуть відбутися лише після народження дитини. Але якщо вра­хувати таку ситуацію, що дружина завагітніла за місяць до смерті спадко­давця, та, за загальним правилом, народження дитини потрібно чекати 8 місяців, а свідоцтво видається після сплину 6 міс, то спадкоємцям потріб­но чекати 2 місяці і не отримувати свідоцтво. Але у житті можуть мати місце випадки, коли дитина може народитись не в шлюбі, а від фактичних відносин батьків, тоді потрібно буде встановлювати факт батьківства у су­довому порядку, на це також піде ще близько трьох або більше місяців, якщо буде заявлено клопотання про проведення експертизи крові тощо. Можливо, заінтересовані особи - інші спадкоємці у разі задоволення позо­ву будуть його оскаржувати в апеляційній, касаційній інстанціях, на це у кращому випадку піде ще півроку. Виникає запитання, а чому права інших спадкоємців мають нехтуватися? Можливим варіантом вирішення заявленого матір'ю позову може стати відмова у встановленні факту, а час буде втрачено. Така недосконалість цивільного законодавства та неузгодженість з нотаріальною процедурою може призвести до грубого порушен­ня прав інших спадкоємців.

Крім того, слід сказати ще й про випадок, коли на користь зачатої, але ще не народженої дитини складено заповіт, наприклад, з визначенням частки чи конкретного майна, то чи доцільно у цьому випадку чекати на­родження зачатої спадкодавцем дитини?

Останнім та досить вагомим аргументом на користь авторської концепції є положення про те, що ненароджена дитина не може бути суб'єктом но­таріального процесу, а у її інтересах мати звертатиметься до нотаріуса, то­му, мабуть, доцільно заслухати її думку з приводу розподілу спадщини як за законом, так і за заповітом, або при змішаному спадкуванні з урахуванням інтересів ненародженої дитини та щодо виділу її частки майна в натурі.

Але свідоцтво про право на спадщину має видаватися усім іншим спад­коємцям у визначені законодавством строки, оскільки будуть порушува­тися їхні права. Свідоцтво про право на спадщину зачатої, але ще не народ­женої дитини повинно видаватися у її інтересах та на її ім'я лише після її народження, а до цього її частка у спадщині має бути відкритою. Саме так повинно вирішуватися питання щодо видачі свідоцтва про право на спад­щину на ім'я ненародженої дитини. Така концепція має знайти своє зако­нодавче закріплення у ст. 1298 ЦК.

Отже, інтереси ненародженої дитини вже реально існують до моменту її народження, визначаються нормами закону і охороняються державою. Фактично дитина при народженні може з об'єктивних причин пропустити строк для прийняття спадщини, якщо народиться після закінчення стро­ку для прийняття спадщини.

Тобто у такому випадку закон проводить межу між правом та інтересом, що охороняється державою та законом, але порушення цих інтересів за ст. З ЦПК України вже може стати підставою для відкриття цивільної справи, наприклад, коли інші спадкоємці не врахують інтересів ненарод­женої дитини.

Якщо більш детально розглядати поняття «юридичний інтерес», то в цьому випадку не можна не погодитись із загальною концепцією деяких вчених, що охоронюваний законом інтерес - це частина суб'єктивного права, яка може бути об'єктом судового захисту. З цього положення вип­ливає висновок, що ненароджена дитина володіє потенційною право- -здатністю, яка за нею резервується за чинним законодавством до моменту народження, але вона породжує охоронюваний законом інтерес, який мо­же стати самостійним об'єктом судового захисту.

Це положення не збігається із сучасними доктринами теорії фізичної особи як суб'єкта цивільних правовідносин, а також суперечить чинному поняттю правоздатності. Оскільки неможливо захищати в суді те, що ще не належить ненародженій дитині. Якщо ми беремо під захист інтереси не­народженої дитини, маємо говорити про те, що вони реально існують, але можуть порушуватися, а тому повинні належати конкретному суб'єкту цивільного права.

