3.2. Епохальні події екзистенції

"Пошук втраченого часу", вчинений письменником і художником Бруно Шульцем, – то розмірковування про шлях самоосягнення кожної людини, який пролягає через сонм її свідомих та підсвідомих виявів, витворюючи своєрідну "Книгу". Книгу індивідуального буття. Останньому проте властива "неохопність трансцендента" та "передчування тієї непоіменованої субстанції"", сам перший посмак від якої "на кінчику язика не вміщується в наше захоплення

75

через її безмірність" (Schulz В. Ksiega // Schulz В. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydra. Krakow, 1994. – S. 107). Для порівняння: на щойно згаданій сторінці Прустового "Віднайденого часу" мовиться про "внутрішню книгу", заповнену "невідомими знаками". Прочитання цієї книги уподібнюється "актові творіння", що в ньому нас ніхто не зможе замінити й ніхто нам не допоможе – тільки "особисте зусилля" здатне "висвітлити" той своєрідний текст, "розшифрувати" його.

Особливістю "Книги індивідуальної екзистенції" є те, що в ній трапляються події, зі стороннього погляду, малоістотні, але "знакові" для біографії кожного з нас, події доленосні. Вони витворюють те, що Б. Шульц прикметно поіменував "геніальною епохою" індивідуального життя (Ibid. – S. 119). "Епохальність" постає тут не як "макросвітова" реалія, а як "мікросвітова", себто, як реалія нашого внутрішнього, "мікрокосму" на певному відтінкові його конституювання.

Ось який образ цієї екзистенційної ситуації витворено у першій новелі ("Книга") з повісті "Санаторій під клепсидрою" (Окрім власного перекладу шульцових новел, ми користувалися також перекладами Т. Возняка, А. Еппе-ля, А. Шкарб'юка та М. Яковини).

...Стискається серце, блаженний неспокій та священний трем охоплюють нас напередодні таких поворотних подій. Невдовзі забракне нам у тиглях кольорів, а в душі сяйва, щоб покласти найвищі акценти, накреслити найсвітліші й аж трансцендентальні контури в тім зображенні.

Що ж то за геніальна епоха і коли те було?

Тут нам треба хоч на мить стати езотериками, бо доведеться немов щіпку солі розтирати в пучечках пальців делікатну матерію важко вловлюваних чинників, попереджає Шульц. Не наша провина, якщо часом будемо виглядати, як ті продавці невидимих тканин, які вишуканими жестами демонструють свій ошуканський товар.

Тож сподіялася чи не сподіялася та геніальна епоха? І так, і ні. Бо ж існують реалії, які всуціль і до кінця збутися не можуть. Вони завеликі, аби вміститися в подію, і зачудові. Вони лиш пробують збутися, випробовуючи ґрунт "речовитості" – а чи витримає? І враз відступаються, боячися втратити свою інтегральність у "зламності реалізації". А якщо надломлять свій капітал, дещицю втратять у спробах такого втілення, то зразу ж заздрісно заберуть свою власність, "відкликають" її, назад реінтегруються – і зостануться в нашій біографії білі плями, духм'яні стигми, ті погублені втрачені срібні сліди босих янгольских ніг, розсіяні великими кроками по наших днях і ночах (Ibid. – S. 119).

У чому особливість такого "підмінного втілення"? – Передусім у тому, що якась подія може виглядати щодо свого походження й своїх власних засобів замалою та вбогою, проте прискіпливіший погляд виявить у її нетрях "безконечну й променисту перспективу, завдяки тому, що вище буття, прагнучи втілитися в ній, раптово тут спалахує". Тож нумо збирати ті алюзії, ті "земні

76

приближения", ті стадії й етапи на шляхах нашого життя, немов уламки потрошеного дзеркала. Збиратимемо по шматочку те, що єдине та неподільне – нашу потаємну екзистенцію, можливо, ми в домінуційнім запалі злякалися отієї неохопності трансценденту й надто її применшили, "засумнівили" та розхитали! Можливо, ми натомість перебільшили якість інших буттєвісних реалій, що їх в одній із Шульцових новел поіменовано "імітованою реальністю", яку нам чомусь зовсім не хочеться "демаскувати" (Schulz В. Ulica Krokodyli. – Ibid.-S.77)!

Чому таким потрібним є оте збираня підмінних утілень індивідуальної екзистенції? Чи не тому, що – описуючи змальовану Б. Шульцем ситуацію феноменологічно-філософською мовою – неохопність трансцендентів такої екзистенції об'єктивно прихована різного штибу заміщеннями, або, як скаже згодом М. Мамардашвілі, перевтіленнями.

