4.2. Самоцінність "теперішнього" та його невід'ємність від "пам'яті-плюс-надії"

Феноменологічно-літературна еволюція до "повноти часів": "три в одному" (Андрухович Ю. Центрально-східна ревізія // Сучасність. – 2000. – №3. – С. 32). Виглядає, на перший погляд, парадоксальною з огляду на те, що феноменологія чимало зробила для того, аби повернути сучасній людині прихильність до "теперішнього".

У Едмуна Гуссерля є робота, присвячена такому усвідомленню часу, яке постійно апелює до внутрішнього досвіду слухачів (згодом – читачів). Кожен може переконатися в тому, що і майбутнє, і минуле постають для нас, завдячуючи тому, що "кожне відчуття має свої інтенції, які ведуть од Тепер до нового Тепер". На його думку, подібне "отеперішнення" є сутністю сприйманням світу людиною, є сутністю "імпресії", воно – "Найпервинніше". Понад те,

100

воно є рушійною силою постійного переходу людини від Тепер до нового Тепер, руху» який до того ж передбачає (Гуссерль Э. Собр. соч. – T. 1. Феноменология внутреннего сознания времени. – М., 1994. – С. 118-119).

Е. Гуссерль мало не поетизує людську схильність рухатися в такий спосіб "навстріч" реаліям: "Свідомість, яка не заснула, життя, яке не спить є життя – навстріч (Tntgegenleben), життя від Тепер навстріч Новому Тепер". Найпер-винніша інтенція плине від Тепер до нового Тепер, пов'язуючи себе то з неви-значеними, то з більш-менш визначеними інтенціями досвіду, які виростають зминулого (Там само. – С 119-120).

"Як нам вивільнити теперішнє – от запитання, котре я наважився б назвати вищою мірою кухонним і філософським" – уболіває Ю. Андрухович (Андрухович Ю. Центрально-східна ревізія // Сучасність. – 2000. – №3. – С 17). Така потреба пов'язана з тим, що минуле і майбутнє перебувають за межами нашої досяжності. Нас немає ні там, ні там. Це – безодні, кожна з яких дивиться в нас із погрозою та випробовує. Чи, може, це все-таки ми дивимося в безодні – як писалося в готичних романах, не в силі відвести погляду. Наше "тепер" – то єдине, що ми направду маємо, єдине, де ми направду є, до чого на-правду належимо. "Тепер" – це єдине, за що ми відповідаємо. Ось воно, ось воно, ось воно вислизає...

Досить вдалою спробою "спіймати" вислизаючий (або й уже утрачений) час, сугулосою як Прустовим "Пошукам", так і Гуссерлевій "Феноменології внутрішньої свідомості часу", стала, на мою думку, "Центрально-східна ревізія" Ю. Андруховича (термін "ревізія" має тут для нас подвійне навантаження, маніфестуючи спробу застосувати М. Пруста та Е. Гусссерля до реалій зовсім іншого способу життя.

"Щойно тепер я починаю навчатися любові до теперішнього", – зізнається письменник. Ще двадцять років тому він, з головою і руками відданий майбутньому, любив саме його, вельми хотів, аби воно чимшвидше наставало, або час, як про нього звикли казати, справді летів. Він був тотожний своєму майбутньому. Виявилося, що цього недостатньо.

Будь-яка лірика, на думку Ю. Андруховича, це перебування не "поміж", а "всередині", будь-яка лірика – це завжди "тепер", це включеність, залуче-ність, присутність – на відміну від окремішнього, відторгнутого перебування "поміж". Це – не продукування абстракцій, а враження – ефект миті, ефект при-сутності в житті, себто це саме життя, його колихання і трепет, життя у його безпосередніх та, водночас, посутніх виявах. – Краса тіла, краєвиду, тепло літа, смак печива – згадаймо реєстр прустівських вражень, щедро розсипаних у його романі-епопеї, або спогади про дрогобицьке літо Б. Шульца.

