білізація населення на виконання політичних і соціальних завдань з допомогою всіх інститутів.

До цих ознак слід додати такі основоположні характеристики тоталітарного режиму як:

порушення державою межі, котра відрізняє її саму від суспільства: внаслідок цього стирається грань між публічним і приватним життям;

тоталітарна влада здійснює всеохоплюючий контроль за суспільством і лю­диною;

тоталітарна влада є абсолютною і не обмеженою ні правом, ні інституційни-ми засобами;

держава широко використовує неправові методи впливу на суспільство.

Тоталітаризм в розумінні політичної реальності виникає спочатку як євразій­ське (СРСР), згодом як європейське (Німеччина, Італія), врешті, азіатське явище (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Кампучія). Протягом XX ст. тоталітарні держави виступали в кількох моделях: комунізм, нацизм фашизм та ісламський фундамен-талізм.

Кількість тоталітарних держав невпинно зменшується. У 1950 р. в світі нара­ховувалося 12 держав з тоталітарним режимом, в яких проживало 34 % населення земної кулі. Станом на 2000 р. тоталітаризм у класичному вигляді, за оцінкою ор­ганізації "Фрідом Хаус", присутній лише в п'яти країнах: Афганістан (режим талі-бів), Куба, КНДР, Лаос, В'єтнам. Якщо зважити на військову ліквідацію терорис­тичного режиму талібів у Афганістані у 2001 р., ринкові перетворення у В'єтнамі, то впевнено можна сподіватися, що кількість тоталітарних режимів й надалі буде зменшуватися.

3. Авторитарний режим

Авторитарним можна назвати такий державний режим, за якого джерелом державної влади виступає лише частина населення, правляча група, партія, рух або армія. Поряд з цим, відсутність демократичних механізмів не поєднується з крайніми проявами тоталітаризму. Авторитарний режим завжди характеризує ту країну, в котрій перетворення ведуть від тоталітаризму до демократії чи навпаки. Про це свідчать і його ознаки:

розподіл державної влади проведено лише умовно, а юридично і фактично домінує виконавча влада на чолі з сильним президентом чи надзвичайним орга­ном;

роль парламенту, як і інших представницьких органів, зведено нанівець, хоча вони й функціонують; вибори цих органів не є регулярними і повністю конт­ролюються владою;

значну роль, в тому числі політичну, в суспільстві відіграють багаточисе-льні "силові структури" - армія і правоохоронні органи;

формально існує багатопартійна система, але державна влада відверто опирається і підтримує одну або декілька політичних партій;

мають місце порушення прав і свобод людини, ускладнений порядок їх реалізації та застосування, проте відсутні масові репресії;

держава здійснює контроль за інформаційним простором (наприклад, бу­дучи власником більшості засобів масової інформації);

обмежується діяльність опозиції;

органи державної влади при прийнятті рішень більше зважають на полі­тичну доцільність, ніж на закон;

при прийнятті та реалізації політичних рішень рідко застосовується прин­цип знаходження компромісу інтересів;

державний апарат функціонує в режимі напівтаємності, в умовах, за яких контроль за ним з боку громадськості виключається.

виконавчо-розпорядчі органи наділені широкими законодавчими повно­важеннями;

в центрі і на місцях мас місце концентрація і централізація реальної влади в руках одного або кількох тісно взаємозв'язаних органів, рішення яких безумовно виконуються, нерідко такі органи володіють дискреційними повноваженнями, тобто правом, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, в тому числі з порушенням норм закону.

В юридичній науці виділяють й цілий ряд інших ознак авторитаризму. Київ­ський вчений В. Якушик у праці "Проблеми теорії революційно-демократичної держави" відзначає, зокрема, що авторитаризм у найширшому розумінні - це ме­тод управління, котрий характеризується: 1) наявністю центру управління, що во­лодіє владними повноваженнями; 2) субординацією суб'єктів суспільних відно­син; 3) нав'язуванням чиєї-небудь волі іншим особам тощо.

Авторитарний режим, відзначимо, істотно відрізняється від тоталітаризму. По-перше, за авторитаризму держава і громадянське суспільство все таки відокре­млені, держава не дуже інтенсивно втручається в життя громадянського суспільст­ва, хоч і здійснює за ним жорсткий контроль. Громадянське суспільство у певній мірі залишається автономним, хоч і не здатним здійснювати серйозний вплив на державу. По-друге, за авторитаризму нерідко самостійну політичну роль відіграє армія, що є неможливим у тоталітарних режимах. Авторитарні режими, які опи­раються на армію, у ХІХ-ХХ ст. мали місце в Європі (Іспанія, Португалія), а в Ла­тинській Америці стали закономірністю.

Можна виділити два різновиди авторитарного режиму: авторитарно-лібералізований та авторитарно-радикальний. Перший із них позначається тим, що намагається використовувати переважно ненасильницькі методи управління та зберігаючи при цьому видимість законності. Другий же, навпаки, опирається на силу й намагається поставити громадянське суспільство під жорсткий контроль.

Авторитарний режим залишається поширеним і на початку XXI ст. Більше того, кількість держав з таким режимом збільшується. Якщо в 1950 р. їх нарахову­валося всього 10 (проживало 5,1% населення світу), то станом на 2000 р. - вже 39 країн, що становить п'яту частину всіх держав світу. У них сьогодні проживає третина населення планети. До таких держав, зокрема, належать КНР, Іран, Ірак (до військової операції коаліційних сил на чолі з США навесні 2003 р.), Сирія, Су-