16.2. Екзистенціальна психологія та психотерапія у пошуках сутнісних властивостей людини

Скоро, як антропологічна рефлексія вийшла на осягнення сутнісної значущості мікроендотимних складових людської життєдіяльності, з'ясувалося, що самі психотерапевтичні зусилля, пов'язані з цим осягненням, стають також реальними інгредієнтами життєдіяльності. Вони – не тільки "регулятори", а й "каталізатори" антропосприятливих або ж антропоруйнівних явищ.

Складність ситуації у тім, що психоаналітична діяльність далебі не застрахована від прагнень її суб'єкта "відредагувати" свою власну світоглядну необлаштованість, власні невдовільнені бажання й комплекси. У такому разі психоаналітичні практики стають тенденційно-"селективними": матеріал, обраний для аналізу, та його інтерпретація уповні залежать від інтересів та власних проблем і "фобій" психоаналітика. Особливо небезпечними є, на наш погляд, феномени "контрперенесення " (коли практикуючий психоаналітик переносить думки, почуття й ставлення до своїх близьких на пацієнта), а також провокування психоаналітиком "трансферу" (перенесення) яко самоцілі (коли пацієнт "переносить" на аналітика ті почуття, котрі він відчував у ранньому дитинстві до своїх близьких, а аналітик використовує це перенесення не задля вивільнення пацієнта від нав'язливих станів, а задля "узалежнення" його – вже від психоаналітика). Не випадково Петер Слотердайк застерігає: немає гарантії, що кожну психоаналітичну "регресію" (повернення на більш ранній психологічний щабель) зніме відповідна "прогресія". Динаміка людського самоутвердження в цьому разі кооперована із "двозначністю певного помічника", статус котрого вельми амбівалентний. Він часто може лишень тоді щось робити, коли однією ногою стоїть у ділянці хвороби, проти якої він начебто бореться. "Тут відкривається неприваблива гра рафінованості – водночас за дві сторони терапевтичних відношень. Часом невідомо, чи не риба вудить рибалку" (Слотердайк П. Критика цинічного розуму. – К„ 2002. – С 65. – Виокр. наше – Авт.).

304

"Екзистенціальний реформатор" психоаналізу Ролло Мей привертає увагу до надто суперечливого статусу, що його набула у своїх терапевтичних намаганнях ця людинознавча теорія. Втрачаючи притаманні Фрейдові інтенції зберегти погляд на людину у розмаїтті її екстатичних виявів, вона перетворилася нині на засіб об'єктивації особистості, зведення людини та її функцій до суто технічних параметрів, а це стало на заваді врахуванню, як теоретичному, так і практичному, екзистенційної цілості людської істоти. Більше того. "Стехнізований психоаналіз" та подібні йому інші різновиди психотерапії самі почали перетворюватися на фактори "розокремленості сучасної людини", сприяти її стандартизації, а також давати культурні санкції на її відчуження від себе, через що психоаналіз та похідна від нього психотерапія обертаються на свого роду "частину неврозу нашого часу, а не його лікування" (Мэй Р. Истоки экзистенциального направления в психологии и его значение // В кн.: Экзистенциальная психология. Экзистенция. – М, 2001. – С. 139). Саме як спротив стехнізованій психотерапії формувалася на Заході тенденція, наснажена спробою повернутися до більш широкого й глибокого екзистенційного погляду на людину.

Екзистенціальна психотерапія (американська школа) проголосила своїм наріжним завданням вивчення того, що робить людину людською істотою, тих загроз, крізь котрі проходить цей процес, а також тих наслідків, котрими ці загрози обертаються для сутнісного самоусвідомлення особистості.

Тут, щоправда, логічно задатися запитанням про філософську репрезентативність даних, отриманих зі спостережень над тими людьми, котрих часто таврують як психологічних "покидьків" нашої цивілізації. Справді, чи можна обгрунтувати теоретичну модель людини на так би мовити девіантних її маніфестаціях? Адже і здоровий глузд, і тривала філософсько-людинознавча традиція повстають проти такого.

Втім, пошлемося на ще одну думку щойноцитованого фундатора сучасної екзистенціально-гуманістичної психології – її кваліфікують також феноменологічною антропологією, котра спрямовує засоби екзистенціального аналізу на вивчення сутності людського буття. "Ні психологи у своїх лабораторіях, ані філософи у своїх кабінетах не можуть ігнорувати той факт, що ми насправді отримуємо надзвичайно важливі дані від... людської істоти тільки тоді, коли відмовляємося од властивого нам блюзнірства, лицемірства й стриманості, за котрими ми ховаємося, обертаючись у суспільстві як "нормальні люди", – зауважує Ролло Мей. Тільки у критичній ситуації емоційних і духовних страждань можна збагнути коріння багатьох людинознавчих питань; у будь-якому людському конфлікті виявляються як універсальні характеристики людини, так і специфічні проблеми конкретного індивіда. Забуваючи про це, хіба ми не ризикуємо загрузнути у "прісних, позбавлених екзистенційного сенсу, туманних узагальненнях"? (Мэй Р. Любовь и воля. – К., 1997. – С. 13-14). Відтак, Девіантне постає не тільки як засіб вияскравлення нормативного (адже добре

305

ми сприймаємо як добре тільки, коли порівнюємо його з поганим), але і як самосутня реальність. "Якщо мої дияволи полишать мене, то, боюся, мої янголи розбіжаться хто куди", – писав Рільке, а лікар Л. Лефебр кваліфікував звертання до негативного як засіб для того, аби "піднялося на поверхню" позитивне Р. Мей робить із цього принциповий антрополого-рефлексивний висновок: і аполонійне, й демонійне – то дві грані тієї самої сутності, позаяк останнє є не чим іншим, як прагненням кожної істоти до самоствердження, примноження та увіковічнення; у своїх не злоякісних виявах воно надає нам упевненості в собі й живить наші творчі сили. Подібне ставлення до "демонійного" подибуємо у етологічно-антропологічних розмірковуваннях Конрада Лоренца.