Івано-Франківський феноменолог істотно доповнює той реєстр, апелюючи до такого, здавалось би, малозначущого фактору, як "запах руън" (Цит. пр. – С. 18).

101

Народившись і виростаючи за умов, які будь-що намагалися притлумити або знищити будь-яку історичну пам'ять, майбутній письменник захопився пошуками "повноти світу". Західна його частка існувала, вона іноді посилала нам якісь звукові сигнали у вигляді контрабандної музики, але, з іншого боку, цієї частки ніби й не було, позаяк "маніхейські ідеологи" кваліфікували її, як "такий собі Антисвіт, Світ – Навпаки з вечірнього телеефіру, dank side of the Moon".

У "Московіаді" імперське поглинання самобутніх виявів людського буття подано через об'ємний образ ситуації, багато в чому подібної до описаної півстоліття раніш Бруно Шульцом, герой якого отетерів від розмаїття світу, що відкрилося йому, завдячуючи альбомові поштових марок. І ось минуло всього півстоліття. Товариш головного персонажа Ю. Андруховича показав йому старі поштові картки з пейзажами того міста, де той нині живе (то міг бути Івано-Франківськ, або й Шульців Дрогобич). "Цим карткам десь по п'ятдесят років. Але я закричав: я хотів би жити в цьому місті; де воно?! Що вони з ним зробили? ...Це був повний атас!" Подібне і з людьми: "Наші славні пращури... зривали із себе й своїх нащадків чорнії брови, карії очі, ніженьки білії, вустонька медовії й тому подібне націоналістичне причандалля. Останні сімдесят років зробили цей процес необоротним. Переконуватися цьому недовго: досить пройтися вночі Київським вокзалом і подивитися на цих сплячих товстих людей у поганому одязі..." – А ось і світоглядовий наслідок такої знеосібки: ...Тепер будь-який ...шовінюга має всі підстави казати: "Да, ми єдіний народ! Ми ведь даже внешне нічем не отличаемся!" І слабкими будуть мої аргументи про Пилипа Орлика й козацьке барокко. Або про Веделя і заквітчаний барвінком меч..." (Андрухович Ю. Московіада//Сучасність. – 1993. – №1. – С 62).

...Залишилося одне – мандрувати в пошуках якихось ознак Іншого світу по цей бік кордонів. Зокрема – занедбані замки. Вони й ставали місцевою італією-францією-німеччиною, натякаючи на повноту буття.

(До речі, авторові цих рядків пам'ятна навіть дитяча реакція на убогість предметного середовища, в якому він народився й виростав: поневіряючись післявоєнної пори у найманих провінційних хатах, сім'я службовця, який працював у різних депо по ремонту грузових вагонів, – то була найнижча "каста" в неофіційній залізничній ієрархії – мала більш ніж спартанське предметне "табуреткове" оснащення. До того ж проживали поряд з великим залізничним "вузлом", вщент розбомбленим під час війни, а до неї "швондери" зруйнували тут негусті ознаки історичної пам'яті. Як ми шукали у цьому містечку щось хоч трохи схоже на досоціалістичні квартали близької сусідки Умані, і як вабило предметне середовище родин з більшою устабільненістю життя, як приємно почувалося, коли батькова старша сестра подавала на стіл їжу у шляхетному "старорежимному" посуді, а крізь вікно їхнього будинку біля провінційного цукрового заводу виднілася ошатна триповерхова лікарня для робітників, побудована ще цукрозаводчиком Терещенком.)

102

Під час "бенкетування" поміж замкових руїн, що про них згадує Ю. Андрухович, пили помісь червоного і білого копійчаних вин, що їх мандруючі студенти купували в тамтешніх селах.

До згаданих руїн долучалися гримаси "виробничого ідіотизму" тодішнього соціалізму: покинуті фабрики, мотлох і старе залізо, звалища рейок і труб, нерухомі вагонетки, засипані шахти й тунелі, іржа, зупинені механізми, бита цегла, спалені каркаси, безглузді монтажні інсталяції, руїни доріг, мостів, руїни річок – вода, що вже не тече, загнана в каналізаційні труби під бруківкою та асфальтом, руїни морів, лісів, озер, гір, каменів, руїни цвитарів – особливо "геноцидних", нарешті – радіація.

Але якщо так, то "мусять бути і руїни мов, слів, письмен – цієї рухомої пам'яті", а отже руїни душ, сумлінь, почуттів, честі – порядності, вірності, цнот, чесноти, руїни любові й руїни ненависті, руїни віри, руїни сподівань (Цит. пр. – С. 7).

Докладна кваліфікація різновиявів руїн на вітчизняних теренах, вчинена тут Ю. Андруховичем, наштовхує на думку, що йдеться не про "один із факторів" самоусвідомлення українства, а про наріжну його особливість. Звісно, все, про що мовилося, – то розпад і пил. "Але слідом за багатьма адептами філософського оптимізму, традиційно званого діалектикою, чи не маю право сподіватися, що кожен розпад є становленням? Або принаймні чимось, що не дає цьому світові застигнути. Розпад є перетворенням минулого на майбутнє..." (Цит. пр. – С 8). Кожен блошиний базар із подібного погляду постає як "унаочнене трепетання буттєвих субстанцій, перетікання духовного в матеріальне і навпаки". Це минуле, яке нібито вже раз і назавжди відбулося, вичерпалося, шукає собі продовження, прагне бути далі. Навіщо ці часові лампи, гіпсові баядери й родинні фотохроніки? А що казати про родинні міфології, часом нестерпно плутані й суперечливі, версії мандрів, шлюбів, народжень, зникнень? – Усі вони відбивають раптову появу в людській екзистенції сторонніх персонажів та непередбачуваних відгалужень. А ця раптовість відбиває динамізм, мінливість, багатоаспектність людської сутності.

Зазначимо, що наслідок тих пошуків "повноти буття" парадоксальний: адже оприявнюються не тільки його позитивні вияви, але й потворні. Та й саме споглядання "руїн" вельми амбівалентне за своєю світоглядною значущістю. Проте ще більш парадоксальним є те, що людині доводиться якось давати собі раду у координатах світу, повнота якого зокрема в тому, що він, вживаючи улюблений вислів Мартіна Гайдеггера про техногенну цивілізацію, перетворюється на НЕсвіт ". Але постмодерністська свідомість намагається відшукати способи самозбереження Homo і за цих умов.

Прикметно, зокрема, що зразу за першою частиною роману "Московіада" У тому-таки числі журналу "Сучасність" вміщено поему Романа Кіся (Львів) "Написи на румовищах", котру започатковує парадоксальне зізнання "які

103

предкрасні руїни мого життя , а далі – вражаюче-оптимістичне ставлення до житейських негараздів:

"Старий Зигмунд Фройд / Життя намагавсь розщепити / На Танатос і Ерос, на руйнування й жагу // А мені /у поруйнованім храмі / Так затишно Я добре (! – В. Т.). / Між вуглуватих блоків, /Між ваговитих брил, / Між мармурових мурів, /Між акротеріїв і архітравів потрощених, / Між іржавих комп'ютерів /1 кльозетових бачків, / Між безголових богів /1 божествореного безголів'я / Проростають прозорі стеблини слів, / Проростають тоненькі паростки виразів, /Слів останніх і перших /Між щілинами і по ущелинах/ Напів-зрозумілих і зрозумілих занадто.../ Навіть під стоповерховим шаром / Атомового сірого попелу / Жарина вірша / Яснітиме тихо і радісно / На споді самому, / На самому днищі історії / (Як затишно тут!), /Де зупинився час, / Де немає уже /Ані жаги, ані руйнування, /Де не залишилося навіть скалки / Від Ісусового хреста..." (Сучасність. – 1993. – №1. – С 85).

Як сказав колись письменник-постмодерніст Італо Кальвіна, коли між людиною та буттям немає злагоди, вона намагається... увійти в злагоду з незлагодами буття.

