Глава 5. Полісутнісний зміст мистецько-феноменологічного "повернення до самих предметів"

Отже, подорожуючи світом, ми несемо в собі пам'ять предків (нас постійно супроводжують, як писав Михайло Коцюбинський, "тіні" навіть "забутих предків"!), невід'ємну від пам'яті про предметне середовище, витворене ними (чи від, принаймні, ностальгії за цим середовищем, якщо воно не збереглося). Такий феноменологічний висновок напрошується з аналізу літературних подорожей Ю. Андруховича.

Це є, безумовно, свого роду неоантропологізмом.

Річ у тім, що тривалий час нас переконували, що антропологізм несумісний з науково-філософськими уявленнями про пізнання. Великим досягненням К. Маркса вважалося якраз подолання антропологізму.

Проте при цьому забували, що Марксовий проект антиантропологізму був вельми неоднозначним щодо особистісних аспектів людського світосприймання.

У першій главі даної книжки вже мовилося, що наріжною його особливістю була спроба подолати класичний антропологізм, звертаючись до аналізу тих об'єктивно-предметних форм, що їх набуває людська свідомість, "розтікаючись поверхами" різних способів діяльності.

Мовилося і про те, що М. Мамардашвілі попервах шукав переваги такого аналізу в його об'єктивній безособовості. Такою є особливість наукового аналізу.

5.1. "Ресологізація" філософування

Але ж існує ще цілий материк реалій, об'єктивність яких невід'ємна від людської суб'єктивності в її індивідуально-особистісних іпостасях. Це – царина мистецького осягнення. І в "Лекціях про Пруста" М. Мамардашвілі знаходить саме цей материк реалій, з'ясовуючи, як письменник "намагається водночас виявити зміст предмета, котрий викликає людське переживання – та долю автора чи інтерпретатора такого переживання (Мамардашвили М.К. Лекции о Прусте. – С. 60 і далі). Роман "У пошуках втраченого часу" – твір, де "не просто щось переказується, об'єктивно, начебто сам автор не заангажова-ний у оповіді" – ні, тут цей автор "немовби розчиняється" в просторі даного твору.

І кожен предмет у царині такого простору "сродний" авторові твору. Приміром, морський вітер у Пруста – то вітер спогадів, які вкладено в дану істоту, де кохана дівчина вперше постала перед героєм у стайці інших симпатичних дівчат, яка, немов пташина зграя, пролітала край морського берега, де прогулювався автор. М. Мамардашвілі порівнює цей прустівський художній

118

прийом з прийомами близьких до феноменології російської поетичної групи оберіутів, які, відштовхуючись од В. Хлебнікова, націлювались на бачення словесного світу як такого, "котрий відтворюється заново, в тім числі – участю поета у структурі світу, а не просто використанням слів" (Цит. пр. – С 81. – Виокр. моє-В.Т.).

Сама назва щойнозгаданої групи "Об'єднання Реального Мистецтва" (до неї входили О. Введенський, Д. Хармс, М. Заболоцький, М. Олейніков, філософи Л. Липавський та Я. Друскін тощо) засвідчує виразну спорідненість її з головним гуссерлевським гаслом: "Дивись! У даному разі йшлося про здатність поета зазирати під машкару раціональної картини світу. На думку Леоніда Липавського суть світу прозирає у будь-якому його шматочку, досить тільки неупереджено подивитися на речі, "призупинивши" стереотипи світобачення, вироблені досі.

Досліджуючи спорідненість даної поетичної тенденції з феноменологічною філософією, Неллі Іванова-Георгієвська посилається, зокрема, на твір Якова Друскіна "Вісники та їхні розмови", де йдеться про потребу подолати "автоматизм" повсякденних уявлень: пересічна людина "знає тільки суще, що являється у формах раціонального життя, а вісникам відомі способи буття сущого, що являються їм безпосередньо. Вісники, подолавши обмеженість людського раціонального пізнання, стикаються не з явищем (у кантівському розумінні), що за ним річ-у-собі, аз" природним фактом ", що за ним – творення світу" (Іванова-Георгієвська Н. Творчість оберіутів на тлі феноменології Е. Гуссерля // Філос. думка. – 2003. – №2. – С 133).

Душа митця наповнена яскравими враженнями такого творення, які, на думку М. Мамардашвілі, найвлучніше характеризує французький термін "імпресія ". Бо ж завдячуючи саме її "імпресованій душі" автора, "тільки й може оживати простір ока та ті речі довкіл нас, які до цього простору потрапляють". Більше того – тільки тоді ці речі стають підвладними пізнанню, стають підвладними розмірковуванню" (Там само. – С. 83). Але розмірковуванню особливого штибу – здатності "побачити щось першим світлом" (Там само. – С. 84. – Виокр. моє – В.Т.). Таким і є феноменологічне бачення.

Інтенсивна розробка феноменологічною філософією проблематики "життєвого світу" (Lebenswelt) призвела до відмови від низки традиційних постулатів класичної "філософії свідомості" – на користь з'ясування способів її втілення у смисловому розмаїтті об'єктивно-предметних форм людської життєдіяльності – включно до соматичної конституції Homo. На сьогодні окреслена тенденція обернулася появою нової галузі антропологічної рефлексії – "ресо-логіі", засадничі принципи котрої на вітчизнянім терені, сформульовані Ольгою Буровою, успішно застосовуються для вивчення посутніх складових людини, зокрема, харківськими філософськими антропологами й культурологами.

119

Загалом же ресологія сходить до гуссерлівського принципу "назад, до самих предметів", важливу іпостась якого демонструвало сучасне засновникові філософської феноменології малярство, де, окрім імпресіонізму, згодом виникає кубізм, метою якого виголошено знаходження способу вираження суті предметів, зведених до простих геометричних форм (француз Жорж Брак, іспанець Пабло Пікассо; на вітчизняних теренах цю тенденцію очолив українець Давид Бурлюк). Поет Гийом Аполінер наполягав на тому, що така геометризація повинна унеможливити будь-які випадкові неточності, здатні приховати цю суть.