Під матеріальними джерелами права слід розуміти те, що виражає перша то­чка зору з вищенаведеного переліку поглядів на поняття джерел права, а саме при­родні, географічні, демографічні, соціальні, економічні, моральні, політичні тех­нологічні, міжнародні та інші умови життя організованого суспільства, котрі впливають на процес творення права і на яких правотворчість власне базується.

Джерелами права у формальному смислі є визначені форми права, де сфор­мульовано його зміст, який можна там віднайти й ідентифікувати як такий, що встановлений державою. Саме завдяки своїй формі юридичні норми мають мож­ливість бути чинними, а значить — реалізованими.

Філософська категорія "форми" означає спосіб існування та виразу того чи іншого об'єкту, його організацію. 'Лід формою права треба розуміти організацію, улаштування змісту права, способи існування, прояву, впорядкування та функціо­нування такого змісту.

Існує й кілька інших визначень "форми права": а) явища і факти, які спеціа­льно мають служити джерелом пізнання правових приписів; б) державно-офіційні способи виразу і закріплення норм, надання загальним правилам загально­обов'язкового, юридичного значення; в) спосіб внутрішньої організації та зовніш­нього прояву правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

Відзначимо також, що форма^права є важливою ознакою права, завдяки якій правові норми: а) відрізняються і відокремлюються від інших соціальних норм; б) діють, бо мають дану або санкціоновану державою форму і внаслідок цього є зага­льнообов'язковими. У самій формі права засвідчується також його приналежність до певної держави.

В свою чергу, форми права можна розглядати в широкому і вузькому смислі. Поняття форми права в широкому смислі означає:

а) процедуру, процес прийняття чи виникнення конкретного джерела права;

б) наслідок, який мас місце відповідно з установленою процедурою, напри­ клад Закон "Про адвокатуру", котрий є нормативним актом, прийнятим внаслідок правотворчої діяльності Верховної Ради України.

^^зькому розумінні слова форми права - це лише наслідки правотворчої ді­яльності компетентного органу. Саме з цієї точки зору виділяють такі основні ви­ди джерел права як нормативно-правові акти, нормативні договори, правові пре­цеденти, правові звичаї.

3. Закон: поняття і ознаки

У більшості сучасних демократичних державах основним джерелом права є закон. Під останнім слід розуміти нормативно-правовий акт вищої юридичної си­ли, прийнятий за особливою процедурою вищим представницьким органом дер­жавної влади або безпосередньо народом, який регулює найважливіші ділянки су­спільних відносин. Тут і далі маємо на увазі закон саме як парламентський акт або рішення, схвалене в ході всенародного голосування, а не як нормативні акти, при­йняті іншими органами, котрі за силою прирівнюються до закону (делеговане за­конодавство).

У країнах, де права людини поважаються, ставляться підвищені вимоги до змісту закону, який має бути правовим. Останнє зараз означає, в першу чергу, те, що закон своїми положеннями не порушує міжнародно-правових стандартів в га­лузі прав людини.

Закон відрізняється від інших джерел права такими специфічними ознаками:

цей правовий акт завжди є нормативним, тобто містить норми права, тоді як, наприклад, підзаконні акти можуть бути і нормативними, і індивідуальними. Закон в силу своєї природи поширюється на невизначену кількість суб'єктів та підлягає застосуванню невизначену кількість разів. Разом з тим, закон може по­ширюватися не на всю територію країни, а лише на окрему частину. Наприклад, законом може бути створено спеціальну економічну зону в межах певної адмініст­ративно-територіальній одиниці.

закон є наслідком правотворчої діяльності парламенту або приймається через референдум. У монархічних формах правління такі повноваження може мати й глава держави-монарх. Навіть демократичні держави передбачають можливість так званого "делегованого законодавства", тобто права для урядів приймати акти із силою закону;

закон приймається лише в особливому порядку, який називається законо­давчим процесом (процедурою). Сама така процедура закріплюється на рівні зако­ну, її порушення є підставою для нечинності даного закону. В Україні, правда процес законотворення на рівні закону врегульований лише частково - положен­нями Конституції України;

закон регулює не будь-які, а лише найважливіші суспільні відносини з тан­ки зору, звичайно, самого суспільства і держави. Такий стан речей має місце у бі­льшості країн. Разом з тим, не можна не погодитися з українським дослідником Г.Дуткою, котрий стверджує, що сама категорія "найбільш важливі суспільні від­носини" має оціночний характер, оскільки до цього часу критеріїв "найбільш важ­ливих суспільних відносин" не вироблено. Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, на думку вказаного вченого, що суспільні відносини дуже динамі­чні, вони змінюються відповідно до змін економічної, політичної, соціальної ситу­ації. Отже, піддається зміні і ступінь їх важливості. Відомі випадки, коли законом регулювались менш важливі суспільні відносини, ніж постановами уряду і указа­ми Президента, чи навпаки - закон і постанова уряду регулювали суміжні суспіль­ні відносини, однакові за своєю значимістю. Наприклад, Закони України "Про на­сіння", "Про карантин рослин", "Про племінне тваринництво", "Про пестициди і агрохімікати" і Указ Президента "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України". Більш того, досвід законотворчості показав, що поняття важливості і суттєвості суспіль­них відносин має досить умовний характер. Врешті-решт, ступінь важливості ви­значається самим законодавцем, за яким останнє слово.

Відзначимо, що в Україні відповідно до ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються, наприклад, засади цивільно-правової відповіда­льності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної