Глава 4. Темпоральна та "речовиннісна" насиченість новітніх літературних есенційно-екзистенційних пошуків (ю. Андрухович та ін.)

Полісутнісні прозріння пронизують сферу мистецького осягнення Homo, яка, на відміну від теоретичного людинознавства, безпосередньо вплетена у живу тканину екзистенцій. Образно кажучи, теоретик мислить сущностями, митець же – "екзистенціалами ", які відбивають розмаїття посутніх виявів людського.

Через це, приміром, письменник дуже часто перебуває у ситуації Льва Толстого, який "не знає", чим закінчить свій стражденний шлях Анна Кареніна (а якщо знає, те здебільшого обертається упередженістю й схематизмом). Ми мали нагоду переконатися в цьому на прикладі М. Пруста, Й. Бродського, Б. Шульца.

Відслідковування вражаючої мінливості посутніх властивостей Homo – як у своїй власній подобі, так і в подобі інших людей, пронизує творчість вітчизняного письменника молодої генерації Юрія Андруховича. Особливо насичені означеними мотивами "роман жахів" "Московіада" (1992) та повість "Центрально-східна ревізія" (2000). В "Московіаді" сутнісні властивості конкретних персонажів вияскравлюються на тлі вражаючого феноменологічного зображення розкладу новітньої Російської імперії.

"Подорожування", завдячуючи якому вияскравлюються ці мотиви – то реальна або ж уявна мандрівка, відправним і прикінцевим пунктом якої є Івано-Франківськ.

Та мандрівка дуже нагадує шлях, яким виходили з творчої кризи Вільям Фолкнер, переконавшись в унікальності й життєдайності його "малої батьківщини", або кумир міжнародного авангарду австрійський письменник Петер Хандке, який, полишивши Париж, вернувся на материзну, де написав п'єсу "Про села", сповнену оптимістичних сподівань щодо людини. Нагадує вона і башлярівське повернення до домівки-материзни.

4.1. Антропологічна криза як сутнісна деградація

"Лабораторією" феноменологічних спостережень, надто далеких од оптимізму, став "інтернаціональний літгуртожиток" навпроти Останкінської телевежі. Атмосфера лицемірства, суцільної підміни вартостей, коли багатократне вживання таких слів, як "патріотизм", "духовність" тощо є прикриттям суцільної бездуховності та зневаги до людської самобутності у будь-яких її виявах (від окремішніх до групових, соціальних та етнічних), тотальної смислової фрустрації – ось той суспільний фактор, який сяк-так тримає укупі цих людей. "Що єднає тебе з кожним із них і з усіма іншими?" – задається запитанням головний персонаж. – "Кожен з нас однаково дихає, п'є, кохає, смер-

98

дить, " – розкриває йому таїну "старшобрат" Юра Голіцин. "Значить, ми створені для того, щоб бути разом. Світ об'єднується в ім'я загальнолюдських цінностей", – вторує йому Ройтман (Андрухович Ю. Московіада //Сучасність. – 1993. – №1. – С. 60). Такою "загальнолюдськістю" просякнутий той різновид Книги людської екзистенції, на сторінках якої молодому письменникові доводиться опановувати проблему людської сутності у розмаїтті її реальних модифікацій.

У віршах циклу "Листи в Україну", суголосих "Московіаді", знаходимо ще яскравіше фізіогномічне зображення новітніх антропологічних типів.

"...Дивися у кожне обличчя: /ці хлопаки описані ще Ломброзом – // щось таке злочинне, таке причинне/ прозирає з їхніх сумирних писків. /В них минуле каторжне, судочинне – /словом, вони схожі на василісків" (Андрухович Ю. Із циклу "Листи в Україну" // Сучасність. – 1993. – №2. – С 56). Недарма одним із визначень людини стало "істота, яка вміє прикидатися" (Е. Канеті).

