5.3. Порядок речей як символ "угаразденості" або "неугаразде-ності" людського світу

Чи не тому сутнісно та "ідентифікаційно" небезпечними для людини є випадки порушення окресленої нероз'єднаності? Придивімося, зокрема, до тих метаморфоз, яких зазнає людська самосвідомість у разі руйнування такої цілості.

Тут нам доведеться ще раз послатися на досвід Чорнобиля, коли за одну мить усе предметне середовище людської екзистенції стало чужим і ворожим для неї. Переловімо переживання одного з вихідців із цієї місцевості, які переповнювали його під час гостювання у "недоевакуйованих" батьків та родичів (Закусило М. Чорнобильський щоденник // Сучасність. – 1994. – №5).

Ностальгією за щойномииулим дихає двір. Із кожної будівлі, з кожного предмета немов би вийнячи "душу".

...Біла хата! Була біла, а потім ошалював її тато, як це роблять поліщуки, і пофарбував жаркою сонячною фарбою, а в середині сяє – біла. Бачу: немає фіранок, тюлі, на стінах теж нічого немає. У дворі кухонька – заглядаю й туди: сіно на долівці, куфайка й рядно (ще хтось спав), ослон, стіл, хліб, молоко в гладишечці. Біля лежанки совок і дрівцят оберемок, районна газета "Зоря" з великим заголовком "У районі жнива: хто попереду"...

Позбавлена сенсу затишність хліва та "хлівчиків".

...Хлів майже такий, як і хата: нова покрівля, тесані овшули, з-за них виходить здоровецький червоно-жовтий півень, як жар-птиця, косує оком і мовчить. Дивимось один на одного, і він визнає в мені якогось далекого чужака. "Здоров!" – кажу йому і накликаю сюди ж курей, яких уже й небагато лишилося, двоє, троє, четверо. Старенькі гребуться, квокчуть, лежать у кліточках кролики – і все, хлів порожній. Ще вчора тут стояла корова – пахло гноєм, ще вчора дерлися на тин поросята, чекаючи з харчем господиню, неслися-квоктали кури, і зараз одна несучка сіла в кубло, а друга стояла, очікувала, потім та стрибнула, а та сіла... У току прохолодно, раніше тут стояла січкарня, в цебрі була нарізана поросяткам гичка, а зараз у засторонку лежала в'яла солома, від конячини залишився посторонок, що висів на стіні із заяложеним путом, путо пахло теж конячиною. На горищі лежало сіно, тато вже встиг накосити, посушити і закинути, бачу, як він тягав, а мама подавала навилником і наказувала: "Не втоптуй його, хай отако, вітерцем піддовує". Пішов у хлівчика. Брикету лежить відерця зо три, цепи висять, грабилно, стара діжка і цебер притулилися до стіни. Із цієї дерев'яної прибудови-покрівлі, що з'єднувала гострим кутом хату з хлівом, можна було потрапити у хлівець, який збудував

127

тато одразу ж за коморою, і у вистебку: у хлівці були полиці для городини, а у вистебці змуровані татом засіки для картоплі і полиці для консервації...

Шкода, що у "Землі та мріях волі" Г. Башляр не став розглядати сільськогосподарську працю. Інакше він би, напевно, прокваліфікував її як не тільки перетворення природи відповідно людським потребам, але і як перетворення максимально "щадне" – позаяк уґрунтоване на відчуванні співпричетності людини та природи – таке, що не припустилося б "чорнобильських перетворень ".

Чим далі просувається оповідь нащадка чорнобильців, тим більш пересвідчує, що предметне середовище українського селянина другої половини двадцятого століття має для нього таку саму значущість, як для англійського міського інтелектуала Джона Донна його середовище у XVI столітті.

Візьмемо для прикладу образ осиротілої улюблениці батька героя "Чорнобильського щоденника" – майстерні, яка символізує хазяйновитість, дбайливість, працелюбність та вражаючий обсяг господарських обов'язків-уподобань.

...Тут було темно і пусто, чорніли нори, з яких виглядали маленькі жучки, що світилися, снував сітку на дверях сірий павук, полюючи за мухами. Далі за вистебкою упродовж хати тато примайстрував ще одного хлівця – майстерню, це була його улюблена робітня.