Особливість же verwandelte Form в тому, що вони означають передусім підміну факторів, які є для людської екзистенції визначальними – позірностя-ми. Але ці позірності не вигадані й умисне кимось унаджені, вони – "об'єктивні позірності" або, вдамося до ще одного мамардашвілівського виразу, то є "внутрішня форма позірності" її "стале й відтворюване ядро, виявлення якого на феноменологічному рівні може бути результатом вельми складного аналізу" (Мамардашвили М.К. Превращенные формы. О необходимости иррациональных выражений // Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1990. – С. 320). Для тексту "Книги індивідуальної екзистенції" значущість verwandelte Form в тому, що ці форми дозволяють описати об'єкти людської реальності іззовні, а не зсередини. Бо ж "основні речі в людському житті", скаже М. Мамардашвілі у п'ятому із своїх "Картезіанських роздумів", – ті, які не мають для себе "видимих" підстав або механізмів і своєю самодією (навіть без наших свідомих зусиль) гарантують своє здійснення.

Б. Шульц же зауважує, що людська екзистенція охоплює і такі реалії, кожна з яких "у певному сенсі вміщається у кожній із своїх хистких і фрагментарних інкарнацій", бо ж у ній "сліпуче зблискує" "вище буття" (Schulz В. Ksigga.-S. 119).

У зв'язку з цим вияскравлюється обставина, принципова для теми, яка нас цікавить, себто для особливостей "прочитання" Книги індивідуального буття: текст цієї Книги " складений з явищ, що не мають буквального смислу". Чим більше ми їх розуміємо, "тим менше ми розуміємо їх наочно, буквально, як біографічні події. Хоча в той же час – це реальні події" (Мамардашвілі М. Картезіанські роздуми. – К., 2000. – С 100-101. – Курсив мій – В.Т.). Проте не буквальні, а радше символічні. У "Лекціях про Пруста" символ "шляху" у французького письменника подаю через прикметний образ, вельми споріднений з тим, що ми його надибали у Б. Шульца у вигляді "уламків потрощеного дзеркала", – то є "образ немовби розірваних часток єдиного цілого,

77

які прагнуть одне до одного" (Мамардашвили М.К. Лекции о Прусте. – M., 1995. – С. 24). Феноменологічний аналіз завершується прикметним висновком щодо особливостей людського буття у космосі: кожен з нас живе водночас у двох режимах – "в режимі певної невидимої реальності (більш реальної..., аніж видима) та в режимі видимої реальності" (Там само. – С. 109). Принциповим уявляється й те, що в режимі невидимої реальності – у світі якихось особливих об'єктів – ми живемо перебоями, які М. Пруст поіменовував "ін-термітенціями серця". Вельми показово, що французьке "intermittence" перекладається водночас і як "перервність", і яко " спалах" \

Чи не є ті "спалахи" серця аналогом шульцівських "спалахів вищого буття" або "трансцендентна"?!

Не випадково Б. Шульц виокремлює у "Книзі індивідуальної екзистенції" два різновиди реалій: "звичні" та "незвичні". їх зіставленню присвячено початок новели "Геніяльна епоха".

...Звичайні факти "ушереговані" в часі, нанизані на нього, як натяг на нитку. Тут вони мають свої передобставини та свої наслідки, які, тіснячись, наступають одне одному на п'яти без перерви і без прогалин. Коли письменник оповідає такі факти, це має значення для наррації, душею якої є тяглість і наступність .

Чи не затісний звичайний час для подій? Чи може таке статися, що всі місця вже розпродано? Стурбовані, біжимо ми вздож цілого того потяга подій, готові до подорожі, але позбавлені права на неї. Господи, невже й справді такий ажіотаж із приводу квитків на час?... Пане кондукторе!...

Проте чи доводилося читачеві, запитує Шульц, чувати щось про "рівнобіжні пасма часу у часі двоколійному"? Справді, існують бічні відноги часу, щоправда, доволі нелегальні й проблематичні, але, коли везеш таку контрабанду, як ми, – зайву, некласифіковану (й доленосну) подію, – не личить бути надто вибагливим (Schulz В. Geniaena epoka // Ibid. – S. 120).

У кожній своїй новелі Б. Шульц запрошує нас до такої подорожі нібито бічною колією, але насправді то є колія екзистенційно-знаково-подієва. Саме на ній чи не найбільшою мірою вияскравлюються посутні властивості Homo, часто непомітні на "магістралях".

