16.3. Конкретні вияви екзистенціал-есенціалій, виокремлених гуманістичною психотерапією

Усі перераховані особливості можливого психоаналітичного впливу на людську особистість вкрай актуалізують питання щодо неприпустимості не-професіоналізму в цій сфері, щодо необхідності фахової експертизи будь-яких "самозваних" психотехнік, які буйно множаться на теренах посттоталітарних суспільств. Важливо, аби психоаналітичний вплив на людину, котра його по-

307

требує, будив та зміцнював у ній відчуття власної спроможності, "суб'єкт-ності", здатності до самостояння, а не залежності, апатії тощо.

На жаль, сьогодні у незалежній Україні буйно розквітли практики різного штибу "дикої психотерапії", здійснюваної особами від відповідної підготовки, які часто реачізують у таких практиках свої власні невротичні комплекси, а не виліковують чужі. Про це слушно б'є на сполах Асоціація психіатрів України Справді, коли чуєш по телевізору чи радіо, а тим паче читаєш на дошці об'яв у Будинку вчених НАН, що якийсь доктор не-медичних наук, "відомий психо-аналітик", голова якихось самодіяльних товариств, автор принципово нового психотерапевтичного методу запрошує на лікування з приводу смисложиттє-вої фрустрації, тощо, хочеться звернутися до гадалки – та, принаймні, більш відверта щодо своїх "методик".

Принциповим уявляється нам з'ясування у межах розглядуваної тенденції органічної взаємопов'язаності таких екзистенц-есенціалій людського, як любов та воля. Обидві згадані людські властивості означають вихід індивіда у довколишній світ, відчування небайдужості й зацікавленості, відчування причетності до світу та до інших людей, відповідно – внутрішньої усталеності й упевненості. У зв'язку з цим в екзистенційній психотерапії зазнає істотного уточнення світо-глядова опозиція "любов – ненависть". Зокрема, з'ясовується, що діаметрально протилежне любові не тільки почуття ненависті, але й почуття апатії. Остання ж знаменує загрозливу деградацію людських почуттів, збайдужіння й відчуження – свого роду світоглядну фригідність суб'єкта світовідношення.

Не менш істотним є співвіднесення любові й волі з такою екзистенціал-есенціалією, як турбота. Адже турбота протилежна апатії, вона народжується разом із немовлям, котре без материнської турботи просто не проживе свого найпершого дня. Екзистенціальна психотерапія цілком слушно апелює у данім разі до М. Гайдеггера, у котрого турбота є джерелом волі. "Коли нас ніщо не турбує, ми втрачаємо свою сутність; турбота повертає нас до неї, – зауважує Р. Мей. Іншими словами, якщо я не клопочуся власною сутністю, вона "розпадеться". Волевиявлення – то відпущена на волю турбота, котра стала активною, дієвою. Не випадково, мабуть, сорок перший параграф Гайдеггерового "Буття і часу" має прикметну назву "буття присутності як турбота".

Як екзистенціал-есенціалію можна розглядати також кожну з шести "онтологічних характеристик" людини, виокремлених екзистенціальною психотерапією, а сумарний рефлексивно-антропологічний висновок, котрий із них випливає, засвідчує, що питання про власну сутність є для кожної людини далебі не другорядним, незалежно від того, усвідомлюється воно чи ні. У кризових же екзистенційних ситуаціях це питання стає доленосним, воно позначено драматизмом, а то й трагізмом. "Досвід" невротика (згадаймо "обернений розум " Фуко) має ту непідмінну цінність для кожної людини, що урельєфнює принципову трагічність сутнісної самовизначеності цієї істоти.

