Звичайно, наведена схема є ідеальною, проте без сприйняття хоча би окремих її складових, правотворча діяльність щодо врегулювання того чи іншого напряму правової реформи позбавлена не лише системності, а й ефективності.

Проблеми реалізації правової реформи в окремих напрямах. Реформування правової системи протягом перших десяти років незалежності також відзначається непослідовністю та суперечливим характером вже тому, що нова Конституція була схвалена лише у 1996 р., найпізніше від усіх посткомуністичних країн (у Росії в 1993 р., у Білорусі в 1994 р.). Однак із прийняттям нової Конституції України про­блему реформування публічної влади не було завершено, ініціювання і проведення 16 квітня 2000 р. Всеукраїнського референдуму - свідчення тому.

Схвалення в ювілейний для України 2001 р. нових Кримінального і Цивільно­го кодексів — подія справді визначальна і для суспільства, і для держави. Проте наступним радикальним зрушенням у правовій системі судилося відбутися, на жаль, лише в другому десятилітті незалежної України.

Судово-правова реформа, формально розпочавшись ще в 1992 р. з вироблен­ням першої відповідної Концепції, тим не менш, реальних кроків щодо її впрова­дження зазнала лише в червні 2001 р. під впливом жорсткого пресингу з боку ін­ституцій Ради Свропи та під загрозою руйнування всієї правової системи внаслі­док можливого невиконання перехідних положень Конституції України. Зараз до системи судів загальної юрисдикції входитимуть місцеві, апеляційні, вищі суди (адміністративний, господарський, цивільний та кримінальний) і Верховний суд України. Лише суди від 29 червня 2001 р. санкціонують взяття під варту людини — у нас і це питання дискутувалося 10 років, хоча, до прикладу, в Англії таке пра­вило діє з 1679 р.

96. 244

97. Загальна теорія держави і права

Разом з тим, приведення законодавства про судоустрій у відповідність з ви­могами Основного Закону не завершує судову реформу. І справа не лише в судах

присяжних, передбачених Конституцією, але так і не створених. Важливіше інше — суди в Україні й надалі позбавлені правових та інституційних гарантій своєї не­залежності. До прикладу, судді в Україні до цього часу не володіють правом недо­торканості в обсязі, передбаченому для народних депутатів України, хоча такий підхід є загальновизнаним у Європі. Та і процедура призначення на посади (перше призначення строком на 5 років), переведення (підстави для переведення судді в іншу місцевість взагалі конституційно не закріплені), м'яко кажучи, не сприяють їх незалежності.

Якщо додати до цього низьке матеріально-технічне забезпечення суддів в умовах, коли виконавча влада має можливість скоротити бюджетні асигнування на судову владу, та низький заробіток суддів, то стане зрозуміло — говорити про ефективне правосуддя, принаймні, важко. Про низький заробіток суддів судимо не з огляду на абсолютні величини, а у співвідношенні до середньої зарплати у бю­джетній сфері, бо саме це відображає пріоритети держави.

Залишається переформованою й система органів прокуратури. її практичні працівники протягом 10 років відстоюють загальнонаглядові функції та право здійснення самостійного досудового слідства, котрі Конституцією для прокурату­ри вже не передбачені. На наш погляд, важливішими для реформування прокура­тури виступають інші проблеми — проблема її "політизації" та інституційної не­залежності. Ніхто не стане заперечувати, що об'єктивній і неупередженій діяльно­сті Генерального прокурора не сприяє його де-факто підпорядкованість главі дер­жави (який його призначає за згодою парламенту, але звільняє самостійно) чи на­віть орієнтація на парламентську більшість (парламент може йому висловити не­довіру, що має наслідком відставку). Включення цієї посадової особи до системи політичних відносин ("довіри" чи "недовіри" з боку домінуючих політичних сил), як видається, деформує цю конституційну інституцію. Але й змінити в цьому пла­ні що-небудь складно — така модель закріплена в Конституції України. Та і стру­ктура системи органів прокуратури, котра загалом співпадає із адміністративно-територіальною організацією влади, створює сприятливі умови для впливу остан­ньої на прокурорів.

