11.4. Філософська спадкоємність прагматизму

Така десубстанціалізація чинилася не тільки прагматизмом. До неї ще в 70-ті роки XIX століття вдається Фрідріх Ніцше, протиставляючи інтелектуа-лістськи-аполлонівському началу в людині оргіастично-діонісійське (ще раніш – Артур Шопенгауер, десубстанціалізує свідомість і К. Маркс). Однак Ніцше, Шопенгауер і Маркс тяжіли до того, аби замінити інтелектуалістський "абсолют" на протилежний. Прагматики, зокрема У. Джеймс, як відзначалося раніше, намагалися уникнути абсолютизму.

Історики американської філософської думки прирівнюють значущість В. Джеймса-філософа до значущості Волта Вітмена для американської поезії. Справді, органічно поєднавши мотиви звеличення свобідної людської індиві-

224

дуальності з одами урбаністиці, поет справив чималий вплив на формування специфічного різновиду гуманізму, назвемо його футуристичним, авангардистський – Водночас У. Джеймс високо поціновував В. Вітмена за те, що той "освячував потік людського життя" в усій його плюралістичності (Джеймс В. Прагматизм. – К., 2000. – С 128). Цитуючи уривок з вітменівського вірша •"Тобі", філософ завершує те цитування дуже емкою сутнісною кваліфікацією екзистенційного розмаїття Homo:

"Пута падають з твоїх ніг – ти відчуваєш самодостатність,

молодий ти чи старий, чоловік чи жінка, грубіян, низького походження,

відкинутий іншими, – хоч би ким ти був, ти йдеш вперед;

Усе вже тут, не пропустили нічого – народження, життя, смерть, поховання.

Через злість, нещастя, честолюбство, невідання,

нудьгу проклало собі шлях все те, чим ти є.

(Джеймс В. Цит. пр. – С. 127).

Неважко помітити, що мотив "царювання" над "природою, стихіями, болем, пристрастями, смертю", також наявний у Вітмена, не має тут ще агресивного радикалізму наступної Ніцшевої "надлюдини".

Можна вдатися до ще однієї аналогії: У. Джеймс зробив для долі філософсько-світоглядних ідей одного свого американського попередника те, що зробив його німецький колега Фрідрих Ніцше для свого співвітчизника. Річ у тім, що програмна робота А. Шопенгауера "Світ як воля та волеявлення" після оприлюднення не мала попиту близько півстоліття, доки її не прочитав Ніцше, вигукнувши: "То ж саме для мене писано". Так виник поштовх для "філософії життя" та її подальших постмодерністських модифікацій.

Зокрема, зіставляючи філософію життя з раціоналізмом, У. Джеймс дотепно персоніфікує кожну із згаданих тенденцій. "Радикальний раціоналіст – це людина доктринерсько-авторитарного типу, з її вуст постійно чується "повинно бути". Ремінь на її всесвіті повинен бути туго затягнутий!" – "Радикальний же прагматик, навпаки, безтурботна, трохи анархічна істота. Якби йому довелося жити в бочці, як Діогенові, він би не турбувався, що слабнуть обручі й клепки розсихаються на сонці" (Джеймс В. Цит. пр. – С. 120, 121. – Виокр. моє – В.Т.). Ідея всесвіту без жорстких, лінійних взаємозв'язків діє на типового раціоналіста, як "свобода преси" діє на якого-небудь ветерана російської Цензури: вона здається йому позбавленою хребта й принципів. Хіба не випливає з наведених розмірковувань, що для прагматизму Homo постає посутньо і як раціональна, і як емоційна, почасти анархічна істота?

Такий підхід цілком виправданий у контексті загальних уявлень про світобудову як таку, що має "почуттєве ядро " (Там само. – С 116).

Певним чином схожою з Шопенгауеровими є доля деяких філософських ідей відомого американського вченого Чарлза Пірса, хоча тут фундатор ідей та той, хто дав їм друге життя, не були відокремлені ні у часі, ані в просторі. На

225

початку 70-х років XIX ст. у Кембріджі в кабінеті Пірса або Джеймса регулярно збиралося невелике коло інтелектуалів ("Метафізичний клуб"), на одному із засідань якого Пірс зробив доповідь, що містила стрижневі ідеї нового філософського вчення, яке дістало назву прагматизму (етимологічне від грецьк "прагма" – справа, дія). Доповідь вилилася у дві статті: "Закріплення вірувань" та "Як зробити наші ідеї прозорими". Понад два десятиліття думки, що відбилися у цих статтях, залишалися майже не поміченими, поки за них не взявся У. Джеймс. Проте він перемістив Пірсові розмірковування зі сфери переважно епістемологічної до сфери ціннісної, світоглядно-культурної, передусім релігійної. Завдячуючи цьому, прагматизм опинився у центрі інтенсивних філософських дискусій тієї пори.

