15.6. Творчість як сублімація ущербності "протоісторії"

Уже на прикладі розглянутих нами на початку цієї книжки феноменологічно-антропорефлексивних дослідів Бруно Шульца можна було пересвідчитися, що "прочитання" ним Книги Буття загалом, як і Книги індивідуальної екзистенції найбільшою мірою вдається тоді, коли "читач", реконструюючи власний або чужий життєвий шлях, виокремлює в ньому певні домінанти, пов'язані з найфундаментальнішими смисложиттєвими потребами людської істоти. Йдеться про потребу у зберженні власної автентичності, смислове поле котрої вкорінене у всю "протоісторію" індивіда і визначає траєкторію його історії (незважаючи на те, була "протоісторія", а затим перші кроки історії радісною, світолою – чи навпаки) та потребу в творчому самоствердженні, яке або стало б продовженням сприятливої "протоісторії", або б "переграло", заперечило її (коли йдеться про несприятливу).

Відтак, ми приходимо до антропорефлексивної парадигми, котру можна поіменувати формулою "шлях як втеча у дитинство".

Глибинний сенс такої "втечі", спричинений тією принциповою обставиною, що саме через "дитячість" людство "оприявнює свою сутність на ранньому етапі розвитку", тому "в усіх нас без винятку є щось дитяче і, слід сказати, дивовижне" (Батай Ж. Литература и зло. – С. 107). "Дитячість" у даному разі виявляється, так би мовити, дорослою, обертаючись прагненням свободи – однієї з наріжних сутнісних потреб людини.

Такою втечею пройняті людинознавчі уболівання Б. Шульца, Г. Флобера, нарешті, навіть "чорного людинознавця" Ж. Жане. Схожу антропорефлексивну стратегію можна віднайти у радикального реформатора традиційного людинознавства Ф. Ніцше та низки посткласичних філософів, особливо – у Ж. Батая.

Яскравим втіленням окресленої тенденції стала також людинознавча стратегія Франца Кафки, виникла тут як непряма протидія репресивній функції знеособлюючого суспільного "загалу", яку попервах оприявнював сімейний

293

репрезентант даної функції – батько. У "гуманістичному неофрейдизмі" Еріха Фромма міститься зіставлення двох відмітних мотивів "прийняття" батьками з'яви дитини: материнська любов є, як правило, безумовна – незалежна від того, є дитина більш чи менш "вдалою". Батьківська ж любов, як правило пов'язна зі сподіваннями на те, що "вдала" дитина – особливо хлопець – буде його, батька продовженням, а то й надолуженням. Тим самим батько є "рупором'" суспільної відповідальності щодо майбутнього фомадянина, вимагаючи порядку, наполегливості, успіху тощо.

Прикметно, що маючи на увазі той суворий, обмежений консерватизм, який його оточував від народження, Альберт Ейнштейн (як про це нагадує Пітер Хьог у вже названому романі) формує вкрай смислонасичену антрополо-гему "трупмого дитинства".

Переконливою ілюстрацією подібної сімейної атмосфери стало ставлення Кафки-старшого до своїх чотирьох дітей; трьох доньок та сина, на якого він спрямував усі свої невгамовні житейські експектації. Наслідком такого ставлення, доведеного до абсурду, виявилося, щоправда, тільки те, що Кафка-молодший став, за словами Е. Канетті, найбільшим посеред усіх поетів експертом з питань влади та авторитаризму (не в суто політичному, а, передусім, загальноантропологічному розумінні), і, відповідно, – "експертом " із питань свободи. В одному з листів він говорить про "потяг до свободи" як типовий для сучасної людини.

Франців батько, пише з цього приводу Ж. Батай, уособлював "верховенство мети над плином життя – принцип, якого дотримується більшість дорослих людей" (Батай Ж. Литература и зло. – С. 108). Франц же жив по-дитячому – "як будь-який справжній письменник, скерований ось тут миттєвим бажанням" (Там само).

Мати, – згадує Ф. Кафка у листі до батька, котрого, на щастя, не відіслав, – вірогідно, пестила мене. Незважаючи на те, що зі мною було складно, я не думаю, що привітне слово, дружній потиск руки, прихильний погляд не могли зробити з мене все, що завгодно (Кафка Ф. Письмо отцу // Кафка Ф. Замок: Новеллы и притчи. Письмо отцу. Письма Милене. – M., 1991. – С. 419). Батько ж випромінював авторитарну нетерпимість, "тяжкий гніт", атмосферу постійного примусу, до того ж, часто невмотивованого й непослідовного, атмосферу рабства. Несхвальна позиція батька щодо "дитячості" Ференцового захоплення літературою призводило до втрати віри в себе, до відчуття своєї "безмежної провини", зрештою, зізнається син батькові, у його присутності він починав заїкатися, проте поводився так, що ставав дедалі незносним для світу зацікавленої діяльності: світу промисловців, торгівлі, політики тощо.

У цьому світі, писав Франц, "ніщо по-справжньому, безумовно, не належало мені, одному лиш мені, чим розпорядитися міг би тільки я сам", юнак "ні в чому не відчував певності, щомиті потребуючи підтвердження свого існу-

294

рання" (Кафка Ф. Письмо отцу. – С. 445). Сяк-так закінчивши гімназію і нібито звільнившися з-під гніту, він одразу ж відчув: "Справжньої свободи у виборі професії для мене не існувало, я знав: у порівнянні з найважливішим (письменництвом – В.Т.) мені буде все настільки ж байдужим, як усі предмети гімназійного курсу" (Там само. – С 447).