Тут, на полицях, у дірках між овшулами, у стелі висіли, стирчали, стояли й лежали різні струги, коловороти, кельми, долота, шкребки, обценьки, зубила, рейсмуси, веретена, терки, осипачки, заступи, совки, бочки, мішки з цементом, діжка з мукою, цебри, дека, ночви, серпи, копистки, коси, мишоловки, різний конячий реманент: кантарка, цибля (те, що в рот коню, коли гнуздають), нож-ниці (брали люди кришки для концервації), рептух, оброть, букши для коліс, спиці, дерев'яні крючки (на пута – колись їх плели з паклі, тепер із капронового шпагату, тому що льону не сіють – радіація – і шпагат роз'їдає до крові ноги), камери й целофанова плівка для вікон (взимку холод лізе, а влітку радіація), камери й покришки для велосипеда, щитки велосипедні, ключі, кермо, завіси для воріт, циркуль, баняки (свиням картоплю варити), сікачі, молотки й молоточки, викрутки і цвяхосмикачі, роблені з тракторних пальців, лапи, поперечні й повздовжні пили, клинки, ножівки, точила, валки для граблів (куди вбивають зубці), кісся, держаки, свердла, грабилна, обручі для ліжок, клямки, цепи, петлі-стріли для дверей, шершебки, рубанки, фуганки, півфуганки, бички, одбирники для фельси (четвертинку у віконних рамах вибирали), топорища, сокири, паси для мотора січкарні, саморобні кип'ятильники (коров'ячі цебра запарювати ки'ятком), стояла пень-колода для рубки дров, лежали тріски, бруски, висіли гумові чоботи (коней пас), стирчали лозові дужки для кошеля (нарізав у старій річці, можуть бути й ольхові, березові, дубові, будь-які), і тютюн для самокруток пах на всю робітню, справа в кутку прислонилися велика і мала драбини, на яких шкурки кролячі на п'ялах сохли, і чорна швайка у

128

дірці стирчала (свиней колов), поіржавіла, з неї вже сичала радіація, все інше було вивезено в якусь чужу далеку придбану хату... Висіла на драбині ще коса-смерть, яку точив уночі свистун-вітерець...

"Покинутість" окресленого предметного середовища незвідна до утилітарних (такий набір інструментів!) та моральнісних вимірів (безгосподарність!), вона містить більш серйозну світоглядову перспективу. Людина змушена кинути напризволяще речі, які стали "індикатором" її спроможності.

Вона, ця покинутість, сказав би Г. Башляр засвідчує не об'єднаність, а роз'єднаність двох наріжних властивостей людського уявлення та волі.

Об'єднаність цих начал необхідна через те, що працюючи, Homo стикається не так із сприятливістю, як зі спротивом світу. Г. Башляр докладно розробляє "феноменологію" такого спротиву (сам термін "феноменологія" вжито в Башляр Г. Земля и грезы воли. – С. 88), прослідковуючи витоки метафор твердості, м'якості, нормальної м'якості (тіста), згинання, розпрямлення (пов'язуючи з цим образ уявлення про людину як істоту вертикальну), перетворення м'якого у тверде (випікання тіста, формування та підсушку якоїсь речі, лиття металу, кування тощо).

У зв'язку зі сказаним "феноменологія спротиву" виводить нас на з'ясування тієї принципової обставини, що кожен предмет людської праці вже своїм виглядом символізує інтенціональність, себто спрямованість на обробку інших предметів. Сам вигляд інструмента викликає відчуття раціональності, міцності, надійності. Влучне спостереження Г. Башляра щодо великих знарядь у кузні (молот, кліщі, міха), через що все тут "дихає могутністю, навіть у стані спокою" (Цит. праця. – С. 147), гадаю можна розповсюдити на будь-яку справжню робітню – зокрема і ту, котра зображена у "Чорнобильському щоденнику".

Вимушена покинутість цієї робітні позбавляє знаряддя праці такого смислу. Без коваля-деміурга вони не потрібні.

Стали непотрібними запобіжники від грабіжників.

...Із цього хлівця, вийшовши в перший, можна було потрапити в город через хвіртку, яку тримала красива, кована у великомошківській кузні, защіпка. Вона легко клацала своїм довгим зубом і звідси, з городу, вже ніхто не міг потрапити ні до хлівця, ні у двір. Такі защіпки споконвіку служили надійним замком селянину, бо в тридцятих-сорокових роках саме через такі хвірточки виводили злодії корів, виносили у мішках поросят, звідтоді це був надійний заслін "агресорам"...

Спорожніли занепалі кімнати у самій хаті.

...Перша світлиця десять метрів довжиною. Колись тут було дві, а потім тато з майстрами переробили на одну, в якій відпочивали гості – онуки, сини, зять, може, хтось і так заїжджав, розказувала ж мама, як річку тушили, один шофер-білорус завітав на нічліг і каже: бо, яка у вас славна дерев'яна хата й тепло в ній, а в мене ж цегляна, восени, як у льоху, а взимку, як під кригою; у

129

другій меншій світлиці, точилися балачки: з кожним односельцем переговорено й переказано все, що на думці було. Йшли щовечора, і в будень, і в неділю: збиралися вишивати, ткати, співати... Тепер не йдуть...

Воістину "життєвий світ" перетворився на, кажучи словами М. Гайдеггера, "НЕсвіт".