Саме Джеймс сконцептуалізував той стиль філософування, який виявився самобутньо американським: намагання інтерпретувати філософські проблеми у термінах практичних дій, експериментальних наслідків, чуттєвих сприймань, – всього того, що сучасна філософія і культурологія називають "повсякденним досвідом". До того ж прагматисти зовсім не зводили принцип практичної дії до його утилітарного змісту, як те їм нерідко приписували, – практична дія підлягає в них надто виразним ціннісним обмеженням, пов'язаними з емоційно-моральнісним життям суб'єкта дії. Виникненню прагматизму в Америці передувала філософія "здорового глузду", створена у XVIII ст. теологом Джонатаном Едвардсом (Пірс, зокрема, апелює до "критичного здорового глузду").

Характеризуючи генезу прагматизму, відомий його дослідник Ю. Мельвіль слушно звертає увагу на те, що тут отримала друге життя й більш далека у просторі й часі філософська теза: думка І. Канта щодо "прагматичної віри", котра є засадничою для застосування засобів у тих або інших діях у разі, коли ми не певні, на що оперти ці дії (наприклад, лікар змушений лікувати хворого, не знаючи діагнозу хвороби). Можна твердити також про чималу стимулятив-ну значущість для прагматистської філософсько-світоглядної доктрини висловленої ще раніше Д. Юмом думки щодо віри як тієї складової людського світосприйняття, котра надає наявним у ній ідеям "більшої сили та жвавості" (позаяк є "живою ідеєю", поєднаною з нашими безпосередніми враженнями, – звідси ті сила й усталеність). У третій чверті XIX століття англійський психолог-позитивіст Олександр Бен ще тісніше пов'язує віру з дією, водінням, а один із учасників Кембриджського "Метафізичного клубу" Ніколас Грін обстоює принциповий погляд на віру як підставу людської налаштованості на дію (через те Пірс назве Гріна "дідусем прагматизму"). Міра філософської зацікавленості феноменом віри стала приводом для матеріалістичної критики прагматизму, що межувала з брутальністю і зводилася до ідеологічних звинувачень.

Проте прагматистський інтерес до віри актуалізувався зовсім не ідеологічними мотивами (хоча він виявився співзвучним рівню релігійності тогоча-

226

сного пересічного американця). Не спровокували його, щоправда, й мотиви суто пізнавальні. Останнє пояснюється тим, що прагматизм виникає в період, коли західна філософія починає усвідомлювати, наскільки важливими для людського пізнання, і тим більше для діяльності, є так звані некогнітивні фактори й передумови. Саме цим спровоковано наведені нами вище міркування класиків філософської думки Юма й особливо Канта, для котрого, підкреслимо, наявність некогнітивних передумов пізнання обернулася напруженими вболіваннями стосовно не стільки безмежних можливостей розуму, що пізнає, скільки його меж; ці роздуми не втратили актуальності й до сьогодні.

Сюди можна віднести також міркування щодо значущості віри в людській життєдіяльності. Річ у тім, що вже згадана '"прагматична віра" – це лише один із трьох розглядуваних Кантом регулятивів життєдіяльності. Ще один регулятив – віра "доктринальна". Висвітлюючи її роль, наприклад, для пізнання. Кант не без підстав зауважує, що без неї ми позбавлені "аріадниної нитки" при дослідженні природи. Зрештою, існує ще "моральна віра"; вона необхідна, аби кожен "дотримувався моральнісного закону", моральнісних принципів. Те, що в людській діяльності три згаданих віро-регулятиви не відокремлені, а переплетені, доводити, як на мене, немає потреби.

Гадаю також, що кожен із названих регулятивів належить розглядати як такий, що сприяє досягненню людських цілей (до того ж не тільки найпростіших, утилітарних, але й тих, що Кант називав "найвищими цілями"). І тут потрібно звернути увагу читача на те, що саме так багатомірно почали розглядати феномен віри філософи-прагматисти, – рівнозначно як і саму ситуацію "прагматичності".

Додамо ще один дуже істотний елемент філософської спадкоємності прагматизму. Йдеться про те, що у Канта, окрім поняття "прагматична віра", є більш універсальне поняття – "прагматичне людинознавство". Мета останнього – дослідження того, що людина "як вільно діюча істота робить або може й повинна робити із себе сама" (на відміну від вивчення того, що витворює з людини природа). Окреслений підхід до вивчення людини отримує у Канта красномовну й вельми провокативну щодо сюжету, який нас цікавить назву – "антропологія з прагматичної точки зору" (підсумковий лекційний курс філософа).

Чи не засвідчує щойно сказане, що вже класична філософська рефлексія в особі такого інтелектуального сумлінника, як Кант, підійшла впритул до потреби перевести людинознавчі розмірковування з площини переважно трансцендентальної до повсякденнісно-рефлексивної.

Ч. Пірс, У. Джеймс та інші представники прагматизму запропонували по суті саме таку антропологію повсякденності.

227