Приймаючи те запрошення, задамося питанням – а якими є ті місця у світі, звідкіль починають свій шлях герої шульцових новел? Місця, скажемо прямо, непоказні та кількісно обмежені: то є, переважно, ринкова площа у центрі Дрогобича першої половини минулої доби. Отже, маленьке провінційне містечко на околиці тодішньої Австро-Угорської імперії. Невеликий обшир, обрамлений старими невисокими будинками, вони стоять упритул і такі схожі один на одного, що вже передчуваєш буяння апокаліптичної кафкіанської фантазії про маленького чоловічка, який геть загубився й здеформувався, знеособився одноманітністю свого місця у світі (або нарікання Еміля Чорана, який, мешка-

78

ючи навіть у Парижі, виходить на його вулиці тільки вночі, але й тоді здеморалізований комплексом виплеканої ним "румунської меншовартості").

Справді, мотив самозагубленості вряди-годи дуже відчутний у шульцових творах. Проте не менш виразний і мотив протилежний. У ньому – щось від Миколи Гоголя, щось від Шолом-Алейхема, та ще більше – від здатності дивитися на світ очима людини, яка має у своєму розпорядженні не тільки слово, але й пензель, отже, не може не бачити "подвійно" різнобарвності, строкатості, мінливості буття.

Чи не ця здатність дала можливість письменникові, який увійшов у літературу тоді, коли в ній відбувався злам від переважно мажорного світовідчування до переважно мінорного, зберегти рівновагу і ствердити погляд на світ не занепадницький, а послідовно-плюралістичний?

У одній з шульцових замальовок цей погляд явлено з усією силою через посилання на, здавалося б, украй малоістотну ситуацію. Герой новели, як уже мовилося, мешкає в одному з будинків уже описаного дрогобицького каре на ринковій площі. Обабіч той простір, своєю чергою, затиснутий Австро-Угорською імперією з профілем Франца Йосипа І, який виростає "на всіх горизонтах", "замикаючи світ немов в'язницю, ключем", "зупиняючи світ у його розвиткові". "Суттю" цього світу став "дух канцелярій", через що розмаїте буття виявилося "спіймане у тенета прози", "у прагматизм нудьги". Це буття покарбували "на рубрики", загнали "у вузду процедурних параграфів", ревно боронили від будь-чого "непередбачуваного, авантюрного", "замуровуючи найостанніші віддушини" (Schulz В. Wiosna // Ibid. – S. 141, 167). – Чим не кафкіанська замальовка!...

І саме тут, затиснутий мікро – та макрореаліями, герой Б. Шульца переживає (за усіма феноменологічними канонами щодо "здатності до першопогля-ду", описаними нами у попередніх розділах цієї статті) "раптово явлену візію палаючої краси світу", яскравість його горизонтів", від яких забиває подих.

Чим же та візія спровокована?

Герой новели побачив у свого приятеля всього-навсього кілька маленьких поштових марок у альбомі..., але: "Що за сонцесяйний релятивізм, що за копер-ніканський переворот, що за плинність усіх категорій і понять! Значить, от скільки подарував Ти способів існування, Боже, який же незчисленний Твій світ!" (Ibid. – S. 141).

...Зазначимо принагідно, що можлива також зворотна візія – не у неозорість світу, а в ...неозорість того місця у світі, де ти народився, виріс і мешкаєш упродовж років. Приміром, В. Фолкнер визнавав, що, починаючи з роману "Сарторіс", він збагнув, що його малесенька поштова марка рідної землі варта того, аби писати про неї, і його життя не вистачить, аби вичерпати цю тему. Це відкрило йому золоту жилу інших людей. Він витворив власний світ, який став для нього наріжним каменем всесвіту. Гадаю, змальована щойно зворотна візія світу надихала і нашого дрогобицького земляка.

79

У зв'язку з цим Б. Шульц розгортає вельми промовисту аналогію між своїм феноменологічно налаштованим героєм, враженим неозорістю й різнобарвністю світу, та...Олександром Македонським. І той, і той мали справу з цілим світом. Македонський був дуже чутливий до ароматів різних країв. Його ніздрі передчували неймовірні можливості. Але, будучи "чоловіком чинення", людиною дії, він намагався упокорити світ і ...перетворився на Франца Йосипа своєї доби. Олександрові Македонському забракло розуміння того, що "жодне Мехіко не є остаточне, що воно є лишень пунктом переходу, через який переступає світ, що за кожним Мехіко відкривається нове Мехіко, ще яскравіше – по-надкольори й надаромати..." (Ibid. – S. 159). Не можна забувати, що світ "вправляється на всіх клавішах" водночас.