Саме таким я запримітив з юних літ "легального дисидента", у майбутньому – відомого українського художника Юрія Химича. Викладаючи у живопис у архітектурних навчальних закладах, він присвятив всю свою творчість мистецько-рефлексивному осягненню предметного середовища людського способу буття. Осердям його екзистенційно-есенційних полотен стали домінантні центри традиційного міського ландшафту – храми. Більшість з них була спотворена відсутністю хрестів. – І художник живописує їх, щоразу "обрізаючи" вгорі те місце, де має бути хрест! Як писалося у популярній естонській естрадній пісенці тих років: "Думай, думай, думай". Адже цієї "деталі" так недостає! Але і в руйнації вона прекрасна...

(До речі, історія мистецтва знає випадки, коли художник зображує вигадані руїни – можливо, як символ занепаду певної доби, але навіть такий символ випромінює тут не безвихідь, але красу й розмаїття Буття як найвищого дару людської долі. Приміром, у кінці XVIII ст. стає дуже популярним "Робер із руїн", "король руйнівництва" французький живописець Юбер Робер, хоча в житті це було, за спогадами його сучасників, життєрадісно-оптимістичне "справжнє дитя "Епікура").

Головний персонаж "Центрально-східної ревізії"' виростав серед своєрідних руїн – "особливих садів колишнього буття". Старі стіни, трухляві балки, напівзітлілі речі мають своє, тільки їм властиве дихання. Гнилувата вогкість, суцільна трепетна фізіологія. Пахощі цієї напівзітлілої бувальщини спливають у пам'яті героя Ю. Андруховича у найнесподіваніші миті життя, подібно до пахощів і смаку тістечка-мадленки у головного персонажа "Пошуків утраченого часу" М. Пруста. Перехляблені старі житла, цілі квартали в пастках перед-

104

місць, занедбані, обдерті, пропахлі грибком та уриною закапелки дворів, встелені вічним осіннім листям сходові клітки... Більша частина того світу лежала _в руїнах вже в мить народження персонажу, тому він не застав шуканої "світової цілості". Але в його пам'яті закарбувалися постаті давніх, переважно згорблених старих чоловіків і жінок, котрі проклинали галицизмами, знали напам'ять гімназійні латинські приказки і в часи Хрущова одягалися в традиційний для часів їхньої молодості одяг (збережений попри всі чистки, обшуки, вивезення, націоналізації – невже вони спали, не знімаючи його в очікуванні нічних арештів?).

Цих людей відзначала радикальна Інакшість. Вони скидалися на якийсь езотеричний клуб імені Бруно Шульца (Там само. – С 5).

Побачити й відчути цю радикальну Інакшість означає не просто вловити "повноту буття", але ще й збагнути, що останнє просто складається з "видимої та невидимої частин – і ця друга є визначальною " (Там само. – С 6. – Виокр. моє – В.Т.). Згадаймо аналогічні висновки Марселя Пруста, наведені нами раніше.

Письменник свідомий того, що таке тяжіння до часової "тримірності буття" задля збереження його цілості багато хто може сприймати несхвально. У зв'язку з цим він пригадує одну з новітніх дискусій щодо ставлення до власної історії, яка відбувалася між пострадянськими та західними інтелектуалами і хтось із представників "угараздених" північно-європейських країн сказав, що вони не мають потреби знати свою історію, бо ніколи до неї не апелюють. "Щасливі спільноти не мають, – мовляв, – потреби в історії. Тільки нещасливим спільнотам вкрай потрібна їхня історія, бо вони через неї прагнуть пояснити собі й іншим свої нещастя, легітимізувати свої невдачі, свою неспроможність... Звільніть своє місце від диктату історії, станьте нарешті адекватними дійсності, – благала інша репрезентантка щасливих спільнот" (Цит. праця. – С. 12). – Але ж, заперечували "аутсайдери", наші нещастя походять не від того, що ми прагнемо заглибитись у споглядання своєї історії, швидше навпаки – ми надто мало її знаємо і тільки починаємо реконструювати її справжній зміст.