Чому таке апокаліптичне враження? Можливо, ми перебільшуємо? – Жодною мірою! Предметне середовище нашого існування має не минущу, а сутні-сну значущість. У єдності зі смисловими компонентами воно утворює острівці Космосу в океані Хаосу. Мераб Мамардашвілі влучно застерігав, що культура, свідомість, моральність – не те, що приходить на певному відтинкові космогенеза на зміну не-культурі, а те, що вимагає постійного зусилля, плекання кожного з нас. Власне у цьому, мабуть, сенс його концепції триваючої антропогенезы. Безкультур'я – не десь позаду, воно щомиті "роїться" біля кожного з нас (як жартує мій знайомий майстровий, коли зникають кудись молоток чи зубило: "Чортику-чортику, погрався і віддай!"). Відтак упорядкованість предметного середовища нашої екзистенції стає тим "крейдяним колом", яким оповив місце, де він стояв, гоголівський Хома у "Вії"!

Культуролог Ігор Моїсеїв підкреслює, що серед речей-символів хата відіграє роль об 'єдну'вальну, кістякову, інтеграційну. Посилаючись на поетичну спадщину Ліни Костенко, він справедливо зауважує, що для українського світосприймання все закінчується хатою і починається нею ж. Приміром, ситуація погорільців.

"...Вікна забиті, і висить замок... (...). Хто там ківилить у цій хаті ночами? / Може, живе там сама самота, / Соває пустку у піч рогачами". Ще далі – майже жах і істерика: "Що ж це за двері всі позамикані? / Чи ж приїхали ми некликані? / Ой ти роде мій, роде-родоньку! Чом бур'ян пішов по городоньку?" Останні рядки з інтонацією фольклорного плачу вміщують усе – безодню болю і особистого, і національного. В чому ж поетеса мужньої вдачі знаходить силу для відновлення? – "Руйновище віри, і розпач, і розпач (...) / На те й погорільці, – будуємо хатку. / Над хаткою небо. А знов голубе. / Найвище уміння – почати спочатку / Життя, розуміння, дорогу, себе" (Мойсеїв І. К. Храм української культури. – К., 1995. – С 166).

Прислухаємося до слів, з якими зверталася до покинутої хати мати героя "Чорнобильського щоденника".

... – Ти щаслива, хато, – чув голос, що лунав із кухоньки, – ти обігріла діток і випроводила всіх. Ти прости мені, хато. Я розділа тебе й оголила, ти вже холодна й голодна, як зимуватимеш...то прости мені... Обігріла мою дітвору, мою сорочку і тіло. Злодії заглядали в твої очі, а ти їх не впустила, заховала діточок на печі...

Як бачимо, йдеться не про символ, а про саму "домівку буття " (М. Гайдеггер). Символічним був хіба що сон, котрий їй щойно наснився.

130

...Приснилося, що я теж грішна, жила на землі не так, як треба, працювала не так, як треба, з худобою поводилася не так, як треба, і тому помираю не так, як треба, бо вже померла...і в цю годину переді мною з'явився дідусь. "Усе, що ми бачимо, – сказав він, – траву, дерева, комах, звірів, землю, небо, зорі – все, що бачимо – звідки це? Хто знає вік і лік рослини, тварини, люди в цьому?... І ця радість ніколи не припиниться. Оця єдиносуща трійця – розумна триєдина істина...

Хоча із символізмом снів треба бути обережним, бо, як казав ще великий В. Шекспір, "Ми створені з речовини тієї ж, що й наші сни... "

Виявляється, у красному письменстві трапляються парадоксальні ситуації, коли слово як поетичний матеріал втрачає свою символічну реальнісь, стаючи немовби вагомим та відчутним на дотик.

Подібну особливість літературознавці, починаючи з В. Ходасевича, знаходять у чи не фундатора російської лірики Гаврила Державіна. "Хто хоче мовити про світ через речі, хто відчуває реальну повноту живого слова, той знайде в його поезії чимало для себе цінного", – писав Б. Ейхенбаум (Эйхенбаум Б. Державин // В кн.: Ходасевич В.Ф. Державин. – M., 1988. – С. 301).

Показовим прикладом такого "мовлення про світ через речі" зазвичай вважають державінське зображення трапези: "Шекснинска стерлядь золотая, / Каймак и борщ уже стоят; / В графинах вина, пунш, блистая; / То льдом то искрами манят: / С курильниц благовонья льются, / Плоды среди корзин смеются..." (Державин Г.Р. Приглашение к обеду /Державин Г.Р. Стихотворения. М, 1983.-С. 115)-і т. д., і т. п.

Не менш переконливими є численні описи пейзажів та різних сюжетів, які доводиться спостерігати на їхньому тлі: "Дыша невинностью, пью воздух, влагу рос / зрю на багрянец зарь, на солнце восходяще, / Ищу красивых мест, между лилей и роз, /Средь сада храм жезлом чертяще... // Пастушьего вблизи внимаю рога зов, / Вдали тетеревей глухое толкованье, // Барашков в воздухе, в кустах свист соловьев, / Рев крав, гром жолн и коней ржанье... // Иль смотрим, как бежит под черной тучей тень // По копнам, по снопам, коврам желто-зеленим: / И сходит солнышко на нижнюю степень / К холмам и рощам сине-темным..." (Державин Г.Р. Евгению. Жизнь Званская // Там само. – С. 174, 178). Як скаже згодом Б. Ейхенбаум, природа у Г. Державіна – то розкішний бенкет самоцвітних вогнів, бо першоначало тут – сонце, а все інше – гра його променів (Ейхенбаум Б. Цит. пр. – С 305). І відповідний заклик до поета: "Умій наслідувать йому: лий світло у пітьму".

