3.5. Буття – "схованка" незнаних ще форм життя?

У плині окреслених буттєвісних метаморфоз – зокрема, темпоральних – навіть смерть Шульцевого персонажу стає лишень рухом угору "по бездоганній висхідній" його маленького тіла, підхопленого нестримним вихорем, який вивільнився з отого світлосяйного рембрандтівського "пролому"; той вихор удавав брутальника й ґвалтівника, насправді ж був геть увесь із мякості та лагідності – та й полонив він героя тільки через те, що коли той вже майже вскочив з вулиці у шкільні двері, став на заваді... жук, якого нещодавно дістав його однокласник Вітек і з розмаху кинув його на поріг. І героя нестримно понесло щовище – у жовту, незвідану, осінню безодню...

Кінець земного шляху постає як "щовища безодня" тому, що, як визнає письменник у новелі "Самотність", герой якої замурований у кімнаті, "не існує кімнати, замурованої так..., щоби вона не розмурувалася" – варто лишень уявити нам двері свого дитинства ("із залізною клямкою та засувом") (Ibid. – S. 295).

Чи не стає в даному разі поновлення дитячого світосприймання реалізацією чотирьох наріжних антропологем, обстоюваних патріархом українського

92

людинознавства Г. Сковородою? Перша з них – "мирне і спокійне серце". Друга – "душевна міць". Третя – "жива радість і радісна живність" (Сковорода Г. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті // Сковорода Г. Тв.: у 2 т. – Т. 1. – К., 1994. – С. 340). Четверта антропологема – то вдячність як "весна й добра погода світлого смислу" кожного людського діяння (Сковорода Г. Вдячний Еродій // Там само. Т. 2. – С 110, 111). Кожна з перелічених антропологем знайшла своєрідне заломлення у художньо-феноменологічній новелістиці Б. Шульца.

Щойно ми говорили про те, що перспективу власної смерті герой Шульца сприймає не тільки у вимірах безвиході або відчаю, але й у вимірі гумористично-оптимістичному. Такою амбівалентністю позначене і сприймання героєм смерті свого батька. Б. Шульц, по-перше, віднаходить чимало символічно-прижиттєвих аналогів цієї події: герой то байдужіє до своїх крамарських обов'язків і вкладає великі кошти у селекцію нових, небачених досі різновидів птахів, то раптом перетворюється на "командора" місцевої пожежної команди (посилаючися на те, що пожежники є "синами вогню", яких не в змозі сприйняти адекватно "пересічні", "ниці" обивательські натури – новели "Навіженство" та "Мій батько стає пожежником"), – а то, навпаки, крамар виростає до... деміурга "суконної космогонії"" (новела "Ніч великого сезону") тощо. Символічною смертю стає в подібних випадках "утеча" героя від себе дотеперішнього, відкриття й реалізація нових своїх можливостей.

Звідси з'являється провідний мотив Шульцевої "філософії життя": погляд на смерть не як альтернативу, а як складову життя, умову його продовження в інших різновиявах. З'являється мотив смерті, так би мовити, на виплату, коли людина помирає багато разів, але не остаточно, набуваючи все нових перевтілень – зменшення в тілі та дитяче щебетання (новела "Навіженство"), перетворення на таргана (новела "Таргани"), на щось подібне до рака або великого скорпіона (новела "Остання втеча батька") – той рак, навіть коли його зварили й подали на стіл, не визнав себе переможеним, хоча доля, здається, "не могла зайти далі у збиткуванні над ним". "Зварений, гублячи по дорозі ноги, він з останніх сил поволікся далі, у безпритульні мандри" (Schulz В. Ostatnia ucieczka ojca // Ibid. – S. 301) – щемно-вражаючий, як на мене, вияв єврейської здатності знести будь-які несприятливі умови, виживаючи в них та зберігаючи виразні ознаки власної ідентичності; оте славнозвісне "живеш – до всього доживеш" – і та здатність дожити до всього й подужати його, яка є, мабуть, повчальною для кожного з нас. (Аж до славнозвісного польського "usram ska aie ne dam ska") – порівняй надалі із світоглядовим настановленням одного з персонажів Ю. Андруховича: "Гівна вони мені зроблять!").

