1.6. Зустрічі-на-шляху

Виходячи з материнської утроби, кожен з нас опиняється "на шляху". Найперша – і найкоротша – подорож пов'язана з необхідністю "взяти" джерело їжі. Здавалося б, яка там подорож, коли нам пропонує те джерело мати. Але

19

для того, аби його взяти (особливо якщо ти – первісток), треба докласти зусилля, отже, здолати певний шлях. Психологічні дослідження засвідчують, що упродовж перших місяців життя дитина не відокремлює себе від матері, яка уособлює для неї цілий світ. Проте об'єктивно мати є тим найпершим Іншим, що з ним взаємодіє кожен новонароджений. Дотик до материнського тіла – то дотик до Іншого – очікуваного нами й прихильного до нас.

"Шлях до життя проходить крізь Іншого", – такий світоглядовий висновок зробив із окресленої ситуації грецький філософ Христос Яннарас (ЯннарасХ. Варіації на тему Пісні Пісень. – К., 1999. – С 31).

Сутнісно значущою для дитини є також перша зустріч із предметним світом. Як проникливо писав ще А. Шопенгауер " на зорі життя світ стелеться перед нами таким свіжим, чарівно сяючим і привабливим" завдячуючи тому, що в дитинстві все наше існування міститься більше у пізнанні, аніж у водінні, і цей стан підтримується іззовні "новизною всіх предметів" (Шопенгауэр А. О воле в природе. Мир как воля и представление: В 2-х т. – T. 2. – M., 1993. – С. 424). Вже називаючи кожен предмет (а як любить дитина без кінця повторювати ці назви!), Homo стверджує своє буття-у-світі. Інші (чі Інше), що ми з ними зустрічаємося на життєвому шляху, можуть бути очікуваними та неочі-куваними. На думку Отто Больнова, перші, позаяк вони заздалегідь заплановані, не є зустрічами у власне екзистенціальному розумінні.

Екзистенціальними є зустрічі, котрі вияскравлюють особливий характер їх агентів. У праці "Екзистенціальна філософія і педагогіка" (Больное О.Ф. Зустріч // Ситниченко Л.А. Першоджерала комунікативної філософії. – К., 1996) виокремлено дев'ять властивостей даного феномена: 1) Зустріч є чимось несподіваним і непередбачуваним. 2) Вона доленосно й засадничо відрізняється від того, на що я очікував, відтак змушує мене по-новому орієнтуватися у світі. 3) Зустріч є непересічною і тривожною подією, що виштовхує мене з моєї життєвої колії. 4) У випадку зустрічі йдеться про деяку чужу реальність, на котру я наштовхуюсь та стійко витримую її натиск. 5) Витримуючи цей натиск, я показую, ким я є насправді. 6) У потрясінні зустрічі я мушу зберегти самого себе. 7) Риси зустрічі належать до мого внутрішнього осердя, належать до моєї сутності. 8) Зустріч – це несподівана подія (хоча іноді до неї й можна підготуватися), яка вражає мене немов блискавка, порушуючи самі підвалини мого життя. 9) Зустріч – подія, яка не має чіткого часового виміру. Однак вона може бути плідною тривалий час (наприклад, любов, дружба, ненависть, стосунки вчителя та учня).

З-поміж наведених властивостей зустрічі виокремимо дві, які є чи не найістотнішими для розуміння людини яко мандрівної істоти. Маємо на увазі можливість збереження людини в конкретній ситуації, а також міру людського самоствердження через розгортання посутніх сил цієї істоти, які оприяв-нюються у кожній із таких конкретних ситуацій.

20

Нині, за умов інформаційного та постінформаційного суспільства подорожування стає одним із радикальних засобів "зіставлення різностей" та вияскравлення людиною для себе самої власної сутнісної своєрідності. У минулому, – пише постмодерніст Жан Бодрійяр, – подорож була способом опинитися потойбіч чогось, піти в нікуди. Нині то є єдина можливість відчути своє перебування десь. У себе вдома, в оточенні будь-якої інформації, екранів, я не перебуваю ніде, я перебуваю водночас в усьому світі, у всезагальній банальності, яка в усіх країнах одна й та сама" (Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. – М., 2000. – С. 222). А зберегти себе через активізацію, а не "дрімотність", власної самості – то складне й доленосне життєтворче завдання Homo.

Як бачимо, подорожування у його філософсько-антропологічному змісті – свого роду "порівняльне людинознавство ", втілення прадавнього заповіту "пізнай самого себе" у практику (і відповідну праксеологію) зміни місць" (За-болоцький В.П. Подорож як метаформа: Наукові записки Київ, ун-ту туризму, економіки і права. – К., 2003. – С. 34).

Таким змістом насичені численні зображення подорожувань культурного героя у міфології та у релігійних "житіях". Ним просякнуто перші епічні оповіді – від "Іліади" й "Одисеї" до "Енеїди" І. Котляревського.

Подорожуючи, людина, коли несвідомо, а часто й усвідомлено, випробовує себе та інших у різних екстремальних ситуаціях. Піддаючи своє життя ризику та смертельним небезпекам, вона немов би робить із свого життя "творіння", яке часто перевершує будь-які вигадки й фантазії (Цит. пр. – С 37). Вона проходить перевірку на міцність (пам'ятаєте, у В. Висоцького "А когда ты летел со скал, он стонал, но держал," – чи ні?...).

Окреслені аспекти подорожування є принциповим для теоретичного осмислення структур повсякденного досвіду суб'єкта в повноті, конкретності, унікальності, а також плинності, мінлвиості такого досвіду. А це навертає нас до все нового осягнення значущості того погляду на ситуацію людини у світі, який обгрунтовано свого часу філософією екзистенціалізму – через дескрипцію вчинків людини як істоти, "приреченої" на свободу і вибір себе як унікальної особистості. Праксеологічною дескрипцією наведеної антропологеми став на сьогодні феномен туризму, котрий справедливо кваліфікується сучасними дослідниками як тенденція пошуків людиною своєї "самості" – зокрема, через звертання "до альтернативних, немасових, інноваційних" форм самореалізації: зелений туризм, спелео та гірський туризм, підводний (дайвінг), екстремальний туризм тощо (Пазенок B.C. Філософія та праксеологія туризму // Наук, записки КУТЕП. – С 12). Погодьмося, що для "порівняльного людинознавства" перераховані форми самореалізації стають своєрідною експериментальною лабораторією.

21