"То як все-таки бути з цим звільненням? Минулого? Майбутнього? Де розташувати між ними це схильне до самообманів і переважно немудре створіння з його претензіями та інстинктами" (Там само. – С. 13. – Виокр. моє – В.Т.), – запитує письменник.

Питання, погодьмося, доленосне та посутнє.

Перша візія: "Постає з первісно дитячої плазми Homo sapiens і захищена та спрямована волею до життя. Згідно з нею, минуле постає як "пережите пекло", а майбутнє – як "очікуваний рай". Живемо заради змін на краще, а всі зміни і є на краще, минуле ж поглинає нашу недосконалість, наші помилки, провали, трагедії, всі рани й усякий біль (немає такого болю, який не минає, немає рани, яка не загоюється, немає такого страждання, котре неможливо витрима-

105

ти й такої втрати, яку неможливо перенести, каже йог Рамачарана). На цій опозиції минулого "пекла" та майбутнього "раю" виросли всі утопії. "Звідси – нав'язлива ідея світла в кінці тунелю, з якою мільйонам підданців Однієї Шостої долалися злидні, бруд, пропадня комунальних кліток, цілодобові черги за милом та крупою, чеку, чавлення на допитах геніталіїв. Але звідси – і життєлюбна ідея Нової Європи, такого собі рекреаційного розарію, вічно зеленого парку без кордонів і конфліктів, де всі лагідні, багаті й толерантні, до того ж уже майже безсмертні, де кожен знайшов своє місце під власним тисячолітнім тисом – і врочисто наспівує знаний текст Шіллера на мотив Бетховена" (Цит. праця. – С 14).

Друга візія людини в часі має, напевно, більш пізнє походження. Йдеться про людське гріхопадіння, про світ, котрий ненастанно провалюється у зло. Минуле постає тут як "втрачений рай", майбутнє – як "кінець світу". Ця візія людини в часі апокаліптична. Вона символізує "поступове тьмяніння сутностей" (Там само. – С. 14).

Погодимося, що окреслені візії людського у своїй взаємодії дають привід для оптимізму хоча б тим, що врівноважують одна одну. І немає нічого жахливого в тому, що для людини так багато важить її (хай недолуге!) минуле та її таке непевне майбутнє.

Корелятом минулого в нас є пам'ять. Корелятом майбутнього є надія. "Формула людського", якщо можна про таку говорити, це "пам'ять плюс надія" ... Дві дуже великі людські здатності, завдячуючи яким ми і "прикриваємось" у порожнечі, і долаємо останню, переступаючи її межі і досягаючи хоч якогось порозуміння навколо і всередині нас (Цит. пр. – С 31 ).

Для порівняння: У Е. Гуссерля однією з найфундаментальніших особливостей внутрішнього сприймання часу кожною людиною є те, що інтуїтивний "досвід сподівання" – то "перевернутий досвід спомину" (Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени. – С. 59). Спомину не бездоганного (у бездоганному спомині вияснювалася кожна одиничність). Такий же спомин-очікування мусить багато що залишати відкритим.

Водночас "спомин-очікування" (або, як у Ю. Андруховича, "пам'ять – плюс – надія" залишає кожній сучасній людині певний шанс самозбереження.

Прикінцевий образ-концепт людського світо – й самовідчування міститься у главі повісті "Центрально-східна ревізія" з украй влучною назвою – "Хор". Подібно до розміреної ритміки хору в античній трагедії, про яку ми згадували на початку наших розмірковувань, подібно до бруношульцевого взаємопроникнення "прямого" та "зворотного" часів, тут міститься світлосяйне утвердження людської самості на тлі вражаючого розмаїття форм буття та різновекторності людських сподівань, прагнень і вчинків. Апелюючи до деяких яскравих сторінок свого родоводу, головний персонаж "Ревізії" показує, як вони його підтримують у порожнечі, у самотності.