Батькова підтримка синівських уподобань могла б стати "рятівним колом" для талановитого юнака, який вступив у смертельний двобій зі своїм суспільним середовищем: як підкреслює Ж. Батай, Кафка-молодший хотів увійти в "батьківське суспільство" повноправним членом, проте лише за однієї умови – залишитися такою ж безвідповідальною дитиною, як раніш", залишаючись "у дитячості марень" (Батай Ж. Литература и зло. – С. 109-110). Без такої підтримки суспільство викидало його за свої межі миттєво.

У старечій феодальній Австрії (згадаймо переживання її ж мешканця, дрогобичанина Бруно Шульца) єдиним середовищем, яке могло визнати юного обдарованого єврея, було коло ділових знайомих батька, яке не припускало "завихрень" сноба, закохоного в літературу. В середовищі, де впевнено стверджувався й володарював батько Франца, панувало суворе суперництво в роботі, "котра виторгувала примхи й обмежувала рамцями дитинства дозволену лековажність, до певних меж зворушливо, але в принципі засуджуване" (Там само. – С 109). У юного обдарування був вибір між дитинність невинними пустощами й скандалами – або пошуками "щастя... обіцяного за сумлінну діяльність, та мужню владу". Він міг принаймні одружитися, але двічі розривав заручини. Але віддав перевагу тому, аби зображати "невгамовні примхи своїх героїв, їх дитинність, тривожну безтурботність, скандальну поведінку (див. вище про невинність подібної скандальності – В.Т.) та явну неправоту позицій" (знову-таки, з точки зору пануючого загалу – В.Т.) (Цит. пр. – С. 110).

Чи не містить у собі щойнонаведений опис Ференцових "нечеснот" доказ наявності у юного письменника отієї здатності "божого пса", що про неї писав Марсель Пруст, – здатності зовсім по-новому бачити сутнісні властивості Homo.

Адже, якщо згадати наріжний принцип такого "вглядання" у сутність, геніально вгаданий ще Ф. Достоєвським, йдеться про визнання неусуваної амбівалентності кожної з виявлених людинознавцем сутнісних ознак.

Відтак же, доведеться розмірковувати, приміром, про "примхи", без яких конкретна особистість перестає бути собою; про "дитинність ", без якої світ стає "прісним" та байдужим; про "турботливу безтурботність" (аналог "тривожної", що про неї мовить Ж. Батай); про "скандальність" – як альтернативу надмірній запрограмованості, нав'язуваної загалом окремішньому індивіду, тощо.

"Вглядання" у людську сутність стає для кожного письменника синонімом вислідковування якоїсь "вищої правди" щодо цієї мінливої істоти. А щодо

295

пошуків такої правди, то в одному з "Листів до Мілени" (1920) Ф. Кафка писав: її важко висловити, "бо хоча вона й одна, але жива, і тому в неї, як у всього живого, мінливе обличчя" (Кафка Ф. Замок: Новеллы и притчи. Письмо отцу. Письма Милене. – С. 495). Приміром, людина збуджена та в спокійному стані – то вже дві різні, інколи діаметрально протилежні, правди. Чи не те саме – при здоров'ї та хворобі, у дитячому, зрілому та похилому віці тощо?

Витворюючи свій образний світ, письменник має змогу вільно "перегравати" найрізноманітніші його стани – та відповідні їм людські ситуації, в яких практично-духовно "випробовуються" її найрізнманітніші посутні властивості, особливо – ті, котрі у розхожих уявленнях кваліфікуються за схемою "незвичне – отже неправильне – отже шідливе – отже девіантне", протиставляючи де-віантному – "нормативне", більше того, засуджуючи девіантне, яке "гріховне".

Тут ми підходимо впритул до неусувної спорідненості письменництва та дитинства, передусім у площині "ігрового" ставлення до реалій, з якими кожне з них має справу. Як зауважує Моріс Бланшо, письменник – то свого роду "козел відпущення" людства, "який дозволяє людям невинно насолоджуватися гріхом, майже невинно" (Бланшо М. От Кафки к Кафке. – M., 1998. – С. 199. – Виокр. моє – В.Т.). Бо ж література – то "порятунок" через вихід у "інший світ", той світ, де людині "буде повернута свобода" (Бланшо М. Пространство литературы. – M., 2002. – С. 57, 80). Чи не таким же є і світ справжнього дитинства?

Саме тому Ф. Кафка не міг не писати, незважаючи на обструкцію, що її чинило суспільне середовище, у якому відбувалося становлення його таланту. Більше того, за потребою письменництва стояв і непрямий спротив цьому середовищу, і намагання навернути його до тієї "ясності дитячого наставления", про котру він обмовився в одному з листів 1922 р. до свого друга Баума (Цит. за: Бланшо М. От Кафки к Кафке. – С. 198. – Виокр. моє – В.Т.).

Але понад усе тут потрібно ставити "самопорятувальну" функцію постійного повернення в дитинство задля перевірки автентичності оприявнених кожним з нас упродовж життєвого шляху сутнісних ознак виду Homo. І кожен позитивний результат такої перевірки означає "самовладне устремління... дитинства, устремління, що кричить від радості" (Батап Ж. Литература и зло. – С. 116).