Поетичні метафори й порівняння тут прикметні тим, що вони завжди ріднять предмети минущого світу, котрий народжується й вічно щезає – з його твердими основами. Відповідно, і в людській душі протидіють різні стихії, але над усім домінує їхня єдність – світло любові.

У розмірковуваннях про Г. Державіна історика й філософа П. Биціллі справедливо зауважено, що маніфестації такого світовідчування сприяла на-

131

віть недостатня філологічна його кваліфікація (відомий відгук про Г. Державіна О. Пушкіна як про "варвара", котрий не знав рідної мови). Можливо саме через те світ та світ людської душі відкрилися Г. Державіну як могутня гра первісних стихій, вщент наповнених світлом, вогнем і барвами.

Чи не подібне ставлення до світу демонструє програмний для становлення української літературної мови витвір Івана Котляревського "Енеїда"? Тут часто саме перерахування елементів предметного середовища репрезентує смислонасичену картину "життєвого світу" – цілісного, самобутнього, сповненого гри як соціокультурних чинників, так і природно-первісних стихій – бо ж для людини одні невід'ємні від інших.

Приміром описання врочистої трапези, коли Еней з товариством, гостюючи у Дідони "Пили на радощах сивуху /І їли сім'яну макуху, / Покіль кликнули їх за стіл", а затим "...їли різнії потрави, / І все з полив'яних мисок, / І самі гарнії приправи / 3 нових кленових тарілок: / Свинячу голову до хріну, /І локшину напереміну, / Потім з підливою індик; / На закуску куліш і кашу, / Лемішку, зубці, путрю, квашу /Із маком медовий кулик. // І кубками пили слив'янку, / Мед, пиво, брагу, сирівець, // Горілку просту і калганку, // Куривсь для духу яловець..." (Котляревський І. Енеїда. – К., 1994. – С 18-19). Цьому барвистому світові протистоїть "пекельний життєвий світ, не менш розмаїтий, проте "Смола там в пеклі клекотіла / І грілася все в казанах, / Живиця, сірка, нефть кипіла, / Палав огонь, великий страх! / В смолі сій грішники сиділи /1 на огні пеклись, горіли. / Хто як за віщо заслужив..." (Там само. – С 113) – понад 300 рядків поеми присвячено цьому "антисвітові"...

Показову з точки зору теми, котра нас цікавить – взаємозумовленість посутніх властивостей людини та предметної "оснащеності" її життєвого світу, можна знайти у давньоєврейській та давньоазійській літературі. Особливо це стосується різного роду "житій", а також оповідей мандрівників. Ось яким є погляд на Україну XVII століття арабського мандрівника Булос ібн аз – Заїма (вважають, що це дехто Павло Халебський).

Докладні ландшафтні спостереження увінчує зображення агрокультури нашого краю.

...А щодо посівів у цій країні, то вони є найрізноманітніших видів. Однак найдивніше те, що (деякі з них) сіють у цих краях (почавши) від цих днів: залишають у землі до дев'яти місяці – до того часу, коли розтане сніг (та лід), тобто до кінця березня.

Першою є пшениця. Вона двох видів: один (має) колос з остюками, а в другого колос зовсім без остюків. Ця пшениця має велику силу: в цих землях її висота сягає близько трьох зіра (ліктів) і висівають її дуже пізно, тобто сіють літній посів. Ми були там у кінці тамуза, то вона ще (навіть) не колосилася, а була зелена, як смарагд, і це через велику кількість дощів, які не припиняються (навіть) у дні літа. Потім (йде) другий посів, назва якого жито, схожий вигля-

132

дом на пшеницю. Ми називаємо його бур'яном, який ті, що посівають (пшеницю) відсівають від дрібної пшениці, що росте у степах. Хліб із жита в них чорний, і вони люблять його більше, ніж білий. Коли воєводи присилали нашому владиці патріарху дари, то спершу вони подавали цей чорний хліб, тому що він у них дуже у пошані, і (тільки) після цього – білий. А оці посіви жита дуже високі, майже такі, як посіви пшениці – близько трьох зіра (ліктів) висоти, так що в ній сховається вершник. А у країні козаків, нехай благословен буде Творець, цього посіву дуже багато: ми їхали полями жита близько двох-трьох годин, які за довжиною і шириною (були) подібні до моря.

Це жито вони мелять грубим помолом, вимочують у воді і викурюють з нього горшку (разом) із квітами рослини, що називається хміль, бо вони роблять горшку дуже гострою. Тому горшка у країні козаків дешева і її багато, як води. Щодо країни московитів, то (тут) горілка дуже дорога. Відро горілки, їхньою мовою "мідра" (відро), або десять окк, вони продають за один (золотий) динар, а то й більше.