106

"Отже, хай буде літо, ми мандруємо передгірською рівниною десь у Дунайському басейні, тут зовсім близько до центру – Європи і кожного з нас, людське "я" лежить у центральній частині тіла, ми купуємо несамовиту кількість дешевого смачного вина, червоного і білого, старий німець розписує гуцулам церкву в селі неподалік перевалу, ... брами відкриваються одна по одній, мости опускаються, на тому боці Дунаю світ виглядає новішим і більшим, справжнє тобі Чикаго, там виноградні пагорби і стежка веде на Замок, це слід і здогад..., ми п'ємо з пляшок і ледве не танцюємо на руїнах. Ми викликаємо дощ, але нам цього мало – ми викликаємо сонце, хлопцеві ламається голос і стільки ще всього буде – очікування брудних дизелів на малесеньких станціях, купання в зеленкуватих річках, кохання під тісячолітніми тисами, а поки що насуплений русявий геній іде з поля, забивши свій вирішальний гол, поки що ми з батьком ідемо залитою сонцем лукою, мені дванадцять, йому сорок два, ми розмовляємо про індіанців, і в нас є чвертка горілки на двох, і жаби стрибають просто нам з-під ніг у малі придорожні озерця, поки що ми з батьком ідемо крізь Прагу, Будапешт, Краків, Львів, беремо місто за містом – і всюди заходимо на домашнє вино, бо ми любили попити вдвох, таким чином предмети стають символами, а символи – предметами, я востаннє тру йому плечі шорсткою мочалкою, вода у ванні трохи загаряча, завтра буде пізно, каже він, а може, це мені просто вчувається" (Цит. пр. – С 31-32).

Кожен з тих предметів-символів, про які йшлося, закарбовується у глибинах пам'яті героя на все життя, "спливаючи" на поверхню тоді, коли герой опиняється, здавалось би, сам-на-сам зі світом, якому він байдужий. Тоді він починає розуміти, що повернення до теперішнього не тільки розв'язує важливі екзистенціально-антропологічні проблеми, але й народжує нові. Починає розуміти, зокрема, що актуальне життя, цей нікчемний відтинок теперішнього, до неймовірності стиснутий двома схильними до розростання масивами – минулим та майбутнім. Це вічність перед нами та вічність після нас. Ми – не вічні, і ми свідомі того, що після нашого зникнення виникає жахна пустка. Але не менш жахна пустка перед нашою появою. Як подужати ці відчування трагічності нашого буття?

Досвід головного героя Ю. Андруховича засвідчує, що досягти цього можна, лише "омолодившись", розкопавши глибини свого світо – й самовідчування та знайшовши там креативний противажіль безвиході – якесь більш повне буття. Подібно як М. Пруста: "Скоро тільки я побачу предмет іншої доби, У мені прокидається юнак. І моя сьогоднішня особа – це вже тільки занедбана каменярня; здавалося б, усе, що в ній є, однкове і сіре, але з кожного спогаду теперішнє моє "я" добуває тут, ніби грецький різьбяр, незліченні статуї" (Пруст М. Віднайдений час. – С 177-178. – Виокр. моє – В.Т.).

Звичайно, люди помирають, а речі їхнього життєвого світу руйнуються, і ми самі помремо разом із нашими світами, терпінні та стражденні. – Але по-

107

мремо ми не для того, аби зійшла трава забуття, "а вічного життя, сочиста і плодюча трава творчості, на якій покоління весело вряджатимуть, не журячись тими, хто спить під нею, свій "сніданок на траві" (натяк на життєдайну силу одного з полотен імпресіоніста Едуарда Мане – В. Т.)" (Цит. пр. – С 317).

Порятунком стає, зокрема, спогад про те, що колись на цьому світі, зовсім недалеко від мене жили мої батько й мати, дідусь і бабуня. Тепер їх тут немає, однак щось таки є: інтонація, жест, хода, манера говорити, тембр голосу, легенево-серцевий кашель, який від діда Сидора передасться, мабуть, і моїм онукам та правнукам. (А у книжковій шафі стоїть "на чорний день" планшетка з викарбленим мною оптимістичним прогнозом-заповітом цього книжника із села Вишнопіль на Уманщині, знайденим мною в одному з листів до матері (дідові листи вона берегла упродовж цілого життя). Цитую мовою оригіналу: "...Не журись, в житті, як і в природі, – всі чорні хмари пройдуть і виясниться ясне сонце").

