12.1. Глухокутність протиставлення "буденне – вселенсько-сутнісне"

З найвідчутнішими коливаннями людської екзистенції в силовому полі сен-сожиттєвої колізії добра і зла пов'язана надзвичайна її уразливість, яка вкрай проблематизує сприймання кожним із нас довколишнього світу й самих себе.

У межах традиційних сапієнтально-репрезентаціоністських орієнтацій це сприймання уявляється більш оптимістично – як функція такої пізнавально орієнтованої свідомості (щоправда останній доводилося повсякчас долати різні позапізнавальні перешкоди), що єднає всіх людей. Феноменологізація ж та екзистенціалізація свідомості обертається важливим антропологічним відкриттям: з'ясуванням того, що "чиста свідомість" ("чистий розум" – у І. Канта) сама по собі не здатна вдовольнити тих завдань, які на неї традиційно покладалися.

У Роберта Музиля несамодостатність "чистої свідомості" оприявнюється віч-на-віч із розмаїттям світу. "Свідомість сама по собі не в силах привести до ладу сяюче сум'яття світу, бо чим гостріша вона, тим безмежнішим, хоча б на певний час, стає світ". Тут необхідна особлива свідомість, пов'язана із самовідчуванням людини, на якому виростає буйноквіття ресентиментних комплексів, описаних нами у минулій главі – свідомість власної гідності.

"Свідомість же власної гідності входить до світу, немов режисер, і робить із нього штучну єдність щастя" (Цит. праця. – с 723). Ту ж саму функцію виконує романіст (оповідач), про якого ми згадували наприкінці першої глави нашої праці: він оповідає читачеві (слухачеві) про якісь житейські негаразди, а реципієнтові все одно затишно, спокійно; впорядкованість оповіді ніби захищає його від хаосу.

240

Але якщо свідомість – "режисер упорядкування" світу, то це означає: вона має бути позбавлена однобічності. Інакше "упо-рядкування" перетвориться на "під-порядкування". І саме в таку ситуацію людина постійно потрапляє на своїм життєвім шляху.

Чого ж слід стерегтися людинознавцеві, який намагається теоретично обмислити цей шлях під кутом зору сутнісних властивостей Homo?

Передусім, вважає Р. Музиль, – жорсткості отого протиставлення буденних клопотів окремого індивіда – та вселенських клопотів "виняткових людей", яке запрокламоване гегелівським негативізмом щодо "нянькування" індивіда зі своїми, тільки для нього й істотними, проблемами. "М'язова робота обивателя, котрий спокійно ходить цілий день у своїх справах, значно більша, ніж м'язова робота атлета, який раз на днину штовхає величезну вагу, це доведено фізіологічно, й означає, що дрібні буденні зусилля в їх суспільній сумі й завдячуючи тому, що вони підвладні такому додаванню, вносять у світ скоріш більше енергії, ніж героїчні подвиги" (Цит. праця. – с 35).

Звідси письменник робить принциповий антропологічний висновок: "немає нічого небезпечнішого для духу, як його зв'язок із величними речами" (Там само. – С. 451). Якщо ці останні не увійшли органічно у мікрокосм конкретної особистості, цей мікрокосм, внутрішній світ мимовільно "витягається" назовні і роздувається на поверхні. "Зацикленість" духу на екстравертно-величнім "покриває світ до найостаннішої жилки своїм гальванічним сріблом", але така зацикленість може знекровлювати інтровертне – і тоді на боці особистого "невдовзі відчувається якась внутрішня нестача речовини, там виникає, так би мовити, великий, порожній круглий нуль" (Там само. – С. 452. – Виокр. моє – В.Т.). Небезпека зв'язку з величними речами має ту підступну властивість, що речі ці змінюються, а небезпека залишається завжди однаковою.

Особливо показовою стає розглядувана ситуація на рівні різного роду масово-пропагандистсьих акцій, саме мовленнєве оснащення яких зводить будь-яке явище до "загальничка".

Можливо, саме через цю обставину в одній із глав другої частини Музилевого роману для характеристики "суті та змісту великої ідеї"' (назва глави) вжито щойнозгаданий нами чи не найбеззмістовніший термін, яким, проте, можна обізвати будь-яку людську дію – "акція". До нього вдається у романі Дружина високопоставленого австрійського урядовця з метою якось розворушити заснуле політичне життя Австро-У горської імперії часів Франца Йосипа. "...Ніхто не зумів би передати всю значимість того, в чому вона полягала! – іронізує письменник. – Бо ж тим і різниться політично велика ідея від ординарної, можливо, навіть незрозуміло-ординарної та безглуздої, що вона перебуває немов би в розплавленому стані, завдячуючи якому "я" опиняється у нескінченній далечині, а далечінь світів, навпаки, влазить у "я", так що вже й не второпаєш, де тут оте особистічне і де безконечне" (Цит. праця. – С 140). Все-

241

загальність мовленнєвих засобів, використовуваних у подібних ситуаціях, виявляється ілюзійною.

Неминучий наслідок описаної квазивсезагальності – те, що помпезні промови високопоставлених, заклопотаних величними справами осіб зазвичай беззмістовніші од наших власних розмірковувань, – зауважує Р. Музиль. Думки, надто щільно прив'язані до особливо достойних предметів, виглядають здебільшого так, що без даної переваги їх би вважали надто застарілими. Найдорожчі для нас завдання – нації, світу, людства, доброчесності несуть на своїй спині найдешевшу духовну флору. Змальований тут Р. Музилем мовленнєвий стиль особливо вияскравлюється у пропагандистських кліше тоталітаризму – згадаймо висловлювання поета Й. Бродського про те, що політичне зло є, зазвичай, поганим стилістом.

Не випадково сатирична "подорож" Іллі Ільфа та Євгена Петрова шляхами тоталітарного соціалізму доведена до межі гротескності мовленнєвим аналізом виступів учасників мітингу у м. Старгороді з нагоди відкриття тут трамвайного руху. Кожен виступ зводився до таврування світового імперіалізму та інших "великих", проте задалеких од Старгорода проблем; але ось інженер, який виніс на своїх плечах усі негаразди багаторічного будівництва трамвайної лінії, промовляє першу фразу: "Трамвай зробити – не їшачка купити". – У "мандрівника" Остапа Бендера (який "втратив віру в людство", вганявшись за підпільним мільйонером Корейко) ця фраза викликала схвальний сміх і сподівання на подальшу змістовність. На жаль, уже другою своєю фразою старго-родський Стефенсон таврував ультиматут Керзона вкупі з усіма акулами імперіалізму.

"Зацикленіть" духу на екстравертно-величнім спотворює наші уявлення про світ ("Хіба можна мислити його, приміром, у термінах "овочевий конвейєр країни"?" – в'їдливо, але справедливо запитував М. Мамардашвілі). Ця ж зацикленість обертається формуванням спотворених антропологічних типів, які, живучи у реальному світі, намагаються підпорядкувати його світові спотвореному.