Глава 22. Проблема сутнісного самоздійснення людини в царині "симулякрів"

Розглянуті нами особливості формування ресентіментного характерологічного типу людини, як і ситуації повстання природи в людині (різновияви десублімації, котрі є наслідком її сутнісної безпритульності), типові для першої половини століття, котре щойно минуло. У другій його половині антропологічна рефлексія зіштовхнулася з новими виявами десублімації, народженими поглибленням сутнісної необлаштованості. Вони стосуються як можливостей розумної регуляції людської життєдіяльності, так і архітектоніки самого розуму.

Йдеться, зокрема, про перевтілені форми світовідношення, спричинені "надсублімацією", зокрема й особливо – перевтілені форми раціональності.

22.1. "Хитрість розуму" чи "хитрість безуму"?

Найпримітнішою виявилася тут, мабуть, моренова антропологема "sapiens-demens". Адже вона репрезентує образ людини, який розхитує антропоцентри-чні уявлення щодо тотально-упорядковуючої функції цієї істоти. Як показує Е. Морен, уцарювання sapiens'a мало своїм наслідком масове внадження у світ якраз... неупорядкованості. Усупереч поширеній думці, у природі менше безладу, ніж у житті людства. Чимала низка факторів – таких, як регресія генетичних програм, неокресленість межі між реальним та уявлюваним, буяння фантазії, психоафективна нестабільність та схильність до надмірності (найбільша серед вищих приматів) – то не що інше, як постійні джерела безладу. Культура й суспільство значною мірою вгамовують цей безлад, "переспрямовують" його вияви тощо. Але чи не стає свого роду платою за "надсублімацію" та обставина, що нічні сновидіння людини різняться од сновидінь тварин якраз неупорядкованістю? Французький філософ посилається, зокрема, на дані з "Нейробіології словидінь" М. Жуве, згідно з якою, приміром, у котів сновидіння зовсім стереотипні, вони відтворюють винятково загальні видові генетичні схеми. У людини ж сни, поляризуючись і зорієнтовуючись на те, чим постійно переймається ця істота, тим не менше рясніють безліччю безладних хитроплетень (Морен Э. Утраченная парадигма: Природа человека. – К., 1995. – С. 105). Схоже на те, що уві сні людська природа "девальвує" будь-яку людську (як екзистенційну, так теоретико-антропологічну) "випрямленість" та зарозумілість.

Переді мною – красномовне "Запрошення до Освенціму", однієї з туристичних фірм, привезене друзями із США. Чим приваблюють автори подорожнього? – Тим, бачите, що там аж 128 місць поліпшеної побутової якості, бар, кіоск велотуризму, більярд. – Все переконливо, гуманно, чи не так... І все ж "А щось основне зникло..." (Є. Євтушенко).

371

Саме це стало приводом для принципового антрополого-рефлексивного висновку: неможливо абстрактно й субстанційно протиставляти розумність та безум, позаяк прогрес складності, винахідливості, розумності й соціальності здійснюється і завдячуючи помилкам, безладові й фантазіям, і заодно з ними, і всупереч ним (Там само. – С 108). Через окреслену обставину зовсім інакше постає такий епатажний для класичної антропологічної рефлексії сюжет, як співвідношення розуму та безуму, ширше – будь-чого "нормативного" та "ненормативного" (девіантного).

У сучасній культурі, за спостереженнями одного із засновників філософії екзистенціалізму, зустрічаються ситуації, коли, приміром, витвір шизофреніка стає не просто її артефактом, але й свого роду еталоном, взірцем справжності. Щоправда, відбувається це за вельми специфічної умови – тоді, коли справжність втрачено у звичайнім житті (Ясперс К. Стриндберг и Ван Гог. – СПб., 1999. – С. 237). У даному разі ми стикаємося вже зі світоглядово-психологіч-ним заломленням згаданої раніш ситуації "сутнісної безпритульності" людини.

Через майже півстоліття після наведеного спостереження французький постмодерніст Жан Бодрійяр зафіксує таку наріжну антропологему сучасності як "фантазм сублімованої справжньості" – остання, щоправда, має химерну здатність вичерпуватися, "не досягаючи реальності" (Бодрийяр Ж. Система вещей. – M., 1999. – С. 89). Водночас, така сублімована справжність виконує важливу психотерапевтичну функцію – охороняти глибинну (вочевидь, сутніс-но необхідну) ірреальність нашого внутрішнього життя.

За певних умов хвороблива інтровертність може набути переваг перед квазіінтровертністю. Але ж саме насичена інтровертність уможливлює креати-вність людського світовідношення.

Чи не тому "генеалогія безуму" М. Фуко вислідковує дивну метаморфозу сучасного раціоцентризму: коли саме через безум справді творчої особистості світ змушений відчути провину перед творчістю й змушений впізнавати та виправляти свої помилки (Фуко M. История безумия в классическую эпоху. – СПб., 1997. – С. 524)? Йдеться, знову таки, про справжність, але не тільки в людському житті, а й у теоретико-антропологічних уявленнях, зокрема – про міру їх ідентичності з огляду на умовність поділу людських реалій на "сутніс-но-нормативні" та "девіантні", які, ніби то, не причетні до сутності. (Мабуть, не випадково Ф. Ніцше зіронізував у "Веселій науці" з приводу сутнісних декларацій щодо свідомості як таких, котрі, вважаючи її сталою й довічною, не враховують "перепадів " свідомості).

Французький філософ робить зі спостережень щодо безуму ще далекосяж-ніші висновки, посилаючись, зокрема, на парадокс "позитивної психології" XIX ст. Цей, дуже повчальний для сучасної філософсько-антропологічної рефлексії, парадокс полягає у тому, що саму можливість щойнозгаданої "позитивної психології" закладено у моменті суто негативному: психологія особистості,

372

приміром, відштовхується від факту... роздвоєння особистості, психологія пам'яті – од амнезії, психологія мови – від афазії, нарешті психологія розуму й розуміння – од розумової відсталості. "Істина людини, – на думку Фуко, – виказує себе тільки у мить свого зникнення; вона виявляється лишень тоді, коли стає іншою, відмінною від самої себе" (Фуко M. История сексуальности в классическую эпоху. – СПб., 1997. – С. 513). Саме через зазначену обставину "у нерозумі безуму" можна віднайти "певний обернений розум" (Там само.-С. 508). Гегелівська "хитрість розуму" у зв'язку з цим зазнає метаморфози, постаючи як "хитрість безуму" – через творчість видатних особистостей (Там само. – С 524). Адже видатне – то не загальноадресне, а те, що має персональних адресатів, воно неповторне.

Відтак, чи не слід вважати найважливішим набутком "хитрості безуму" ту функцію, котру класична антропологія безумовно приписала б "хитрості розуму" – функцію поновлення людської справжності?

На нашу думку, це питання є одним із фундаментальних з огляду на завдання екзистенціалізації сучасної антропологічної рефлексії.