Така різноманітність є передумовою того, що в демократичному суспільстві різні організації груп громадян не є обмежені в своїй діяльності державою, а своєю легалізацією - від державних органів. У демократичній державі функціонує бага-топартійна система, а також різні суб'єкти права власності і господарської ініціа­тиви (економічний плюралізм);

7) Демократичний режим характерний для соціальної і правової держави (держави благополуччя).

Важливо також відзначити, що влада в демократичній державі завжди має ле­гальний характер, а її легітимація забезпечується раціонально-правовими засоба­ми. Сучасний демократичний режим у цьому розумінні функціонує лише в умовах правової держави.

У своєму розвитку демократії пройшли два етапи розвитку:

а) ліберальна демократична держава, котра характеризується певними об­ меженнями народного суверенітету (цілий ряд цензів у виборчому праві), а також відсутністю у громадян (юридично і фактично) соціальних прав: права на працю, відпочинок, на допомогу у зв'язку з втратою працездатності тощо. Держава майже не регулювала трудові відносини, діяльність монополій.

б) сучасна соціальна демократична держава, котра, крім вищенаведених ознак, характеризується загальним виборчим правом і гарантіями кожному рівня життя, гідного людини, незалежно від її здатності заробляти.

Кілька слів про процес поширення демократії на земній кулі. Станом на 1900 р. жодну з існуючих тоді 55 держав не можна назвати демократичною в сучасному розумінні. Досить відзначити лише той факт, що в жодній із країн не було загаль­ного виборчого права, зокрема його цілковито були позбавлені жінки. Проте ста­ном на 1950 р. вже 22 країни можна назвати демократичними (в них проживало 31% населення планети) та ще 21 "частково демократичну" країну (12% населен­ня). Основною "хвилею демократії" стали глобальні зміни на рубежі 80-90 років минулого століття. В умовах повної або часткової демократії нині функціонує 136 держав світу із усіх 192. У них проживає 63, 2% населення земної кулі. Суцільною смугою демократії, разом з тим, виступають нині лише Західна і Центральна Єв­ропа та Північна Америка.

33. 111

Глава 13. Державний режим

5. Особливості державного режиму в Україні

Конституція 1996 р. закріпила статус України саме як "демократичної" дер­жави (ст.1). Основний Закон визначає механізм народовладдя, формулює основні права і свободи людини і громадянина, гарантії їх захисту. Проте поняття "держа­вний режим", нагадаємо, означає не правову форму держави, закріплену в законах, а її зміст, тобто способи реалізації влади, взаємодії з суспільством, іншими суб'єктами політичної системи. А тому для з'ясування державного режиму в Україні (як і в інших країнах) недостатньо знати законодавчі положення з цих пи­тань - чи не кожна держава проголошує себе "демократичною". Необхідно також з'ясувати, підкреслимо, безпосередню суспільну практику: чи діють і наскільки ефективно діють основні демократичні інститути? У такій площині й спробуємо відповісти на запитання про характер державного режиму в Україні.

Спочатку вдамося в короткий екскурс у недавнє минуле. Демократизація по­літичної системи розпочалася реально в 1989 р. і в її розвитку можна виділити кі­лька етапів.

Перший етап (1989-1991 рр.). З прийняттям у жовтні 1989 р. нових виборчих за­конів, які вже дозволяли висування і голосування по кількох кандидатах на одну виборчу посаду, розпочалося реальне реформування тоталітарної системи в тоді­шній Українській РСР. Одночасно йшла організаційна розбудова перших опози­ційних сил, зокрема Народного Руху, ДемПУ, УРП. У березні 1990 р. відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради. З тодішнім статусом КПУ, її зро­щенням із державним апаратом, її матеріальними можливостями і контролем за засобами масової інформації, говорити про те, що це були "вільні вибори" у зага­льновизнаному розумінні просто недоречно. Ці вибори, на нашу думку, загальму­вали поступ демократії в Україні принаймні на півдесятиліття. Тим більше про це можна говорити зважаючи й на те, що в Україні парламентські вибори не були проведені негайно після здобуття незалежності та призупинення діяльності КПУ, коли були наявними можливості до обрання некомуністичного складу парламенту.

Після невдалого путчу в Москві і проголошення незалежності України дещо прискорився процес формування багатопартійної системи. Нетривале прлзупи-нення діяльності КПУ та націоналізація її власності урівняли цю політичну силу з іншими. Але її колишнім керівникам різного рівня не було законодавчо забороне­но працювати у державній службі, як це вчинили у країнах Центральної Європи і Балтії. Не було також законодавчо заборонена комуністична пропаганда. Ці два фактори, як на мене, зіграли надзвичайно негативну роль у процесі становлення в Україні демократії європейського зразка.

1 грудня 1991 р. одночасно з всенародними виборами першого Президента України вперше було апробовано інститут безпосередньої демократії — проведено всеукраїнський референдум.

34. 112

Другий етап (1991-1996 рр.). Цей період характеризується початком економі­чних реформ, зниженням життєвого рівня більшості населення. Але одночасно зростав ступінь захисту особистих прав громадян - з прийняттям, до прикладу, в 1992 р. Закону "Про адвокатуру". Але головні події цього етапу - проведення в

Загальна теорія держави і права

1994 р. парламентських (відносну більшість здобула Компартія) і особливо прези­дентських виборів. У червні того року з обранням нового Президента України від­бувся перехід влади: мирний, законний і демократичний. Для становлення демок­ратії у нашій державі це мало вирішальне значення. Хоча під час виборів влада й далі контролювала засоби масової інформації, допомагаючи "своїм" кандидатам, на президентських виборах це дало зворотній ефект. З іншого боку, виборчі зако­ни 1993-1994 рр. зберегли мажоритарну систему виборів. Це гальмувало розвиток ефективної партійної системи, давало можливість виконавчій владі висувати й підтримувати потрібних кандидатів до парламенту і місцевих органів. Кандидат, не підтримуваний владою, мав набагато менше шансів на обрання ще з однієї при­чини - збереження імперативного характеру мандата депутата.