Усі подібні перевтілення – то свого роду ілюстрації до розмірковувань Щодо вражаючого розмаїття виявів людської екзистенції, як і буття загалом.

93

Водночас такі перевтілення доводять шульцевий досвід світосприймання до межової проблематизації.

Справді, розмірковуючи над можливостями, якими зачакловує людину Буття, письменник відштовхується передусім від уявлення про те, що матерії властива "нескінченна плідність, невичерпна життєва міць й, водночас, сила спокуси, яка несе нас до формотворення", матерія "дихає безкінечними можливостями". – Ставлення Шульцевого героя до окресленої особливості матерії увесь час межує з еротичним: жінка-матерія постійно маніфестує "przedwczesne doswiadczenie" (передчасний досвід), завдячуючи якому кожен її порух стає легким, немов у танцівниці, і вона "входить у свою сутність", несвідомо влучаючи кожним рухом у саму десятку" (Schulz В. Wiosna // Ibid. – S. 159, 148). Як і в M. Пруста, земля тут невіддільна від живих істот, природа й матерія виогромлюються й зачаровують героя, зливаючися в його уяві з жаданням чуттєвого спілкування з жінкою (як природним породженням неповторності саме цього краю – таке злиття бентежить Прустового героя у романі "На Сванову сторону"). Зауважимо, що, відштовхуючися од подібних міркувань, сучасний французький філософ-постмодерніст Жан Бодрійяр прокваліфікує феміністські нарікання щодо прагнення "маскулінної" культури ствердити упривілейованість чоловічого начала як засновані на непорозумінні – позаяк рушійною силою такої маскулінності є "заздрість щодо жіночої плодовитості", і та заздрість утверджує жіноче як вихідну субстанцію й передумову нездоланної спокуси (Бодрийяр Ж. Соблазн. – M., 2000 – С. 48-49).

Очікуючи життєдайного подуву духу, матерія Б. Шульца "переливається в собі без кінця, заманюючи тисячами солодких округлостей та м'якостей", що ними вона увесь час сліпо марить. Буйноквіття матерії простягається аж до податливості її щодо "усілякого шарлатанства, дилетантизму, зловживань та сумнівних деміургійних маніпуляцій". Будь-які її структури – "нестійкі, ламкі, податливі щодо регресу й розпаду". Водночас не існує матерії мертвої, "мертвість – то тільки омана", а за нею "приховано незнані форми життя". Шкала тих форм нескінченна, їх "відтінки й нюанси незлічимі" (Schulz В. Traktat о manekinach albo wtobra KsiKga Rodzaju //Ibid. – S. 35-36). І все ж матерія не терпить жартів – бо кожен жарт "вростає" й "в'їдається в неї". Тому будь-яка фігура – то лялька, диктат образу, форми, позірності над матерією (Schulz В. Traktat o manekinach // Ibid. – S. 40). Схильність матерії до "фантастичної ферментації"' (бродіння) простягається аж до можливості появи "істот тільки на-піворганічних", утворень "псевдовегетативних", "псевдофаунних", та "псев-дофлорних" а то й аморфних (Schulz В. Traktat о manekinach. Dokocczenie // Ibid. – S. 44). – Досить погортати "Прозорість зла" вже згаданого Ж. Бодрійяра, аби пересвідчитися, що наведені розмірковування цілком суголосі світоглядо-вим колізіям сучасної людини, яка опинилася віч-на-віч з такими реаліями буття, як клонування, різного штибу "двійники", "симулякри" тощо.