Тим то й цінне застереження, що його робить М. Пруст на стор. 188 "Віднайденого часу": збагнути "множинність" світу – справа, яка вимагає всілякої відваги, навіть відваги почуттів (а чи здатні на таке, додамо, македонські?).

Ще одну вражаючу візію незліченної різнобарвності світу знаходимо, коли Б. Шульц змальовує здатність персонажа оповіді зачаруватися звичайнісіньким цуценям, подарованим йому в день народження чи в інший день "геніальної епохи". Ось якими метафізичними ремінісценціями, суголосими уявленням, описаним у "раціопоетиці" Г. Башляра сповнюється ця подія: "Звірята! Предмет ненаситної зацікавленості, екземпліфікація загадки життя, вони створені мовби для того, аби людині показати людину, показати, розкладаючи її багатство й ускладненість останньої на тисячі калейдоскопічних можливостей, кожна з яких доведена до певної парадоксальної крайності, до певної вельми характерної вибуялості. Не обмежене хитроплетивом "еготичних" інтересів, що затьмарюють міжлюдські стосунки, серце відкривається, сповнене симпатії щодо "іншісних еманацій " віковічного життя, сповнене співпричетної зацікавленості, яка є замаскованим голосом самопізнання" (Ibid. – S. 49. – Виокр. моє – В.Т.). – Справді, відчути свою причетність до гетерархії еманацій Буття, переповненого "Іншостями", – хіба то не поштовх для спалаху філософсько-мистецької антропологічної рефлексії?

Вельми прикметно, що вже перша Шульцева новела, яка відкриває розглядувану нами підбірку ("Серпень"), – вщент переповнена образами "невдовільненої плодовитості" Буття, схильного аж до "розпусного дівородства" – заради торжества життя, якими б манівцями воно не оберталося (Ibid. – S. 13).

Постійне відчування незліченності й різнобарвності світу порятовує шульцового персонажа від безвиході. У будь-які сутінки людської душі вривається рано чи пізно сяйво тієї різнобарвності, тамуючи тугу, а то й викликаючи радість.

Зіставимо два альтернативних стани, у яких перебуває герой Шульца.

Стан песимістичний. Його образ переконливо змальовано у новелі з прикметною назвою "Навіженство" з повісті "Цинамонові крамниці".

80

...Герой мешкає в ринку, в одному з тих темних будинків із порожніми й сліпими фасадами, які так важко відрізнити один від одного.

Це стає приводом постійних непорозумінь та помилок. Адже, ввійшовши один раз у не ті сіни і не на ті сходи, ви потрапляєте, як правило, у справжній лабіринт чужих помешкань, ґанків, несподіваних виходів на чужі подвір'я й забуваєте про початкову мету свого приходу, щоб по багатьох днях, вертаючись із дивних манівців і сплутаних пригод, на якомусь сірому світанні пригадати собі серед докорів сумління рідний дім.

Те помешкання не посідає якогось визначеного числа кімнат, бо ніхто ніколи не пам'ятав, скільки з них було винайнято комірниками. Не раз хтось випадково відчиняв котрусь із тих забутих осель і знаходив її порожньою; комірник давно виселився, а в не торканних місяцями шухлядах можна було виявити неймовірні речі.

У кутках сиділи нерухомо великі таргани, виогромнені власною тінню, що нею обтяжило кожного полум'я свічки і яка не відокремлювалася від них, і, наразі, коли котрийсь із тих пласких безголових тулубів знагла починав бігти несамовитим павучим бігом (Schulz В. Nawiedzenie // Ibid. – S. 16-17)...

Подорожування такими лабіринтами може викликати відчуття безвиході. Красномовний приклад – блукання персонажа територією санаторії, де лікується його батько, блукання напівмороком "невизначеної пори доби", яка "сіялася з небес недефінованої тьмяності" (Sanatorium Pod Keepsydra // Ibid. – S. 43). Або як спроба ступнути в ніч за дверима помешкання – ніч була як з олова: без простору, без поруху вітерця, без шляху. Така ніч безоко обривається за два кроки; вичерпавши цей вкрай обмежений простір, ноги вгрузають у тім глухім закутку – тільки думка летить далі без кінця, випробовувана, допитувана, безнастанно "проваджена через усі манівці тієї чорної діалектики". Залишена сама на себе, та думка розмотується немов клубок, і поміж отакої "в'їдливої діалектики" точиться без кінця абстракційний трактат ночі, він точиться крізь "логічну акробатику", в якій "думку зобабіч підпирають одвічна й терпляча допитливість та софістичні загадки, на які немає відповіді" (Schulz В. Martwu sezon // Ibid. – S. 231). – Читач, щоправда, мабуть помітив, що образ подібної подорожі, витворений письменником, випромінює могутню енергетику "катарсису", енергетику краси, яка порятовує світ.