308Зауважимо, що характеристики, котрі засвідчують окреслену масштабність сутнісного самоусвідомлення людини, сформульовано внаслідок феноменологічно-психіатричних спостережень за пацієнткою, котра страждала через істеричну напруженість горлянки, внаслідок чого вона могла розмовляти тільки з безнастанним хрипінням. Що означає така втрата власного голосу? – феноменологічне осягнення цієї, дозволимо собі такий термін, світоглядно-психічної травми спирається на настановлення не менш світоглядно значуще: р. Мей називає його здатністю до "відкритості й готовності слухати". Воно є радше переживанням, аніж власне спостереженням, позаяк має враховувати всі несублімовані та сублімовані комунікативні ситуації, у котрих перебуває пацієнт, до того ж сприймати ці комунікації водночас. Прагнення до такого феноменологічного розуміння спонукає терапевта (а хіба і не теоретика-антро-полога – разом із останнім?) робити свої власні теоретичні конструкта вдосталь гнучкими, аби він міг "слухати" у термінах пацієнта й "чути" його, пацієнта, мовою; терапевт (і антрополог) повинен безупинно аналізувати й прояснювати кожне з власних "передположень". Таке феноменологічне "услуховування" в буття пацієнта Людвіг Бінсвангер дуже влучно поіменував присутністю, а ми, користуючись Гайдеггеровою схильністю до лінгвістичних розчленувань, назвемо при-сутніст-ю.

Перша із сутнісно-онтологічних характеристик людини, виокремлених Р. Меєм у праці "Екзистенціальні основи психотерапії" – центрованість на своїй особистості і сприймання нападу на цей центр як нападу на все своє існування. Друга характеристика: будь-яка особистість має властивість самоствердження й потребу зберегти свою центрованість (а таке самоствердження вимагає мужності). Третя характеристика: у всіх людей є потреба й можливість вийти зі своєї центрованості, аби доторкнутися до іншого буття (свого роду здатність ділитися власним буттям): тут завжди ризикуєш вийти із себе надто далеко і втратити ідентичність, або відмовитися й стати ригідним. Четверта характеристика: суб'єктивним виявом центрованості є усвідомлення. Ці чотири характеристики людини кваліфікуються як біологічні здатності, до них належить будь-яке людське буття. П'ята характеристика стосується вже людської індивідуальності, себто – самоусвідомлення як саме цієї особистості, котрій погрожують, переживання себе як суб'єкта, котрого оточує світ. Звідси – сьома сутнісно-онтологічна властивість людського: кожна особистість перебуває у стані тривоги, котрий маніфестує стан буття у його конфлікті з небуттям, переживання загрози наближення Ніщо, повної втрати свого досвіду й самовт-рати (мабуть, не випадково англо-американський поет X. Оден публікує у середині тільки-но минулого століття поему "Доба тривоги", а композитор Л. Берн-стайн двома роками поспіль завершує симфонію на цю тему).

Тривога – її першовитоком є родова травма – атакує саму суть людської істоти, провокуючи велику кількість внутрішньоособистісних конфліктів. Така

309

конфліктогенність може виявлятися у ставленні до власного минулого, у переживанні ставлення до мене батьків і, відповідно, мого ставлення до них, у відмові від ілюзій щодо своєї поведінки й мотивів та прийнятті самотності котра з цього випливає тощо.

Схильність же людини до внутрішніх конфліктів засвідчує, на наш погляд, таку принципову антрополого-рефлексивну обставину, як межова сутніс-на неусталеність цієї істоти. Адже самоусвідомлення людське завжди містить у собі можливість для його суб'єкта протистояти своїй сутності, зневажати її або навіть заперечувати (згадаймо ще раз антропологічне підпілля ущербної особистості у Ф. Достоєвського, коли герой "нічим не зумів стати", себто не набув ні позитивної, ані негативної сутнісної визначеності). Екзистенціальна психотерапія убачає трагічну природу людського досвіду у тому фактові, що самоусвідомлення тотожне можливості й спокусі в будь-яку мить убити себе. Р. Мей вважає, що визнання трагічності людського існування зовсім не робить людське світовідношення песимістичнішим – скоріш навпаки, воно рівнозначне давньогрецькому переживанню катарсису. Бо ж, як писав Л. Бінсвангер, бути людиною-у-світі означає не тільки бути живою істотою, котра простує од життя до смерті, закинута до життя й потіпана ним, котра здіймається до вершин і провалюється у безодню, – це означає буття, котре виглядає власною й загальнолюдською долею в одній особі, буття, котре стійке, себто людина посідає в ньому свою власну позицію, стоїть на власних ногах (Мэй Р. Происхождение экзистенциальной психологии. – С. 25). Особливістю людського буття є самостояння й прямостояння.