Адміністративно-правова реформа також не відзначається результативністю. Досить сказати, що перші сім років незалежності (аж до 1998 р.) в Україні готува­ли Концепцію такої реформи. Справа не лише в скороченні держапарату, на чому ЗМ1 постійно акцентують увагу суспільства. Важливішим є те, що вирішити яку-небудь найдріб'язковішу справу в органах державного управління для звичайного громадянина залишається проблемою — так було 10 років тому, так залишається і зараз. Надання громадянину якісних управлінських послуг — таке завдання зали­шається недосяжним для виконавчої влади.

Наскільки запущеним виступає цей напрям реформи, засвідчує хоча би той факт, що у другому десятилітті незалежності держави без законодавчого закріп­лення свого статусу функціонують такі державні органи, як Президент України (Закон 1991 р. суперечить Конституції і тому не може застосовуватися), Верховна Рада України (діє на основі Регламенту, котрий не є законом і зміни до якого вно­сяться постановами парламенту), Кабінет Міністрів України, міністерства і відом-

Глава 28. Правова реформа та її особливості в Україні 245

246

ства, Адміністрація Президента України. У таку унікальну ситуацію важко повіри­ти на 10-у році незалежності, але це правда.

Деконцентрація виконавчої влади, тобто перенесення частини повноважень уряду на регіони, про що багато говорять усі ці 10 років, є в принципі неможливою в Україні, бо повноваження уряду закріплені в Конституції і закон про Кабінет Міністрів України, котрий, сподіваємося, все таки коли-небудь буде схвалений, лише відтворить їх, але не розширить.

Раціоналізацію адміністративно-територіального устрою в Україні (тобто укрупнення областей, зміни їх меж) не було проведено в першій половині 1990-их рр., а після прийняття Конституції у 1996 р. вона в принципі не є можливою, бо творці нашого Основного Закону додумалися записати назви усіх областей до його тексту. Модель місцевого самоврядування, особливо з огляду на його стосунки з місцевими державними адміністраціями, також не є досконалою. Закон про місце­ве самоврядування 1997 р. ввів оригінальне і незвичайне для європейської практи­ки правило — районні та обласні ради цілий ряд дієвих повноважень делегують відповідним органам виконавчої влади (досвід інших країн засвідчує про зворот­ний процес), причому сформульовано це в такий спосіб, що вони "не можуть деле­гувати", а "делегують" (ст.44 названого закону). За такого підходу функціонуван­ня цих органів самоврядування, особливо районних рад, позбавлене смислу. Тим більше, що у них відсутні виконавчі органи.

Література

1. Горобец В.Д. Правовая реформа в Российской Федерации : состояние и перспе­ктиви : Автореф. дис. на соиск. учен. степ, кандидата наук (12.00.01) / Рос. акад. управлення. - М., 1992. -19с.

2. Костицький М.В. Політико-правова доктрина як основа побудови Української держави і права // Вісник Львів, ун-ту. Сер.юрид. - Львів, 1994. - Вип. 31: Про­ блеми державотворення в Україні.

3. Кравченко Ю. Ф. Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ України (організаційно- правові питання) : Дис... канд. юрид. наук (12.00.07) / Університет внутрішніх справ. - X., 1998. - 191 арк.

4. Мачкув Е. Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткоммуни- стическая системная трансфермация: проблеми, концепции, переодизация// Полис. - 2000. - №4.

Загальна теорія держави і права

Медведчук В.В. Про методологічні основи правової системи України та шляхи її вдосконалення // Академія правових наук України. Вісник. - X., 1996. - N7.

Мельвиль А. Опьіт теоретико-методологического синтеза структурного и про­цедурного подходов к демократическим транзитам // Полис. - 1998. - № 2.

Мусияка В. Программа правовой реформи - необходимьій компонент преобра-зований // Деловая жизнь. - 1995. - N3- 4.

Ющик О.І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. -К.,1997.