Третій посів – ячмень, четвертий – фуфан (?), його є дуже багато, і він іде на корм домашній худобі, тому що (від нього) вона стає сильнішою і гладшою і він їй не шкодить, як ячмінь. П'ятий посів – це "мазарі" ...(Подорож патріарха Макарія // Дзвін. – 1990. – №9. – С 120).

Ще яскравішими є спостереження щодо "засіяності" цього краю людністю, а також щодо тваринного світу, зокрема, свійських тварин.

...Що ж іще сказати нам про цей благословенний народ?! Сотні тисяч із них було вбито в походах, татари тисячами позабирали їх у неволю; чума, якої вони (раніше) не знали, з'явилася у них за останні два роки і забрала сотні тисяч їх у сади блаженства. І, незважаючи на це, вони багаточисельні, як мурашки, численніші за зорі. Часом (вдається), що одна жінка у них заходить в тяж і народжує по три-чотири рази на рік і кожного разу повиває по троє-четверо немовлят. Однак найбільш правильним, як нам говорили, є те, що вода того краю не залишає жодної жінки безплідною, і це справа очевидна, для кожного достовірна і випробувана.

Щодо свійських тварин та худоби, то ти б (читачу) побачив у будинку (кожного) чоловіка, нехай благословен буде Творець, (по) десять видів тварин: по-перше, коней, по-друге, корів, по-третє, овець, по-четверте, кіз, що (стрункі), неначе газелі, по-п'яте, свиней, по-шосте, курей, по-сьоме, гусей, по-восьме, качок, по-дев'яте, індиків, яких у декого є дуже багато, по-десяте, голубів, для яких є місце на дахах їхніх будинків, і (нарешті) собак. Та ніщо так нас не здивувало, як різні види свиней – найневірогідніших кольорів та мастей. Вони були чорні, білі, руді, русяві, жовті та синюваті, потім чорні з білими цятками, синюваті з рудими цятками, деякі з них (зовсім) рябі, деякі смугасті найрізноманітніших видів. Ми не могли ніяк втримати навіть одне з них, тому, Що поза всякими сумнівами, у них сиділи чорти: вони вислизали, як ртуть, і їхні голоси (ще) далеко лунали.

133

Щодо льох, то вони поросяться по три рази на рік, і коли вони родять уперше в житті, то приносять цілих одинадцятеро поросят, удруге – (уже) дев'ятеро поросят, утретє – семеро, четвертий раз – п'ятеро, п'ятий раз – трьох, шостий у житті – одне, я маю на увазі одне-єдине, а тоді льоха вже зовсім не вагітніє і стає безплідною, (здатною лише на забій), але вони ріжуть тільки кнурів, а льох залишають і у них окремі пастухи.

А щодо курей, гусей і качок, то кожен рід у них (тримається) окремо. Щодо різновидів посівів, то вони є дивовижні, численні й найрізноманітнішого виду. Ми (ще) згадаємо їх у відповідному місці... (Там само. – С. 123).

Чим тобі не антропологічно насичена поезія рослинного та тваринного світу! Чим не образ світу, переплетений з образом людини? І виникає він, скоріше, як неумисний наслідок звичайнісінької географічної оповіді...

Наш колега, київський культуролог і антрополог Вадим Іванов, співвідно-сячи людську предметну діяльність та естетичну свідомість, говорив у зв'язку з цим про закоріненість поетизації світу у повсякденні побутові ситуації. Свою книжку "Практика і естетична свідомість" він завершує розглядом того, як кожна з таких ситуацій здатна "вивищуватися", переростаючи в смислозначу-щу духовну (та душевну) передумови універсальності людських почуттів.

Суть подібних – часткових і водночас універсальних ситуацій – розкриває оповідь, наведена в одній з праць Г. Плеханова: давній австралієць співає про вбитого ним і щойно з'їденого кенгуру. Плеханов дотепно підмітив, що це скоріше пісня шлунку, ніж серця, а відтак її лише умовно можна назвати піснею у мистецькому розумінні. Справді, співця тут більше хвилюють, здається, емоції травлення, ніж естетичні; духовне задоволення тут ще таке, що від нього "тече слинка". Але не можна не побачити й іншого, зауважує В. Іванов – того, що випливає з умовності оповіді співака та істотно змінює характер споживаного об'єкта і потреби в ньому. По-перше, в пісні об'єкт, що колись наповнив шлунок, стає їжею, так би мовити, теоретичною – її споживають шляхом уявлення. Інакше кажучи, він споживається як образ і задовольняє людину властивостями, що доступні сприйманню, а не шлункові. Це означає також, що й потреба в об'єкті змінила свою спрямованість: її утилітаризм набув форми духовного потягу. Адже не потреба їсти спонукає людину співати, а емоція, яка виникла від задоволення потреби і стала тепер мотивом пісні. Емоція, зміст якої живився задоволенням утилітарної потреби, як мотив стає змістом предметного образу. Мотив містить у собі справжній зміст. Останній, до речі, так і не розкрився б, якби, по-друге, пісня не потребувала слухачів або спільників, тобто спілкування, яке й підносить ставлення до предмета на рівень самосвідомості (Іванов В.П. Практика і естетична свідомість. – К., 1871. – С 211).