З цього положення треба зробити й інший висновок, державою в особі органів опіки та піклування мають не тільки охоронятися інтереси ненародженої дитини, а гарантуватися відповідними змінами в чинному Зако­ні України «Про нотаріат», який має передбачати шляхи відповідної рег­ламентації процесу розподілу спадщини з урахуванням інтересів ще нена­родженої дитини та із забезпеченням участі у цьому процесі повноважних представників ненародженої дитини. Крім того, доцільно внести відпо­відні доповнення до Цивільного процесуального кодексу щодо представ­ництва інтересів ще ненародженої дитини в суді.

Друга лінія також визначає неповну відповідність щодо моменту при­пинення правоздатності. Ю.К. Толстой з легким жартом щодо неможли­вості небіжчиків бути суб'єктами цивільних правовідносин⁷, «пробігає» повз, хоча й не досить обґрунтованої і закінченої думки іншого вченого щодо необхідності вважати спадкодавця суб'єктом спадкових правовідно­син⁸. Дійсно, якщо поверхово розглядати ці правовідносини, то достатньо бачити лише «шекспірівські пристрасті» навколо розподілу спадщини, особливо, коли спадщина значного розміру і існує декілька спадкоємців. Але будь-які пристрасті не виникають без відповідних підстав, тому для позбавлення спадкових ситуацій пристрастей доцільно більш ґрунтовно та конкретно врегулювати спадкові правовідносини, що в значній мірі позба­вить їх нервових стресів та іноді кримінальних елементів.

Отже, розглянемо лише декілька аспектів, які так чи інакше можуть не задовольняти дух справедливості: два види спадкування - за законом і за правом на обов'язкову частку. Так, більшість вчених дотримується думки щодо універсальності та передбачуваної волі спадкодавця, але це поло­ження лише «передбачувана видимість» теоретиків права. Смерть не завжди застає особу підготовленою до цієї події і тому може залишитись ціла низка незакінчених справ, що складатиме у майбутньому певну част­ку спадщини, а це свідчитиме про відсутність передбачуваної волі спадко­давця. Тобто вважати, що спадкодавець погоджувався б з відповідними нормами законодавства, за якими має розподілятись належне йому май­но, - це все одно, що замість купівлі-продажу або дарування за вибором особи надати їй можливість здійснювати ці досить важливі цивільно-пра­вові дії щодо лише наперед визначеного кола осіб, «передбачаючи її во­лю». Але в розглядуваній ситуації можна лише констатувати відсутність заповіту і застосовувати законодавство, яке базується на традиціях ук­раїнського народу.

Загальним для спадкових правовідносин при спадкуванні за законом є правило, що саме законодавець передбачає, кому і навіть яке майно зали­шив би спадкодавець за власною волею. Саме з цієї позиції, на наш погляд, визначено п'ять черг спадкоємців, а також з'явилася ст. 1279 ЦК, яка рег­ламентує переважне право окремих спадкоємців на виділ їм у натурі пред­метів звичайної домашньої обстановки та вжитку.

Розглядаючи спадкові правовідносини за заповітом, фактично за фор­мулою отримання спадщини спадкоємцями, ми обов'язково йдемо на­зустріч парадоксу - ми не беремо його умов до уваги. Якщо ж зважати на умови заповіту, то в цьому контексті діє воля спадкодавця, як особи, що посвідчила односторонній правочин - заповіт. Крім того, ця воля може бу­ти реально забезпеченою та в майбутньому охоронятися законом і безпосе­редньо виконавцем заповіту, а при її порушенні вона може також захища­тися судом.

