1.2. Шлях та "дистанція", необхідна для саморефлексії

Ситуація "Я-тут-тепер" малозбудлива. Набагато збудливіша ситуація "Я-рухаюсь-до-Іншого": хай то буде рух не екстравертний, а суто інтровертний. Хоча, повинен визнати на підставі самоспостережень – досить сісти у вагон електрички або авто і побачити мигтіння предметів за вікном під час руху, як уява почина працювать інтенсивніше. Ти спрямовуєш її на те (того), до чого (кого) прагнеш дістатися, а чи на те (того), од чого (кого) віддаляєшся, потім на себе самого, згодом починаєш усвідомлювати, що простуєш від себе (одно-

12

го) до себе ж таки (але іншого). Ще згодом відчуваєш, що опинився на певній дистанції від свого щойноминувшого. Досі дистанція була тільки стосовно "май-буття", вона чимдалі зменшується, зате щобільшає дистанція стосовно "від-буття". Раптом – те, від чого ти віддаляєшся, умасштабнюється, все малоістотне відступає на другий план, все істотне більшає, увиразнюється, ти ніби чуєш якийсь поклик власної долі, а те, що в ній збулося, стає щовагомішим. Пам'ятаєте, у пісні О. Пахмутової й М. Добронравова: і стають безглуздими образи. Чому так? – "Пафос дистанції!" – казав, здається, Гегель.

До речі, саме у цього мислителя знаходимо вражаючий образ шляху, котрим простує суб'єкт світосприймання: він рухається до нового предмета, а отже – до нового сприймання. Через що той рух і стає продуцентом оновлення людського досвіду. Гегелівський "Вступ" до "Феноменології духу" завершується розмірковуваннями про цей шлях – щоправда, на прикладі накопичення пізнавального досвіду. Втім, у сучасних філософсько-антропологічних та культурологічних розвідках, починаючи з красномовного образу-концепту Ф. Ніц-ше про "криві шляхи", якими ходак досягає своєї мети (Ніцше Ф. Так казав Заратустра. – К., 1993. – С. 293), а також образу селянина, який, будучи напідпитку, рухається до Бога, хилитаючись то вліво, то вправо (цей образ витворено М. Шелером під впливом І. Канта), шлях постав як універсальний спосіб людського світосприймання. Зокрема, в "Лекціях про Пруста" Мераба Мамар-дашвілі переконливо показано, що "топологія шляху" – то універсальний ар-хетип людського світосприймання, незалежно від його конкретного наповнення: є то мислення вченого, уява художника чи переживання пересічного перехожого, котрий простує вулицями міста, де вже колись бував – реально або всього лиш у власній уяві.

1.3. Homo-Hidden

" Чи не тому М. Мамардашвілі кваліфікує сузір'я Прустівських романів "У пошуках втраченого часу", котре започатковує прикметний рух "На Сванову сторону" (назва твору, що відкриває той цикл) як образ подорожі особливого штибу – певних внутрішніх мандрів, задля яких можна й не переміщуватися в просторі? Подібне внутрішнє подорожування філософ знаходить також у "Божественній комедії" Данте, коли, "пройшовши півжиття земного", герой опиняється "у похмурім лісі", себто – стає перед потребою "розібратися із самим собою" (Лекція 1).

Чому виникає потреба у такій, нехай символічній мандрівці? Імануїл Кант відповів би, що вона необхідна, аби "обдурити брехуна у собі". Кого ми "дуримо" у собі в даному разі? – Ліниве створіння, відповідає М. Мамардашвілі, котре зручно облаштувалося в житті й не бажає пильно вдивлятися у світ та у самого себе. Людина здебільшого живе у зручності звичного. А ось у Сальва-дора Далі є картина, де зображено чоловіка, який ледь підіймає край моря, по-

13

верхню моря. А що він, той чоловік, може побачити, коли уважненько вдивиться у приховане покривалом звичного? Якщо врахувати, що для міфологічної свідомості (принаймні, слов'янської) море – то здебільшого місцеперебування численних негативних персонажів ("дванадцяти лихоманок"!), висновок однозначний. – Людина побачить те, щодо чого досі обманювалася.

Виявляється, тема омани є наскрізною у Марселя Пруста, і омана тотожна тут звичці, звичному світові. Та ж подорож, тема котрої є також наскрізною у письменника, за влучною кваліфікацією М. Мамардашвілі, символізує шлях, який "чиниться на плечах розпізнаної омани" (Лекція 2). І потрібен цей шлях задля того, аби побачити за звичним – незвичне.

Аби проілюструвати цю антропологему, переловім одну особливість, пов'язану з ситуаціями, у яких здебільшого перебував видатний вітчизняний мандрівник Микола Миклухо-Маклай. Майже кожне знайомство з новою архаїчною спільнотою не обходилося без виявів її настороженості, а то й ворожості щодо чужинця. Аби не провокувати ще більшої агресивності, М. Миклухо-Маклай майже ніколи не брав ніякої зброї (гамуючи, звісно ж, свою природну потребу у безпеці). Це стимулювало відповідну зворотну реакцію. Причина була, однак, не тільки в цьому, але й, визнає сам мандрівник, у його непевності щодо себе: "Як я поведуся, коли мені погрожуватимуть, маючи у кишені револьвер, чи не схоплюся інстинктивно за нього?" На щастя і даний антропологічний експеримент" був вдалим.

Але чи не засвідчує подібний експеримент, що, стикаючись із незнайомим,незвичним, ми щоразу перевіряємо уявлення про власну вдачу та вдачу іншої людини. Відтак, чи не випробовуємо ми, чи не уточнюємо уявлення про власну сутність та сутність іншого?

Без цього випробування вона (сутність) існує "в собі", залишаючись "Німою".

Поет Й. Бродський у 1972 році вжив, услід за Робертом Лоуеллом, прикметну антропологічну формулу щодо Homo-Hidden? (істоти, яка ховається), слушно вважаючи цю властивість також особливістю нової сучасної людини.

Справді, зважаючи на вражаючу масовизацію цього антропологічного типу, у якого, здавалось би, вже не залишилося ніякої таїни, нічого неопрозоре-ного, можна передбачати, що спротив такому опрозоренню наростатиме.

Ми бачимо, образ мандрівної істоти пронизує багато уявлень про людину, що виникали у XX столітті у феноменологічній філософії та близькій до неї літературі.

Цим образом наснажено також чимало розмірковувань про Homo y науковій фантастиці. Можливість зустрічі з інопланетними істотами та спроби уявити їхню схожість і відмінність від нас віддавна бентежать уяву як літераторів, так і пересічних людей. "Комплекс НЛО", внадившись у сучасну масову свідомість, залишається в ній невипадково. Його живить, на моє переконання, не так тяжіння до Чуда, як тяжіння Homo до осягнення власної сутності.

14