Глава 7. Антропологічна рефлексія Канта: діалог ригоризму та толерантності

Питання, сформульоване у заголовку, було актуальним для людинознавства завжди. Особливої гостроти надає йому сьогодні постмодерністська відраза до тотальностей, гранднаративів та похідного від них антропологічного нормативізму.

Ще задовго до ліотарівського заклику відмовитися від тотально-презентабельного на користь упослідженого й непрезентабельного схожий сумнів щодо претензій "феодалів духу" дати доконечні відповіді на "найостанніші питання нашого існування" висловив представник Київської філософської школи Лев Шестов (Апофеоз беспочвенности // Шестов Л. Избр. соч. – M., 1993. – С. 331, 346). Він кваліфікував подібні пошуки сталої, незмінної сутності як острах перед невідомістю та бажання сховатися від неї. Дотепною ε заувага, що впорядкованість буття, про яку мріють більшість представників класичної філософії, існує "лише у класних кімнатах", водночас у реальному житті "земля пливе з-під ніг". Тривале перебування на Заході та своєрідне синтезування тамтешнього й вітчизняного передчуття антропологічних колізій, які почали перетворюватися з трагедійних літературних та філософських образів (зокрема, так пошановуваних Л. Шестовим, Ф. Достоєвським та Ф. Ніцше) на персонажів "масовки", дозволило цьому мисленникові на початку нинішньої доби попередити кризу людинознавчого нормативізму. Щоправда, така криза зовсім не зліквідовує одвічної людської потреби віднаходити нові точки опори.

Італійський письменник-постмодерніст І. Кальвіно сказав про цю потребу парадоксально, але точно: людині необхідна злагода зі світом. Якщо вона не знаходить "денотата" такої злагоди ні з-зовні, ні усередині себе, вона все одно знаходить злагоду, хоча й специфічну: то є злагода з незлагодою світу, з незлагодою інших людей і самого себе. Або, як вважає Моріс Бланшо, "дружба з тим неможливим, чим буває людина" (Бланшо. Танатография Эроса. – С. 77).

За наведеною парадоксальною формулою людського самовизначення зіткнення з невідомістю, про яке мовив Шестов, та неможливість збагнути невідомість, також обертається злагодою – з невідомістю.

Окреслена світоглядова ситуація дуже нагадує настановлення, висловлене у цитованій нами главі про темпоральну та речовиннісну насиченість літературних есенційно-екзистенційних пошуків поеми Романа Кіся "Написи на румовищах", який втішається тим, що серед будь-яких руїн, "на самому днищі історії"' проростають життєдайні стеблики поезії: справді, будь-який смітник, перенесений на полотно талановитим художником, стає естетично привабливим. Або, приміром, занедбана, засмічена територія висихаючого Аральського моря, зображена кінорежисером Олександром Сокуровим (або ландшафти у

151

фільмі Георгія Данелії "Кін-дза-дза", де іржаві діжки – літальні апарати – на сонячному тлі пустелі витворюють дивовижний живописний ефект). А поет Йосип Бродський взагалі замахнувся на перенесення власного образу часів перебування на засланні в архангельській глибинці в класичну епоху – згадаймо, як він у віршові "А. Буров – тракторист – и я", сидячи на задку радгоспівської сіялки і засіваючи озимину, писав: "Лицом в поля, к движению спиной, / я сеялку собою украшал, / припудренный землицею как Моацрт". Порівняння напрочуд вдале, якщо порівняти його з тогочасними фотознімками, на яких "чудо-витвір" соціалістичної моди – традиційна "кухвайка" виглядає, ніби камзол XVII-XVIII століть!

Ось на що здатна "поетична візія справжнього масштабу речей" – вона може зробити близькою і не жахливою будь-яку жахливу "невідомість"...