18.2. Парадоксальність діяльнісного самоствердження

Переосмислюються, передусім, романтичні уявлення про людину та діяльність – як ту форму активного ставлення людини до світу, змістом якої є його доцільна зміна й перетворення в інтересах людей. Для інтелектуалів на пострадянських теренах таке переосмислення особливо актуальне з огляду на, з одного боку, традиції молодомарксистського романтизму: відома його класична теза щодо "безмасштабності" саморозвитку людини, яка сьогодні опинилася віч-на-віч з екологічними та моральнісними межами. З іншого боку, романтизм зазнає випробувань, пов'язаних із ситуацією постмодерну, зокрема, з усвідомленням тієї обставини, що світ чинить спротив діяльнісному впливові людини, часто прирікаючи на крах будь-які перетворюючі проекти.

Ми щобільш пересвідчуємося, що людська діяльність, котра так багато важила для антропосоціогенези, внутрішньо суперечлива. Вона є і "освоєнням" природи: використанням її антропосприятливих факторів, перетворенням її у предметний світ реалізації людських потреб, цілей та інтересів – і її відчуженням, викликанням чи посиленням дії руйнівних щодо умов людського бут-

326

тя природних сил освоюваного довкілля. У дослідженнях Володимира Шинка-рука десь 1990 року робиться висновок, що суперечність між освоюванням і відчуженням природи не є похідною від тих чи інших суспільних устроїв (формацій, цивілізацій), хоч останні істотно впливають на її реалізацію, а засновується на неспівмірності сил людини й природи. Тут маємо справу, на думку В. Шинкарука, з глибокою діалектикою конечного й безконечного.

Справді, що в протилежності "людина-природа" є конечним, а що безконечним? У безмежжі всесвіту людина, безперечно, конечне. Вона виникла на планеті Земля в одній з тисяч і тисяч галактик! Але ж і цей безконечний Всесвіт, за свідченням науки (не кажучи вже про релігійні вчення), також конечний. Проте у своїй конечності Всесвіт, як просторове і часове буття протилежної людині природи, не сумірний із конечністю людини. То чи ж може вона, загублена в безмежних просторах Всесвіту на маленькій планеті Земля, претендуючи на статус "володаря", "перетворювача" чи ба "приборкувача" природи? Адже цей статус ставить її над природою і, отже, робить природу конечною, а людину безконечною. Людська цивілізація, здійснивши експансію на всю планету Земля і вийшовши в космос, не лише претендує, а й реалізує статус "перетворювача", "володаря" природи. Несумірність її із силами природи, глибока суперечність і дисгармонія між ними є визначальною основою відчуження природи від людини в самій людській діяльності, чи не стає у зв'язку з цим діяльнісне самоствердження людини – її самозапереченням?

Бо ж освоєння, якщо воно справжнє, не є просто привласненням, використанням чогось. Воно передбачає взаємність. На жаль, перетворююча діяльність людини часто-густо якраз позбавлена такої взаємності: багато що ми перетворюємо, так і не освоївши, порушуючи те, що, вдамося до терміну Григорія Сковороди, можна поіменувати як "природовідповідність".

Відчуження людини від природи індустріальною цивілізацією реалізується принаймні у двох формах. Це – продукування руйнівних (а то й смертельних) для людського буття змін у довколишньому природному середовищі, а також – відчуження від сучасної людини історично набутих і усталених у культурі форм духовно-практичного освоєння природи, набуття і поширення феномена бездуховності, зведення людського буття до інтересів сьогодення, "обезлюднення" природи, її щобільша комерціалізація й утилізація.

Отже, сам спосіб людського буття, висновує В. Шинкарук, є внутрішньо суперечливим. Окрім того, людська діяльність має справу з об'єктивними процесами як єдністю суперечливих тенденцій і заснованих на протистоянні цих тенденцій альтернативних можливостей. Суб'єкт діяльності, відтак, має обирати й реалізовувати одну з таких альтернативних можливостей. У цьому виборі – його свобода й відповідальність, його велич та обмеженість (Шинкарук В.І. Поняття культури. Філософські аспекти // Феномен української культури: Методологічні засади осмислення. – К., 1996. – С 8-61).

327

Така амбівалентність людини та її ставлення до світу особливо унаочнюється за умов глобалізації, коли нерозважливість одного індивіда може поставити під загрозу долю цілого людства або й усього живого на планеті.

Чи не тому сучасна філософсько-антропологічна думка щобільш тяжіє до визнання відкритості питання про людську сутність, до врахування нездоланної сутнісної амбівалентності людини. Антропологічна рефлексія стала критичною щодо ідеї про "багатство людської природи", що десь ніби то дрімає, і яку варто лишень розкрити ("розкути"), аби побачити всю її силу. Людина здатна бути доброю чи злою, ба навіть одночасно і доброю, і злою – і саме ця двозначність властива її "сутності" (Йонас Г. Принцип відповідальності. – К., 2000. – С 333). У контексті окресленого розуміння людини будь-які "глобальні проблеми, – слушно зауважує М. Булатов, – це і є відкрита сутність, або проблема, людини" (Булатов М.О., Малєєв К.С., Загородиюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери... – К., 1995. – С 27). Діяльнісний оптимізм, як бачимо, стає ще реалістичнішим.

Водночас ми маємо усвідомлювати, що вихід із тих кризових ситуацій, які спричинені суперечливістю людської діяльності, можливий не через "відмову" від останньої, а через її радикальну переорієнтацію, через зміну форм діяльності щодо освоєння природи, зокрема, згідно з принципами синергетики та іншими новітніми мисленнєвими здобутками людства.