Події весни і літа 1995 р. поставили молоду українську демократію на грань виживання. Різні бачення конституційної будови держави у лівої більшості Верхо­вної Ради і Президента, котрий розпочав реальні суспільні перетворення, призвели до протистояння між ними і можливої конфронтації. Вихід із політичної кризи був знайдений, але він знаходився за межами конституційного поля України. Консти­туційним договором між собою 8 червня 1995 р. Верховна Рада і Президент домо­вилися з порушенням чинного тоді законодавства про припинення більшої части­ни діючої в той час Конституції 1978 р. і перерозподіл владних повноважень між собою. Два вищі органи державної влади, крім того, що незаконно змінили кон­ституційний лад, перебрали на себе установчу владу в державі, тобто своїми діями заперечили основний принцип демократії- принцип народного суверенітету.

Третій етап (розпочався в 1996 р.) знаменував собою три події, котрі ще три­валий час впливатимуть на становлення демократії. По-перше, 28 червня 1996 р. парламентом була прийнята нова Конституція України, котра крім традиційних (вибори, референдум) заснувала нові для нашої держави демократичні інститути: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Конституційний Суд України (у січні 1997 р. провів перше засідання), спеціалізовані суди, суди присяжних, мож­ливість розгляду безпосередньо в суді будь-якого спору, що випливає з правовід­носин у державі тощо.

По-друге, в 1997 р. Верховною Радою України було ратифіковано Європей­ську конвенцію з прав людини, що, крім іншого, означало для громадян України можливість звернення до Європейського суду з прав людини в разі порушень їх прав державою.

По-третє, законом про вибори народних депутатів України 1997 р. вперше введено змішану (мажоритарно-пропорційну) систему парламентських виборів. Вперше політичні партії безпосередньо взяли участь у виборах, що сприяло і їх розвитку, і формуванню дієвої і відповідальної влади.

35. 113

Четвертий етап, на нашу думку, розпочався у листопаді 2000 р. після виго­лошення політичною опозицією звинувачень на адресу глави держави ("касетний скандал"). Хоча звинувачення не були підтверджені жодними доказами громадсь­ка думка була сфокусована на реально існуючих проблемах демократії: свободі слова, захисту журналістів від протиправних посягань, удосконалення діяльності правоохоронних структур тощо. Після початку цього етапу демократія зусиллями вищого державного керівництва зробила значний крок вперед, котрий за своїм об-

ГлаваІЗ. Державний режим

сягом порівнянний із демократизацією початку 90-х років. Що було зроблено всього протягом двох років?

По-перше, здійснено ряд заходів щодо зміцнення свободи слова, недопущен­ня закриття засобів масової інформації контролюючими органами. По-друге, в че­рвні 2001 р. проведено так звану "малу судову реформу", котра сприяла підви­щенню ролі судів у захисті прав людини. У лютому 2002 р. було схвалено нове за­конодавство про судоустрій, яким систему правосуддя було приведено у відповід­ність з вимогами Конституції України. По-третє, починаючи з квітня 2001 р. було схвалено до десятка кодифікованих актів, котрі від 1995 р. виступали об'єктом зо­бов'язань України перед Радою Європи у сфері правової реформи. Особливо вели­ке значення для підтримки демократичного режиму має новий Кримінальний ко­декс України, котрий набув чинності з 1 вересня 2001 р. По-четверте, в жовтні 2001 р. було схвалено новий закон про вибори народних депутатів України, кот­рий розширив права суб'єктів виборчого процесу, зокрема політичних партій, зро­бив виборчу кампанію більш "прозорою", ускладнив використання "адміністрати­вного ресурсу". Нарешті, по-п'яте, у серпні 2002 р. Президент України Л. Кучма ініціював проведення в країні політичної реформи, котра би передбачала розши­рення прав парламенту щодо формування уряду, а також введення пропорційної виборчої системи в "чистому" вигляді. Крім іншого, це означатиме зростання ролі політичних партій.

Спробуємо з'ясувати основні показники демократії в Україні на сучасному етапі.

Права людини. У цій галузі, якщо брати до уваги 12-річний строк незалежно­сті, спостерігається очевидний прогрес. Як уже відзначалося, вони закріплені в Конституції України, причому не можуть бути обмеженими чи відміненими кон­ституційною поправкою. Разом з тим:

найбільш актуальною проблемою України в цій сфері закордонними ана­літиками (зокрема експертами Держдепартаменту США, як це видно із щорічних доповідей цього відомства про стан дотримання прав людини в інших країнах) на­зивається проблема масового застосування співробітниками правоохоронних ор­ганів тортур та інших незаконних методів роботи;

загальмованість процесу законотворення блокує можливість реалізації ці­лого ряду конституційних прав і свобод, які містяться в бланкетних нормах Осно­вного Закону, тобто таких, що відсилають до інших законів;

незавершеність судово-правової реформи не сприяє зміцненню судової влади як гаранта прав і свобод громадян;

масово порушуються соціальні й економічні права громадян: працівникам держбюджетних підприємств і установ протягом кількох місяців не виплачують заробітку, змушують йти у тривалі неоплачувані відпустки, постійно скорочується мережа державних закладів освіти і охорони здоров'я;