Парадоксальність окресленої світоглядовоі ситуації незмірно зростає ще й через ту обставину, що тільки така метаморфоза житейського утилітаризму уможливлює "стан людської свободи".

134

Бо ж духовне почуття розкриває в предметі самоцінність, а хіба остання не є найважливішою ознакою свободи? Пояснюючи подібну "лібертадну технологію", В. Іванов розмірковує: "якщо в реальному житті людські емоції не вільні, оскільки підпорядковані утилітарно-практичним цілям і ситуаціям, то перетворення їх в особливі цілі предметного сприйняття робить їх переживання позитивним, навіть коли в житті вони мали негативний "знак" (адже для суб'єкта його власні цілі не можуть бути негативними). Почуття страху, болю в життєвих ситуаціях відбивають крайній стан людської несвободи, можуть, проте, стати предметом і метою духовної потреби і принести насолоду своїм загальним значенням, а не буквальним смислом. Переходячи до плану духовного відношення, споглядання, вони стають вільним і обов'язково позитивним вираженням людської самосвідомості" (Цит. праця. – С. 213-214). Так, на думку В. Іванова, відбувається "олюднення почуттів".

Яскравими прикладами такої поетизації предметного світу повсякденної життєдіяльності людини є два гастрономічних етюди Марселя Пруста. Перший – оповідь про приготування домашнього обіду на с 100 роману "На Сва-нову сторону": оповідач заходить на кухню дізнатися про меню і опиняється у царині особливої – домашньої повсякденної – космогонії.

...Франсуаза (служниця із села – В.Т.), пануючи над силами природи, які пішли їй у помічники, мов у казках, де велети наймаються за кухарчуків, кришила вугілля, тушкувала картоплю й досмажувала кухонні шедеври, попередньо приготовлені в великих чанах, казанах, чавунцях, кательнах для риби, мисках для дичини, формах для пундиків, горнятках для вершків і повному наборі кастрюль всіх розмірів.

Я зупинився біля столу, де посудниця лущила горох, – горошинки були вишиковані рядами й підраховані, наче зелені кульки в якійсь грі, одначе я умлівав перед вимоченою в чомусь ультрамариново-рожевою спаржею, головки якої, з фіолетом і синню, вимальовані тонким пензликом, непомітно, завдяки якимось неземним веселчастим переливам переходили в ще вимазані землею, висмикнуті з грядки корінці. Мені здавалося, ці небесні відтінки правлять за ознаку дивних створінь, яким заманулось перекинутися в городину і які крізь маскарадний стрій, що обтягує їхнє смачне дебеле тіло дозволяють мені розрізнити в цих барвах займистої зорі, у відливах веселки, в згасанні голубих вечірних тіней їхню коштовну сутність. І сутність, що я вловлював, коли вони потім, упродовж цілої ночі, розігруючи свої поетичні й грубуваті витівки, подібно до Шекспірової феєрії, робили з моєї "нічної вази" запахущу посудину...

Чим тобі не Г. Державін, Б. Шульц, Г. Башляр? До речі, саме у останнього поетизація куховарства доведена до образно-концептуального зображення "поєднання" всіх чотирьох першостихій Буття: приміром, тісто символізує єдність трьох елементів – землі, води й повітря, які очікують на четвертого – вогню. До витворення нового "матеріального об'єкта" залучається не тільки

135

нова стихія – вогонь. Фундаментальна значущість останнього в тому, що вогонь допомагає часові наділити матерію індивідуальністю. Тим самим випікання перетворюється в істотне матеріальне становлення, просуваючись од блідості до позолоти, від тіста до шкірки (Башляр Г. Земля и грезы воли. – С. 93). Ось чому хліб вважається універсальним продуктом харчування, він, як у нас кажуть, – всьому голова!

Друга Прустова замальовка передає світовідчування головного персонажа, коли він споглядає світлосяйну картину ресторанного стола перед трапезою, а згодом – уявляє ландшафт, про який з надпоривом розповідає одна із запрошених до того столу.