Отож хочемо ми брати до уваги чи ні, але відповідні умови заповіту - це інтерес заповідача, який діє після його смерті і має охоронятися законом, тобто охоронюваний законом інтерес. Цього моменту сучасна теорія спад­кового права не враховує. Так, після смерті особи за загальним сприйнят­тям поняття «правоздатність» і за законом вона втрачає правоздатність, але як можна не враховувати її охоронюваний законом інтерес, який здійснює безпосередній вплив на право прийняття спадщини спадкоємця­ми, а також може зумовлювати певні правовідносини після смерті спадко­давця? Тут мається на увазі, що на підставі заповідального відказу відказоодержувачі вправі вимагати від спадкоємців виконання умов заповіту, а по суті - волі спадкодавця.

Якщо проаналізуємо всі норми закону, що мають місце в книзі шостій ЦК - «Спадкове право», то неодмінно помітимо регламентацію не тільки питань прийняття спадщини, але й врегулювання кредитних та інших правовідносин. Ці норми закону законодавцем могли бути віднесені до інших розділів, але вони сконцентровані саме у цій книзі, тим самим під­креслюючи її багатоаспектність і складність.

Отже, принципово не помічаючи ні спадкодавця, ні кредиторів спадко­давця, ні виконавців заповіту та інших суб'єктів спадкових правовідносин ми необґрунтовано спрощуємо процедуру переходу майнових та особистих немайнових прав до інших осіб. Тобто фактично відбувається ототожнен­ня спадкового процесу лише із спадкуванням.

Третя лінія стосується правоздатності безвісно відсутньої особи. У та­кому випадку треба розглядати два можливих варіанти, які полягають у тому, що:

1) спадкоємець з моменту відкриття спадщини і до видачі свідоцтва проправо на спадщину може бути визнаний судом безвісно відсутнім;

2)громадянин, який має право на отримання спадщини, визнаний безвісно відсутнім до відкриття спадщини.

Так, закон визнає за безвісно відсутньою особою правоздатність, але не регламентує права таких осіб щодо прийняття спадщини. Отже, на наш погляд, необхідною умовою для випадку безвісної відсутності спадкоємця має бути також резервування за ним належної йому частки спадщини, як це пропонувалось робити для зачатої за життя спадкодавця дитини, але не народженої на момент видачі свідоцтва про право на спадщину.

Якщо ж безвісно відсутній спадкоємець закликається до спадкування один, то прийняття спадщини іншими спадкоємцями (наприклад, другої черги, коли безвісно відсутній спадкоємець належить до першої черги) має бути відкладеним на три роки і строки охорони спадкового майна мають збільшуватись. У такому випадку має відбутись узгодження строків, пе­редбачених ст. 46 ЦК¹⁰, та строку для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК). Саме так ми зможемо захистити охоронюваний законом інтерес безвісно відсутньої особи, а не відновлювати його порушені права на отримання спадщини.

Тобто неприйняття спадщини може відбутись з об'єктивних підстав і судове рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім повинно ма­ти відповідний вплив на розглядувані правовідносини.

У особи, яка відсутня у місці її постійного проживання, про місце пере­бування якої відсутні відомості протягом одного року, може бути майно, яке потребує управління. Тому рішення суду про визнання її безвісно від­сутньою буде підставою для нотаріуса за останнім місцем проживання осо­би описати належне їй майно та встановити над ним опіку (ч. 1 ст. 44 ЦК). За частиною 2 ст. 44 ЦК за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідо­ме, опіку може бути встановлено нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою (див. проект № 84).

Коли ж мине три роки, то заінтересовані особи можуть порушити цивільну справу про оголошення громадянина померлим, якщо у місці йо­го постійного проживання не буде відомостей про місце його перебування (ст. 46 ЦК) (див. проект № 85).

У такому разі при існуванні у зазначеної особи спадкоємців, вони мають закликатись до спадкування через три роки. А за відсутності нащадків, визнаного в подальшому померлим спадкоємця, будуть закликатись до спадкування спадкоємці за законом, які не отримали відповідну «зарезер­вовану» частку спадщини. Загальним терміном для продовження строку на прийняття спадщини буде три місяці, що випливає з аналогії із ст. 1270 ЦК України.

Повернемось до загальних питань спадкових правовідносин. Авторами вважається правильною загальна концепція законодавців, за якою перед­бачається, що протягом шести місяців мають бути вирішені спірні ситу­ації складних спадкових правовідносин щодо переходу прав спадкодавця до інших осіб, у тому числі до кредиторів, під загрозою їх подальшого не­визнання.

При застосуванні поняття «універсалізація» теоретиками права пропо­нується приймати спадкоємцям те, чого ніхто не знає, забуваючи при цьо­му про один із принципів цивільного права - справжнє волевиявлення осо­би при вступі до правовідносин у певній цивільно-правовому правочині. Якщо таку «універсалізацію» застосувати щодо договору купівлі-продажу, то абсурд цієї ситуації стає зрозумілим (купую невідомо що), а в спад­кових правовідносинах вона підпорядкована спеціальному принципу.

Отже, ця концепція простежується у змісті усіх правовідносин: спад­коємці мають отримувати спадщину в шестимісячний строк, але це положення чомусь не враховує випадків розподілу спільно набутого майна або спільної часткової власності, оскільки співвласники майна не можуть вва­жатись кредиторами. їм пропонується лише звертатись із позовом про звільнення описаного майна, хоча ця процедура випливає з аналогії, коли майно знаходиться під арештом. Якщо ж бути послідовним, то в такому випадку слід ставити питання про доцільність розв'язання всіх правовід­носин у шестимісячний строк.

Але законодавством передбачено суттєві особливості при здійсненні спадкових правовідносин, які стосуються і заповіту як особливого правочину, і боргових зобов'язань, і діяльності нотаріальних органів то­що. Всі ці аспекти не дають можливості у спадкових правовідносинах ба­чити лише спадкоємців, а зобов'язують розглядати ці правовідносини в сукупності.

Сучасна теорія спадкових правовідносин, на наш погляд, не відповідає реальним стосункам, які виникають та повинні здійснюватись при спад­куванні, що позбавляє спадкові правовідносини їх глибини і спрощує їх, не дає можливості реально уявити процедуру здійснення спадкових пра­вовідносин, що призводить до їх неврівноваженості. Сьогодні при досить значній юридичній грамотності громадян та при правовій системі, що ба­зується на статутному праві, потребується більш чітка регламентація як­найбільшої кількості варіантів правових ситуацій. При цьому їх регла­ментація має бути більш конкретною та однозначною.

Звертаючи увагу на те. що такою самою мала б бути також практика здійснення спадкових прав, можна констатувати суттєві відхилення від зазначеної моделі за декількома параметрами, а саме:

• по-перше, в цьому випадку ми розглядаємо лише безспірний порядок здійснення спадкових прав, тобто з урахуванням правильної діяльності нотаріальних органів, коли спадкоємців повідомляють або вони особис­то дізнаються про зміст і порядок здійснення спадкових прав, а також відповідно до вимог законодавства особисто здійснюють їх;

• по-друге, у цій моделі не враховується можливість пропуску строку для прийняття спадщини;

• по-третє, одним із прав спадкоємців є визнання за іншими спадкоємця­ми права прийняти спадщину в разі пропуску строку на її прийняття;

• по-четверте, і найголовніше, ми взагалі критично ігноруємо можли­вість існування заповіту з умовами прийняття спадщини, можливість існування заповідального відказу, покладення заповідачем на спад­коємців конкретних обов'язків тощо.

При цьому враховуються тільки права спадкоємців, а не можливі ускладнення, які полягають в обов'язках довести власні права спад­коємця, дати нотаріусу відомості про місцезнаходження і склад спадко­вого майна, якщо вони не зазначені в заповіті, у виконанні умов запові­ту тощо.