Б. Шульц показав – щойно ми могли в цьому переконатися: це вміння здатне сягати навіть царини так званих "псевдоформ", втілюючись у різного ґатунку "симулякри". Згодом у західній антропології згадану царину зробить епіцентром своїх роздумів Жан Бодрійяр. На його думку, генетична революція ставить сьогодні людину віч-на-віч із глибинно-сутнісним питанням: "Я є людина чи віртуальна воша?" (Бодрійяр Ж. Прозрачность зла. – М., 2000. – С 38). Проте корінням своїм проблема симулякрів сягає тих перевтілених форм (verwandel Form), що їх здатна набувати людська діяльність у контексті процесу відчуження. Симулякр із цієї точки зору – то є "об'єктивна позірність", яка набуває вигляду сутності.

Погодимося, що саме так виглядали чисельні зображення наших політичних керманичів не такого вже далекого минулого, передусім – різні засідання Політбюро.

Симулякрову природу цих зібрань на диво влучно вловлює своєю мисливською спостережливістю головний герой роману "Московіада". Останнє з них відбувається немов би у безодні Дантового Пекла – у московських підземеллях, що символізують крилату назву одного з недавніх московських дисидентів філософа Олександра Зинов'єва "Зяючі Вершини". Ю. Андрухович вдало кваліфікує це зібрання Політбюро, на якому присутні мумії від Івана Грозного до найостанніших "квазигенералісімусів" як "симпозіум покійників про наше покоління" (Андрухович Ю. Московіада // Сучасність. – 1993. – №2.-С 44). Проблеми, що стосуються нових поколінь, вирішуються позавчорашніми керманичами. Ось як виглядає атмосфера подібних зібрань, побачена "оком Божого мисливського пса" – письменником.

"...У залі панувала атмосфера напівтемряви... На рухомих стінах періодично виникали зображення всіляких рідкісних об'єктів, ніби в китайському театрі тіней, пропливали зруйновані будівлі, шибениці, танки, відривалися від

99

землі штучні супутники, полчища комбайнів нагадували стада доісторичних гігантів. Пахло чимось напіврозкладеним, але й кон'яком пахло...

...Зловісні тіні повзли довкола залу. То були відрубані голови, язики, шпилі помпезних будівель, націлені ракети. Затемнена публіка слухала промовця вперто і заангажовано: всілякі діди-морози, пірати, індійці, опричники, мухомори, розбійники, алкоголіки та інші казкові створіння. Проте найбільше було різної звірні з хоботами, рилами, пащеками, хвостами і ратицями. Часом це нагадувало святковий ранок із перевдяганнями у дитячому садку. Або в школі для розумово відсталих" (Цит. праця. Там само). Чим не сцена з гоголівського "Вія", де світ перетворюється на трохи кумедну "чортівню"!

Ще більшою стає означена подібність, коли головний персонаж приймає доленосне рішення, вперше у житті зважившись на убивство. Виявилося, що перед ним – не живі істоти, а манекени, напхані тирсою кукли – згадаймо найкозирнішу пострадянську телевізійну "гуморину", до якої багато хто з номенклатурних "новорусичів" мріяли потрапити задля зростання "паблісіті", – "Кукли" (допекло ж – таки саме до такого образу-концепта!). Не живі істоти, але й не символи – отже, псевдосимволи. Виявляється, що саме такі псевдосимволи заміщували для багатьох з нас упродовж кічькох десятків років (а у сфері етнонаціональній – упродовж століть) живе життя у величезному розмаїтті його посутніх виявів.

Чи є вихід із окресленої ситуації?

Ю. Андрухович убачає цей вихід у тому, аби доповнити досвід, набутий під час своєї "невдалої довколосвітньої подорожі" (Цит. пр. – С. 53), – досвідом своїх батьків та дідів. За всієї його неоднозначності, яка нерідко здатна довести до відчаю, без врахування того досвіду ми не можемо збагнути "повноту світу". Світ же "частковий" провокує надмірну довірливість до якоїсь окремішньої часткової сутності.