життєзабезпечення 1953 р. примусив людей різних рас користуватися різними на­борами благ у багатьох галузях життя. У 1954 р. Закон про переселення корінного населення надав уряду повноваження для знищення поселень корінного населен­ня.

По-четверте, Закон про придушення комуністичного руху надав міністру юс­тиції надзвичайні повноваження для переслідування де-факто будь-якої опозицій­ної діяльності.

По-п'яте, Закон про працю корінного населення 1953 р. заборонив африкан­цям захищати свої трудові права за допомогою страйку й організовувати з цією метою профспілки.

По-шосте, в 1951 р. було ліквідовано Раду представників корінного населення (дорадчий орган при уряді, створений ще в 1936 р.). Того ж року обидві палати па­рламенту схвалюють Закон про роздільне представництво виборців, мета якого -виключити "кольорових" виборців із загального списку. Закон про управління ба-ндустанами вимагав від африканських вождів та посадових осіб, призначуваних урядом, забезпечувати законність на території, де розташоване плем'я. Остаточно позбавити "кольорове" населення виборчих прав вдалося в 1956 р., після рефор­мування судової системи, котра опиралася створенню системи "апартеїду" (зокре­ма Верховний суд скасував ряд расових законів). У 1959 р. схвалений Закон про заохочення самоврядування корінного населення передбачив створення восьми банту станів, в яких африканці вправі отримати громадянство, але позбавлені па­сивного виборчого права на виборах до парламенту.

Відзначимо також, що головна опозиційна сила в ПАР - "Африканський на­ціональний конгрес" - перебувала на нелегальному становищі від часу свого ство­рення в 1956 р. Тим не менш боротьба за права темношкірого населення всередині країни та тиск міжнародної спільноти поступово давали результати. Уже на почат­ку 80-х років найбільш одіозні закони (зокрема про заборону темношкірим з'являтися без дозволу в містах) були скасовані. Справжні реформи системи апар­теїду у напрямку до демократії європейського зразка розпочалися в 1989 р., коли президентом ПАР було обрано Фредерика де Клерка, котрий скасував усі расові закони та звільнив політичних в'язнів.

5. Перехідна (постсоціалістична) держава

Поняття "постсоціалістичної держави". Постсоціалістична держава, її сут­ність і теоретико-юридичні характеристики протягом періоду незалежності Украї­ни стали, на жаль, предметом дослідження лише кількох дослідників, котрі пред­ставляють здебільшого не юридичну, а політичну науку. Тому іакий аналіз є спра­вою потрібною і своєчасною. Завважимо на доцільність вживання терміну "пост­соціалістична держава", а не "посткомуністична", виходячи з розуміння попере­днього режиму, котрий функціонував у цих країнах - режиму тоталітарного соціа­лізму.

Визначення поняття постсоціалістичної держави досі не з'ясовано у вітчиз­няній юридичній науці. На нашу думку, постсоціалістична держава - це держава,

19. 80

Загальна теорія держави і права

котра здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму до державно-правової організації суспільства, заснованого на принципах демокра­тії та ринкової економіки. Хоча інтенсивність перетворень і реальні здобутки є рі­зними в таких державах, але їх вектор - єдиний. Наприклад, в КНР і СРВ політич­ну систему реформовано лише частково і правлячі партії зберігають монополію на владу, проте перетворення економічної системи виступають глибшими порівняно з цілим рядом пострадянських країн.

Вітчизняний вчений Ю. Тодика сформулював ознаки перехідного етапу дер­жавності, котрі притаманні постсоціалістичній державі, а саме: тимчасове послаб­лення її соціально-політичної основи, падіння моральності, домінування в системі поділу влад виконавчої влади, конфронтація між владними структурами, посилен­ня суб'єктивного фактора в розвитку держави і права, органічне поєднання в дер­жавно-правовому механізмі перехідного періоду елементів старого і нового, пері­одична зміна політичних режимів.

На сьогодні, за нашими підрахунками, постсоціалістичним є тип держав у ЗО країнах світу, в тому числі в Азії - 3 (Монголія, Китай, В'єтнам), в Центральній Європі ("Вишеградська четвірка") - 4, у Південно-Східній Європі - 8, на території

колишнього СРСР - 15.

Класифікація постсоціалістичних країн здійснюється за різними критеріями. З огляду на тип постсоціалістичної модернізації, їх можна умовно розділити на дві групи: 1) країни, в яких провадиться азіатська модель модернізації; 2) східноєвро­пейські країни. Останні, в свою чергу, також поділяються на дві групи: а) центра­льноєвропейські; б) пострадянські.

Проте англійські вчені Д. Копстейн і Д. Рейлі запропонували свою власну си­стему типологізації 27 "посткомуністичних держав" (до них вони не зарахували, природно, Китай і В'єтнам, в котрих владну монополію зберігають комуністичні партії, та Югославію). Ця система базується на критерії "віддаленості від Заходу" тої чи іншої країни, причому "межею Заходу" вважаються східні кордони ФРН та

Австрії.

Отже, за цим критерієм посткомуністичні держави поділяються на 4 групи: 1) 35-500 миль (Словаччина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Словенія, Боснія та Герце­говина, Польща, Македонія); 2) 501-1000 миль (Албанія, Болгарія, Литва, Латвія, Румунія, Молдова, Білорусь, Естонія, Україна); 3) 1001-1500 миль (Росія, Грузія, Вірменія); 4) 1501-4080 миль (Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Таджики­стан, Киргистан, Казахстан, Монголія). Відзначимо також, що вказані автори до­водять певну закономірність між ступенем віддаленості від Заходу тої чи іншої посткомуністичної країни і ступенем її модернізації.

Хоча такий методологічний підхід має право на існування, його не можна вважати оптимальним, оскільки навряд чи можна припустити однаковий чи навіть приблизно однаковий стан реформування суспільства в Білорусі та Естонії, котрі стоять в одному "географічному ряді".

Становлення постсоціалістичних держав. Сучасні постсоціалістичні держави стали наслідком різних форм відходу від тоталітарного соціалізму. Більшість із них стали продуктом демократичної антитоталітарної революції, котра загалом (за

винятком Румунії) відзначалася мирним характером.

Глава 10. Типологаація держав 8ї