94

"Наш всесвіт податливий, гнучкий, у ньому більше не існує ліній перспективи". Колись відповідність предмета його моделі, його функції, відповідність речей загалом їх об'єктивній детермінації визначала жорсткий "принцип реальності". Світовідношення ж сучасної людини більше тяжіє до фрейдівського "принципу задоволення", ба навіть – "принципу зачарованості". Суб'єкт такого світовідношення стає "гравцем", а у грі найважливіше – "співпадання бажання з моделлю". Сьогодні це співпадання найвиразніше уособлюють реклама та будь-які медійні й політичні моделі, грунтовані на принципові спокуси. "Вони більше не подають себе як щось варте довір'я, але лишень як правдоподібність". – Наведені розмірковування належать не Б. Шульцові а Ж. Бод-рійярові (Бодрийяр Ж. Соблазн. – С. 271-272). Але об'єднує обох згаданих мисленників те, що Б. Шульц доводить податливість матерії творчій активності людини до виголошення (вустами свого героя) матерії "teren wyjktu spod prawa" – тереном, вільним од закону – на користь правила (Бодрийяр Ж. Цит. пр. – С. 232). Особливість гри, на думку французького філософа, у здатності переважати навіть саме життя – адже останнє може стати заставою у грі. Бо ж закон обіймає всезагальну систему смислу й вартості, він є, так би мовити, інстанцією тоталізації реальності. Правило ж не націлене на всезагальне. Закон – незворотний. Правило – зворотне й довільне. Відтак сучасна людина опиняється в ігровому всесвіті, де все може стати "симулякром " – себто альтернативною очевидністю.

Передчуваючи окреслену космогонійну метаморфозу, Б. Шульц змальовує дуже істотну загрозу, пов'язану з нею. Це – загроза "деміургійної" зарозумілості людини, яка опиняється у такому всесвіті.

У людини виникає спокуса "місити" матерію, як їй заманеться. їй починає здаватися, що "немає ніякого зла в редукції життя" до все нових та інших форм.

У зв'язку з цим герой Шульца намагається навіть обгрунтувати "нову апологію садизму" (Schulz В. Traktat о manekinach albo wtyra Ksikga Rodzaju // Ibid. – S. 36). Полягає вона в тому, що в разі, коли матерія чинить спротив нашим зазіханням, "навіть убивство не є гріхом" (Ibid. – S. 35) – "Задля захоплюючого й важливого експерименту воно може навіть ставати заслугою". То є насильництво над "упертими й закостенілими формами буття" (Sbid).

"Установка", за Д. Узнадзе, стосується не тільки матерії "зовнішньої", але й "внутрішньої". Виникає спокуса творити "нову людину". Не випадково Шуль-цевий герой завершує свої космогонійні фантазії нестримним бажанням витворити людину "ро raz wtory" (вдруге) – на взірець і подобу манекена" (Ibid. – S. 38).

Нагадаю читачеві, що наведена космогонійна візія оприлюднена 1934 року, якраз на порі, коли розпочалося "змагання" за "нову людину" двох різновидів тоталітаризму – гітлерівського та сталінсько-радянського. Чи не була та

95

утопія пророче-застережливою як щодо згаданих, так і подальших спроб "манекенового людинотворення"?

Тут ми знову-таки стикаємося зі вражаючими зразками онтологізації феноменологічно-літературних уявлень Бруно Шульца.

Важливо також те, що, звіряючись невичерпній життєвій силі та вражаючому розмаїттю Буття, письменник передчував і ті загрози, які закорінено саме у цих – зауважимо, позитивних – його властивостях. Буття в уявленнях Б. Шульца – "схованка" не тільки антропосприятливих можливостей, але й вельми амбівалентних спокус, вартих найпильнішої уваги кожного, хто витворює у його вирі й розшифровує Книгу своєї індивідуальної екзистенції. Як сказав би сучасний феноменолог, та Книга потребує невсипущої герменевтичної потуги, вдумливої інтерпретації, результативність якої Поль Рікер справедливо убачає в здатності її суб'єкта утримувати поряд "світлосяйне твердження "я є" та болісний сумнів "хто я такийТ (Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. – M., 1995. – С. 412). Чи не такій герменевтиці торували шлях "пробуджувальні візії" Б. Шульца, відкриваючи дедалі нові "горизонти" світобачення?