"От я дивлюся з пагорба на ліс – і забуваю про все, завмираю, тихну. І тоді раптом: чи це не він дивиться на ліс, чи це не його погляд?" – зізнається центральний персонаж Ю. Андруховича (Цит. пр. – С. 31). (Перепрошую за вплетення мого власного досвіду в описаний Ю. Андруховичем, але вони самі "сплелися". – В. Т.).

Перше, що ми висновуємо з наведеного образу-концепту – що довколо-світня подорож головного героя. Ю. Андруховича таки вдалася! – Вдалася, завдячуючи "пам'яті плюс надії"".

Річ у тім, що батькова центральноєвропейська подорож була не менш трагічною: у сорок четвертому – сорок п'ятому роках у поїзді галицьких утікачів, які сподівалися знайти прихисток від російсько-сов'єцького поневолення десь у Європі. Другою була подорож дорогою назад внаслідок "репатріації".

Після цих поневірянь почалися нові. "Маленькій людині" довелося долати сам-на-сам з величезною імперською державницькою машиною. Хоча сам-на-сам" те виглядало специфічно – був ще довкіл рідний край, рідний народ, який вижив, незважаючи на найкрутіші манівці історії, був батько батька, який уособив для своїх нащадків іронійну вдачу цього народу, керуючись наріжним світоглядовими настановленням "гівно вони мені зроблять ". – 3 цим кредо на устах дід головного персонажу "Ревізії" пройшов звивистий шлях цілого свого життя, з ним і завершив цей шлях.

Дід мав активну визвольно-вояцьку вдачу. Син його такої не мав, але кредо успадкував. Якщо такій людині й доводиться пристосовуватися до обставин, те пристосування виглядає все ж не позбавленим гідності та перспективи.

А відтак виникає розважливе ставлення до минулого, теперішнього та майбутнього, не позбавлене оптимізму. І "роман жахів" (за кваліфікацією автора) "Московіада" увінчує визнання того, що за умов несприятливого геопо-літичного розташування нашому народові вдалося зберегти себе.

108

"Якби свого часу Хтось, Хто Роздає Географію, порадився зі мною, то нині все виглядало б інакше. Але Він розмістив нашу країну саме там, де Йому схотілося. Дякуємо й за це.

І що зробив нас м'якими та вайлуватими, терпеливими, лінивими, добрими, що зробив нас байдужими, заздрісними, довірливими, зробив хитрими, боязкими, сварливими, зробив недбалими, покірними, співучими – дякуємо Йому, бо могло бути й гірше. Дівчат дав нам гарних. І негарних теж дав. Поетів незрозумілих, а священиків недорікуватих. Короля дав нам далекого.... Залишається нам найпереконливіша з надій, заповідана славними предками: якось то воно буде. Головне – дожити" (Андрухович Ю. Московіада // Сучасність. – 1993. – №2. – С. 53). Цей житейський реалізм є виявом величезної витривалості народу.

Другий висновок з усього, про що йшлося: йдучи "кудись", не слід забувати, "звідкіля ми" ("Звідкіля ми, хто ми, куди йдемо?" – назва однієї з картин близького до імпресіонізму, а згодом до символізму Поля Гогена). Минувшина та майбуття – силове поле, в якому тільки й можливо збагнути "хто ми?"

Висновок третій полягає в тому, що "повнота часів" людської екзистенції стає своєрідним простором співіснування часу і вічності. "/ там, де нам це вдається, там де ми осягаємо – бодай на повноти – цю повноту, ми, можливо, нарешті стаємо собою" (Там само. – С 32. – Виокр. моє – В.Т.).

А відтак – чи не віднаходимо свою сутність? – Вселюдську та неповторну...