Принципову антрополого-рефлексивну значущість має ще одна проблемна ситуація, на котру виводить досвід екзистенціально-психотерапевтичних спостережень. Річ у тім, що людина, котра страждає на невроз, демострує вельми красномовну для дослідника-антрополога упередженість стосовно життя. Вона, як правило, шукає, на кого б перекласти провину за власні труднощі. Вона "не вміє" бути сама собою, не у змозі виразити власної індивідуаіьнос-ті. Вона страждає від того, що не може стерпіти самої себе (Мэй Р. Искусство психологического консультирования. – M., 1994. – С. 16-19). Через це у людини й з'являються відчуття неповноцінності, меншовартості. Закорінені у найранньому дитинстві, вони провокуються надалі багатьма аспектами техногенної цивілізації, котра має відмінні ознаки "шизоїдності" (розщеплення свідомості).

Осердя неврозів сучасної людини екзистенціальна психотерапія убачає у підриві сприймання людиною самої себе як відповідальної істоти, в ослабленні волі й здатності приймати рішення. Техногенна доба позначена загрозливим світоглядно-антропологічним парадоксом. З одного боку, людина ще ніколи не була такою могутньою, як у реалізації своїх індивідуальних можливостей, так і в колективнім "завоюванні" природи. З іншого боку – індивід щочастіш почувається безпорадним і його їдять сумніви щодо своїх власних рішень. "Бог помер, але хіба ми самі не боги – бо ж хіба ми не відтворили акт творіння, розщепивши атом у наших лабораторіях та над Хіросимою? Звісно, ми зробили те у зворотньому порядку: Бог витворив форму із хаосу, ми ж перетворили форму у хаос, і мало хто у потайному куточку своєї душі не боїться до смерті, що ми не зможемо знову обернути хаос на форму", – так вияскравлює шизоїд-ний розлад волі сучасної людини Р. Мей (Любовь и воля. – С. 197). Як бачимо, ознакою шизоїдності світовідношення, провокованого техногенною цивілізацією, є зіштовхнення двох альтернативних світо – та самоорієнтацій: комплексу надповноцінності – та комплексу неповноцінності.

Аналізуючи різні невротичні типи людської поведінки, екзистенціальна психотерапія намагається осмислити їх на більш глибинному рівні людського способу буття. Останній характеризується передусім як індивідуально унікаль-

306

циїі паттерн можливостей окремої живої людини. "Безсвідоме" з подібного погляду постає як ті можливості для впізнавання чи переживання, котрі дана особистість не може або не хоче актуалізувати. "Механізм придушення" містить у собі не що інше, як боротьбу індивідуального буття супроти можливостей небуття, він передбачає обов'язкову свободу людського буття стосовно власних можливостей. "Ця зона свободи повинна враховуватися, коли хтось має справу з реально існуючою особистістю. У цій зоні завше має місце відповідальність за себе, котру навіть терапевт усунути не в змозі" (Мэй Р. Происхождение экзистенциальной психологии // Там же. – С. 19). Сутнісний погляд на людину просякнутий тут лібертадністю.

Користуючись яскравим образом засновника екзистенціального психоаналізу, можна твердити, що зазначена особливість передбачає вкрай специфічну пізнавальну орієнтацію дослідника: будь що сутнісне має стати живим і, як кажуть "відчуваним кінчиками пальців", його слід справді переживати на усіх рівнях буття, включно до тих, що їх і погляд на людину іменують підсвідомими й безсвідомими, але не забуваючи про елементи свідомого прийняття рішення й відповідальності. Приміром, цілеорієнтація, котра виникає як тільки індивід стає здатним усвідомити те, що він чинить, відкриває перед ним нові можливості, дуже актуалізуючи елемент особистої відповідальності й свободи. Відтак, не заперечуючи значущість зумовленості різних, спрямованих на людину сил, ми повинні розуміти, що конкретна індивідуальність завше "виходить за межі" будь-якої механіки, щоразу використовуючи різні сили унікальним способом. Тут спрацьовує відома провідна теза екзистенціалізму: попри те, наскільки могутні фактори впливають на людське існування, людина здатна спізнати детермінованість власного життя й тим самим змінити своє ставлення до власної долі. Не можна забувати про таку перевагу людини, як здатність посісти певну позицію, наважитися на конкретне рішення, хай би яким малозначущим воно не було – бо ж це означає наважитися на свободу. В іншому ж разі – психотерапевтичний досвід те доводить неспростовно – істеричний пацієнт залюбки віддасть себе на поталу "едиповому комплексові", "лібідо", нескінченному сексуальному "дискурсові" з психотерапевтом – замість зважитися на реальне рішення в любові та сексуальних стосунках. Адже саме поняття "пацієнт" передбачає ухиляння від відповідальних рішень...