Більшість держав сучасного світу мають саме унітарний територіальний устрій. Така форма держави дає змогу центральним органам влади сконцентрувати ресурси, оперативно вирішувати назрілі проблеми.

Деякі маленькі унітарні країни (Мальта, Бахрейн тощо) взагалі не мають ад­міністративно-територіального поділу. В інших унітарних державах цей поділ включає дві-три і навіть чотири ланки. Повоєнного часу в цілому ряді країн про­являється тенденція до укрупнення низових одиниць адміністративно-територіального поділу.

В унітарних державах з асиметричним територіальним устроєм складові час­тини держави мають різний правовий статус. Поряд з адміністративно-територіальними одиницями є регіони, котрі мають більше прав і виступають те­риторіальною автономією. Поняття автономії (від гр. аигопотіа - сам + закон) зводиться до права певної частини держави самостійно вирішувати свої внутрішні питання. Ступінь самостійності таких автономій різна. У багатьох країнах автоно­мії мають власні законодавчі органи, котрі видають місцеві закони з питань, які передані до відання автономії. Такі автономні утворення існують в Данії (Гренла­ндія), Франції (Корсика), Португалії (Азорські острови), Україні (Крим) тощо.

З точки зору територіальної організації публічної влади унітарні держави по­діляються на дві групи: децентралізовані та централізовані. Децентралізовані унітарні держави мають такі ознаки:

а) компетенція місцевих органів самоврядування виникає на основі делегу­ вання повноважень центральною владою відповідно до конституції і законів;

б) в межах делегованих повноважень між місцевими і центральними владни­ ми органами відсутні відносини субординації і підпорядкування; місцеві органи в межах "делегованої" галузі пов'язані лише конституцією і законами;

в) місцеві органи влади функціонують дискреційно, незалежно від централь­ них органів (дискреційна незалежність);

г) центральні органи влади регулюють правовий статус місцевих органів пуб­ лічної влади через конституцію і закони;

д) центральна влада здійснює контроль за відповідністю місцевих- нормативно-правових актів нормативно-правовим актам центральної влади, а та­ кож за їх відповідністю конституції і законам;

є) центральна влада у встановленому порядку здійснює фінансовий контроль за діяльністю місцевих органів.

До децентралізованих унітарних держав належать такі як Італія, Іспанія, Ве­ликобританія тощо.

27. 100

Централізованими унітарними державами є такі, в яких відсутні виборні ор­гани на рівні адміністративно-територіальних одиниць, котрі би мали самостійно вирішувати місцеві питання. У таких державах вертикальний розподіл влади про-

Загальна теорія держави і права

ведений слабко, що проявляється насамперед в компетенції центральних органів, а

саме:

а) вони призначають керівників місцевих органів виконавчої влади;

б) мають право втручатися до діяльності місцевих органів чи припиняти їх повноваження, скасовувати чи змінювати правові акти місцевих органів;

в) вправі регулювати діяльність місцевих органів як загальнообов'язковими приписами, так і організаційними актами.

3. Федеративна держава

Федерація (від лат. гоесіиз - зв'язок) - це єдина союзна держава, котра склада­ється з кількох державних утворень, об'єднаних для вирішення центральною вла­дою спільних для всіх суб'єктів федерації завдань.

У кожній федеративній державі функціонують два рівня влади: федеральний рівень (центральна або союзна влада) і рівень учасника федерації (штату, провін­ції, землі тощо). До складу сучасних федерацій входить різна кількість суб'єктів: в США - 50, Австралії - 6, Австрії - 9, ФРН - 16, Індії - 25, Югославії - 2, Росії - 89

тощо.

Становлення федералізму в новітній історії бере початок з 1787 р., коли була прийнята Конституція США. У 1867 р. на основі британського Закону про Північ­ну Америку виникла федеративна Канада, котра складалася тоді з трьох провінцій. У федерацію в 1874 р. перетворилася Швейцарія, що виникла, нагадаємо, в 1291 р. як Союз кантонів. Деякі ознаки федералізму мали вже перші конституції єдиної Німеччини (1871, 1919 рр.). Основний Закон ФРН 1949 р. створив механізм одної з класичних сучасних федерацій.

Федеративний устрій сучасних держав характеризується такими ознаками:

держава поділяється на складові частини (штати, наприклад), котрі мають деякі атрибути суверенітету: символіку, вищі державні органи, конституції тощо. Проте верховенство влади повністю залишається за єдиною федеративною держа­вою, котра й володіє суверенітетом;

територія федерації складається з територій її суб'єктів. У цьому аспекті існує поняття "федеральний кордон" і поняття "кордону штату" (наприклад, в

США);

3) федеральне законодавство (передовсім конституція) визначає межі зако­ нодавчої компетенції суб'єктів федерації. Федеральний устрій передбачає існу­ вання двох рівнів законодавства: на рівні федерації та на рівні суб'єктів за безумо­ вного пріоритету норм федерального законодавства;

4) суб'єкти федерації позбавлені права виходу з складу федеративної держа­ ви, хоча такі спроби мають місце час від часу. У 1980 і 1995 роках, наприклад, у Канаді провінція Квебек через проведення референдуму двічі пробувала вийти з складу цієї федерації. Набагато більше подібних намагань не були настільки мир­ ними й придушувалися військовим шляхом. У 1861-1865 рр. центральна влада в США ледве здолала спробу 10 південних штатів здійснити сецесію - розвалити федерацію через утворення своєї союзної держави. В 1994-1996 роках таку ж

101

Глава 12 Форма державного устрою

спробу вчинив один із суб'єктів Російської Федерації - Чеченська Республіка Іч-керія;

суб'єкти федерації позбавлені права самостійно виступати на міжнародній арені. Це означає, що вони не є суб'єктами міжнародних правовідносин;

фінансова і бюджетна системи федерацій мають централізований харак­тер. Бюджетні доходи суб'єктів федерацій незначні й не йдуть у ніяке порівняння з федеральними;

збройні сили у всіх федераціях підпорядковані федеральному центру;

структура федеральних органів влади передбачає представництво в їх складі суб'єктів федерації. Верхня палата парламенту нерідко виконує саме таку роль. Наприклад, Сенат Конгресу США складається з 100 сенаторів, які з розраху­нку по два від штату обираються шляхом прямих виборів. В Росії, до прикладу, верхню палату федерального парламенту формують за посадою керівники пред­ставницьких і виконавчих органів суб'єктів федерації (по два від суб'єкту);

установча влада в федераціях здійснюється, як правило, за участю суб'єктів федерації. Зокрема, це стосується внесення змін і доповнень до федера­льної конституції.