Отже, вважаючи спадкові правовідносини двоетапними, спрощувати­мемо їх до рівня лише здійснення спадкоємцями їхніх прав і констатуємо неможливість р е г л а м е н т а ції кожного етапу спадкових правовідносин принципомуніверсальності.Тому авторами за основу береться не етапність спадкових правовідносин, а необхідність впорядкування законодавством спадкових правовідносин у певну чітку систему праворегулятивних норм та одночасно загальну но­таріальну процедуру, яка передбачатиме як дії спадкоємців, так і загальну функцію держави, яка в цьому випадку має дві ролі: регулятивну - створен­ня системи законодавства для врегулювання спадкових правовідносин і без­посередню функцію щодо охорони і захисту прав усіх громадян та юридич­них осіб. Зрозуміло, що ці дві функції повинні взаємодіяти, - проголошую­чи і регламентуючи певні умови спадкового права та спадкового процесу, держава бере на себе відповідальність за реальність реалізації спадкових прав, а тому має уповноважувати відповідні органи на безпосереднє забезпе­чення власної ролі в регулюванні спадкових правовідносин.

Такими органами, що виконують загальну функцію охорони спадкових прав відповідно до вимог законодавства, є насамперед органи державного нотаріату, оскільки на них покладено вчинення таких нотаріальних про­ваджень, як вжиття заходів до охорони спадкового майна, видача свідоцт­ва про право на спадщину, видача свідоцтва виконавцю заповіту, а також приватного нотаріату - посвідчення заповіту, спадкового договору, дого­вору дарування на майбутнє, а функції захисту як окремих прав осіб спад­кового процесу, так і підтримання вимог закону в спадкових правовідно­синах здійснює суд. Особливі функції представництва і охорони інтересів осіб недієздатних або дієздатність яких обмежена, мають здійснювати ор­гани опіки та піклування, адвокатура також може суттєво впливати на ре­алізацію спадкових правовідносин тощо.

Отже, держава через свої органи зобов'язується до охорони і захисту правопорядку в спадкових правовідносинах як і в будь-яких інших, а кон­кретними зобов'язаними органами є зазначені вище.

Виконуючи регулятивну функцію, держава виділила норми закону, за якими мають визначатись права та обов'язки суб'єктів спадкових право­відносин, які систематизовані в книзі шостій ЦК України. При цьому ос­новним критерієм систематизації законодавчих норм стало поняття «спадщина», а до складу суб'єктів спадкових правовідносин увійшли всі ті, хто так чи інакше можуть здійснювати вплив на спадщину - її розмір, належність тощо. Тому, говорячи про спадкове право як про інститут, що лише регламентує реалізацію спадкових прав спадкоємцями, автори зга­дуваної вище концепції мають пропонувати виключити з книги шостої всі норми, які стосуються заповіту, спадкового договору, регулювання поряд­ку погашення заборгованості спадкодавця тощо.

Отож запропонована авторами правова позиція щодо спадкових пра­вовідносин може вважатись відповідною чинному цивільному законодав­ству. Візьмемо для перевірки конкретний приклад, а саме: коли спадкоєм­ці за принципом універсалізації пишуть заяву про прийняття спадщини, то, за загальним правилом, така заява не має зворотної дії і в разі наяв­ності у спадщині лише боргів спадкодавця вони за запропонованою концепцією Ю.К.Толстого (правонаступництво не тільки прав, але й боргів) зобов'язуються до їх відшкодування. Але закон в цьому випадку неодно­разово (ч. 4 ст. 1231, ст. 1282 ЦК) констатує рівень відповідальності спад­коємців за боргами спадкодавця та витратами третіх осіб - лише в межах дійсної вартості успадкованого ними майна. Отже, цей аспект не відпові­дає принципу універсальності та положенню щодо двох етапів спадкових правовідносин, оскільки вони набагато складніші. В противному разі, ко­ли до спадщини будуть входити лише переважно борги спадкодавця і при наявності згоди на прийняття спадщини - спадкоємець стає зобов'язаним відшкодовувати всі борги або для застосування ч. 1 ст. 1282 ЦК України має існувати судовий порядок визнання такої заяви недійсною.