Звернімо увагу: людські помешкання справді змальовано майже як у Ф. Достоєвського (мало не з використанням так уподобаного ним для зображення безнадійної вічності образу "банки з павуками"), але в ці помешкання вранішньої чи денної пори постійно вривається щось протилежне темряві чи сутінкам – "кімната була темною..., але відголосок палаючого дня полум'янів на іконних рамах, на замках і металевому обрамленні, хоча й був проціджений крізь густу зелень садка" (Sierpien // Ibid. – S. 13). Треба тільки зуміти те вгледіти, або, як казав Марсель Пруст, "побачити" певне явище "першим світлом".

81

Бо ж ми наштовхуємося на "істини, які розум вихоплює прямо з прояснів залитого сонцем світу", скаже французький письменник-феноменолог у "Віднайденому часі".

Чи не схожі істини вдалося побачити Б. Шульцові у перших абзацах новели, яка відкриває дві збірки його повістей і яка маніфестує оптимістичний стан Шульцевого персонажу?

Прослідкувати, зокрема, як крізь темне помешкання на міській площі щодня проходить "ціле велике літо: тиша тремтливих шарів повітря, сяючі квадрати, що снять на підлозі свій жагучий сон, мелодія катеринки, видобута з найглибшої золотої жили дня; два-три рефрени, що награвали десь на фортепіано, мліли на сонці на білих тротуарах, загублені у вогні глибокої днини" (Schulz В. Sierpien. – S. 7-8). Сестра оповідача повертається "у світлистім поранку, як Помона з вогню розжевреного дня", висипаючи з кошика барвисту вроду сонця – блискучі, повні вологи під тоненькою шкірочкою черешні, таємничі аж чорні вишні, пахучість яких набагато перевершує те, що здійснилося в смаку; морель, в золотій м'якині яких приховано тривалу пополудневу суть, а поряд з тою чистю ягідної поезією овочів вона викладала набряклі силою й поживністю клапті м'яса з клавіятурою телячих ребер, водорослі городини, ніби умері-влені головоноги й медузи – "сировину для обіду із ще не формованим і прісним смаком, вегетативні й телюричні інгредієнції обіду із пахощами дикого поля" (Ibid. S. 7). – Якась пишнотно-рубенсівська, фламандська феноменологія, скаже прискіпливий читач і матиме рацію.

Мистецьке світобачення Б. Шульца є саме таким. Людину й усе людське він уявляє, як невід'ємну від життєдайного буяння природних стихій, витворюючи барокові гімни розмаїттю всього живого. Ті гімни сповнені чуттєвості – аж до еротизму. Тут знову напрошуються змістовні аналогії з Г. Башляром.

Сучасний німецький антрополог Г. Буркхардт слушно зауважує, що техноморфне світосприймання людини двадцятого століття, на жаль, нехтує тією обставиною, що "пригода людського буття" є засадово "пригодою чуттєвісною". Посилаючися на Е. Штрауса, Г. Буркхард загострює увагу на тому, що зір, слух, дотик, нюх, смак є способи комунікації чуттєвісного Я зі світом. Органи людського відчування – то "відкриті для комунікації місця нашого тіла" (Буркхардт Г. Непонятая чувственность. Набросок антропологии чувственности // Это человек: Антология. – М.. 1995. – С. 127). Безпосередня мудрість людських відчуттів, на думку зацитованого автора, вносить у екзистенцію "більше світла", ніж теоретична спекуляція – включно до наріжного екзистенційного питання про сенс нашого буття. Позаяк існує лише один такий сенс: йому притаманна нерефлективна очевидність, кожен його відчуває як причетність свою до живого – рослин, тварин, людей.

Дуже важливою антропологічною обставиною є те, що з притаманних Homo природних властивостей життєлюбство передається найважче. "Чуже"

82

життєлюбство ніколи не "прививається". Або воно є, або ж його немає, точно так, як здоров'я, чи чесність, або карі очі, або баритон" (Фитцджеральд Ф. Великий Гетсби. Ночь нежна: Романы, эссе. – Кишинев, 1981. – С. 631). Відтак, розв'язати питання про сенс людського буття позитивно може тільки персонально кожен з нас.

Негативне розв'зання дається легше, позаяк живиться численними фактами житейських негараздів, виявів стражденності й, зрештою, конечності Homo.