...Переходимо до столу, і відкривається дивоглядний парад тарілок: кожна з них, не більше не менше, як шедевр мистецтва виготовлення порцеляни, яка під час делікатної їди пестить уважне вухо аматора, що прислухається до приємного художнього гомону: тарілок Юн-Чена з помаранчевими вінцями, з си-нястим осереддям, оточеним пукатим листям водяних ірисів, розпанаханих, – чи ж не блиск декоративности! – летом синьоводів та журавлів, по світанковому тлу в тих самих уранішніх тонах, на які щодня позирає, будячи мене, бульвар Монморансі; саксонських тарілок, ще манірніших у гожості свого вибору, з анемією, з соннотою троянд, із полиском у ліловість, у каламутну червінь вистріпаного тюльпана, в рококо гвоздик чи незабудок; севрських тарілок, гільйошированих тонкими білими жолобками з золотим кільцем або зв'язаних у своїй кремовій тістовій ладині гожою опуклістю золотої стьожки; нарешті все це срібло, де струмують люсьєнівські мирти, які визнала б Дюбаррі. І що теж може бути рідкістю, то це виняткова якість поданих потрав, їжа, мистецьки приготована на відкритому вогні, багата учта якої, нічого гріха таїти, парижанин не спроворить навіть для найпараднішого обіду і яка нагадала мені про витвори найкращих кухарів у Жан д'Ор. Навіть паштет не має нічого спільного з тою несмачною рідотою, яку зазвичай подають під цим назвиськом; я знаю не так уже багато місць, де посполита картопляна салата мала б тужість японських ґудзиків з слонівки і матовість кістяних ложечок, якими поливають водою щойно зловлену рибу. У венеційському склі переді мною іскриться багата біжутерія червоних вин, незвичайне леовійське, куплене на аукціоні в пана Монталіве, втіха для уяви, а також для ока і для, як мовили колись, губи, коли вносять калкан, нічим не схожий на ті не дуже свіжі калкани, які подають на найвишуканіші столи і на яких через затримку в дорозі уже проступають кості на хребтині; калкан, поданий не в липкому тісті, який під назвою білого соусу готують шеф-кухарі у найкращих, зрештою, домах, а в правдивому білому соусі, зробленому з масла по п'ять франків за фунт; любо глянути, як уносять цього калкана на чудовому полумиску Чин-Хона, пронизаному пурпуровими пругами заходу сонця над морем, де видно веселу плавбу черідки лангустів, зображених так пластично, ніби їх було викладено з живих панцирів;

136

полумисок, на краю якого юний китаєць цупить вудкою рибу, диво перламутру, завдяки сріблястій лазурі черева...

Читаючи про таку гастрономічну вишуканість, починаєш уповні розуміти іншого француза – антрополога Клода Леві-Стросса, який акцентував на тому, що кухня – першовиток культури, позаяк вона символізує перетворення "сирого" (необробленого) на "варене" – оброблене людиною.

Сучасна культурантропологія засвідчує, що таке – символічне – освоєння світу людиною обертається тим, що найуніверсальніші об'єднувально-стриж-неві символи пов'язані з величезною кількістю споріднених з ними.

Щодо хати, то це насамперед мати, батько, діти, члени сім'ї, родичі, а також чи не всі предмети одвічної домівки: двері, вікна, поріг, стріха, дах, піч, родинне вогнище, архаїчний епіцентр спільноти приховано-поглинутий підсвідомістю (зокрема користувачів газової або електричної плити), як плазма з глибини надр, бог вогню, який крізь віки, цеглини і черінь гріє, насичує, згуртовує, світить (згадаймо "Психоаналіз вогню" Г. Башляра). Хоча вогонь належить до чоловічого начала, проте приборканий "жіночою піччю", всередині неї, вкупі становить величезний живіт вагітниці-хати (Г. Башляр у зв'язку з цим посилається на ситуацію одного з південноамериканських міфів, герой якого, намагаючись осягнути таємницю вогню, домагається цього від спійманої ним жінки, яка сіла на землю, широко розставивши ноги, натисла рукою на живіт і з її вагіни викотилася на землю вогняна куля, яку за допомогою чоловіка можна було перетворити на нинішній вогонь – позаяк "первісний", викотившись, охолонув). Лампада, свічадо, свічка втілюють невгасимість індивідуального духу. Ікони, образи, божник, під якими покуть – чільне місце, що стало крилатим висловом мовлення. Рушник символізує долю, перфокарту життєвої траєкторії його власника. Стіл – ідею єдності родинної злагоди, наради, мозкового штурму, консенсусу. Хліб, коровай – ідею заможності, радючості, щастя. Сволок хати з різьбленим хрестом і написами, що тримає на собі стелю-небо. Вікна, шибка з хрестовинням – далекий вогник, провідна зірка, рятівний маяк, світлиця – затишок та осяяність, назва сили-силенної "клубних вечорів".

Предмети-символи рясніють також довкіл хати: криниця, джерело – витоки життя, снаги, цілющості, натхнення, пізнання; кінь, собака – ідея дружби, чоловічої вірності. Корова, кіт – порядок, охайність (жіночі). Садок – плекання природи до рівня краси і родючості. Тополя, верба – дівчина, жіноча доля, калина символізує ознаки цноти жіночості – та соковито-життєдайної сили всієї землі, України. Стежка, дорога – символ спрямування долі (Мойсеїв І.К. Цит. праця. – С 172-173).

