1.7. Інше як чуже на моєму шляху. Проблема взаємоповаги

Будь-яке мандрування символізує самоздійснення Homo як культурної істоти. Але будь-яка людина є репрезентантом певного типу культури. Відтак, самоздійснення подорожнього, окрім безумовної позитивності, таїть у собі також вельми істотну небезпеку. Полягає вона у ставленні до будь-якого "не мого" як істотну небезпеку: ставлення до будь-чого "не мого" або як до недосяжного взірця, або як до чогось "недорозвинутого" (а відтак, докультурного, хаотичного). Але ж сучасний світ репрезентує конгломерат величезної кількості культур. Схильність ставитися до іншої культури з такою собі місіонерською запопадливістю, схильність підмінювати у-порядкувальну здатність Homo здатністю підпорядкувальною обертається численними негараздами й конфліктами.

Тим більше коли окреслену негацію "не мої" подають як "глобалізацію ".

Річ у тім, що глобалізація у постіндустріальну епоху далебі не звідна до уніфікації та стандартизації. Як справедливо зауважує Сергій Кримський, глобалізація поєднується нині з партикуляризацією. Глобалізація "не зліквідовує етнічної полісистемності нашої планети й фундаментальної диференціації культур з їхньою ціннісною специфікою та архетипами. Людство було і залишається етнічним архіпелагом" (Крымский СБ. Цивилизационный статус глобализации // Практична філософія. – 2001. – №2. – С. 136).

Ніби передчуваючи окреслену тенденцію, ще Жан-Жак Руссо, якого Клод Леві-Стросс назвав "батьком антропології", вважав засадничим для людинознавчого розмислу відмови від усього, що може провокувати його суб'єкта на самовідчування егоцентричної "зверхності" щодо будь-якої "Іншості", а відтак – позицію сумирності, яка сприяє відчуванню максимальної спорідненості з цілим світом. Моє "Я" – не деміург, але найслабший та найскромніший з "Інших". У цім – справжнє одкровення руссоїстської "Сповіді" (Леви-Стросс К. Руссо – отец антропологии // Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – M., 1994. – С. 24-25). У світі, перенаселеність якого робить усе важчою, а відтак щонеобхіднішою взаємоповагу, Ж.-Ж. Руссо намагався віднайти найелементарніший та найефективніший принцип людського співжиття.

Антропологічним відкриттям руссоїстських уявлень про регулятиви такого співжиття став принцип "вродженої відрази Homo до страждань собі подібного". Єдина запорука того, що якогось дня інші люди не поведуться з нами як із тваринами, – усвідомлення всіма людьми, і передусім нами самими як стражденні істоти, вироблення в собі здатності "спів-страждання", співчуття у природі замінює "закони, моральність та доброчинність" і без котрого не може бути ні законів, ні моральності, ні доброчинності в суспільстві (Цит. пр. – С 26-27). Ми ж, на думку Ж. Ж. Руссо, почали з того, що відділили Homo від природи і поставили його над нею, тим самим знехтувавши найне-від'ємнішою властивістю, найневід'ємнішим правом людини – те, що вона є, передусім, жива істота (і має – як і будь-що Інше) вроджене право на життя.

22

Не випадково питання про співвідношення "Я" та "Іншого" у найсучасніших антропологічних і культурологічних розмірковуваннях набуло звучання як "мотив суверенізації чужого". Приміром, моральнісна метафізика Емманюеля Левінаса націлена на переобладнання світу "Тотожного" з метою, аби при-належне до нього "Я" могло приймати "Іншого", шануючи "дипломатичний імунітет чужоземця". "Феноменологія Чужого" Бернхарда Вальденфельса просякнута прагненням надати йому простір (на противагу "підпорядкуванню чужого"). А проникливий постмодерніст Жан Бодрійяр у книжці "Прозорість зла" пов'язує оту прозорість якраз із "іншодефіцитом" (інформаційно-технологічний світ, на його думку, "вичерпує – Іншого" на кшталт вичерпання сировинних ресурсів, унаслідок чого глобалізація несе із собою "пекло Тежсамості").