Тому є можливість погодитись із запропонованою теоретичною модел­лю нотаріального процесу, в якій передбачається необхідність розглядати нотаріальний процес комплексно з врахуванням як нотаріально-процесуальних правовідносин, так і суто спадкових. Запровадження та конкретизація такої моделі для кожного етапу спадкових правовідносин може дозволити гарантувати всім суб'єктам спадкових правовідносин охорону їх прав.

Якщо до нотаріуса звернулась юридично необізнана особа, то вона звер­тається за вирішенням конкретної проблеми або для реалізації в основно­му одного власного права і очікувати від неї юридично грамотних дій не можна. Але нотаріус, сприяючи здійсненню спадкових прав конкретною особою, може і в деяких випадках повинен вживати заходів для охорони і захисту всіх її прав, а також прав усіх інших спадкоємців. Отже, на нота­ріуса покладається обов'язок запропонувати такій особі комплекс право­мірних дій, за якими право цієї особи буде реалізоване з найбільшими га­рантіями. А тому необхідно визначитись не тільки з тим, яке нотаріальне провадження треба у такому випадку вчиняти, а й передбачити і роз'ясни­ти особі всю процедуру реалізації цього права, яка має узгоджено скласти нотаріальний процес.

Хоча на сьогодні, за загальним правилом, неможливо державного нота­ріуса вважати одним із обов'язкових суб'єктів спадкових правовідносин, оскільки не завжди вони стають підставою для вчинення нотаріального процесу, однак загальну його роль у встановленні і регулюванні спадкових правовідносин важко переоцінити. Так, деякі процесуальні помилки но­таріусів призводять до пропуску строку для прийняття спадщини та пору­шення інших прав суб'єктів спадкових правовідносин. На наш погляд, но­таріуси можуть виконувати значнішу роль при посвідченні заповіту та при здійсненні громадянами їх спадкових прав.

Положення щодо існування в Законі України «Про нотаріат» окремих інститутів, присвячених спадковим правовідносинам, має бути також під­ставою для аналізу. Сучасне дублювання в нотаріальній процедурі поло­жень цивільного законодавства не має відповідного процесуального зна­чення, яке слід було б надати нотаріальному процесу щодо спадкових пра­вовідносин. Нотаріальна процедура має бути суттєво доповнена, конкре­тизована та передбачати основні процесуальні дії нотаріуса щодо належно­го правового регулювання спадкових правовідносин. Отже, фактично нотаріус не є суб'єктом спадкових правовідносин, його діяльність можна кваліфікувати як гарантію належної охорони і регулювання спадкових правовідносин, що передбачена державою для юридично необізнаних гро­мадян. Так, СЯ. Фурса відносить нотаріуса до обов'язкових суб'єктів но­таріальних процесуальних правовідносин, а не до матеріальних¹². З цією концепцією можна погодитись.

Виходячи із принципу неупередженості нотаріуса, що базується на ст. 9 Закону України «Про нотаріат», є можливість говорити про заборону для нотаріуса діяти у спадкових справах, коли у цій справі в нього існують осо­бисті інтереси. З цього положення випливає висновок про можливість на­дати нотаріусу більш суттєвих повноважень у спадкових справах. Але, на жаль, це положення має на сьогодні суто теоретичну спрямованість, оскільки не відповідає реальному ставленню нотаріусів до проблем спад­коємців¹³.

В основі діяльності нотаріуса лежать нотаріальні процесуальні право­відносини, які мають суттєву відмінність від спадкових - вони ґрунтують­ся на комплексі його прав та обов'язків, які мають бути чітко передбачені нотаріальною процедурою для реалізації суб'єктами матеріальних пра­вовідносин їх прав. При цьому нотаріусом мають охоронятись не тільки драва та інтереси спадкоємців, а й, безумовно, інших осіб: спадкодавця -захистом спадщини від недостойних і неналежних спадкоємців, виконан­ням спадкоємцями умов заповіту та інші інтереси; кредиторів - об'єктив­ним визначенням загального розміру спадщини, а також держави як особ­ливого спадкоємця - здобувана визнаної відумерлою спадщини тощо.