Інший представник екзистенціальної психотерапії Віктор Франкл (засновник австрійської школи) обґрунтовує погляд на людське буття яко смислонабуття. За кожним із людських прагнень він відшукує прихований смисложиттєвий пошук. Обстоюваний у руслі даного підходу метод логотерапії націлює кожного пацієнта на самостійне віднайдення сенсу власного існування, на здатність упоратися з будь-якими смисловими конфронтаціями у глибинах власної самості. "Кожна людина, – зазначає Франкл, – є унікальна і за своєю сутністю (Sosein), і за своїм існуванням (Dasein), тому вона не може загубитися або ж бути підміненою" (Франкл В. Воля к смыслу. – M., 2000. – С. 51-52. – Виокр. наше – авт.). Бо кожен індивід живе в унікальному історичному контексті у світі, де тільки для нього існують особливі можливості та зобов'язання. Навіть сама смерть не позбавляє наше життя осмисленості, навпаки: віч-на-віч зі смертю яко межею наших можливостей ми зобов'язані не загубити жодної з можливостей, сума котрих справді наповнює наше життя смислом.

Те, що часто іменують людською самореалізацією, з окресленого погляду є не об'єктом прагнення, а наслідком більш фундаментального прагнення до наповнення власного життя смислом. Через це вкрай істотною рисою людського способу буття є самотрансценденція. Тільки коли людина виходить за

310

межі себе самої, перестає концентрувати свою увагу винятково на самій собі, вона досягає автентичності. Позаяк людське буття минуще, сутністю людського існування є не тільки свобода, але й відповідальність за реалізацію кожним із нас, сущих, тих унікальних екзистенційних можливостей, котрі дарує нам кожний ранок, що його ми зустрічаємо.

Унікальною, неповторною є, відтак, як наша свобода, так і наша відповідальність.

* * *

Підсумовуючи, зазначимо: поки поміж філософами точилися суперечки щодо доцільності есенціальної компоненти у філософсько-антропологічних пошуках, цю компоненту утверджувала у своїх терапевтичних практиках сучасна екзистенціальна психологія. Це перший висновок, котрий націлює на подальші теоретичні зусилля.

Другий висновок стосується умовності тих образів людини, котрі виникають у руслі чи то есенціалізму, чи його антиподів. Тут доводиться визнати справедливість застережень, висловлених понад сім десятиліть тому у передмові до збірки віршів С. Малларме французьким поетом Полем Валері. Будь-яка сутність є, на його думку, "нечистою", "змішаною" формою. Наша власна сутність є неупорядкованим нагромадженням випадкових фактів та позірнос-тей, відчуттів, усіляких образів, потягів тощо. Аби передати те, що вимагає передачі й прагне вивільнитися із цього хаосу, усі перелічені різнорідні елементи повинні увійти в єдину систему мови й утворити якесь висловлювання. Йдеться, відтак, про редукування внутрішніх явищ до формул, що складаються із знаків того самого штибу, а тому є такими ж умовними. Враховувати цю умовність, не абсолютизуючи її, є, мабуть, найскладнішим завданням антропологічної рефлексії. Якщо плюралізм сутностей не утворює космосу, то він має бути принаймні "хаосмосом", але не цілковитою неупорядкованістю.

311