визначає зміст регулювання в найбільш детальній формі певної сфери суспільних відносин. Регламент - нормативний акт колегіальних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, який містить сукупність правил, що визначають про­цедуру діяльності цих органів. Правила - нормативний акт, який конкретизує нор­ми права більш загального характеру з метою регулювання поведінки суб'єктів суспільних правовідносин у певних галузях та процедурних питаннях.

5. Правовий звичай

І Правовий звичай - це правило поведінки, яке сформувалося внаслідок факти­чного його застосування протягом тривалого часу і яке визнається державою. Як­що коротко, то це не всякий звичай а лише такий, що санкціонується державою.)

Правовий звичай визнається за джерело права у багатьох країнах. Його ви­знання відображає розуміння права як такого, що може існувати поза межами "по­зитивного права", тобто права, творцем якого виступає держава. Проте якщо в єв­ропейських країн він діє у доволі вузькій сфері - переважно в галузі торгового права, то у Великобританії правовий звичай є одним із джерел конституційного права. Джерелом права звичай визнаний Конвекцією ООН про договори міжнаро­дної куплі-продажі товарів 1980 р. Особливе велике значення правового звичаю в нормативних системах країн, що розвиваються. У сусідніх з нашою країною краї­нах звичаєве цивільне право діяло донедавна: у Словаччині до 1950 р., в Угорщині до 1954 р., до повоєнного часу діяло й чеське земельне звичаєве право.

Можна виділити такі особливості правового звичаю серед інших_,джерел пра­ва:

правовий звичай історично функціонував раніше будь-якого іншого виду джерела права, виданого державою. Наприклад, в Англії перший закон з'явився у 1265 р., а правовий звичай відомий з 1189 р. У багатьох країнах перші пам'ятки писаного права виступали здебільшого нічим іншим, як описом звичаєвого права, фактом їх санкціонування з боку держави (наприклад "Руська правда" в Київській Русі);

правовий звичай, на відміну від інших джерел права, не є наслідком пра-вотвогзчої-діяльності держави;

правовий звичай не є формально визначеним, тобто закріпленим в офіцій-ному тексті, проте це не означає, що його зміст не сформульовано взагалі. Правові звичаї можуть бути сформульовані у працях відомих вчених-правознавців, які сис­тематизують їх, складають збірки;

правовий звичай для чинності повинен мати певний "вік" (в Англії для мі­сцевих звичаїв - дія "з незапам'ятних часів" або не менше 40 років;)

правовий звичай, звичайно, не має суперечити чинному правовому поряд­ку, тобто "позитивному праву", а також вимогам моральності.

Уже згадуваний Р.Давід розрізняє три види звичаїв залежно від їх ролі в пра­вовій системі: а) звичаї на доповнення закону; б) звичаї крім закону (в разі прога­лин у законодавстві); в) звичаї проти закону, коли в разі колізії між ними перевага надається останньому.

6. Правовий прецедент

Якщо в континентальних державах Європи основними джерелами права є но­рмативно-правовий акт й нормативна угода, то в англо-американській правовій системі ситуація інша. Важливим джерелом права там виступає прецедент, тобто право, створене суддями.

Судовии_прецедент - це рішення суду в конкретній юридичній справі, котре містить загальнообов'язкове правило поведінки, яке реалізовується (враховується) судом під час розгляду аналогічної справи в майбутньому^ Ще раз підкреслимо, якщо в континентальній Європі суди лише застосовують право, то а англо­саксонській правовій системі вони створюють нове правило поведінки, тобто тво­рять право. Окрім Англії і США судовий прецедент визнається обов'язковим у кі­лькох десятках країн, які раніше мали зв'язок з Британською імперією.

Специфіка англійського права полягає не в самому прецеденті як такому. Сьогодні мова йде про дію доктрини прецеденту, суть якої в обов'язку судів слі­дувати рішенням судів вищого рівня, а також в пов'язаності апеляційних судів своїми попередніми рішеннями (крім палати лордів). Умовою дії системи преце­дентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судових звітів. Про їх важливість свідчить і той факт, що доктрина обов'язковості прецеденту сформува­лась у сучасному вигляді лише в середині XIX ст., коли запис судових звітів став цілісною системою.

За своїм юридичним змістом судові прецеденти поділяються на два види;

а) деклараторні, які повторяють уже існуючі правові норми і дають їх тлума­ чення;

б) креативні, які заповнюють прогалини в законодавстві і створюють таким чином нову правову норму.

У будь-якому випадку прецедент обов'язковий для нижчестоящих судів і, як правило, для судів того ж рівня. Треба мати на увазі, що обов'язковою є лише час­тина прецеденту, яка має назву гагіо сіесісіепа'і. Інша його частина, - оЬіІег дісіит (попутно сказане), - має відносну обов'язковість.

Прецеденти, які на думку судді не відносяться до справи, він не повинен за­стосовувати. Однак, якщо суддя вже встановить, що прецедент має обов'язкову силу, він повинен його застосувати, навіть якщо це протирічить особистій думці судді. Правда, у судді є можливість визнати, що дана справа і прецедент мають відмінності між собою. Для цього досить оголосити суттєвим будь-який факт, який не є для них спільним.

Одночасно є винятки, коли дозволяється судді відійти від принципу "обов'язковості прецеденту", які зводяться до такого:

а) суд вправі і зобов'язаний вирішити, якому з двох конфліктуючих прецеде­ нтів надати перевагу;

б) суд повинен відмовитися слідувати власному прецеденту, який хоча і не був повністю відкинутий, але, на думку суду, не може бути узгодженим з преце­ дентом палати лордів;