Отже, не визнаючи за спадкодавцем ролі суб'єкта спадкових правовід­носин, ми не можемо не звернути увагу, що на захист і його охоронюваних законом інтересів має виступати нотаріус як представник держави. Тому нотаріальна процедура має в тісній єдності з нормами матеріального пра­ва регулювати спадкові правовідносини. Перефразовуючи ст. З ЦПК Ук­раїни можна сказати, що в нотаріальному процесі при реалізації спадко­вих прав мають охоронятись безспірні права та охоронювані законом інте­реси громадян, юридичних осіб та держави.

Отож є можливість говорити не про особливості спадкового права або нею його самостійність (останнім часом стає досить популярним у юри­дичній літературі відокремлювати окремі галузі права чи інститути від інших), а про їх тісний взаємозв'язок з іншими інститутами цивільного права та іншими галузями права.

Візьмемо для аналізу такий приклад, як спадкування неповнолітніми. Тут з приводу правоздатності, за загальним правилом, не виникає жодних питань, але волевиявлення неповнолітнього має бути пов'язане з дієздат­ністю і суттєво підпорядковуватись опікуну та органам опіки і піклуван­ня. Тобто, на наш погляд, для прийняття спадщини фактично не потрібна згода опікунів, але для випадку відмови від спадщини така згода має бути обов'язковою. Хоча, на наш погляд, відмова дитини або недієздатної осо­би від спадщини - це досить складне правове явище, оскільки в багатьох випадках воно пов'язується одночасно з емоційним і розумовим станом конкретного неповнолітнього та його матеріальними правами. Тут також слід враховувати тяжку моральну травму, яку в багатьох випадках отри­мує дитина при смерті одного з батьків, не говорячи вже, про можливу смерть обох батьків. У такому випадку дитина реально може залишитись без захисту і під впливом «добрих радників» або навіть злодіїв, що будуть здійснювати тиск на дитину з метою відмови від спадщини або нераціо­нального її використання тощо.

Слід враховувати рівень забезпеченості таких осіб, державні витрати на їх утримання тощо. Крім того, взагалі не розглядаються випадки, коли не­повнолітній бажає прийняти спадщину, а опікун та органи опіки та піклу­вання виступають проти цього, та інші випадки. Отже, спадкове право не­повнолітніх у таких випадках має певні особливості, що зумовлюються Сі­мейним кодексом. Цивільним кодексом тощо, а не тільки спадковим пра­вом. Це положення свідчить про єдину систему права України, яка має завданням врегулювати всі можливі правовідносини, що виникають у дер­жаві.

При цьому, порівнюючи нотаріальну та цивільну процесуальну процеду­ри, є можливість встановити суттєву розбіжність у їх спрямованості та змісті. Якщо нотаріальний процес має у своїй основі загальні і конкретні норми законодавства щодо діяльності нотаріальних органів при здійсненні громадянами та юридичними особами спадкових прав¹⁴, то в цивільному су­дочинстві використовується загальна процедура для всіх справ і не існує відповідних інститутів, спрямованих на розгляд лише спадкових пра­вовідносин. Окремі винятки в цивільному процесі стосуються лише певних особливостей, а не спеціальних проваджень. На цій підставі можна зроби­ти висновок про спрямованість нотаріальної процедури на додаткове врегу­лювання спадкових правовідносин як спеціальної, а судової - як універ­сальної, розрахованої на вирішення будь-яких правовідносин, що виника­ють у державі. Цей висновок дає можливість говорити про доцільність уз­годження всіх положень загальної системи права України і про не­обхідність звернення уваги на зв'язки інституту спадкового права з положеннями нотаріального процесу для більш чіткого врегулювання спадко­вих правовідносин і одночасного вдосконалення діяльності нотаріусів.