Звісно, всі подібні символічні перевтілення предметів, з якими має справу Homo, як і їхню вишуканість, треба зуміти побачити. – Як отой норманський пейзаж, що його живописує в салонній бесіді один з інших персонажів "Віднайденого часу" М. Пруста.

137

...Чарівна жінка словами, сповненими щирого замилування до сільської барвистости, мовить нам, не тямлячи себе з надпориву, про Нормандію, де вона мешкала, Нормандію, що становить собою величезний англійський парк, із пахощами пралісів у дусі Лоренса, з оксамитом криптомерії по берегах природних травників, упорцелянених рожевими гортензіями, з драпуванням шафранових троянд, звислих на селянські двері, де інкрустація двох сплетених між собою груш, нагадуючи орнаментовану короговку, викликає в уяві самою легкістю гінкої лінії розквітлу галузку з бронзових канделябрів Готьєра, – Нормандію, про яку й гадки не мають відпускники парижани, Нормандію, яку оберігають рогатки кожного з обох її узгранич, рогатки, які, за визнанням Вер-дюренів, справно піднімалися геть усі. Надвечір, у сонному пригасанні всіх барв, коли світло струмує лише від моря, скипілого, блакитнявого, наче сироватка ("Нічого ви про море не знаєте, – палко запевняла мене сусідка у відповідь на мої слова, що Флобер забирав мене з братом до Трувіля, – нічогісінько, вам треба поїхати туди зі мною, інакше ви нічого не побачите" (Пруст М. Віднайдений час. – С 18-19).

Так ось в чім, виявляється, проблема: у тому, що "без мене ви нічого не побачите!"

З усього, про що мовилося в цій главі, ми бачимо як мистецько-феноменологічне вглядання у "самі предмети" життєвого світу людини призводить до фундаментального висновку про те, що витворюючи ці предмети, Homo сприяє тому, аби вони поставали "індивідуальностями". Мабуть, саме через це кожен предмет життєвого світу несе на собі відбиток індивідуальності свого творця, а згодом – того, хто ним систематично і дбайливо – або й недбало — користується.

Водночас, мистецьке бачення предметності обов'язково несе в собі величезний символічний потенціал. Це переконливо продемонструвала доба модерну, який виходив далеко за межі безпосередньої "імперії" і ствердив нове уявлення про предметність людського світу, яка поєднує чуттєве з надчуттєвим. Вияскравлюючи особливості такого чуттєво-надчуттєвого погляду митця на світ на прикладі творості Михайла Врубеля, Кузьма Петров-Водкін наголошував на тому, що врубелівська лінія витворює форму, завдячуючи чому, обминаючи сюжет, вводить глядача в ту сферу надчуттєвого, де панує "знак", "ієрогліф", де немає назви предмета а форма – "предмет" (Хоборова О. Врубель та російський модерн // Великие художники. Их жизнь, вдохновение и творчество. – К., 2005. – С. 29).

На жаль, сучасна цивілізація несе з собою чимало ознак деструкції окреслених фундаментальних властивостей предметного світу людини. Вона чимало сприяє тому, аби імпресія позбавлялася свого справжнього змісту, перетворюючи її на квазіімпресію, а символічні виражальні засоби – на симулякри.

138

У вітчизняних культурологічних розвідках останніх десятиліть вияскравлюється принципова сутнісна метаморфоза, що її зазнають речі людського світу внаслідок технізації: втрата антропоморфної жестикулятшної цільності.

Якщо лопата, ніж, посудина – то, передусім, певні жести Homo, зафіксовані в цих знаряддях, то сучасні "кухонні комбайни", приміром, нейтральні щодо жестуальної природи людини. Концентруючи й "приховуючи" цю жестуальність, "автомати" не просто моделюють Homo, вони позбавляють її м'язової радості жеста, яку так поетико-метафізично описував понад півстоліття тому Г. Башляо, перетворюючи Homo на придаток жестуально-маніпулятивного агрегата машини. Речі стали складнішими, аніж дії з ними, людські жести запаковано в коробку і виникає вже "вторинна" культура жеста-маніпулятора (Легенький Ю.Г., Левченко Н.А., Ткаченко Л.П. XX век: проблемы художественной культуры. – К., 1998. – С. 128).

Das Мап — риса, так вдало відтворена M. Гайдеггером – щобільше нівелює якісну своєрідність всього сущого. Не випадково, саме на час формулювання згаданого Гайдеггерівського образу-концепту, Г. Башляра – хіміка за фахом – перестав вдовольняти вузькохімічний погляд на чотири першооснови Буття, і вчений удався до імпресіоністського та символістського способів світобачення.

Добре, що з переходом до інформаційного та постінформаційного суспільства вдається частково долати деякі з цих антроподеструктивних чинників, проте натомість з'являються нові модифікації Das Man. Виникають навіть сумніви щодо можливостей (і "доцільності"!) збереження і відтворення тілесно-матеріальної подоби Homo.

Але все це заслуговує на спеціальний докладний розгляд, який у нас попереду.

139