15.4. Батьківська ресентиментність і материнська компенсація

"Ой, який він страшний, яке недобре у нього обличчя! І чого він мовчить, не говорить нічого! Навіщо він розсстібає свій мундир?! Який противний оцей жовтенький вузенький ремінець, що видніється у складці синіх штанів! Тьома стоїть і, немов зачарований, втупився очима в цей ремінець. Чого ж він стоїть? Він вільний, його ніхто не тримає, він може втекти... Нікуди він не втече. Він буде болісно-тоскно чекати. Батько неквапом зніме цей огидний ремінець, складе вдвоє, погляне на сина; батькове обличчя наллється кров'ю, і відчує, з неймовірною силою відчує хлопчик, що найближча йому людина може бути страшною і чужою, що до людини, яку він мусить і хотів би любити до обожнення, він може мати і зненависть, і страх, і тваринний жах, коли приторкуються до його щік м'які, теплі батькові стегна, в яких затиснеться голова хлопчика" (Гарін-Михайловський М.Г. Дитинство Тьоми // М.Г. Гарін-Михайлов-ський. Вибр. твори. – К., 1956. – С 21).

¹ Подорож у межах домівки

• ,u s Саме вона, та подорож, що трапилася невдалого дня, передувала страхові перед покаранням, який заполонив уяву головного персонажа автобіографічної тетралогії Миколи Гарина-Михайловського.

Подорож починалася щасливо. Поснідавши, коли всі дорослі ще спали, восьмилітній Тьома прогулювався садовими доріжками, вдихаючи свіжість літнього ранку і найбезтурботніше оглядався довкіл. Раптом... Його серце від радості й насолоди сильно закалатало... Улюблена татова квітка, над котрою той стільки чаклував, нарешті, розквітла! Ніхто ніколи, звичайно, такої не бачив. Тато каже, що коли головний садівник батанічного саду гер Готліб те побачить, у нього аж слинка потече. Але найбільше щастя в усьому тому, звісно ж, що не хтось інший, а саме він, Тьома, першим помітив, що квітка розквітла. Він влетить до їдальні і крикне на все горло: "Повна розквітла!" Тато кине чаювати і з чубаком у руках, у своїм військовім віц-мундирі, одразу ж пройде в сад, а він, Тьома, бігтиме попереду й увесь час оглядатиметься: чи радіє батько?... За цим дитині уявляється, як батько поїде нахвалятися геру Готлібу – а може, і його візьме з собою?... Переповнений ніжністю до квітки, Тиміш присідає навпочіпки, щоби доторкнутися до неї вустами – і раптом, втрачаючи рівновагу, падає, квітка ламається... Все загинуло... "Що з того, що колись буде знову сяяти отакий веселий ранок, якого він не зіпсує, як сьогодні? Тоді

290

буде інший хлопчик, треба пройти безодню, котра відокремлює його, сьогоднішнього, від отого іншого, треба пережити щось страшне, жахливе... Боже мій, чого над ним тяжіє якась вічна, невблаганна доля? Чого він завжди хоче гарного, а виходить усе так погано, гидко? ...Знервована дитина перестає відчувати будь-які регулятиви поведінки й увесь наступний день перетворюється на нагнітання одних поганих учинків на інші... А під час неминучого покарання він раптом викрикує батькові: "Противний, гидкий, я тебе не люблю!").

Ситуацію рятує мати, яка, перериваючи батьківське катування, вигукує: "І це виховання?!... Перетворити в жалюгідного ідіота дитину, вирвати його людську гідність..." (Там само. – С. 19). Поступово їй вдається змінити сімейну атмосферу.

"Ідіот у родині". Саме такою є назва останьої філософсько-художньої розвідки Ж.-П. Сартра, присвяченої проблемам дитячої антропології, передусім – дитячим комплексам.

Перш, ніж перейти до розгляду подібних "екстремалій", – котрі, зазначимо, забігаючи наперед, не є "ідіотичними" у строгому смислі слова, позаяк маніфестують просто певні варіанти девіації (відхилення) від поведінкових стереотипів, звичних для певного середовища, – дозволимо собі сформулювати таку антропологічну гіпотезу.

Чи не засвідчує кожна з наведених раніш родинних ситуацій тієї принципової обставини, що дитина переживає як сутнісно значущий фактично кожен епізод власної екзистенції ?

Можливо, якраз у цьому – її безперечна нерефлексивно-антропологічна мудрість у порівнянні з дорослими. Звісно, тут немає селекції (хоча, як сказати?) та субординації, але немає також і редукції.

Можливо, також, що допідліткова стадія розвитку дитини є не такою вже "преекзистенціальною", як про це пишуть американські антропологи.